Вивчити склад системного блоку
Рибалов Б.О., Юрчук Д.А.
Архітектура комп’ютерів
Посібник до виконання лабораторних робіт
Одеса, 2008
Рибалов Б.О., Юрчук Д.А.Архітектура комп’ютерів: Посібник до виконання лабораторних робіт. Одеська державна академія холоду, 2008. – 37 с.
Посібник розроблено згідно з робочою навчальною програмою дисципліни «Архітектура комп’ютерів» для студентів спеціальності 6.080401 «Інформаційні управляючі системи та технології», 6.080402 «Інформаційні технології проектування» за напрямом підготовки 0804 «Комп’ютерні науки».
Призначено для виконання лабораторних робіт студентами по закріпленню окремих тем дисципліни. Наведено перелік теоретичних питань для поглибленого опрацювання з посиланнями на літературу, яка є в бібліотеці ОДАХ.
Лабораторні роботи з дисципліни «Архітектура комп’ютерів» призначені для ознайомлення студентів з основними вузлами комп’ютера: процесора, пам’яті, жорсткого диску та ін.; вивчення принципів побудови, характеристик та різноманітних видів комплектуючих елементів сучасного комп’ютера; навчанню зборки комп’ютера з комплектуючих частин.
Завідувач кафедри інформаційно-
комунікаційних технологій
д.т.н., професор Г.С. Гайворонська
Голова науково-методичної комісії з напряму підготовки «Комп’ютерна інженерія»
ãОДАХ
ЗМІСТ
1. Вступ: мета, завдання, структурно-логічне місце дисципліни в навчальному процесі. 4
2. Анотований зміст дисципліни. 4
3. Зміст навчального (лекційного) матеріалу. 5
Лабораторна робота №1. Загальна конфігурація комп’ютера. Системний блок. Материнська (системна) плата (МП) комп'ютера. 8
Лабораторна робота №2. Підключення процесора й оперативної пам'яті до материнської плати комп'ютера. 15
Лабораторна робота №3. Настроювання комп'ютерної системи засобами програми SETUP BIOS. Порядок запуску комп'ютера. 18
Лабораторна робота №4. Підключення жорсткого диска, дисководу, CD-ROM. 23
Лабораторна робота №5. Робота з налаштуванням жорсткого диска: розподіл на розділи, форматування, дефрагментація. Файлові системи. 28
Лабораторна робота 6. Підключення відеоадаптера та монітора. 31
Лабораторна робота 7. Установка плат розширення. Підключення звукової карти й акустичної системи. 33
Лабораторна робота № 8. Повна збірка комп'ютера з комплектуючих. 35
1. Вступ: мета, завдання, структурно-логічне місце дисципліни в навчальному процесі.
Дисципліна «Архітектура комп'ютерів» є однією з дисциплін підготовки бакалаврів за напрямом 0804 «Комп'ютерні науки».
Метою викладання дисципліни «Архітектура комп'ютерів» є одержання студентами знань про принципи побудови і використання комп’ютерів існуючих поколінь та про перспективні розвитку комп’ютерів майбутніх поколінь.
Головні задачі вивчення дисципліни полягають у придбанні студентами:
– знань про будову, принципи дії, характеристики і можливості використання елементів і вузлів сучасних і майбутніх ЕОМ: процесора, пам’яті та ін.;
– умінь на основі аналізу параметрів і характеристик елементів і технічних умов на проектовані схеми вибирати систему елементів для проектування різноманітних функціональних вузлів ЕОМ, синтезувати схеми вузлів ЕОМ;
– навичок збору та наладки комп'ютера з комплектуючих.
Ця дисципліна узагальнює та систематизує знання і навички, які отримали студенти при вивченні цілого циклу дисциплін, а саме: «Фізика», «Дискретна математика», «Комп'ютерна електроніка», «Комп'ютерна схемотехніка», «Прикладна теорія цифрових автоматів». Комплекс знань та умінь, отриманих студентами при вивченні «Архітектури комп’ютерів» необхідний для подальшого навчання і придбання навичок при вивченні наступних дисциплін: «Периферійні пристрої», «Комп'ютерні системи», «Комп’ютерні мережі».
2. Анотований зміст дисципліни
Архітектура комп'ютера, що характеризує його логічну організацію, може бути представлена як безліч взаємозалежних компонентів, що включають, на перший погляд, елементи різної природи: програмне забезпечення, апаратне забезпечення, алгоритмічне забезпечення, спеціальне фірмове забезпечення – і підтримуючих його злагоджене функціонування у формі єдиного архітектурного ансамблю, що дозволяє вести ефективну обробку різних об'єктів.
З іншого боку, архітектура може бути задана як абстрактне багаторівневе подання фізичної системи з погляду програміста, із закріпленням функцій за кожним рівнем і встановленням інтерфейсу між різними рівнями.
Знання особливостей різноманітних архітектурних рішень дає можливість користувачам комп'ютерів ефективно розпоряджатися всіма надаваними ресурсами, здійснюючи їхній спрямований вибір і тим самим підвищуючи ефективність обробки даних.
Дисципліна складається з наступних основних розділів: принципи будування комп’ютера; архітектура процесорів; система команд, способи адресації; арифметико-логичні пристрої; організація багаторівневої пам’яті; архітектура запам’ятовуючих пристроїв; засоби уведення-виведення; робота комп’ютера із зовнішніми пристроями; інтерфейси, шини.
