Агресія Франції в Індокитаї
ПЕРЕДМОВА
Міжнародні відносини відіграють немалу роль в житті будь-якої держави. Особливо їх роль підвищилась у ХХ ст., коли сталося дві світові війни, коли з’явились невідомі до цієї пори нові види озброєнь, які загрожують вже не тільки країнам, до яких вони застосовуються, а й країнам, які їх застосовують. Велику загрозу становлять так звані глобальні проблеми, вирішення яких можливе тільки завдяки спільним зусиллям всього світового співтовариства. Все більше посилюються взаємовідносини між країнами. Вивчення цієї сфери життя держав важливе ще й тому, що зовсім недавно на світову арену в якості незалежної держави вийшла Україна і одним із завдань, що стоїть перед молодою державою є завдання визначення свого місця у міжнародних стосунках.
Основні закономірності формування міжнародних відносин є предметом дослідження теорії міжнародних відносин. У той же час їх динамічний розвиток, а також вивчення проявів у конкретній історичній ситуації – питання історії міжнародних відносин.
“Історія міжнародних відносин” є однією з дисциплін, необхідних для отримання кваліфікації спеціаліста-історика. Саме для забезпечення цієї дисципліни і призначений цей посібник. Він є другим, переробленим та доповненим виданням посібника, що був підготовлений на кафедрі всесвітньої історії Дніпропетровського національного університету в 1997 р. (Клец В.К. Современные международные отношения: Учеб. пособ.– Д.: ДДУ, 1997.– 168 с.), а також логічним продовженням посібника, підготовленого на тій же кафедрі у 2003 р. (Клець В.К., Тесленко Д.Л. Міжнародні відносини після Другої світової війни: Навч. посіб.– Д.: РВВ ДНУ, 2003.– 76 с.).
В посібнику розглядаються окремі питання розвитку міжнародних відносин починаючи з 1945 р. до сьогодення. Такі хронологічні межі визначаються тим, що це період виникнення та розпаду соціалістичної системи, конфронтації та потепління у відносинах між двома суспільно-політичними системами, руйнування колоніальної системи, “холодної війни” та розрядки, період, коли людство після тривалих пошуків прийшло до нового політичного мислення в міжнародних відносинах, що, у свою чергу, вже почало давати окремі результати, період, коли відбувся перехід від біполярної до однополярної системи міжнародних відносин.
Для більш повного вивчення питань, що розглядаються в даному посібнику, автори рекомендують використання й іншої навчальної та монографічної літератури, а саме:
Арон Р. Мир і війна між націями.– К.: МП “Юніверс”, 2000.– 688 с.
Введение в социологию международных отношений: Учеб. пособ. / Под ред. П.А.Цыганкова.– М.: Изд-во МГУ, 1992.– 110 с.
Дюрозель Ж.Б. Історія дипломатії від 1919 р. до наших днів.– К.: Основи, 1995.– 903 с.
История международных отношений и внешней политики СССР, 1917-1987 гг.: В 3 т.– М.: Междунар. отношения, 1986-1987.– Т.1.– 416 с.; Т.2.– 455 с.; Т.3.– 509 с.
История новейшего времени стран Европы и Америки: 1945-2000 гг. Учеб. пособ. для студентов вузов по спец. «История» / Л.С.Белоусов, В.П.Смирнов, А.И.Строганов и др.; под ред. Е.Ф.Язькова.– М.: Простор, 2001.– 478 с.
Кальвокоресси П. Мировая политика после 1945 года: В 2 кн.– М.: Междунар. отношения, 2000.– Кн.1.– 589 с.; Кн.2.– 461 с.
Кукулка Ю. Проблемы теории международных отношений.– М.: Прогресс, 1980.– 320 с.
Мадісон В.В., Шахов В.А. Політологія міжнародних відносин: Навч. посіб.– К.: Либідь, 1997.– 176 с.
Международные конфликты современности / Авт. кол.: В.И.Гантман (отв. ред.) и др.– М.: Наука, 1983.– 407 с.
Міжнародні відносини та зовнішня політика (1945-70-ті роки): Підруч. для студентів гуманіт. спец. вищ. закл. освіти / Кол. авт.: В.А.Манжола та ін.– К.: Либідь, 1999.– 558 с.
Міжнародні відносини та зовнішня політика (1980-2000 роки): Підруч. для студентів вищ. навч. закл. / Кол. авт.: Л.Ф.Гайдуков та ін.– К.: Либідь, 2001.– 624 с.
Цыганков П.А. Международные отношения: Учеб. пособ.– М.: Междунар. отношения, 1996.– 302 с.
ТЕМА 1
МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ В АЗІЇ
У 40-70- ті рр. ХХ ст.
v Громадянська війна в Кореї (1950-1953 рр.). Корейське питання.
v Агресія Франції в Індокитаї.
v Агресія США у В’єтнамі.
Громадянська війна в Кореї (1950-1953 рр.). Корейське питання.
Згідно рішень Кримської та Потсдамської конференцій на території Корейського півострова, після його звільнення від японців, залишалися радянські та американські війська. Межою між ними визначалася 38 паралель. Й хоча подібний розподіл мав тимчасовий характер й передбачав після ліквідації наслідків японського панування створення демократичної корейської держави, практично одразу ж на півночі та півдні розпочався процес формування окремих країн, залежно від впливу тих держав, що окупували ту чи іншу частину півострова, на півдні – США, на півночі – СРСР. 26 вересня 1947 р. СРСР звернувся до Сполучених Штатів з пропозицією вивести війська з Кореї, але американці відмовилися від неї, що призвело до припинення у жовтні того ж року діяльності сумісної радянсько-американської комісії, консультативного органу, створеного згідно рішень Московської наради міністрів закордонних справ (грудень 1945 р.). Фактично, сторони відмовилися від співпраці у галузі повоєнної відбудови Кореї.
