Проголошення незалежності країн Африки

24 грудня 1951 р. Лівія
1 січня 1956 р. Судан
2 березня 1956 р. Марокко
20 березня 1956 р. Туніс
6 березня 1957 р. Гана
2 жовтня 1958 р. Гвінейська Республіка
1 січня 1960 р. Камерун
4 квітня 1960 р. Республіка Сенегал
27 квітня 1960 р. Того
26 червня 1960 р. Малагасійська Республіка
30 червня 1960 р. Республіка Конго (Кіншаса)
1 липня 1960 р. Сомалійська Республіка
1 серпня 1960 р. Дагомея
3 серпня 1960 р. Республіка Нігер
5 серпня 1960 р. Верхня Вольта
7 серпня 1960 р. Берег Слонової Кістки
11 серпня 1960 р. Чад
13 серпня 1960 р. Центрально-Африканська Республіка
15 серпня 1960 р. Конго (Браззавіль)
17 серпня 1960 р. Габон
22 вересня 1960 р. Федерація Малі
1 жовтня 1960 р. Федерація Нігерія
28 листопада 1960 р. Мавританія
27 квітня 1961 р. Сьєрра-Леоне
9 грудня 1961 р. Танганьїка
1 липня 1962 р. Королівство Бурунді
1 липня 1962 р. Республіка Руанда
5 липня 1962 р. Алжир
9 жовтня 1962 р. Уганда
10 грудня 1963 р. Занзібар
12 грудня 1963 р. Кенія
6 липня 1964 р. Малаві
24 жовтня 1964 р. Республіка Замбія
18 лютого 1965 р. Гамбія
30 вересня 1966 р. Республіка Ботсвана
4 жовтня 1966 р. Королівство Лесото
12 березня 1968 р. Маврикій
6 вересня 1968 р. Свазіленд
12 жовтня 1968 р. Екваторіальна Гвінея
24 вересня 1973 р. Гвінея-Бісау
25 червня 1975 р. Мозамбік
5 липня 1975 р. Острови Зеленого Мису
6 липня 1975 р. Коморські Острови
12 липня 1975 р. Острови Сан-Томе і Принсіпі
11 листопада 1975 р. Ангола
28 червня 1976 р. Сейшельські Острови
27 червня 1977 р. Республіка Джибуті
18 квітня 1980 р. Зімбабве
21 березня 1990 р. Намібія
24 травня 1993 р. Ерітрея

 

СТВОРЕННЯ ТА ДІЯЛЬНІСТЬ ОРГАНІЗАЦІЇ АФРИКАНСЬКОЇ ЄДНОСТІ

 

Однією з найважливіших проблем молодих незалежних африканських держав була відсутність єдності з деяких питань. Однією з причин цього була невирішеність важливих політичних проблем, таких як проблема Конго та алжирська проблема. За ініціативою Франції 12 її колишніх колоній, які залишилися в її сфері впливу, зібрались у грудні 1960 р. у Браззавілі (столиці Конго) на конференцію, де їм були нав’язані рішення в інтересах західних країн, зокрема по Конго та Алжиру.

В той же час група країн, які знаходилися на антиколоніальних позиціях, зібралась у січні 1961 р. у Касабланці. Таким чином, в Африці утворилось два протистоячих один іншому угрупування держав:

– Браззавільське, яке незабаром оформилось у військово-політичний Африкано-малагасійський союз (АМС). До нього входили Берег Слонової Кістки, Верхня Вольта, Габон, Дагомея, Конго, Камерун, Мавританія, Малагасійська Республіка, Нігер, Сенегал, Чад, Центрально-Африканська Республіка. Країни АМС були асоційовані з ЄЕС, яке надавало їм певну фінансову допомогу;

– Касабланське, до якого входили Марокко, Об’єднана Арабська Республіка, Гана, Гвінея і Малі. Вони відразу ж оголосили про решимість проводити політику неприєднання, звільнення африканських територій, які ще знаходилися під колоніальним пануванням, боротьби проти збереження іноземних військових баз та військ в Африці.

Активізація національно-визвольного руху в Африці змусила країни АМС пійти на скликання загальноафриканської конференції для опрацювання спільної політичної линії.

У травні 1963 р. в Аддис-Абебі пройшла конференція глав 31 африканської держави, яка прийняла Хартію африканської єдності, яка встановлювала принципи політики та взаємовідносин країн Африки. Серед цих принципів можна виокремити такі: взаємне визнання суверенної рівності; невтручання у внутрішні справи; мирне врегулювання конфліктів, які виникали; політика неприєднання; боротьба проти колоніалізму та неоколоніалізму. Конференція прийняла резолюцію про роззброєння, в якій говорилось про те, що вся Африка повинна розглядатися як безатомна зона, в якій забороняється виробництво, випробування та збереження запасів атомної зброї. В резолюції була висунута вимога про ликвідацію всіх іноземних баз на африканському континенті та денонсацію військових угод, які були укладені африканськими країнами із західними державами. Резолюцією про деколонізацію передбачалось надання допомоги у боротьбі за звільнення колоній, які залишались, створення для цього спеціального фонду, розрив відносин з ПАР та Португалією і бойкотуваня цих країн.