3. Зміст навчального (лекційного) матеріалу
| № роз-ділу | Основний зміст розділу | Кіль-кість годин | Літера-тура |
| Модуль № 1 «Процесори. Внутрішня пам'ять комп’ютера» | |||
| 1.1 | Вступ. Архітектура апаратній та програмній частки комп’ютера. Класифікація комп’ютерів. Покоління ЕОМ. Характеристики ЕОМ. Режими роботи комп’ютера. | [3], c. 3-6, [5], c. 22-26 | |
| 1.2 | Характеристики процесорів. Архітектура процесора Pentium. Набор регістрів. Система команд. Формати команд. Мікрокоманди. Мікроалгоритми. Мікропроцесорні комплекти великих інтегральних схем (ВІС). | [1], c. 227-230 | |
| 1.3 | Призначення, основні характеристики та класифікація арифметико-логічних пристроїв. Поняття конвеєру. Процесор без конвеєру. Трьохступенчатий конвеєр. П’ятиступенчатий конвеєр. Суперскалярна архітектура. Способи адресації. | [1], c. 174-200 | |
| 1.4 | Основні характеристики і особливості систем переривання процесора. Види переривань. Універсальні, функціонально-орієнтовані, спеціалізовані процесори. Процесори цифрової обробки сигналів. Процесори аналогової обробки сигналів. RISC та CISC процесори. | [1], c. 274-283 256-258, 269-272, 350-368 [2], c. 284-292 | |
| 1.5 | Класифікація пам’яті комп’ютера. Ієрархічна структура пам’яті. Принципи побудови оперативній пам’яті. Темничні характеристики та особливості RAM. Статична SRAM та динамічна DRAM пам’ять. | [2], c. 85-86 [3], c. 23-29 | |
| 1.6 | Види DRAM та їх характеристики. Модулі пам’яті SIMM, DIMM, RIMM. Їх особливості та характеристики. Ширина модуля. Пропускна спосібність модуля пам’яті. | [2], c. 84-85 [3], c. 29-34 | |
| 1.7 | Принципи побудови кеш - пам’яті. Адресний простір RAM та ROM. Сегментація пам’яті. Основні характеристики і особливості режиму прямого доступу до пам’яті. Структура і порядок управління. | [2], c. 294-299 [3], c. 36-51 | |
| 1.8 | Види ПЗУ. Перепрограмні ПЗУ. Основні настройки мікросхеми BIOS. Базова система вводу - виводу. Флеш - пам’ять. CMOS - пам’ять. Особливості застосування. Асоціативна та віртуальна пам’ять. Організація та побудова багаторівневої пам’яті. | [2], c. 175-176, 438-463 [3], c. 34-36 | |
| Модуль № 2 “Зовнішня пам’ять. Пристрої уведення-виведення інформації” | |||
| 2.1 | Принципи побудови накопичувачів на компакт дисках: CD-ROM, DVD-ROM. Технічні характеристики та особливості конструювання. Логічні та фізичні способи кодування інформації. Види компакт - дисків. Альтернативні носії інформації. Файлові системи: FAT, FAT32, NTFS. | [2], c. 87-97 [3], c. 51-57 | |
| 2.2 | Пристрої вводу – виводу інформації. Пристрої вводу: клавіатура, маніпулятор «миша», сканери. | [2], c. 112, 119-121 | |
| 2.3 | Пристрої виводу: монітор, відеоадаптер. Види моніторів та їх характеристики. Влаштування, режими роботи та типи відеоадаптерів. | [2], c. 113-119 | |
| 2.4 | Пристрої виводу: принтери. Типи принтерів та їх характеристики. | [3], c. 115-116 | |
| 2.5 | Класифікація шин. Системні та локальні шини. Синхронізація шин. Арбітраж шин. Технічні характеристики та особливості архітектури шин PCI, AGP, PCI Express. Інтерфейси PATA, SATA, SCSI їх модіфікаціі, режими роботи. Порт PS-2. Шини USB, Firewire. | [2], c. 108-111, 179-193 [3], c. 58-75 | |
| 2.6 | Організація обчислювальних систем з різноманітними архітектурами. Структура та організація обчислювальної системи з каналами вводу-виводу. Структура та організація обчислювальних систем з загальною шиною. Порівняльний аналіз структур обчислювальних систем | [1], c. 347-362 [1], c. 388-397 |
Рекомендована література
1. Каган Б.М. Электронные вычислительные машины и системы: Учебное пособие для вузов. - М: Энергоатомиздат, 1991.
2. Э.Таненбаум. Архитектура компьютера. — С.Пб.: – Питер, 2003.
3. Богач А.А. Конспект лекций по курсу: «Цифровые ЭВМ», ОДАХ, 2001.
4. Основи комп’ютерної техніки. Кравчук, Шонин. Основи комп'ютерної техніки: Компоненти, системи, мережі: Навч. посіб. для вузів. - К: Політехніка, 2005. - 344с.
5. Майоров С.А., Новиков Г.И. Структура электронных вычислительных машин. - Л: Машиностроение, 1989.
6. Интернет: www.ixbt.com/
7. Сташин В.В. и др. Проектирование цифровых устройств на однокристальных микроконтроллерах. - М.: Энергоатомиздат, 1990. -224 с.
8. Комп’ютерний журнал CHIP. Твой персональный компьютер, 1/2005 март.
Лабораторна робота №1. Загальна конфігурація комп’ютера. Системний блок. Материнська (системна) плата комп'ютера.
Ціль роботи:вивчити загальну конфігурацію комп’ютера та склад системного блоку; вивчити розміщення елементів комп'ютера на материнській платі (МП).
Теоретичні відомості.
Конфігурацію ПК можна змінювати в міру необхідності. Але, існує поняття базової конфігурації, яку можна вважати типовою:
· системний блок;
· монітор;
· клавіатура;
· маніпулятор «миша».
Комп'ютери випускаються і у портативному варіанті (laptop або notebook виконання). В цьому випадку, системний блок, монітор та клавіатура містяться в одному корпусі: системний блок прихований під клавіатурою, а монітор вбудований у кришку, замість «миші» під клавіатурою є сенсорна область, чутлива до дотику – TouchPad.
Системний блок - основна складова, в середині якої містяться найважливіші компоненти. Пристрої, що знаходяться в середині системного блока називають внутрішніми, а пристрої, що під'єднуються ззовні називають зовнішніми.
Зовнішні додаткові пристрої, що призначені для вводу та виводу інформації називаються також периферійними. За зовнішнім виглядом, системні блоки відрізняються формою корпуса, який може бути горизонтального (desktop) або вертикального (tower) виконання. Корпуси вертикального виконання можуть мати різні розміри: повнорозмірний (BigTower), середньорозмірний (MidiTower), малорозмірний (MiniTower). Корпуси горизонтального виконання є двох форматів: вузький (Full-AT) та надто вузький (Baby-AT). Корпуси персональних комп'ютерів мають різні конструкторські особливості та додаткові елементи (елементи блокування несанкціонованого доступу, засоби контролю внутрішньої температури, шторки від пилу).
Корпуси часто поставляються разом із блоком живлення. Потужність блоку живлення є одним із параметрів корпусу. Для масових моделей достатньою є потужність 300-360 Вт.
Основними вузлами системного блоку є:
· електричні плати, що керують роботою комп'ютера (мікропроцесор, оперативна пам'ять, контролери пристроїв тощо);
· накопичувач на жорсткому диску (вінчестер), призначений для читання або запису інформації;
· накопичувачі (дисководи) для гнучких магнітних дисків (дискет) та компакт-дисків.
Компоненти комп'ютера
При збиранні типового ПК як правило використовуються перераховані нижче компоненти:
1. Системна плата.
2. Процесор.
3. Оперативна пам'ять.
4. Накопичувач на жорсткому диску.
5. Накопичувач CD-ROM/CD-R/RW/DVD або DVD±RW(RAM).
6. Відеоадаптер і монітор.
7. Звукова карта й акустичні системи.
8. Корпус із блоком живлення.
9. Накопичувач на гнучких магнітних дисках.
10. Клавіатура й пристрій позиціонування курсору (миша).
11. Допоміжні елементи.
12. Програмне забезпечення.
Підготовка до роботи
Перш ніж приступити до збирання комп'ютера, необхідно виконати кілька підготовчих операцій. По-перше, варто вжити заходів захисту від електростатичного розряду; по-друге, записати конфігурацію комп'ютера, включаючи апаратні (положення перемичок і перемикачів, схеми кабельних з'єднань) і логічні (установки BIOS).
Захист від електростатичного розряду
Працюючи з відкритим корпусом комп'ютера, необхідно вжити заходів, що виключають можливість електростатичного розряду через сигнальні кола системної плати чи плат адаптерів.