Восени 1947 р. США передали корейську проблему на розгляд ІІ сесії Генеральної асамблеї ООН, яка призначила спеціальну Тимчасову комісію ООН з Кореї (ТКООНК) з метою сприяння об’єднанню країни шляхом вільних виборів. Нова ініціатива СРСР з виведення військ знов була відхилена більшістю членів ООН.
У травні 1948 р. за ініціативи американського окупаційного керівництва у Південній Кореї відбулися вибори до Національних зборів, які у північній частині держави провести не дозволили. Звичайно, північнокорейські лідери не визнали легітимність виборів. Відверто антикомуністичний уряд Південної Кореї очолив Лі Син Ман – літня людина, легендарна особистість з претензіями батька нації, але з украй реакційними поглядами. Першим кроком південнокорейської держави стало підписання 24 серпня 1948 р. військової угоди зі Сполученими Штатами про створення південнокорейської армії під контролем американської військової місії.
У червні-липні 1948 р. відбулося об’єднане засідання представників політичних партій та громадських організацій Півдня та Півночі, на якому було прийнято рішення про проведення демократичних виборів до Верховних народних зборів на усій території Кореї. У серпні 1948 р. такі вибори відбулися (у Південній Кореї таємно), а вже у вересні Верховні народні збори оголосили про створення Корейської народно-демократичної республіки (КНДР), уряд якої очолив Кім Ір Сен. У тому ж 1948 р. на Півдні була створена Республіка Корея. Таким чином, події 1948 р. закріпили розкол Кореї на дві держави, які й надалі зберігали обрані політичні орієнтири. За таких умов, у Північній Кореї утверджувалася прорадянська адмінистрація, а США, зберігавши японський колоніальний апарат, утворили прийнятну для себе систему управління.
До кінця 1948 р. з КНДР було виведено радянські війська, у наступному році Південну Корею, окрім 500 радників, залишили американці. Керівництво обох новоутворених країн прагнули створення єдиної Кореї шляхом приєднання іншої держави. Слід зазначити, що у Південній Кореї не припинялася партизанська війна, неодноразові сутички спостерігалися й на кордоні. Особливою агресивністю відзначався режим Лі Син Мана, якого примушені були стримувати самі американці. Зокрема, за період з 1949 р. по квітень 1950 р. відбулися, здебільшого ініційовані Південною Кореєю, 1274 збройні сутички на кордоні між державами. Слід відзначити, що США, згідно з законом про надання допомоги союзникам по військових блоках, восени 1949 р. виділили Лі Син Ману $75 млн., а на 1950 р. заплановано було допомогу у розмірі $110 млн.
26 січня 1950 р. уряди США та Південної Кореї підписали військову угоду “Про взаємну допомогу та оборону”, згідно з якою Сполучені Штати надавали Південній Кореї “обладунок, матеріали, послуги та іншу військову допомогу”, а уряд Лі Син Мана зобов’язувався “ефективно її використовувати”. Був підписаний і договір між СРСР та КНДР, у якому, щоправда, наголошувалося на економічному і культурному характері радянської допомоги.
Війна виявилася неминучою, про що свідчать, наприклад, висловлювання лідера Південної Кореї: “Ми заженемо прибічників Кім Ір Сена до гірського району, де вони загинуть голодною смертю”. З архівних даних випливає, що Й.Сталін спочатку був не у захваті від перспективи збройного конфлікту в Кореї, але пізніше таки надав свою згоду, виходячи зі “зміни міжнародної обстановки”.
За таких умов 25 червня 1950 р. між двома корейськими державами розпочалися військові дії. З цього приводу існують дві головні точки зору. Так, представники СРСР та КНДР стверджували, що військові дії почала Південна Корея, в той час як США, їх союзники, афро-азійські та латиноамериканські країни, спираючись на офіційну інформацію комісії ООН у Кореї, вважали, що війну розпочала Північна Корея. Це питання залишається відкритим й досі, хоча більшість дослідників схиляється до другої точки зору, яка, зокрема, підтверджується й ходом військових дій на початку війни.
28 червня 1950 р. північнокорейські війська захопили Сеул, а до середини серпня вони контролювали вже близько 90% території Південної Кореї, на якій мешкали 97% її населення. На окупованій території одразу почали запроваджувати заходи, що мали місце на Півночі: створення народних комітетів, аграрна реформа та ін.
Реакція США була миттєвою. Уже в день початку війни 7 флот США отримав наказ вийти до Тайваньської протоки, що викликало підсилення напруженості між Сполученими Штатами та Китаєм.
27 червня США виступили в ООН з пропозицією надати допомогу Південній Кореї. Відповідно до її резолюції, прийнятої на підставі досить спірного твердження, що військові дії у Кореї створюють міжнародну загрозу, на початку липня 1950 р. до Кореї було відряджено війська ООН під командуванням генерала Д.Макартура, до складу яких увійшли збройні формування 15 країн (2/3 їх кількості складали американці). 15 вересня 1950 р. у 240 км на північ від м.Інчхон, у тилу Корейської Народної Армії було висаджено чисельний американський десант, що налічував близько 50 тис. піхотинців з артилерією та танками. Одночасно розпочався наступ з півдня, де частини південнокорейської армії разом з силами ООН створили відчутну чисельну перевагу. Внаслідок цієї операції Корейська Народна Армія вимушена була з відчутними втратами відійти. Нарешті, у жовтні 1950 р. окремі частини наступаючих дісталися китайського кордону. Вважілося, що війну майже закінчено. Президент Г.Трумен на атоллі Уейк зустрівся з генералом Макартуром і привітав його з перемогою. Оцінюючи ситуацію в Кореї, Макартур висловився стосовно малої вірогідності втручання у конфлікт ані СРСР, ані Китаю. Проте він помилявся. Участь у війні військ США призвела до інтернаціоналізації конфлікту й до зміни його характеру. У своїх мемуарах Д.Ейзенхауер, писав, що США втрутилися до конфлікту задля “здійснення поліцейської акції”, але насправді це була відверта інтервенція з метою ліквідації КНДР та її збройних сил, цілком у дусі ідеології холодної війни.