На конференції була створена Організація африканської єдності (ОАЄ) та обрані її керівні органи. Був також сформований координаційний орган з надання допомоги національно-визвольним рухам – Комітет визволення.

Створення ОАЄ стало великим досягненням прогресивних сил Африки. Але АМС продовжував існувати, і його учасники не збиралися його ликвідовувати, більш того, до нього увійшла Руанда, а пізніше Того.

Лише визвольний рух у країнах АМС справив на його лідерів певний вплив. У березні 1964 р. на конференції АМС у Дакарі було прийняте рішення про перетворення його в організацію економічного співробітництва під назвою Африкано-малагасійський союз економічного співробітництва (АМСЕС).

ОАЄ брала участь в розв’язанні ряду конфліктів між африканськими країнами – між Алжиром та Марокко у жовтні 1963 р., між Ефіопією та Сомалі в 1964 р.,– які виникали в результаті територіальних суперечок.

У липні 1964 р. I асамблея ОАЄ в Каїрі прийняла важливе рішення про незмінність та законність кордонів африканських держав, якими вони були на момент проголошення незалежності.

В значній мірі діяльність ОАЄ була присвячена проблемі співробітництва африканських країн, опрацюванню спільних проектів використання матеріальних ресурсів Африки та зростання добробуту населення. В результаті африканські країни прийшли у принципі до угоди про необхідність створення африканського “спільного ринку”. Для фінансування різноманітних довготривалих проектів був створений Африканський банк розвитку із капіталом в 250 млн. дол.

В цей же час виникла ідея політичного об’єднання африканських держав. На Каїрській конференції Гана внесла пропозицію про створення загальноафриканського уряду та об’єднаного африканського військового командування. Але вона була визнана передчасною.

В той же час дільність ОАЄ супроводжувалась цілим рядом складнощей, незгоди виникали з різних питань. Наприклад, з питання про інтервенцію Конго. У вересні 1964 р. надзвичайна сесія ради міністрів ОАЄ прийняла рішення про невтручання у справи Конго. АМСЕС був незадоволений цим рішенням і відтворив свою політичну організацію, у квітні 1965 р. члени цієї організації проголосили створення Афро-малагасійської загальної організації (АМЗО), що завдало відчутного удару по ОАЄ.

В подальшому незгоди були подолані і ОАЄ продовжувала успішно функціонувати. Велику роль у цьому відіграла політична спрямованість африканських країн проти залишків колоніалізма та расизма в Африці, що було могутнім об”єднюючим чинником.

Активну роль при цьому виконував створений в межах ОАЄ Комітет з координації допомоги національно-визвольним рухам. Він надав відчутну допомогу рухам у Намібії, Анголі, Мозамбіку, Південній Родезії, Чаді, Західній Сахарі і т.ін.

У 70-ті рр. активізувалась діяльність африканських держав з опрацювання узгодженої економічної політики. Значну роль у цьому відіграла ОАЄ, яка активно співробітничала з економічною комісією ООН для Африки.

В 1971 р. міністри економіки африканських країн на конференції у Тунісі розробили “Африканську стратегію розвитку на 70-ті рр.”, в якій мова йшла про необхідність інтеграції національних економік, координованої програми регіонального планування. В 70-80-ті рр. було створено декілька регіональних економічних угрупувань, закликаних здійснити вказані цілі: митний та економічний союз Центральної Африки; Західно-африканське економічне товариство; Організація басейнів рік та озер (включала країни, розташовані в районах ріки Сенегал та озера Чад) та ін. В їх межах був розроблений ряд регіональних проектів економічного розвитку.

У 1975 р. була підписана перша Ломська конвенція терміном на 5 років про умови торгівельних та економічних відносин африканських країн з країнами ЄЕС, у 1979 р. була підписана друга, а в 1984 р. – третя Ломська конвенція. Примітно, що при підписанні цих документів африканські країни виступали спільно, як єдина сила. Ці конвенції підписали усі африканські держави, а також ряд держав басейнів Карибського моря і Тихого океану (всього 46 держав). З тих пір прийнято говорити про цю групу країн як про “країни АКТ”.

У 80-ті рр. до АКТ входило вже 66 країн. Вони змогли добитись від ЄЕС більш благосприятливих для себе умов торгівельно-економічного співробітництва.

На надзвичайній сесії Асамблеї ОАЄ у квітні 1980 р. міжафриканське економічне співробітництво було всебічно обговорене й охарактеризоване як основний чинник успішної діяльності ОАЄ на найближчі десятиліття. Це багато в чому пояснювалось складним економічним становищем африканських країн.

Ассамблея прийняла в цих умовах рекомендації під назвою “Лагоський план дій” (асамблея проходила у Лагосі – столиці Нігерії) з розширення співробітництва як на регіональному рівні, так і в масштабах усього континенту, із здійснення колективного самозабезпечення країн Африки, зокрема продовольством. Була поставлена мета створити африканський “загальний ринок”, а до 2000 р. – африканське економічне товариство.

Таким чином, поєднання зусиль африканських країн у вирішенні різноманітних проблем сприяло їх перетворенню у важливий чинник міжнародних відносин.

 



php"; ?>