Тіло людини завжди заряджене до деякого потенціалу по відношенню до електричних кіл комп'ютера, і цей потенціал може виявитися небезпечним для напівпровідникових компонентів. Перш ніж забратися усередину відкритого пристрою, торкніться провідної ділянки його шасі, наприклад, кришки блоку живлення. При цьому потенціали тіла й загального провідника комп'ютера зрівняються. Вважається, що заряд обов'язково повинен «стекти на землю», але ця вимога є зовсім необов’язковою. Більш складний спосіб рівномірного розподілу потенціалів між вами й компонентами комп'ютера - це застосування захисного електростатичного браслету. При роботі з комп'ютером приєднайте антистатичний браслет провідником до шасі комп'ютера в не пофарбованому місці, бо у іншому випадку електричного контакту не буде. Всі ці заходи спрямовані на те, щоб рівномірно розподілити електростатичні заряди між вашим тілом і вузлами комп'ютера й уникнути появи небезпечних струмів.
Не варто працювати з відкритим комп'ютером при вставленому в розетку шнурі живлення, тому що існує ймовірність увімкнути його в самий невідповідний час або його просто забули вимкнути. Крім того, у цьому випадку досить висока ймовірність потрапляння в комп'ютер вологи або маленьких предметів, що може викликати коротке замикання на електронній платі й привести до її ушкодження. Плати адаптерів завжди необхідно тримати за металевий кронштейн, яким вони кріпляться до корпуса. Кронштейн з'єднаний із загальним провідником плати, і можливий електростатичний розряд не приведе до ушкодження компонентів адаптера. Якщо в плати немає металевого кронштейна (як, наприклад, у системної плати), акуратно тримайте її за краї й не торкайтеся встановлених на ній компонентів.
Увага!
Іноді рекомендують класти вийняті плати й мікросхеми на алюмінієву фольгу, але цього робити не можна! На багатьох платах адаптерів і системній платі встановлені конденсатори, а також літієві або нікель-кадмійові батареї (акумулятори). Ці батареї досить бурхливо реагують на коротке замикання, що може відбутися, якщо ви покладете плату на фольгу. Батареї швидко перегріваються й вибухають, як петарди, причому уламки, що розлітаються, досить небезпечні для очей. Оскільки ви можете не знати, чи встановлений на конкретній платі акумулятор чи ні, то дотримуйтеся загального правила: ніколи не кладіть плати на провідну металеву поверхню.
Системна плата
Існує кілька формфакторів для системних плат, які визначають фізичні розміри плати, а, отже, і тип корпуса. Нижче перераховані відомі в цей час формфактори системних плат.
Застарілі:
- Baby-AT;
- Full-size AT;
- LPX.
Сучасні:
- ATX;
- Micro-ATX;
- Flex-ATX;
- Barebone;
- NLX;
- WTX.
Системні плати ATX характеризуються високим ступенем інтеграції портів, але, на відміну від плат формфактора Baby-AT, всі зовнішні порти ATX вбудовуються в системну плату й розташовуються по один бік від слотів розширення. Завдяки цьому не доводиться возитися із плоскими кабелями, необхідними для системних плат Baby-AT, для того щоб винести порт миші, послідовні й паралельні порти, а також порт USB на задню панель системного блоку. Елементи, що виділяють при роботі велику кількість тепла (наприклад, процесор і мікросхеми пам'яті), розташовані поруч із блоком живлення, який сконструйований таким чином, що його вентилятор забирає потік нагрітого повітря з системного блоку.
Роз’єм живлення для плат ATX обладнаний ключем, що забезпечує підключення тільки одним (вірним) способом.
Формфактор micro-ATX був розроблений для систем нижнього рівня. Архітектура micro-ATX зворотно сумісна з ATX. Ця системна плата менше, ніж ATX. Такі системні плати можуть бути встановлені в стандартні корпуси ATX або ж у корпуси, які були спеціально для них розроблені.
Крім описаних вище формфакторів системних плат, у цей час використовуються системні плати конструкцій LPX й NLX.
Вони призначені для певних корпусів і додаткових елементів. Однак треба пам’ятати, що існують деякі розходження між комп'ютерами, у яких установлені системні плати LPX, тому можуть виникнути проблеми, пов'язані із взаємозамінністю системних плат і корпусів.
Одним з найважливіших компонентів системної плати є встановлений набір мікросхем. Як правило, це від однієї до п'яти мікросхем, які містять основні схеми системної плати. Вони заміняють більше 150 окремих компонентів, що використовувалися в оригінальній системі IBM AT. У набір мікросхем можуть входити контролери локальної шини, кеш-пам'яті, основної пам'яті, переривань, прямого доступу до пам'яті й інші схеми.
Використовуваний набір мікросхем значно впливає на продуктивність системної плати й визначає параметри й обмеження продуктивності: обсяг і швидкість кеш-пам'яті, обсяг і швидкість основної пам'яті, тип і швидкість процесора й т.д. Ці набори мікросхем забезпечують працездатність пристроїв AGP (Accelerated Graphics Port - поліпшений графічний порт) і USB (Universal Serial Bus - універсальна послідовна шина).
Додатково звертають увагу на наступні характеристики:
- частота шин процесора й пам’яті;
- тип оперативної пам’яті (SDRAM, DDR SDRAM чи RDRAM) та її максимальний розмір;
- підтримка пам'яті ECC (коди корекції помилок);
- розширені функції керування живленням ACPI;
- наявність слота AGP 4х/8x або PCI-Express;
- інтерфейс Ultra-ATA/100/133 або Serial-ATA;
- підтримка USB 2.0 (високошвидкісний порт USB).
Ще одним важливим елементом системної плати є BIOS. Варто переконатися, що BIOS, по-перше, зроблена однією з ведучих у цій галузі компаній (AMI або Award) і, по-друге, розміщена в спеціальній мікросхемі з можливістю перезапису, яку ще називають Flash ROM або EEPROM (Electrically Erasable Programmable Read Only Memory). Це дозволить завантажувати оновлення BIOS.
У практично всіх системних платах порти вводу-виводу вбудовані. Якщо вони невбудовані, їх необхідно підключити до плати розширення, що, на жаль, займе вільний слот розширення. Або виламати заглушку потрібного розміру в корпусі позаду вище за слоти розширення та прикрутити в цю дірку роз’єм за допомогою гайкоподібних гвинтів по обидві сторони від нього. Більшість систем містять наступні порти:
- підключення клавіатури (типу mini-DIN);
- підключення миші (типу mini-DIN);
- два послідовних (з буфером типу 16550А);
- паралельний (типу EPP/ECP);
- два, чотири, а інколи й шість портів USB (Universal Serial Bus);
- порт відео (необов'язково);
- мережний порт (необов’язково);
- аудіо / ігровий порт (необов'язково);
- два порти Enhanced IDE на локальній шині (первинний і вторинний);
- порт контролера дисководу.