Агресивні дії США великою мірою були спрямовані й проти КНР. Вже 27 серпня 1950 р. американська авіація завдала удару по залізничній станції Даліцзи та м. Аньдун на китайській території. Ігноруючи ноти протесту з боку КНР, а також вимоги китайських представників у ООН щодо припинення бойових дій, на початку листопада 1950 р. США поновили бомбардування військових об’єктів уздовж р.Ялу на території КНР.
12 листопада 1950 р. уряд КНР заявив, що дозволяє добровольцям, громадянам КНР, взяти участь “у визвольній війні корейського народу”. 24 листопада Макартур проголосив про початок останнього “рішучого наступу”, який дозволить американським військовослужбовцям повернутися додому до різдва, але, 26 листопада до конфлікту втрутилися контингенти китайських добровольців, загальною кількістю близько 200 тис. осіб. Командуючим китайськими силами було призначено генерала Пен Дехуая, якого, зважаючи на добровільний характер китайських формувань, позбавили військового звання, й відновили у ньому лише після закінчення війни. За такої допомоги, армія КНДР перейшла до контрнаступу й у середині грудня 1950 р. територію Північної Кореї було повністю звільнено, а з середини 1951 р. військові дії стабілізувалися на 38 паралелі.
Необхідно відзначити величезну допомогу, що її надавав Північній Кореї СРСР. Це було постачання зброї, у тому числі першокласні радянські танки, реактивне озброєння, найкращі на той час винищувачі МіГ-15, та боєприпасів, пального, транспортних засобів, промислового обладнання, продуктів харчування, медикаментів та ін. У частинах Корейської Народної Армії перебували радянські військові радники, пілоти; у тилу – радянські госпіталі. У разі погіршення ситуації СРСР готувався спрямувати до Кореї 5 танкових дивізій.
Вирішальна участь китайських добровольців у бойових діях кінця 1950 р. дозволила західним дослідникам вважати, що громадянська війна в Кореї поступово перетворилася на американсько-китайський конфлікт. Проте, на користь цієї точки зору більшою мірою свідчить агресивна політика США у регіоні. Так, після поразки військ ООН у листопаді 1950 р., президент Г.Трумен виступив з загрозою застосування у конфлікті ядерної зброї. Зокрема він заявив: «Ми зробимо будь-який крок, який вважатимемо необхідним з точки зору військової ситуації… включаючи використання усіх різновидів зброї». Генерал Д.Макартур, визнаючи міжнародний характер конфлікту, не лише вимагав дозволу ядерного бомбардування глибинних районів КНР, але й готовий був піти на «загальну війну», про що свідчать спогади Г.Трумена. До речі, цієї ж позиції дотримувалися урядовці (міністр оборони Л.Джонсон, міністр ВМС Ф.Мет’юз), а також частина демократів та праве крило республіканців у сенаті та конгресі США. На щастя президент Г.Трумен, держсекретар Д.Ачесон та змінивший Л.Джонсона у жовтні 1950 р. на посаді міністра оборони Д.Маршалл не взяли на себе відповідальність розв’язати нову світову війну.
Після стабілізації лінії фронту, обидві ворогуючи сторони почали шукати шляхи до перемир’я. У середині 1951 р. уряд СРСР провів значну дипломатичну акцію спрямовану на встановлення миру у Кореї. 23 червня 1951 р. радянський представник у ООН Я.А.Малік, виступаючи у США по радіо та телебаченню з нагоди Дня Організації Об’єднаних Націй висловився за припинення вогню в Кореї та укладанням перемир’я з взаємним виведенням військ за 38 паралель. Виступ виявився настільки резонансним, що навіть у західній історіографії ця подія вважається головним поштовхом до початку переговорного процесу. У липні 1951 р. у м. Кесон поблизу розподільної лінії, ропочалися переговори між КНДР та представниками китайських добровольців з одного боку, та Південною Кореєю, США та їх союзниками – з іншого. На першому етапі зустрічі розгорнулася жорстка боротьба навколо питання про визначення демаркаційної лінії. Угоди так і не було досягнуто і військові дії поновилися з новою силою.
25 жовтня 1951 р. у м.Пханмунджоні розпочався новий раут переговорів й до 27 листопада було досягнуто домовленості, що демаркаційна лінія має проходити уздовж смуги розмежування військ на день укладання перемир’я, приблизно за лінією Косон – Паньминьчжан. Таким чином виявилося, що КНДР здійснюватимуть контроль над певною територією, загальною площею 3,6 тис. км2, південніше 38 параллелі, в той час як Південна Корея контролювала 4,6 тис. км2, північніше неї. З інших питань, зокрема з приводу військовополонених, угоди так і не було досягнуто, що призвело до поновлення військових дій восени 1952 р.
Врегулюванню проблеми великою мірою посприяли президентські вибори у США. У програмі нового президента Д.Ейзенхауера містилася обіцянка припинити цю надто непопулярну серед американського народу війну. 26 квітня 1953 р. переговори поновилися. У червні 1953 р. нарешті було підписано угоду про обмін військовополоненими, проте Лі Син Ман ледь не зірвав переговорчий процес, звільнивши полонених, але не передавши їх представникам КНДР, що у свою чергу викликало новий наступ північнокорейських сил. Лише 27 липня 1953 р. було підписано перемир’я.
