СТАН ПРОБЛЕМИ НА МЕЖІ ТИСЯЧОЛІТЬ
Після тривалого періоду жорстокого протистояння Ізраїлю та арабів з кінця 80-х рр. ХХ ст. ситуація почала трохи змінюватися. Перш за все це пов’язане із зміною позиції керівництва ОВП.
Важливим чинником, який прискорив процес вироблення нового політичного курсу ОВП, стало народне повстання (“інтіфада”), яке спалахнуло на окупованих територіях у грудні 1987 р. Це повстання основними гаслами висунуло припинення ізраїльської окупації та створення палестинської незалежної держави.
У листопаді 1988 р. в Алжирі відбулася XIX сесія Національної ради Палестини. У політичній декларації сесії, прийнятій 15 листопада, проголошувалась палестинська держава зі столицею в Єрусалимі, визнавались резолюції 242 та 338 Ради Безпеки ООН, тим самим визнавалося право Ізраїлю на існування. Крім того, саме ця сесія виступила із закликом мирного врегулювання палестинської проблеми, відкинула та засудила тероризм у всіх його проявах, в тому числі і державний. А 2 квітня 1989 р. був обраний і президент арабської держави, ним став Я.Арафат.
У жовтні 1991 р. в Мадриді пройшла мирна конференція з Близького Сходу. В ній взяли участь як представники Ізраїлю, так і ОВП. Саме ця конференція започаткувала прямі двосторонні арабо-ізраїльські переговори. Цим переговорам сприяли США та Росія.
В 1993 р. відповідно з рішеннями конференції в Осло півроку йшли таємні переговори між представниками Ізраїлю та ОВП. 20 серпня 1993 р. там була парафірувана Декларація про принципи палестинського самоврядування на території сектору Газа та західного берегу ріки Іордан (разом з містом Ієрихон та східним Єрусалимом). 13 вересня того ж року Декларація була підписана у Вашингтоні лідером ОВП Я.Арафатом та прем’єр-міністром Ізраїлю І.Рабіном.
В цій декларації Я.Арафат визнав право держави Ізраїль на існування в мирі та безпеці, засудив тероризм та взяв на свою організацію обов’язок перешкоджати насильству. Він також видав наказ, який скасовував положення Хартії ОВП про боротьбу за ліквідацію єврейської держави.
І.Рабін, у свою чергу, заявив про визнання ОВП як представника палестинського народу та про свою готовність вести з нею переговори в межах близькосхідного мирного процесу.
Відповідно до Декларації в травні 1994 р. була підписана угода щодо Газа та Ієрихона, а у вересні 1995 р. – тимчасова угода між Ізраїлем та ОВП, яка визначала принципи палестинського самоврядування на західному березі р.Іордан та Газі та в якій шла мова про проведення демократичних виборів на території, відведеній під палестинську автономію. Був установлений перехідний період (до 4 травня 1999 р.) протягом якого шляхом переговорів повинний бути опрацьований остаточний статус палестинських територій.
У січні 1996 р. в палестинській автономії пройшли вибори, на яких були обрані Палестинська законодавча рада (Рада палестинської автономії) та глава палестинської національної автономії. Ним став лідер ОВП Я.Арафат.
Підписання Вашингтонської декларації дало поштовх до врегулювання близькосхідної проблеми. Був досягнутий певний прогрес у врегулюванні відносин між Ізраїлем та іншими арабськими країнами. У жовтні 1994 р. був підписаний мирний договір між Ізраїлем та Іорданією, почалися переговори Ізраїлю з Ліваном та Сірією.
Нормалізація ізраїльсько-палестинскьих відносин зустріла неоднозначні оцінки в палестинському та ізраїльському середовищі. Проти угоди виступила частина радикальних палестинських угруповань, які базувалися у Дамаску, а також праві сили в Ізраїлі.
З 1996 р. після приходу до влади в Ізраїлі уряду на чолі з Б.Нетаньяху мирний процес трохи загальмував через активізацію Ізраїлем будівництва єврейських поселень на території, відведеній під автономію, та спробами ревізувати домовленності, які були досягнуті раніше. По суті припинилось виконання тимчасової угоди з палестинцями, припинились переговори з Ліваном та Сірією.