Універсальна послідовна шина USB – послідовний стандарт портів вводу-виводу. До цієї шини можуть бути підключені найрізноманітніші пристрої - від клавіатури до монітора. При цьому декілька портів розташовується на задній частині плати, а інші знаходяться на системній платі. Кабель, що підключається до них, дозволяє винести набір портів другої шини USB на передню панель системного блоку. Подібне компонування портів USB використовується в більшості сучасних корпусів, дозволяючи спростити приєднання до комп’ютера таких пристроїв, як цифрові камери, Flash-накопичувачі та ін.
Запис параметрів конфігурації
При роботі із системною платою комп'ютера можна навмисно або випадково видалити інформацію з BIOS, тому необхідно записати її важливі параметри. Особливо важлива інформація про параметри жорсткого диска. Якщо більша частина даних при включенні комп'ютера досить легко відновлюється вручну або автоматично, то з інформацією про параметри жорсткого диска інша справа. Сучасні програми BIOS зчитують інформацію про параметри жорстких дисків безпосередньо з пристроїв IDE і SCSI. Однак старим програмам BIOS параметри встановленого жорсткого диска необхідно задавати явно.
Варто також записати орієнтацію роз’ємів всіх кабелів. У комп'ютерах солідних фірм використовуються кабелі й роз’єми із ключами, але в більш дешевих моделях таких «надмірностей» немає. Як правило, у плоских кабелях провідник з номером 1 має інший колір. На роз’ємі пристрою, до якого потрібно підключати такий кабель, також знаходиться яка-небудь мітка, що позначає перший контакт.
Зауваження:
При з’єднанні системної плати з пристроями IDE чи SCSI запам’ятайте, що провідник з номером 1 в переважної більшості випадків повинен знаходитися біля роз’єму живлення відповідного пристрою. Хоча викладені рекомендації й вимоги очевидні, часто виникають інциденти, пов'язані з неправильним підключенням кабелів. На щастя, у більшості випадків перевернутий роз’єм або переплутаний кабель не приводять до фатальних наслідків (але тільки якщо цей кабель або роз’єм не стосується до блоку живлення!). Джерело живлення й батареї є винятком із цього правила. Якщо, наприклад, вставити роз’єм живлення системної плати «навпаки» або помістити його не в те гніздо, на шині живлення, розрахованій на 5 В, може виявитися напруга 12 В. При цьому можна буде спостерігати справжній феєрверк із мікросхем, що вибухають. Якщо ж неправильно вставити акумулятор живлення BIOS, мікросхема обов’язково вийде з ладу.
Установка системної плати
Перед установкою в комп'ютер системної плати необхідно змонтувати на ній процесор і модулі пам'яті. Більшість плат мають перемички, що визначають швидкодію процесора і його робочі напруги. Якщо їх неправильно встановити, система може не працювати взагалі або працювати нестійко, а може навіть пошкодити процесор. Тому при будь-яких сумнівах щодо установки перемичок краще відразу звернутися до документації на системну плату.
Рисунок 1. Зображення системної плати (приклад)
Позначення:
1 – слоти для встановлення плат розширення;
2 – роз’єми для підключення живлення (на цій платі - АТХ);
3 – гніздо для встановлення центрального процесору;
4 – слоти для встановлення модулів оперативної пам’яті (DIMM);
5 – роз’єми для підключення накопичувачів (HDD1, HDD2, FDD).
На системній платі повинні бути встановлені:
1. Процесор.
2. Плати оперативної пам’яті ПК (в корпусах DIMM або SIMM).
3. Відеоадаптер (вбудований чи зовнішній).
4. Контролер НЖМД и НГМД (вбудований чи зовнішній). Як правило, якщо цей контролер зовнішній, то він об’єднаний з контролерами паралельного (LPT) та послідовного портів (COM 1 и COM 2).
Також на системній платі можуть бути вбудовані чи встановлені в слоти для плат розширення:
5. Адаптер локальної мережі (мережна карта).
6. Звукова карта та інші пристрої.
Закріплення системної плати в корпусі
Звичайно системна плата закріплюється в корпусі декількома гвинтами
й пластмасовими стійками. Якщо корпус новий, спочатку потрібно вставити на потрібні місця всі необхідні для кріплення металеві стійки (частіше 9 або 6). Якщо металевих стійок не вистачає – дозволяється використовувати пластмасові, але в тих місцях, де під час монтажу та послідуючої роботи ПК будуть найменші навантаження на плату (наприклад біля панелі підключення індикаторів корпусу – Front Panel Connection). Нижче описана процедура встановлення плати.
1. Огляньте призначені для стійок отвори в платі. Тепер металеві стійки потрібно вгвинтити в отвори в шасі корпуса так, щоб вони розташовувалися напроти відповідних їм отворів у платі.
2. Пластикові стійки вставляються знизу в саму плату.
3. Візьміть гвинти й пластикові шайби й пригвинтіть плату до шасі.
5. Установіть задню панель роз’ємів вводу-виводу в корпус там де вони будуть коли плата опиниться на своєму місці.
6. Установіть шасі із системною платою в направляючі корпусу. Простежте за тим, щоб роз’єми вводу-виводу системної плати АТХ збіглися з відповідними отворами задньої панелі. Системна плата повинна без особливих зусиль встати на призначене їй місце.
7. У платах із пластмасовими стійками перевірте, щоб всі стійки потрапили у відповідні прорізи. Якщо необхідно, несильно похитайте плату з боку в бік. При правильній установці плати всі отвори для гвинтів у платі й шасі корпуса збігаються.
8. Тепер пригвинтіть шасі із системною платою до корпуса ЕОМ.
Вказівки:
1. Вивчити склад персонального комп’ютера.
Вивчити склад системного блоку.
3. Виконати рисунок материнської плати в протоколі до лабораторної роботи з зазначенням всіх основних елементів та типів роз’ємів.
Лабораторна робота №2. Підключення процесора й оперативної пам'яті до материнської плати комп'ютера.
Ціль роботи: навчитися правильно підключати процесор і оперативну пам'ять комп'ютера, а також вивчення характеристик цих пристроїв.
Хід роботи:
I. Підключення процесора (для роз`єму типу Socket).
Рис. Роз`єм процесора типу Socket
1. Необхідно відсунути й підняти рукоятку рознімання для процесора на 90-100º для вільного приєднання процесора.
2. Необхідно правильно зорієнтувати процесор щодо рознімання по спеціальному маркуванню (див. малюнок). Процесор установлюється тільки одним образом у відповідне рознімання.
3. Опустити процесор у рознімання, при цьому ніжки мікросхеми не повинні деформуватися.
4. Опустити рукоятку рознімання долілиць до замикання.
5. Нанести тонкий рівномірний шар термопасти на ядро процесора, якщо вона не встановлена на нього раніше, на радіаторі в місці зіткнення із процесором.
6. Установити підставу кріплення вентилятора процесора.
7. Установити вентилятор і верхню частину кріплення вентилятора процесора.
8. Підключити живлення вентилятора.