Угодою передбачалося повне припинення військових дій на період до остаточного мирного врегулювання в Кореї; демаркаційну лінію визначили у межах 1951 р., навколо неї окреслювалася двохкилометрова демілітаризована зона; супротивники мали можливість змінювати особовий склад військ у співвідношенні 1 : 1, але не більш ніж 35 тис. військовослужбовців на місяць; заборонялася модернізація озброєнь. Задля спостереження за виконанням угоди створювалася комісія з представників Польщі, Чехословаччини, Швеції та Швейцарії. Рекомендувалося скликати у тримісячний термін після вступу в дію угоди про перемир’я політичної конференції для вирішення питання про щодо виведення іноземних військ з Корейського півострова та мирного врегулювання корейської проблеми. Остання відбулася вже в 1954 р., але її роботу було зірвано, а корейське питання залишилося невирішеним. Лише упродовж останніх двох десятиліть спостерігаються певні ознаки налагодження відносин між двома Кореями.
Агресія Франції в Індокитаї.
Індокитай, район Південно-Східної Азії, навколо якого у післявоєнний період точилися гострі суперечки, до японської окупації перебував під владою Франції. Під владою французької колоніальної адміністрації були об’єднані протекторати Аннам (Чунг-кі – серединна частина В’єтнаму), Тонкін (Три-кі – північна) та Кохінхіна (Нам-кі – південна). Увесь цей район, населений аннамітами (за етнічною належністю) з китайською культурою, мав назву “три-кі”. Крім того, до Французького Індокитаю належали ще два протекторати – королівства Луангпрабанг (Лаос) та Камбоджа, мешканці яких етнічно були тайцями з індійською культурою. У Камбоджі залишалася й частина корінного населення – кхмери, які до ХІІІ ст. керували створеною ними, значною за територією імперією, що зникла унаслідок тайського вторгнення. До 1940 р. позиції Франції в Індокитаї були непохитними, але внаслідок японської окупації під час Другої світової війни Аннам, Тонкін і Кохінхіна утворили автономну державу В’єтнам.
В’єтнам став першою колонією у Південно-Східній Азії, де національно-визвольний рух здобув перемогу. Вже навесні 1945 р. під контролем Демократичного фронту боротьби за незалежність (В’єтміню) перебувала частина провінцій Північного В’єтнаму. Новий етап визвольної боротьби розпочався після вступу СРСР до війни з Японією. Встановлений у Кохінхіні 1 серпня 1945 р. прояпонський уряд вже 26 серпня був повалений внаслідок народного повстання. У Аннамі імператор Бао Дай 14 серпня 1945 р. вимушений був проголосити незалежність держави та скасування колоніальних договорів 1862 та 1864 рр. Наступного дня прикладу Бао Дая наслідував король Камбоджі, а 18 серпня у столиці Тонкіну Ханої закріпився створений В’єтмінєм Комітет національного визволення, що проголосив Народну республіку В’єтнам. 29 серпня після переговорів з представниками національно-визвольних сил у столиці Аннаму Х’юе вимушений був зріктися трону Бао Дай, залишившись на посаді радника республіки, й 2 вересня 1945 р. лідер В’єтміню Хо Ши Мін урочисто проголосив Декларацію незалежності В’єтнаму й про утворення вільної та незалежної Демократичної республіки В’єтнам (ДРВ). Ця подія істотно вплинула на сусідні країни й у вересні – листопаді 1945 р. незалежність проголосили Лаос та Камбоджа.
23 вересня 1945 р. англійські війська окупували Сайгон, що у Південному В’єтнамі, і розпочали поширювати вплив на увесь Південний В’єтнам. Одночасно, військові частини були спрямовані до Лаосу та Камбоджі. З півночі відбувся наступ чанкайшиських військ. Проте, до початку японської агресії Індокитай був французькою колонією, тому її правлячі кола здійснювали неодноразові спроби відновити там власне володарювання. У подальшому англійські війська були замінені французьким експедиційним корпусом. Франція у лютому 1946 р. домовилася про виведення гоміньданівських військ з Північного В’єтнаму та Лаосу. Враховуючи підсилення національно-визвольного руху Франція вимушена була шукати політичні шляхи вирішення проблеми В’єтнаму. 6 березня 1946 р. президент ДРВ Хо Ши Мін і представник Франції підписали в Ханої попередню компромісну угоду, якою передбачався вступ незалежного В’єтнаму як автономії до Французького Союзу й разом з Лаосом та Камбоджею, що підписали подібні угоди відповідно 7 січня та 27 серпня, стане членом Індокитайської федерації.
З метою вирішення всіх питань, що стосувалися відносин між Францією та В’єтнамом, 31 травня 1946 р. у передмісті Парижу Фонтенбло розпочалася франко-в’єтнамська конференція. Французька делегація відкинула усі пропозиції уряду ДРВ відносно суверенітету В’єтнаму, але, прагнучи миру, в’єтнамська сторона 14 вересня 1946 р. усе ж підписала угоду про “modus vivendi” (тимчасовий лад співіснування). Згідно з останньою, уряд ДРВ тимчасово, до нових переговорів, погоджувався на встановлення єдиної з Францією митної та валютної системи в Індокитаї. Проте, Франція відмовилася від вимоги Хо Ши Міна про об’єднання “три-кі”. Відкритим за таких умов залишалося також і питання про частину В’єтнаму, на яку мала розповсюджуватися юрисдикція республіканського уряду.