Тільки у листопаді 1998 р. при посередництві США була підписана ізраїльсько-палестинська угода, досягнута в ході переговорів в містечку Уай-Плантейшн (США), яка отримала неофіційну назву “мир в обмін на землю”. Ізраїль зобов’язувався вивести свої війська ще з 13% території західного берега р.Іордан в три етапи протягом трьох місяців. Таким чином палестинська адміністрація за цією угодою під своє управління отримала 40% території. В обмін Я.Арафат зобов’язався забезпечити безпеку мешкаючих в кібуцах на цій території євреїв. Передбачалось налагодити співробітництво палестинців та ізраїльтян в галузі безпеки, утримуватися від будь-яких одноособних дій, здатних ускладнити переговори про остаточний статус палестинських територій. Ізраїль повинен був заморозити будівництво єврейських поселень на територіях, які знаходилися під його контролем. Зі свого боку Національна рада Палестини скасувала антиізраїльські резолюції. Проте здійснення угоди зіткнулося із складнощами у зв’язку із висуненням Ізраїлем додаткових вимог.
У 1999 р. при посередництві США Я.Арафат та прем’єр-міністр Ізраїлю Е.Барак підписали угоду “Шарм Ель-Шейх” щодо виконання угоди “Уай-Плантейшн”.
Але і ця угода через діяльність екстремистських сил як серед палестинців, так і в Ізраїлі, не призвела до встановлення остаточного миру.
У 2003 р. знов при посередництві США здійснюється ще одна спроба врегулювати конфлікт на Близькому Сході. Але ще мабуть зарано говорити про те, що в цьому регіоні запанує мир і спокій.
РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА
Агарышев А.А. От Кэмп-Дэвида к трагедии Ливана.– М.: Мол. гвардия, 1983.– 191 с.
Агурский М. Ближневосточный конфликт и перспективы его урегулирования // Наш современник.– 1990.– №6.– С.127-136.
Алестин Ф. Палестина в петле сионизма.– М.: Юрид. наука, 1988.– 304 с.
Борисов Р.В. США: ближневосточная политика в 70-е годы.– М.: Наука, 1982.– 216 с.
Вольнов Л.Л. Ливан: эхо агрессии.– М.: Политиздат, 1984.– 112 с.
Гусаков В. Ізраїльсько-єгипетський та ізраїльсько-палестинскьий досвід врегулювання близькосхідного конфлікту. (Історія та перспективи) // Людина і політика.– 2003.– №1.– С.24-30.
Гусаров В.И. Ближневосточное урегулирование: проблемы и перспективы // Восток.– 1998.– №2.– С.175-178.
Демченко П. Ближневосточный ребус // Азия и Африка сегодня.– 1992.– №3.– С.7-10.
Демченко П. Между молотом и наковальней // Азия и Африка сегодня.– 1991.– №7.– С.16-19.
Демченко П. Шесть дней и четверть века // Азия и Африка сегодня.– 1992.– №6.– С.6-8.
Дмитриев Е. Палестинская трагедия.– М.: Междунар. отношения, 1986.– 157 с.
Дмитриев Е. Палестинский узел. К вопросу об урегулировании палестинской проблемы.– М.: Междунар. отношения, 1978.– 303 с.
Ефимов В. Первые успехи ближневосточного мирного процесса (итог трех лет после Мадридской конференции) // Мировая экономика и международные отношения.– 1994.– №12.– С.68075.– Далее: МЭ и МО.
Жданов Н.В., Игнатенко А.А. Ислам на пороге XXI века.– М.: Политиздат, 1989.– 349 с.
Иванов Б. ООП: от Алжира до Касабланки // Азия и Африка сегодня.– 1989.– №10.– С.4-7, 30.
Израиль // Страны Ближнего Востока: Справочник / Рук. авт. коллектива И.Ф.Черников.– К.: Политиздат Украины, 1990.– С.72-99.
Ильин А. «Наше государство будет миролюбивым». Ясир Арафат // О них говорят: (20 политических портретов) / А.Красиков, С.Воловец, Б.Шестаков и др.– М.: Политиздат, 1989.– С.212-230.