II. Підключення оперативної пам'яті (модуля пам'яті).
1. Необхідно визначити тип пам'яті, обсяг і кількість контактів установлюваного модуля пам'яті.
2. Необхідно відсунути засувки на розніманні для пам'яті убік.
3. Установити модуль пам'яті в рознімання, при цьому необхідно перевірити правильність установки. Модуль пам'яті встановлюється тільки одним образом у відповідне рознімання.
4. При необхідності підключити другий модуль пам'яті аналогічно.
Примітка. Всі роботи з установки процесора й пам'яті необхідно робити тільки після зняття статичної електрики з обох рук.
Вказівка: у протоколі до лабораторної роботи виконати малюнки процесора, модулів пам’яті, роз’ємів з визначенням кількості контактів.
Лабораторна робота 3. Настроювання комп'ютерної системи засобами програми SETUP BIOS. Порядок запуску комп'ютера.
Ціль роботи: усвідомити основні типи параметрів комп'ютера, що набудовуються програмою SETUP, знати найбільше, що набудовуються часто параметри, і порядок їхньої установки: завантаження операційної системи з різних носіїв (дискета, жорсткий диск, CD-ROM), вибір параметрів захисту, проведення авто визначення жорстких дисків. Усвідомити порядок початкового завантаження комп'ютера, знати її етапи, можливі несправності й методи їхньої діагностики.
Базові відомості:
Програма SETUP входить до складу базової системи уведення-виводу (BIOS) і призначена для первинного настроювання апаратної конфігурації обчислювальної системи. Основне завдання настроювання - забезпечити можливість автоматичного визначення состава системи засобами BIOS. Додаткове завдання - оптимізувати настроювання й підвищити ефективність всієї системи в цілому.
У більшості випадків програма SETUP викликається натисканням клавіші DELETE відразу після включення живлення. В окремих випадках може використовуватися інша клавіша або комбінація клавіш - необхідна інформація видається на екран монітора при запуску комп'ютера.
Вибір параметра, що набудовується, виконується клавішами керування курсором, а зміна параметра - клавішами PAGE UP/PAGE DOWN. Також можна викликати меню, що містить всі варіанти настроювань даного параметра. Для цього треба нажати Enter.
Некваліфікована зміна настроювань мікросхеми CMOS може привести до виходу комп'ютерної системи з ладу! У зв'язку із цим вживіть наступних заходів:
· не вносите ніяких змін у настроювання, якщо ви не впевнені в їхній правильності;
· записом на окремому аркуші паперу чітко фіксуйте всі параметри до їхньої зміни й після;
· по закінченні роботи закрийте програму SETUP без збереження внесених змін.
Порядок виконання:
1. Якщо монітор має живлення, окреме від системного блоку, включите монітор.
2. Включите комп'ютер.
3. З появою інформації на екрані натисніть клавішу DELETE - відбудеться запуск програми SETUP і відкриється меню, представлене на мал. 1 (состав цього меню відрізняється для різних моделей материнських плат).
4. За допомогою клавіш керування курсором виберіть пункт меню STANDARD CMOS SETUP (Стандартні настроювання мікросхеми CMOS).
5. У вікні, що відкрилося, перевірте установку системних годин, системного календаря, кількість і обсяг жорстких дисків.
6. Поверніться в попереднє меню за допомогою клавіші ESC.
7. Виберіть пункт BIOS FEATURES SETUP (Настроювання параметрів BIOS). Натисніть на клавішу ENTER.
8. У вікні, що відкрилося, перевірте:
- з якого диска починається запуск комп'ютера. Послідовність запуску задається в пункті BOOT SEQUENCE. За допомогою клавіш PAGE UP і PAGE DOWN переглянете й відзначте всі можливі для даного комп'ютера варіанти запуску. Особливу увагу звернете на варіант запуску, що починається з жорсткого диска С: (він використовується при штатній роботі), і на варіант запуску, що починається із гнучкого диска А:, - він використовується при відновленні працездатності комп'ютера, якщо завантаження з жорсткого диска з якихось причин неможливі.
- стан захисту комп'ютера від несанкціонованого доступу: задається пункт Security Option. Setup - відключено (для режиму настроювання), System - включено (для штатної роботи системи).
9. Поверніться в попереднє меню натисканням клавіші ESC.
10. Виберіть пункт IDE HDD AUTO DETECT (Автоматичне визначення жорстких дисків). Натисніть на клавішу ENTER. Зверніть увагу на порядок тестування дисків.
11. Завершите роботу із програмою SETUP без збереження результатів зміни. Для цього натисніть клавішу ESC і при одержанні запиту підтвердите вихід без збереження змін натисканням клавіші Y (Yes - Так)
| ROM PCI/ISA BIOS (2A5CLAL1A) CMOS SETUP UTILITY AVARD SOFTWARE, INC. | |
| STANDART CMOS SETUP BIOS FEATURES SETUP CHIPSET FEATURES SETUP PNP/PCI SETUP LOAD SETUP DEFAULTS | INTEGRATED PERIPHERALS SUPERVISOR PASSWORD USER PASSWORD IDE HDD AUTO DETECT HDD LOW LEVEL FORMAT SAVE & EXIT SETUP EXIT WITHOUT SAVING |
| Esc: Quit F10: Save & Exit Setup | ®¯: Select Item (Shift)F12: Change Color |
Рис. Головне вікно програми SETUP (приклад)
Дослідження порядку запуску комп'ютера
1. При подачі живлення на процесор відбувається його звертання до мікросхеми ПЗУ й запуск програми, що ініціалізувала роботу комп'ютера. У цей момент на екрані монітора спостерігається повідомлення про версію BIOS.
2. Процедура ініціалізації запускає процедуру POST, що виконує самотестування базових пристроїв (POST - Power-On Self-Test). У цей момент на екрані спостерігається повідомлення Memory Test: і вказівка обсягу перевіреної пам'яті комп'ютера.
3. При відсутності дефектів в оперативній пам'яті або в клавіатурі відбувається звертання до мікросхеми CMOS, у якій записані дані, що визначають состав комп'ютерної системи і її настроювання. На екрані монітора ці дані відображаються в таблиці System Configuration.
4. Установивши параметри жорсткого диска, комп'ютерна система звертається в його системну область MBR – Master Boot Record, знаходить там завантажник операційної системи й починає її завантаження. При цьому на екрані може виводитися повідомлення типу:
Starting тип операційної системи ...
Далі робота з комп'ютером виконується під керуванням операційної системи.
Порядок виконання роботи:
1. Якщо монітор обчислювальної системи має живлення, окреме від системного блоку, включите монітор.
2. Включите комп'ютерну систему кнопкою Power системного блоку.
3. Для спостереження повідомлень, що надходять від комп'ютера в процесі запуску, використовуйте клавішу Pause/Break. Вона припиняє завантаження й дає можливість уважно прочитати повідомлення. Для продовження запуску використовуйте клавішу ENTER. Для перезавантаження комп'ютера до початку завантаження ОС можна однократно нажати комбінацію клавіш Alt+Ctrl+Delete.
4. Відзначте версію BIOS (див. базові відомості, п. 1).