Наприкінці 1946 р. політика Франції у В’єтнамі набула більш жорсткого характеру. У листопаді французькі літаки бомбардували Хайфон, а у грудні в’єтнамці здійснили напад на французів у Ханої, запобігаючи усуненню Хо Ши Міна. У результаті близько 40 французів було вбито, ще близько 200 потрапили у полон.
У грудні 1946 р. Франція сконцентрувала у берегових містах В’єтнаму численні військові контингенти і 13 грудня розпочала військові дії проти ДРВ. Ця акція виявилася занадто непопулярною серед населення у самій Франції й навіть в уряді певні політичні сили виступали проти неї.
Військові невдачі примусили Францію маневрувати, шукаючи серед в’єтнамців маріонеткового лідера. У травні 1948 р. колоніальна влада створила тимчасовий уряд на чолі з генералом Нгуєн Ксю Аном. У вересні 1948 р. за підтримки Франції В’єтнам знову очолив Бао Дай. Саме з ним і розпочалися переговори про незалежність В’єтнаму. У березні – червні 1949 р. було підписано низку угод, що надавали режиму Бао Дая право створювати власну армію, фінансову систему, мати дипломатичне представництво. Аналогічні угоди незабаром були підписані також з Лаосом (19 липня) та Камбоджею (9 листопада). Проголошувалася формальна незалежність В’єтнаму, Лаосу та Камбоджі, які отримали статус “тих, що приєдналися до Французького союзу держав”. 29 січня 1950 р. усі ці угоди були ратифіковані Національними зборами Франції.
На півночі країни тим часом тривала партизанська війна, яка супроводжувалася демократичними перетвореннями на звільнених територіях. Крім того, в усіх трьох країнах були сформовані національні фронти визволення, що протистояли французьким колоніальним військам. До 1950 р. Народна армія В’єтнаму звільнила значну частину території країни з населенням більш ніж 20 млн осіб. В той же час (30 січня 1950 р.) ДРВ була офіційно визнана Радянським Союзом.
Військова кампанія складалася відверто не на користь Франції, чому великою мірою сприяв талант в’єтнамського генерала Во Нгуєн Зіапа. Франція прагнула усунути від конфлікту будь-які міжнародні сили, але хронічні невдачі примусили її погодитися на американську економічну та військову допомогу. Боротьба за французьке панування в Індокитаї не викликала симпатій, тому Франція розгорнула пропагандистську кампанію, називаючи суто колоніальну війну війною проти комунізму. Новий головнокомандуючий французькими військами генерал де Латр де Тассін’ї, використовуючи американську допомогу, покликаний був з позиції сили провести переговори щодо статусу держав Індокитаю у межах Французького союзу, й, таким чином, зберегти позиції Франції у регіоні.
11 березня 1951 р. з метою консолідації національно-патріотичних сил було скликано конференцію представників трьох національних фронтів: Єдиного національного фронту В’єтнаму (Л’єн-В’єт), Лаотянського фронту Патет-Лао (Нео Лао Хак Сат) та Камбоджийського Єдиного національного фронту Кхмера. На конференції було проголошено створення союзу трьох національних фронтів і утворення союзного комітету з представників кожного фронту. Це ще більшою мірою укріпило позиції патріотичних сил у боротьбі проти колонізаторів.
У жовтні 1951 р. розпочався новий наступ в’єтнамських сил, під час якого французи втратили генерала де Латра де Тассін’ї (важко поранений помер у Франції у 1952 р.). Допомоги від уряду Бао Дая вони практично не отримували, бо регулярна армія створювалася вкрай повільно, в той час як незалежні озброєні загони відмовлялися підкорятися французькому командуванню. У 1952 р. Франція знов понесла значні втрати у живій силі та техніці. Становище стало вкрай загрозливим ще й внаслідок початку військових дій у Лаосі, адже французи вимушені були перекинути туди частину військ.
У 1953 р. Франція фактично була неспроможна контролювати ситуацію в Індокитаї. На перший план у французькій зовнішній політиці вийшла проблема підсилення Німеччини, у порівнянні з якою індокитайський конфлікт не мав ніякого значення, насамперед для міжнародного статусу Франції. Єдина країна, яку цікавив В’єтнам, були США, цілком у дусі “холодної війни” убачаючі у в’єтнамській війні сучасну війну проти комунізму. Саме у цей час у найвищих сферах американської влади було розроблено теорію “доміно”, згідно з якою встановлення комуністичного режиму в певній країні Азії призведе до поступового поглинання комуністичною ідеологією усього континенту. Ця теорія упродовж майже двох десятиріччь визначала позицію США у Південно-Східній Азії.
Проте, для того, щоб Франція таки залишила Індокитай, потрібна була неординарна подія, яка й відбулася поблизу в’єтнамського містечка Д’єнб’єнфу, яке за роки війни перетворилося на укріплений пункт на північному заході В’єтнаму. Новим головнокомандуючим французькими військами та вірними Франції в’єтнамськими силами став генерал Наварр. Користуючись значною чисельною перевагою, він опрацював план операції (“план Наварра”) зі знищення головних сил супротивника. Наварр уважав, що не зважаючи на допомогу північнов’єтнамським військам з боку КНР та СРСР, яка складалася насамперед зі зброї та боєприпасів, ці країни не наважаться направити до В’єтнаму свої війська, а без такої підтримки нечисленні війська Хо Ши Міна будуть розбиті й розсіяні, перетворившись на дрібні партизанські загони. Проте, унаслідок військової операції при Д’єнб’єнфу основні сили французів потрапили в оточення і 7 травня 1954 р. вимушені були капітулювати.
