Міжнародні валютно-кредитні та фінансові організації є

важливою складовою сучасної інституційної структури світових валютно-фінансових відносин. Виникли вони після Другої світової війни (за винятком Банку міжнародних розрахунків, який був заснованим ще 1930 р.), їх функціонування та розвиток є одночасно важливою передумовою та елементом механізму поглиблення світогосподарських зв'язків у цілому.

Міжнародні фінансові інституції виникли внаслідок дії цілої низки загальних та спеціальних чинників. До чинників виникнення МФО слід віднести:

- поглиблення інтернаціоналізації господарського життя;

- вихід відтворювального процесу за національні кордони;

- швидкий розвиток і посилення ролі транснаціональних корпо­рацій та банків у світовій економіці;

- активізацію міждержавного та наднаціонального регулювання всіх форм сучасних міжнародних економічних відносин;

- необхідність створення організаційних основ міждержав­ного механізму спільного вирішення країнами валютно-фінан­сових проблем світогосподарського розвитку.

 

- Основними функціями МФО є регулювання міжнародних валютно-кредитних та фінансових відносин, реалізація фінансових проектів, обговорення і розробка спільної позиції та рекомендацій у цій сфері, збір інформації, видання науково - практичної літератури.

Залежно від критерію класифікації МФО поділяються:

- за характером діяльності - на міждержавні (міжурядові) та неурядові ;

- за колом компетенції -на загальної компетенції та спеціальної компетенції;

- за характером повноважень - на міждержавні, міждержавні з окремими наднаціональними повноваженнями і наддержавні, наднаціональні;

- за умовами прийому в члени - відкриті та закриті;

- за сферою діяльності- глобальні, регіональні та двосторонні;

- за функціями - універсальні та спеціалізовані.

- До глобальних організацій належать передусім спеціалізовані інститути ООН - Міжнародний валютний фонд та Група Всесвіт­нього банку, а також ГАТТ-СОТ (Генеральна угода з тарифів і торгівлі - Світова організація торгівлі).

- До регіональних міжнародних фінансових організацій нале­жать насамперед регіональні банки розвитку (Європейський банк реконструкції й розвитку - ЄБРР, Міжамериканський банк розвитку - МаБР, Африканський банк розвитку - АфБР, Азійський банк розвитку - АзБР) і регіональні валютно-кредитні та фінансові організації (Європейський центральний банк - ЄЦБ, Європейський інвестиційний банк - ЄІБ, Європейський фонд розвитку - ЄФР тощо). Виникнення регіональних фінансових інституцій зумовлене посиленням ролі країн, що розвиваються, у світовій економіці; специфічними потребами регіонального розвитку; переміщенням основних потоків іноземних приватних інвестицій у промислово розвинуті країни.

За характером повноважень МФО поділяються на три типи: міжнародні організації, які здійснюють координаційні функції; міжнародні організації, які виконують окремі наднаціональні функції; наддержавні (наднаціональні) організації.

- МФО координаційного типу поділяють повноваження з державою. Вони різняться співвідношенням повноважень та механізмами регулювання. Як правило, організація має право зобов'язувати своїх членів без їх згоди та проти їх згоди шляхом обов'язкових рішень більшістю голосів. До таких організацій належать, наприклад, більшість установ ООН, які займаються валютно-фінансовими проблемами.

- Повноваження МФО з окремими наднаціональними функціями обмежуються певними сферами. В установчих документах таких організацій прямо обмежується компетенція держав-учасниць в окремих сферах, ухвалення рішень державами в цих сферах можливе тільки за згоди міжнародної організації. Це, зокрема, Міжнародний валютний фонд (МВФ) та Міжнародний банк реконструкції й розвитку (МБРР).

- Нарешті, специфіка наднаціональних МФО полягає у створенні обов'язкових для держав-учасниць правил та норм, механізмів контролю та спонукання до виконання цих правил. Ці особливості у сфері регулювання валютно-фінансової та кредитної політики притаманні Європейському Союзові, Європейському валютному союзові, Європейському центральному банку.