5. Укажіть протестований обсяг пам'яті (див. базові відомості, п. 2).
6. Дані, що визначають состав комп'ютерної системи і її настроювання, на екрані монітора відображаються в таблиці System Configuration (див. Базові відомості, п. 3). Призупинивши запуск за допомогою клавіші PAUSE/BREAK, вивчите таблицю й установите:
· скільки жорстких дисків має комп'ютерна система і який їхній обсяг?
· чи є дисководи гнучких дисків і які параметри використовуваних гнучких дисків?
· скільки послідовних і паралельних портів є в наявності?
· до якого типу ставляться мікросхеми, розміщені в банках пам'яті? Продовжите запуск клавішею ENTER.
7. Визначите тип установлюваної операційної системи (див. Базові відомості, п. 4).
8. Дочекавшись закінчення запуску операційної системи, з'ясуєте у викладача порядок завершення роботи з комп'ютером. Приведіть комп'ютер у вихідний стан.
9. Запишіть порядок початкового завантаження комп'ютера, відзначте, що є кінцевим пунктом кожного етапу.
Лабораторна робота 4. Підключення жорсткого диска, дисководу, CD-ROM.
Ціль роботи:вивчити фізичний пристрій, а також як підключаються жорсткий диск, дисковод, CD-ROM.
Теоретичні відомості.
Накопичувачі на жорстких дисках (НЖМД)
Магнітний накопичувач виробляється із алюмінієвого сплаву або скляних пластин діаметром 3.5 або 2.5 товщиною 0.125 дюйма. На пластини методом напилювання наноситься кілька тонких шарів магнітних і немагнітних матеріалів, здатних намагнічуватися на малих ділянках поверхні. Пластини кріпляться на осі невеликого шпиндельного безшумного двигуна (Д), що обертається з постійною швидкістю (рис.). Через обмеження на розмір і вагу НЖМД, використовуваного в складі персонального комп'ютера, число пластин обмежене й у цей час не перевищує 12.
Рис. Схема НЖМД
Найбільш часте число пластин дорівнює від двох до чотирьох (головок від 4 до 8), а зовнішні диски іноді мають тільки по одній внутрішній робочій поверхні. Звичайно диски мають нижні й верхню робочі поверхні. До кожної робочої поверхні підводять одна головка читання/запису (Г1, ..., Гn). Головки виготовляються за тонкоплівчастою технологією і являють собою спеціальні напівпровідникові кристали з U-Образним зазором, зверненим до пластини. U-Образна форма використовується для створення піднімальної сили, що виникає за рахунок руху повітря при обертанні дисків. Головка ширяє над поверхнею із зазором, обчислювальним мікронами.
У цей час у накопичувачах більше 1 ГБ використовуються магніторезистивні головки (MR), які мають у складі тонкоплівчасту головку (TF) для запису й магніторезистивну для зчитування. TF являють собою мікрокотушки з декількох витків на друкованій мініатюрній платі. Усередині котушки розташовується сердечник зі сплаву нікелю й заліза з високою індукцією. Зазор у сердечнику шляхом напилювання заповнюється немагнітним алюмінієм і захищається від ушкоджень при контактах з диском. Щоб виключити псування пластин від влучення часток в область зазору між головкою й робочою поверхнею, диски розміщають у герметичному корпусі, заповненому інертним газом.
Легкість головки й малий зазор між диском і головкою (близько 15 нм) дозволяють намагнічувати доріжку вглиб поверхні диска, забезпечуючи надійність запису/зчитування й зберігання інформації. Друга частина головки MR являє собою головку зчитування, в основі якої використовується датчик-резистор, що міняє свій опір залежно від величини магнітного поля. Через резистор протікає постійний вимірювальний струм, що змінюється від напруженості магнітного поля в моменти tсз при русі уздовж доріжки. Для зменшення перешкод від сусідніх доріжок, резистор піднімають над доріжкою. Установка головок на задану i-ю доріжку (циліндр діаметром di для всіх пластин) виконується котушкою-соленоїдом (ДО), що переміщає приводну ручку (Р), як показано на малюнку.
Для переміщення головок на необхідну доріжку в автоматичну систему, що стежить (СУ) подається сигнал Ei, що рівняється із сигналом, що надходить зі спеціальної головки (Гс) або контакту змінного опору R. При наявності різниці в порівнюваних сигналах СУ переміщає шток (Ш) соленоїда убік необхідного діаметра di. При відключенні живлення вінчестер автоматично паркується пружиною (П) переміщаючи головки у внутрішню область диска, як правило, на останню доріжку. Число доріжок визначається типом накопичувача й для жорстких дисків їхнє число становить кілька тисяч. Малий зазор між головкою й поверхнею диска дозволяє досягти високої радіальної й лінійної щільності запису (100 Гбіт/кв.дюйм) і збільшити ємність НЖМД до декількох десятків і навіть сотень ГБ.
Основними параметрами вінчестера є ємність (Е), швидкість обміну (Vпр) і час доступу до даних (tср). Ємність будь-якого накопичувача прямо пропорційна величині форм - фактора (розміру). Форм - фактор указує на перетин відсіку для НЖМД. Якщо він дорівнює 3.5 ´ 1, то це відповідає відсіку 4 ´ 1 ´ 6 дюймів, використовуваному для одного 3.5² вінчестера. Чим більше розміри дисків і їхнє число в пакеті, тим більше ємність. Однак зі збільшенням діаметра пластин на різних доріжках істотно змінюється швидкість руху диска щодо головок, збільшується час переміщення головок із внутрішньої доріжки на зовнішню й середній час доступу. Ці параметри обмежують виготовлення дисків більших розмірів, чим 3,5. Тому збільшення ємності диска постійно відбувається за рахунок збільшення TPI, BPI і способів кодування - декодування інформації. До того ж, збільшення щільності запису дозволяє збільшити швидкість зчитування даних при тій же швидкості обертання диска.
Швидкість обміну характеризується двома параметрами: швидкістю передачі між НЖМД і ОЗУ й швидкодією передачі між буфером вінчестера й поверхневого диска Vд. Швидкість передачі (transfer rate) між НЖМД і ОЗУ виміряється величиною Vпр (Мб/с) як відношення величини масиву, що пересилається, до часу, витраченому на його пересилання. Вона визначається, в основному, типом інтерфейсу.
Більшість накопичувачів на жорстких дисках відомих виробників мають приблизно однакову продуктивність і практично не розрізняються за вартістю і якістю. Найпоширенішим є інтерфейс PATA (IDE). При установці одного або двох жорстких дисків перевагу віддають саме йому, тому що він забезпечує найбільшу продуктивність. Що стосується SCSI, те цей інтерфейс краще використовувати при роботі більш ніж із двома жорсткими дисками або із багатозадачними операційними системами. Пристрої з інтерфейсом SCSI більш «інтелектуальні»; вони можуть брати на себе частину роботи процесора по виконанню операцій вводу-виводу. Інтерфейс SCSI є більше універсальним у порівнянні з ATA - він дозволяє підключати від 7 до 15 різних пристроїв, у число яких входять сканери, накопичувачі на магнітній стрічці, оптичні дисководи, жорсткі диски й накопичувачі зі змінними носіями.