У самій Франції все частіше мова йшла про необхідність скликання мирної конференції. На Берлінській нараді міністрів закордонних справ СРСР, США, Франції та Великобританії у січні 1954 р. було висунуто пропозицію розглянути питання про припинення війни в Індокитаї за участю представника КНР на окремій нараді голів зовнішньополітичних відомств. Найбільш жорстко проти цієй пропозиції висловилися США, узявши зобов’язання надати Франції $385 млн. для продовження війни. Франція навпаки сподівалася за допомогою наради вийти зі скрутного становища. Великобританія ж стримувалася позицією азійських членів Британської Співдружності. Нарешті, наприкінці квітня 1954 р. з подібною радянській пропозицією виступили прем’єр-міністри п’яти азійських країн цього союзу (Індії, Індонезії, Бірми, Пакистану та Цейлону) на нараді у Коломбо.
26 квітня 1954 р. в Женеві розпочала роботу нарада міністрів закордонних справ СРСР, КНР, США, Великобританії та інших зацікавлених країн з приводу мирного врегулювання як в Індокитаї, так і в Кореї. Після гострих суперечок та напружених дискусій 20-21 липня 1954 р. Женевська нарада закінчилася укладанням угод щодо Індокитаю. Женевські рішення були зафіксовані у 12 документах, у тому числі 4 двосторонніх, багатосторонньому та 7 односторонніх актах. Учасники наради проголосили повагу до суверенітету, незалежності, єдності, територіальної цілісності В’єтнаму, Лаосу та Камбоджі, зобов’язалися утримуватися від будь-якого втручання до їх внутрішніх справ. Франція мала вивести власні війська з Індокитаю. Було узгоджено, що політичне врегулювання має здійснюватися шляхом проведення загальних вільних виборів у Лаосі та Камбоджі у 1955 р., а у В’єтнамі не пізніше липня 1956 р.
За угодами про перемир’я у країнах Індокитаю з 27 липня по 11 серпня 1954 р. припинялися військові дії з подальшою передислокацією військ до встановлених зон. З метою розмежування збройних сил ворогуючих сторін у В’єтнамі було встановлено демаркаційну лінію дещо південніше 17 паралелі і демілітаризовану зону по 5 км в обидві боки. На пересування військ відводилось 300 днів. При цьому особливо оговорювалося, що “військова демаркаційна лінія є тимчасовою і не може розглядатися як певний політичний чи територіальний кордон”.
Також заборонялося будь-яке переслідування осіб, що співробітничали під час війни з супротивником. Усім громадянам гарантувалося дотримання їх конституційних прав та свобод, в тому числі виборчого.
В’єтнам, Лаос та Камбоджа не повинні були вступати до військових союзів, які протирічили принципам ООН або ж умовам перемир’я; заборонялося введення на їх територію іноземного військового персоналу, ввезення озброєнь, боєприпасів, створення іноземних військових баз. Задля спростереження за виконанням умов перемир’я в кожній країні створювалися змішані комісії з представників сторін та міжнародні комісії з представників Індії, Канади, Польщі, під головуванням Індії. Саме ця комісія повинна була контролювати проведення виборів у 1956 р.
Таким чином, Женевські угоди ліквідували один з осередків міжнародної напруги, надаючи можливість для самостійного, незалежного та мирного розвитку В’єтнаму, Лаосу та Камбоджі.
Агресія США у В’єтнамі.
На початку 60-х рр. ХХ ст. В’єтнам являв собою країну, розколоту на дві частини. У Південному В’єтнамі з центром у м. Сайгон встановився режим що активно підтримувався США. У 1960 р. там знаходилися близько 2 тис. американських радників. Проте політична ситуація залишалася нестабільною, у південній частині В’єтнаму точилася постійна партизанська боротьба, очолювана Національним фронтом визволення Південного В’єтнаму (НФВПВ). У зв’язку з цим у 1961 р. уряд США затвердив “план Сталі – Тейлора”, спрямований на придушення партизанського руху упродовж 18 місяців. Згідно цьому плану у Південному В’єтнамі збільшувалася чисельність військового контингенту США (до 12 тис. військовослужбовців за станом на 1963 р.), які, щоправда, юридично залишалися радниками. Нарешті, коли стало зрозумілим, що сайгонському режиму не вдасться впоратися з партизанами, з 1965 р. розгорнулася “локальна війна” за участю американських військ, кількість яких постійно збільшувалася (від 23 тис. осіб у 1964 р. до більш ніж 500 тис. військовослужбівців, 3500 літаків та гелікоптерів, близько 2000 танків та бронетранспортерів), при тому що у армії сайгонського уряду налічувалося до 700 тис. осіб.
Уряд США вирішив розпочати агресію проти ДРВ. 7 серпня 1964 р. Конгресс на прохання президента Л.Джонсона прийняв так звану “тонкінську резолюцію”, яка надала голові держави необмежені повноваження для ведення військових дій у В’єтнамі. У серпні 1964 р. з обстрілу американськими кораблями та бомбардування військово-повітряними силами населенних пунктів на узбережжі розпочалися військові дії на території ДРВ. Починаючи з 5 лютого 1965 р., запроваджувалися систематичні бомбардування всієї території країни. США, таким чином, дотримувалися тактики “випаленої землі”.
Одночасно, американці докладали значних зусиль для інтернаціоналізації війни, залучаючи до неї партнерів по військових союзах. Проте, лише Австралія, Нова Зеландія, Філіппіни, Таїланд та Південна Корея відправили невеликі військові контингенти до В’єтнаму. Головні партнери США по НАТО на це не пішли. Великобританія та ФРН офіційно висловили підтримку курсу Сполучених Штатів, але відверто не бажали надсилати влісні війська до В’єтнаму. Дехто з американських союзників, навпаки, безпосередньо або опосередковано засудили агресію США у В’єтнамі. Найбільш жорстку позицію посіла Франція. Зокрема, президент Ш. де Голль неодноразово наполягав на необхідності припинення війни. У 1966 р. під час перебування в Пномпені, столиці Камбоджі, він висловився за врегулювання в’єтнамського питання на основі виведення американських військ, гарантії нейтралітету народів Індокитаю та надання їм права на самоврядування. Не бажаючи підтримувати агресію як член СЕАТО, Франція у травні 1966 р. відкликала власних представників при цій організації й фактично розірвала з нею стосунки.