Міжнародні фінансові інституції відіграють вагому роль у процесі глобалізації світового господарства. З одного боку, саме їх виникнення є наслідком розвитку об'єктивних процесів поглиблення міжнародного поділу праці, і в цьому аспекті вони можуть розглядатися як особлива форма вияву економічної глобалізації. З іншого боку, міжнародні фінансові структури безпосередньо впливають на цей процес, створюючи валютно-фінансові пере­думови більш інтенсивного світового обміну товарами, послугами, капіталом та робочою силою. Тому діяльність цих інституцій є важливим чинником глобалізації світового господарства.

МФО впливають на глобалізацію світового господарства за кількома напрямами:

1. процес глобалізації безпосередньо пов'язаний з лібераліза­цією міжнародної торгівлі, поточних платежів та руху капіталу. Діяльність міжнародних фінансових організацій спрямована на зменшення або усунення бар'єрів та обмежень у валютно-фінансовій сфері, що значна підвищує ефективність розміщення ресурсів, у тому числі й через міжнародні потоки факторів виробництва. Так, до кінця минулого століття більшість країн-членів МВФ скасувала валютні обмеження на міжнародні поточні операції. Таким чином, МВФ виконав свою основну "системну функцію". Проблемами регулювання міжнародних капітальних операцій займаються Організація економічного співробітництва й розвитку (ОЕСР), частково Міжнародний валютний фонд (МВФ) та Світова організація торгівлі (СОТ);

2. окремі МФО концентрують значні ресурси, частка яких уже є помітною в глобальних фінансах. Спираючись на вагому фінансову базу, ці інституції використовують їх з метою полегшення пристосування національних їкономік до

міжнародної конкуренції, відкриття внутрішніх ринків, стабілізації національних грошових систем;

3. МФО мають разгалужену систему функцій, які охоплюють практично весь спектр функціонування світових фінансів: консультації, обмін інформацією, розробка спільних позицій, надання фінансової допомоги, врегулювання національних та регіональних фінансових криз, фінансування національних програм розвитку, структурних перебудов тощо. Доповню­ючи одна одну за функціями та сферами діяльності, між­народні фінансові організації формують інституційну основу механізму регулювання глобальних фінансів, центральне місце в якому належить Міжнародному валютному фонду. Зупинимося на фінансових аспектах діяльності деяких між­народних фінансово-кредитних інститутів.

Міжнародний валютний фонд Міжнародний валютний фонд почав свою діяльність 1 березня 1947 р. Цій події передували перемога країн антигітлерівської коаліції у Другій світовій війні, однією з головних передумов розв'язання якої були, на думку багатьох американських та англійських учених, глибокі й тривалі потрясіння на світових - фінансових і товарних ринках.

Кон'юнктурна недалекоглядна зовнішньоекономічна політика більшості європейських країн у 30-х роках сприяла поширенню кризових явищ у міжнародному просторі, що привело до поглиблен­ня економічної кризи у світовому масштабі. Спричинений цією кризою параліч системи міжнародного кредиту (особливо довго­строкового) супроводжувався стихійним переміщенням величезних мас "гарячих" грошей у пошуках прибутку та (або) притулку, нестабільністю платіжних балансів та валютних курсів і, в кінцевому підсумку, переростанням валютних суперечностей у валютну війну, основними інструментами проведення якої в усіх європейських країнах (крім Швейцарії) стали валютні інтервенції, валютний демпінг, валютні обмеження та створення валютних блоків.

Відвернення можливості повторення валютно-фінансових криз у майбутньому і стало пріоритетною проблемою, для вирішення якої в липні 1944р. в американському містечку Бреттон -Вудсі на міжнародній валютно-фінансовій конференції ООН зібралися представники країн-переможниць. На розгляд делегатам Бреттон-Вудської конференції було подано два плани реорганізації валютно-фінансових відносин, підготовлені експертами США і Великої Британії.

Перший (дата публікації - 7 квітня 1943 р.) план - створення міжнародного стабілізаційного фонду - був розроблений заступни­ком міністра фінансів США Гаррі Декстером Байтом. Лейтмотивом цього плану стало прагнення СІЛА усунути перепони в міжнародній торгівлі за умови недопущення виникнення всесвітніх над­національних органів влади. Планом передбачалося укладання багатосторонньої валютної угоди між США та їхніми союзниками з метою заснування стабілізаційного фонду в розмір 5 млрд дол., внески до якого мали робитися золотом і державними цінними паперами країн-учасниць. Основною метою пропонованого фонду, ресурси якого мали надаватися в короткострокові позики країнам-учасницям для фінансування дефіцитів їхніх платіжних балансів, проголошувалася допомога в стабілізації валютних курсів, скороченні тривалості та міри нерівноваги платіжних балансів, а також сприяння пожвавленню зовнішньої торгівлі й виробництва, послаблення валютних обмежень і скасування інших дискримі­наційних заходів; головним ворогом було визначено протекціонізм.