У сучасних системах на зміну стандартному паралельному ATA приходить послідовний інтерфейс Serial ATA (SATA), який є послідовним інтерфейсом, дозволяє на відміну від IDE під’єднати до 1 шлейфу лише 1 накопичувач, підтримує режим гарячої заміни HotSwap. Швидкість передачі даних для SATA 1.0 дорівнює 150 Мб/с, а для SATA 2.0 – 300 Мб/с. Роз’єм для підключення накопичувача (як й інтерфейсний кабель) складається з 4 провідників, а роз’єм для живлення пристрою вже з ________ контактів, причому деякі з них довщі за інші задля забезпечення режиму HotSwap.
Накопичувач CD-ROM/CD-R/RW/DVD або DVD±R/RW/RAM
У наші дні накопичувач CD/DVD є невід'ємним елементом комп'ютера, тому що більша частина програмного забезпечення зараз поширюється на компакт-дисках, особливо програми мультимедіа. Крім того, практично усі сучасні системи вже давно мають можливість завантаження з накопичувача CD-ROM, що дозволяє встановлювати операційні системи та запускати діагностичне програмне забезпечення без використання накопичувача на гнучких магнітних дисках. Однак це зовсім не означає, що варто списувати з рахунків накопичувач на гнучких магнітних дисках – дисковід для магнітних дисків ємністю 1,44 Мбайт міститься у 95 % сучасних систем. Він може мати інтерфейс IDE ATA66 або SATA.
Встановлення пристроїв.
Для того, щоб установити жорсткий диск, дисковід або оптичний накопичувач, виконайте ряд дій.
1. Вимкніть живлення системного блока, від’єднайте кабель живлення та відкрийте системний блок.
2. Зніміть направляючі з накопичувача (якщо вони встановлені), або, навпаки, встановіть, якщо накопичувач повинен закріплюватись за допомогою так званого «безгвинтового» з’єднання.
3. Помістіть накопичувач у відповідний відсік корпуса. Перед цим не забудьте встановити в потрібне положення всі перемички й перемикачі на накопичувачі.
4. Тепер прикрутіть гвинтами накопичувач до корпуса (якщо це не безгвинтове з’єднання).
5. Підключіть інтерфейсний кабель і кабель живлення до накопичувача.
Вони підключаються плоским IDE-кабелем до розташованого на платі 40-контактного гнізда головного й підлеглого IDE-контролерів (або SATA). Жорсткий диск, як правило, підключається до головного контролера, а CD-ROM або інший накопичувач - до підлеглого. Якщо ви підключаєте SATA-накопичувач і він має роз’єми живлення 2 типів (15-контактний SATA і 4-контактний MOLEX, як на інших накопичувачах), то слід під’єднувати тільки 1 з них, причому перевага надається роз’єму SATA, а у випадку неможливості його застосування (немає перехідника, тощо) можна використовувати MOLEX.
- Перевірте правильність та надійність всіх з’єднань та закрийте системний блок і під’єднайте кабель живлення.
Вказівки до виконання роботи:
1. Вивчити пристрій жорсткого диску. Намалювати пристрій та визначити його характеристики.
2. Вивчити пристрій CD-ROM. Намалювати пристрій.
3. Вивчити установку накопичувачів.
Лабораторна робота №5. Робота з налаштуванням жорсткого диска: розподіл на розділи, форматування, дефрагментація. Файлові системи.
Ціль роботи: навчитися самостійно налаштовувати жорсткий диск та його обслуговувати.
Короткі теоретичні відомості.
Налаштування жорсткого диску починається з розподілу робочого об’єму диску на розділи. Розділ – це частина робочого об’єму диску, в якій зберігається інформація незалежно від інших розділів. З точки зору операційної системи розділ є окремим віртуальним жорстким диском.
Розділи бувають основними чи допоміжними. На 1 жорсткому диску може бути до 4 основних розділів (чи 3 основні, 1 допоміжний). Якщо необхідно мати на диску більш ніж 4 розділи – слід зробити 3 основні та 1 допоміжний, а всередині нього необхідну кількість логічних дисків.
Якщо жорсткий диск, який треба розділити на розділи, буде використовуватися як основний, тобто з нього буде завантажуватися ОС, рекомендовано перший розділ об’ємом в 2 – 2,5 розміри оперативної пам’яті зробити під Swap-файл. Другий розділ – зробити системним (встановити на нього ОС та всі потрібні програми) розміром 10 – 15 ГБ (залежить від кількості та об’єму прикладних програм, які треба встановити), третій – робочим (відвести його під робочі документи, тощо), четвертий та інші (якщо потрібно) – під мультимедіа файли (ігри, фільми, музику, тощо). Об’єм розділів починаючи з 3-го розраховується виходячи з задач, які будуть ставитися перед цим комп’ютером.
Розподілити робочий об’єм диску можна як за допомогою сторонніх засобів та утиліт, так і за допомогою засобів операційної системи. У цьому випадку ми розглянемо розподіл на розділи за допомогою засобів ОС.
ОС дозволяють розподіляти диски на розділи при своїй установці та під час використання вже встановленої ОС (наприклад при підключенні 2-го диску до комп’ютеру). Ми розглянемо ці операції на прикладі ОС Microsoft Windows XP.
Для розподілу диска при установці ОС необхідно на етапі вказування логічного диску для установки ОС створити всі розділи, які ви планували створювати, вказати той, на який встановлюватиметься ОС і відформатувати його у вибрану файлову систему. Решту розділив ви відформатуєте після установки ОС.
Для розподілу диска у вже встановленій ОС необхідно натиснути праву кнопку миші на «Моєму комп`ютері», вибрати пункт «Управління». Запуститься оснастка ММС. Там треба вибрати «Управління дисками». З`явиться вікно, в якому зверху будуть вже відформатовані розділи, а знизу – всі наявні в системі. Вам необхідно послідовно повибирати знизу всі не відформатовані розділи, та за допомогою контекстного меню відформатувати їх.
Після розподілу диска на розділи їх треба відформатувати у вибрану файлову систему. Ця операція може відбуватися автоматично при створенні розділу, або окремо після цього утилітою «Форматування». Під час встановлення ОС необхідно відформатувати тільки той розділ, на який ви збираєтеся її встановлювати, а решту можна буде відформатувати після цього з під встановленої ОС.
Файлових систем (ФС) існує дуже багато. Деякі з них є кросплатформеними, інші розроблені для однієї групи ОС. Наприклад ФС FAT 12/16/32 (File Alocation Table, таблиця розміщення файлів; цифра означає розрядність адресу блоку даних (кластеру) в цій ФС) є кросплатформеними, тому що їх підтримують ОС Windows та Unix/Linux, а ФС NTFS (New Technology File System, файлова система нової технології) розроблена лише для ОС Windows і, хоча в ОС Unix/Linux можна добитися доступу до даних, записаних на цих розділах – вона не є рідною для цієї групи ОС і її використання в них дуже не бажане (можуть виникати помилки).