За припинення війни у В’єтнамі висловлювалися більшість нейтральних країн та тих, що не приєдналися. У квітні 1966 р. шведський уряд запропонував урегулювати конфлікт базуючись на визнанні суверенних прав в’єтнамського народу. Голови держав та урядів Об’єднаної арабської республіки, Індії, Югославії під час зустрічі в Делі в жовтні 1966 р. вимагали припинення бомбардувань території ДРВ та вирішення в’єтнамського питання на підставі Женевських угод 1954 р. За припинення війни неодноразово висловлювався і Генеральний секретар ООН У Тан. Під час обговорення ситуації у В’єтнамі на ХІІ сесії Генеральної Асамблеї ООН у 1967 р. зі 110 виступаючих лише 7 підтримали США.
Вже у 1965 р. Уряд ДРВ та НФВПВ висунули програму мирного врегулювання, яка передбачала:
– визнання за в’єтнамським народом його національних прав;
– виведення американських військ з Південного В’єтнаму та вирішення його внутрішніх справ народом;
– мирне об’єднання країни на підставі волевиявлення населення Південного та Північного В’єтнаму.
Проте, адміністрація Л.Джонсона відкинула ці пропозиції.
У серпні 1967 р. надзвичайний з’їзд НФВПВ прийняв нову програму, у якій було поставлено завдання боротьби за мирний, демократичний, нейтральний Південний В’єтнам. У ній передбачалося, що упродовж певного часу Південний В’єтнам має існувати як незалежна держава, що здійснює політику нейтралітету, в той час як об’єднання країни є справою майбутнього і повинно відбуватися мирним шляхом відповідно волі населення обох частин В’єтнаму. У червні 1969 р. було проголошено Республіку Південний В’єтнам і створено Тимчасовий революційний уряд.
Наприкінці 60-х рр. у США все більше людей розуміли, що виграти війну у В’єтнамі не вдасться. Вона ставала ще більш непопулярною у країні. Все частіше у Вашингтоні поставало питання про перегляд американської політики у Південно-Східній Азії. Поступово розпочалося й згортання військових дій у В’єтнамі. 31 березня 1968 р. адміністрація США наказала обмежити бомбардування території ДРВ та висловила згоду розпочати переговори з її керівництвом. Відтак, 13 травня 1968 р. у Парижі зустрілися представники ДРВ та США з метою обговорення шляхів мирного розв’язання конфлікту. 1 листопада 1968 р. повністю припинилися бомбардування ДРВ (зокрема, це було пов’язано з президентськими виборами у США).
Новий президент США Р.Ніксон не відмовився від домовленостей між ДРВ та США про проведення переговорів, але продовжив їх уже на чотиристоронній основі, залучивши до обговорення представників НФВПВ (у подальшому Тимчасового революційного уряду Республіки Південний В’єтнам) та сайгонської адміністрації. Ці переговори розпочалися у Парижі 25 січня 1969 р.
25 липня 1969 р. Р.Ніксон, перебуваючи на о.Гуам у Тихому океані, заявив, що США й надалі дотримуватимуться власних союзницьких зобов’язань, використовуючи усі можливі засоби, у тому числі і військові. США готові продовжити надання своїм союзникам різноманітної економічної та військової допомоги. Але при цьому американський президент наголосив, що не зважаючи на участь в обороні та допомогу союзникам, США не можуть брати на себе у повному обсязі оборону “вільних країн”. Азійські країни повинні робити більший внесок до обороноздатності регіону. США відмовилися від безпосередньої участі власних збройних сил у можливих військових конфліктах, зберігаючи право арбітра. Ця заява Р.Ніксона отримала назву «гуамської доктрини».
Конкретним втіленням «доктрини Ніксона» виявилася політика «в’єтнамізації війни», що її почали запроваджувати США у В’єтнамі, яка полягала у продовженні військових дій, але без участі збройних сил США. Тобто, сайгонський режим мусив надалі самостійно вести військові дії проти ДРВ, лише за матеріальної допомоги США. Не зважаючи на усі подальші віражі американської зовнішньої політики саме реалізація «доктрини Ніксона» привела до виведення військ Сполучених Штатів з В’єтнаму у 70-ті рр.
Необхідно відзначити, що військові дії в Індокитаї охопили не лише В’єтнам. У травні 1964 р. США розпочали військові операції й у Лаосі, де з 1963 р. відбувалася громадянська війна. Мали місце також й провокації проти Камбоджі.
У серпні 1969 р. оголошувалося про виведення перших 25 тис. американських військовослужбовців. Паралельно, у Південному В’єтнамі війська США відводилися на тилові позиції. Тоді ж, у серпні 1969 р., у доповнення до офіційних чотиристоронніх переговорів у Парижі, розпочалися неофіційні двосторонні консультації між радником президента США з питань національної безпеки Г.Кіссінджером та спеціальним представником ДРВ на паризьких переговорах Ле Дик Тхо, упродовж яких узгоджувалися можливі компромісні рішення. До речі, ці переговори, на відміну від офіційних, виявилися більш продуктивними.
У травні 1972 р. у Москві відбулися й радянсько-американські переговори, де СРСР висловився на користь виведення американських військ з В’єтнаму та найшвидше припинення війни. Президент США вимушений був визнати, що переговори – найбільш ефективний шлях розв’язання в’єтнамської проблеми, та погодитися з принципом невтручання до внутрішніх справ Південного В’єтнаму, підтвердивши прагнення вивести влісні війська з Південного В’єтнаму.