Киселев В.И. Палестинская проблема в международных отношениях: региональный аспект.– М.: Наука, 1986.– 223 с.
Киселев В.И. Палестинская проблема и ближневосточный кризис.– К.: Политиздат Украины, 1983.– 215 с.
Концельман Г. Ясир Арафат.– Ростов на Дону: Феникс, 1997.– 480 с.– (Сер. «След в истории»).
Кудрявцев А.В. Исламский мир и палестинская проблема.– М.: Наука, 1990.– 133 с.
Магда Є. Близькосхідна криза: ретроспектива та прогноз // Нова політика.– 2001.– №4.– С.30-33.
Макарычев А.С. Динамика арабо-израильского конфликта // Восток.– 1991.– №3.– С.116-120.
Малашенко А.В. Ислам в политике и политика в исламе // Азия и Африка сегодня.– 1991.– №8.– С.20-23.
Медведко Л.И. ...Этот Ближний бурлящий Восток. Документальное повествование.– М.: Политиздат, 1985.– 335 с.
Международный сионизм: история и политика / Ред.кол.: В.И.Киселев (отв.ред.) и др.– М.: Наука, 1977.– 176 с.
Мирский Г. Израиль и палестинцы: самый длительный конфликт // МЭ и МО.– 2001.– №4.– С.66-74.
Палестинская проблема: Документы ООН, международных организаций и конференций / Сост. Р.Давыдков.– М.: Прогресс, 1984.– 239 с.
Палестинская проблема (Палестинское государство) // Страны Ближнего Востока: Справочник / Рук. авт. коллектива И.Ф.Черников.– К.: Политиздат Украины, 1990.– С.294-314.
Примаков Е.М. Анатомия ближневосточного конфликта.– М.: Мысль, 1978.– 374 с.
Пырлин Е.Д. Ближневосточный узел: как все завязывалось // Восток.– 2000.– №5.– С.128-140.
Пырлин Е.Д. Мадридский форум: надежды, тревоги, сомнения // МЭ и МО.– 1992.– №6.– С.43-54.
Рубби А. Палестинский марафон. 30 лет борьбы за мир на Боижнем Востоке / Пер. с итал.– М.: Междунар. отношения, 2001.– 360 с.
Спасов Н.Н. Старое и новое в ближневосточном конфликте // МЭ и МО.– 1990.– №3.– С.65-80.
Стрижов Ю. СССР и создание государства Израиль // Междунар. жизнь.– 1995.– №11-12.– С.94-97.
Тартаковский М.С. Тупики экстремизма и логика компромисса // Междунар. жизнь.– 1991.– №7.– С.85-90.
Фадеева И. Ближний и Средний Восток. Ислам и политический конфликт // Азия и Африка сегодня.– 2002.– №4.– С.55-60.
Федченко Є. Інтифада нового зразка. Ізраїльсько-палестинський конфлікт у вимірі етноконфесійних уявлень про політичну раціональність // Політика і час.– 2000.– №11-12.– С.25-32.
Хазанов М.Е. ООН и ближневосточный кризис.– М.: Междунар. отношения, 1983.– 174 с.
Хрулева В.А. Политика Израиля на оккупированных арабских территориях // Вопр. истории.– 1982.– №3.– С.54-69.
Чистяков А., Якушев М. Мир на Ближнем Востоке только снится? // Междунар. жизнь.– 2001.– №4.– С.60-68.
Чувахин Д.С. Записки советского посла в Израиле. 1964-1967 // Новая и новейшая история.– 1996.– №5.– С.151-174.
Элазари Э., Афек И. История еврейского национального движения. 1914-1949: Учебник для старшего школьного возраста.– Иерусалим: Библиотека–Алия, 1994.– 244 с.
Эпштейн А.Д. Войны и дипломатия. Арабо-израильский конфликт в ХХ веке.– К.: Дух і літера, 2003.– 215 с.
Эпштейн А., Филиппов И. Куда ведет путь к миру? Израиль и арабские страны: четверть века после Кэмп-Дэвида, десять лет после Осло // Азия и Африка сегодня.– 2003.– №1.– С.31-38.
ТЕМА 3