Найчастіше використовуються такі ФС:
1. FAT 12 – використовується на НГМД дискетах
2. FAT 32 – використовується на розділах відносно малого розміру та з файлами не більше 2 ГБ
3. NTFS – журналюєма файлова система, розроблена для ОС Windows NT та більш нових. Має вбудовані інструменти для шифрування та архівації інформації.
4. CDFS – файлова система, яка використовується на компакт-дисках.
5. Ext2/Ext3 – журналюємі файлові системи для ОС Unix/Linux.
6. RizerFS – журналюєма файлова система для ОС Unix/Linux.
Під час роботи на комп’ютері відбувається процес фрагментації, тобто розбиття файлів на декілька частин при зберіганні логічної неперервності. Наприклад, ви на новий розділ послідовно записували файли розміром 2 МБ, 7 МБ, 5 МБ. Потім ви видалили другий файл і записали файл розміром 10 МБ. Ви, як користувач, бачите цей файл цілим з об’ємом 10 МБ, а насправді на диску він записан двома шматками: 1–7МБ замість видаленого, та 2–3МБ після третього файлу.
В результаті процесу фрагментації кількість шматків файлів збільшується, тому і час доступу до таких файлів збільшується (потрібно більше операцій позиціонування головки диску). Для уникнення цього необхідно раз на півроку виконувати дефрагментацію – процес зворотний до фрагментації (склеювання всіх шматків в 1 файл). У нашому прикладі необхідно 3-ій файл перемістити за 2 шматок 2 файлу, потім перемістити 2 шматок 2 файлу впритул до 1 шматку приклеївши таким чином його до 1 шматка, потім перемістити 3 файл після 2 файлу. Таким чином усі 3 файли знову стануть фізично безперервно.
Вказівки до виконання роботи:
1. На вказаному викладачем диску видалити всі розділи окрім системного.
2. Перезавантажити систему та загрузитися з загрузочного компакт-диску з операційною системою.
3. Розподілити вільний простір на цьому диску. (ОС не встановлювати!!!)
4. Загрузитися в нормальному режимі.
5. Відформатувати нові розділи (один з них у FAT32, а інший – у NTFS)
6. На один з розділів скопіювати папку «i386» з компакт-диску та зробити дефрагментацію цього розділу.
Лабораторна робота 6. Підключення відеоадаптера та монітора.
Ціль роботи:вивчити як підключаєтьсявідеоадаптер та монітор.
Короткі теоретичні відомості.
При збиранні комп'ютера обов'язково знадобляться відеоадаптер (якщо він не вбудований в материнську плату, про що свідчить відеороз’єм (VGA чи DVI) на панелі зовнішніх інтерфейсів позаду системного блоку) і монітор.
Особливу увагу варто приділити вибору монітора. Він є основним засобом спілкування із системою, і в залежності від його якості робота за комп'ютером перетвориться на насолоду, або страждання.
Як правило, монітори підключаються до звичайного аналогового порту VGA, але більш сучасні моделі працюють і з роз’ємом DVI, вбудованим у більшість новітніх відеоадаптерів. Якщо постійно використовувати «рідну» роздільну здатність екрана (як правило, 1024х768 для 17"), то в цьому випадку найбільш прийнятним варіантом є рідкокристалічний монітор. 15-дюймовий рідкокристалічний дисплей еквівалентний по видимій області екрана 17-дюймовому електронно-променевому монітору. Якщо ж доводиться постійно міняти роздільну здатність (наприклад, у комп'ютерних іграх або при перегляді Web-сторінок), краще все-таки скористатися електронно-променевим монітором.
Для роботи із дрібними зображеннями варто використовувати монітор з розміром діагоналі екрану мінімум з 17 дюймів, оскільки монітори меншого розміру не зможуть якісно відобразити дрібні деталі зображення з роздільною здатністю 1024х768 крапок і доведеться використовувати режим 800х600.
Якщо є необхідність працювати із дрібними зображеннями, використовуйте 17-дюймовий монітор, а ще краще 19-дюймовий (останнім часом вони значно здешевіли).
Звертайте увагу на електронно-променеві монітори з меншим кроком розташування крапок (0,28 крапок на дюйм і менше), що визначає розмір крапок і відстань між ними в тіньовій масці монітора. Чим менше відстань між крапками, тим вище роздільна здатність екрана і якість зображення.
Відеоадаптер і монітор повинні бути сумісні по частоті регенерації. Щоб зображення не мерехтіло, частота кадрів повинна становити не менше 85 Гц.
Останнім часом практично всі виробники відеоадаптерів перейшли до
стандарту PCI Express, хоча деякі ще продовжують випускати адаптери з інтерфейсом AGP.
Також треба звертати увагу на можливості відеоадаптера в двох - і тривимірній графіці. Даний критерій вибору стає на перше місце в тому випадку, якщо ви збираєтеся інтенсивно працювати із графічними зображеннями, системами
автоматизованого проектування, а також грати в сучасні ігри.
Для підключення відеоадаптера та монітора необхідно:
1. Вимкнути живлення комп’ютера та відкрити системний блок
2. Переконатися, що роз’єм на материнській платі та на відеоадаптері одного стандарту та вставити відеоадаптер в роз’єм
3. Прикрутити відеоадаптер до системного блоку
4. Якщо це потрібно, приєднати 6-контактний роз’єм живлення відеокарти або стандартний 4-контактний Molex (для живлення приводів, накопичувачів…)
5. Переконатися, що в сусідніх роз’ємах немає карт розширення, які б заважали роботі системи охолодження відеоадаптера, близько розташованих проводів, тощо
6. Закрити корпус та під’єднати живлення
7. Під’єднати монітор до відеоінтерфейсу, причому, якщо у відеоадаптера замість роз’єму VGA є другий роз’єм DVI, слід використовувати перехідник DVI-VGA у тому випадку, якщо монітор немає роз’єму DVI.
8. Під’єднати живлення до монітора.
Вказівка: в протоколі до лабораторної роботи схематично зобразити відеоадаптер, монітор та інтерфейси.
Лабораторна робота 7. Установка плат розширення. Підключення звукової карти й акустичної системи.
Ціль роботи:вивчити як установлюються плати розширення, а також як підключається звукова карта й акустичні системи.
Теоретичні відомості.
Для будь-якого мультимедійного комп'ютера обов'язкові як звукова плата, так і зовнішні гучномовці (акустична системи). У більшості сучасних системних плат звукова карта вбудована, проте таке рішення, як правило, відрізняється невисокою якістю звуку та малою кількістю додаткових можливостей порівняно з окремою платою звукового адаптера з інтерфейсом PCI або PCI Express, або зовнішньою, яка приєднується через інтерфейс USB.
Найчастіше на платах розширення розташовуються аудіо -, мережевий,
SCSI-адаптери, а також TV-FM тюнер.
Для їхньої установки на системній платі є спеціальні гнізда розширення з інтерфейсом PCI або PCI Express.