У більш амбіційному плані Джона Мейнарда Кейнса (поданому в тому ж 1943р. Міністерству фінансів Великої Британії під назвою "Пропозиції зі створення Міжнародного компенсаційного союзу") пропонувалася розбудова багатосторонньої платіжної системи і встановлення колективної відповідальності за впорядкування та врегулювання міжнародних валютних і платіжних відносин. Для цього передбачалося заснувати міжнародний кліринговий союз, який би емітував власну валюту. Ці світові кредитні гроші, прирівняні до певної кількості золота, мали стати єдиним міжнародним засобом ліквідності й замінити золото, виступаючи при цьому в ролі бази для визначення валютних паритетів національних валют. Сальдо взаємних розрахунків через кліринговий союз мало, за проектом Кейнса, покриватися за допомогою автоматичних взаємних кредитів країн - членів союзу.

Пропонована Кейнсом методика обчислення квот членів союзу та "анти золота" спрямованість планів створення нової міжнародної рахункової валютної одиниці віддзеркалювали прагнення Великої Британії зберегти незалежність своєї валютної політики від Сполучених Штатів, де на той час було акумульовано майже 3/4 офіційних запасів золота всього капіталістичного світу. Та безумовне на той період американське лідерство як у політичній, так і в економічній та фінансовій сферах не залишало жодного шансу на узгодження плану Кейнса.

Після тривалого (з 1 по 29 липня) і бурхливого обговорення на Бреттон-Вудській валютно-фінансовій конференції ООН проект

Кейнса був розкритикований експертами США й офіційно відхилений, а за основу розбудови повоєнної валютної системи прийнято план Байта.

Інституційною основою реалізації узгодженого плану стали, згідно з досягнутими у Бреттон-Вудсі домовленостями, дві міжнародні фінансові організації: Міжнародний валютний фонд і Всесвітній банк.

03а У загальному вигляді мета МВФ, визначена в ст. 1 Статуту Фонду, полягає в сприянні:

- міжнародній валютній співпраці;

- розвитку і гармонійному зростанню міжнародної торгівлі, що має стимулювати розвиток виробничих ресурсів, встановлення і підтримку високого рівня зайнятості та збільшення реального прибутку;

- стабільності валютного обміну, усуненню причин для породже­ного конкуренцією знецінення валют та для обмежень валютного обміну, що перешкоджають розвиткові світової торгівлі;

- встановленню і підтримці багатосторонньої системи розрахунків за поточними операціями.

Крім того, цілями Фонду визначено:

- надання із власних ресурсів фінансової підтримки членам Фонду в їхніх намаганнях досягти зовнішньої платіжної рівноваги без уживання заходів, потенційно небезпечних для національного та (або) міжнародного добробуту;

- обмеження і зменшення діапазону порушень рівноваги пла­тіжних балансів.

Досягнення встановлених цілей має забезпечуватися виконанням Фондом консультативних, регулятивних та фінансових функцій у валютно-фінансовій сфері.

Серед функцій Фонду важливе місце належить функції нагляду за політикою країн-членів щодо дотримання зобов'язань згідно зі статтями Статуту МВФ. Кожна країна - член МВФ, зобов'язана співпрацювати з Фондом з метою впорядкування валютних режимів та сприяння стабільності системи обмінних курсів. Конкретні зобов'язання держав передбачають проведення ними економічної та фінансової політики, спрямованої на стимулювання економічного зростання за умов зваженої стабільності цін, упорядкованих економічних та фінансових базисних передумов, запобігання маніпулюванню обмінними курсами або міжнародною валютною системою з метою отримання однобічних переваг у конкуренції з іншими країнами - членами Фонду. Фонд контролює виконання кожною державою-членом своїх зобов'язань за допомогою відповідних принципів та процедур нагляду, включаючи жорсткий нагляд за політикою обмінних курсів.