Повернувшися до столу Паризьких переговорів, США у цілому погодилися з головними пунктами договору про встановлення миру у В’єтнамі. Нарешті, 30 грудня 1972 р. Вашингтон оголосив про припинення бомбардувань ДРВ на північ від 20 паралелі й упродовж січня 1973 р. на дво- та чотирьохсторонніх переговорах у Парижі були узгоджені останні спірні моменти угоди, що поклала край тривалій американській агресії у В’єтнамі.
27 січня 1973 р. Паризька угода по В’єтнаму була підписана. У ній зафіксоване визнання незалежності, суверенітету, єдності й територіальної цілісності В’єтнаму, визначені умови припинення бойових дій, зберігаючи у Південному В’єтнамі зони, що знаходилися під контролем Тимчасового революційного уряду та сайгонського режиму, встановлений термін (60 діб) виведення американських та інших іноземних контингентів та звільнення військовополонених. Було досягнуто домовленості про відмові США від втручання відтоді до внутрішніх справ Південного В’єтнаму. Політичне врегулювання там передбачалося здійснити шляхом переговорів між двома в’єтнамськими державами без будь-якого иноземного втручання. Передбачалося й створення ради національного примирення та згоди, проведення вільних та демократичних виборів. Було підтверджено, що демаркаційна лінія між двома зонами В’єтнаму, встановлена у 1954 р. уздовж 17 паралелі, «має тимчасовий характер і не є політичним або територіальним кордоном». Передбачалося й об’єднання В’єтнаму, яке мало здійснюватися поступово, мирним шляхом без іноземного втручання. США узяли на себе зобов’язання сприяти В’єтнаму в ліквідації наслідків війни на півночі і півдні.
Угодою передбачалося й створення чотирьохсторонньої військової комісії з контролю за виконанням Паризьких домовленостей, а також міжнародної комісії у складі представників Угорщини, Польщі, Канади та Індонезії. Окрім цього, з метою надання документові широкого міжнародного значення, було досягнуто домовленості про скликання у місячний термін у Парижі Міжнародної конференції з В’єтнаму.
Така конференція відбулася 26 лютого – 2 березня 1973 р. У ній брали участь 12 делегацій: ДРВ, Республіки Південний В’єтнам, Республіки В’єтнам (сайгонський уряд), СРСР, Франції, Великобританії, США, КНР, Угорщини, Польщі, Канади, Індонезії. Було підписано Акт міжнародної конференції з В’єтнаму, у якому всі учасники визнали й зобов’язалися дотримуватися основні національні права в’єтнамського народу.
Після підписання Паризьких угод військові дії у Південному В’єтнамі ще тривали. Насамкінець, вони призвели до падіння сайгонського режиму. 30 квітня 1975 р. влада перейшла до Тимчасового революційного уряду. У 1976 р. відбулися вибори до об’єднаних керівних органів усього В’єтнаму, а 2 липня 1976 р. було проголошено створення Соціалістичної Республіки В’єтнам. Тоді ж мирним шляхом були врегульовані також і відносини з Лаосом та Камбоджею.
Поразка США у в’єтнамській війні завдала відчутного удару по блоковій системі в Південно-Східній Азії. У листопаді 1972 р. з СЕАТО вийшов Пакістан. З часом від участі у блоці відмовилася Франція. У 1975 р. керівники Філіппін та Таїланду оголосили сумісну заяву про прагнення до згортання діяльності цього блоку. Ініціативу підтримали Австралія та Нова Зеландія, що примусило погодитися з цією пропозицією США та Великобританію. Нарешті, у вересні 1975 р. на Нью-Йоркській сесії ради міністрів СЕАТО було прийнято рішення про припинення діяльності блоку. У 1977 р. було скасовано усі його інституції та установи.
Проте, в регіоні продовжувало діяльність інше військово-політичне угруповання АНЗЮК (ANZUK – англійська абревіатура трьох провідних країн-учасниць), створене у 1971 р., завдяки угоді між Австралією, Новою Зеландією та Великобританією з Малайзією та Сингапуром. Цей блок бів підтриманий США, а статус спостерігача у ньому отримав Таїланд.
рекомендована література
Громыко А.А. Внешняя политика США: урокии и действительность. 60-70-е годы. – М.,1978.
Добрыниин А.Ф. Сугубо доверительно. Посол в Вашингтоне при шести президентах США (1962-1986). – М., 1997.
История международных отношений на Дальнем Востоке. – Хабаровск, 1965.
Крутоголов М.А. Государственный строй современной Франции (Четвертая республика). – М., 1958.
Кулик Б.Т. США и Тайвань против КНР. 1949-1957// ННИ. – 1995. – №5.
Международные отношения в азиатско-тихоокеанском регионе. – М., 1979.
Международные отношения на Дальнем Востоке в послевоенные годы: в 2 т. – М.,1978.
Международные проблемы Азии 80-х гг. – М., 1983.
Мельников Е. Корейская война 1950-1953 гг. Размышления о причинах конфликта и его действующих лицах// Международная жизнь. – 1995. – №8.
Молчанов Н.Н. Четвертая республика. – М.,1963.
Политика Франции в Азии и Африке (1945-1964). – М., 1965.
Региональные и локальные конфликты: история и современность. – М., 1989.
Усачев И.Г. Джон Фостер Даллес. Политический миф и реальность. – М., 1990.
Черкасов П.П. Распад колониальной системы: кризис французской колониальной политики в 1939-1985 гг. – М., 1985.
Черкасов П.П. Франция и Индокитай. 1945-1975. – М., 1976.
ТЕМА 2