-Важливим напрямом діяльності Фонду є проведення кон­сультацій відповідно до ст. IV Статуту МВФ. Практично кожен рік Фонд проводить двосторонні дискусії з урядами країн - членів організації, співробітники Фонду приїздять до країни, збирають економічну та фінансову інформацію, обговорюють зофіційними представниками країни проблеми її економічного розвитку та політики. Після повернення до штаб-квартири Фонду вони готують доповідь, яка стає основою для дискусії у правлінні Фонду. У результаті дискусії директор-розпорядник як голова Виконавчого комітету підсумовує точки зору директорів, і цей звіт надсилається керівництву відповідної країни. У цьому документі директори аналізують соціально-економічні успіхи та проблеми країни; вказують на можливі шляхи розв'язання проблем; дають відповідні рекомендації.

- Вагому роль у діяльності МВФ відіграють технічна допомога та навчання. Фонд пропонує країнам широкий спектр технічної допомоги, яка охоплює монетарні, податкові, статистичні, юридичні та інформаційні проблеми. Форми надання консультативної (технічної) допомоги МВФ можуть бути найрізноманітнішими: відрядження до країни, якій вона надається, експерта (чи цілої місії) на строк від кількох місяців до року, відкриття постійних представництв, підготовка економічних звітів чи оглядів, проведення семінарів, нарад та підготовчих курсів для місцевого керівництва, надання "гарячих" (оn - linе) консультацій та порад співробітниками штаб-квартири тощо. Фонд надає освітні послуги державним службовцям вищого та середнього рівня, а також підприємцям, журналістам та представникам приватного і державного секторів країн - членів МВФ. Технічна допомога та навчання здійснюються відповідними структурами МВФ - Інститутом МВФ, департаментами податкових справ, юридичним, монетарним, статистичним, казначейським, Бюро комп'ютерної служби, а також спеціально заснованим Об'єднаним Віденським інститутом, фундаторами якого стали Банк міжнародних роз­рахунків (БМР), Європейський банк реконструкції та розвитку (ЄБРР), Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР), Міжнародний валютний фонд (МВФ) та Організація економічного співробітництва й розвитку (ОЕСР).

Найбільш знаною функцією МВФє надання фінансової допомоги.

Процеси розвитку міжнародного поділу праці, глобалізації світового господарства супроводжуються суттєвими змінами в системі цілей та функцій МВФ:

- по-перше, перехід більшості країн до системи плаваючих валютних курсів унеможливив регулятивний вплив Фонду на цю сферу міжнародних валютних відносин. Свої зобов'язання за ст. VII його Статуту, який передбачає відміну валютних обмежень у міжнародних поточних операціях, визнали 147 країн світу. Фактично це означає ліквідацію обмежень у міжнародних поточних трансакціях та перехід більшості країн-членів до вільної конвертованості національних валют, тобто позбавлення МВФ його основної "системної функції";

- по-друге, досягнення в основному Фондом цієї мети ставить нові завдання - регулювання валютних обмежень у сфері міжнародного руху капіталу. Це фактично веде до появи нової функції Фонду - гарантування платоспроможності країн-позичальниць у цілому. Поява нової функції МВФ вимагатиме внесення відповідних змін до його Статуту, а також коорди­нації цієї діяльності з іншими міжнародними організаціями, зокрема ОЕСР та СОТ;

- по-третє, від надання фінансової допомоги з метою ліквідації тимчасових дефіцитів платіжних балансів Фонд поступово переходить до використання фінансових інструментів для структурної перебудови національних економік. Значне місце в його діяльності вже належить фінансуванню економічних програм окремих країн. Надаючи фінансову допомогу країнам, МВФ установлює відповідні кількісні та якісні показники, досягнення яких повинні забезпечити уряди. Ці показники визначаються для політики валютного курсу, внутрішнього кредиту, процентних ставок, бюджетного дефіциту, політики цін, лібералізації торгівлі, приватизації, податкової політики, урядових витрат, реформування фінансового сектора;

- то-четверте, у 90-ті роки минулого століття виникла принципово нова функція МВФ- врегулювання національних ти регіональних криз фінансових систем, яка передбачає відміну валютних обмежень у міжнародних поточних операціях, запобігання їх поширенню. Фактично йдеться про перебрання Фондом на себе принципово нової функції -регулятора світової фінансової системи в цілому. Складовими стратегії МВФ щодо врегулювання регіональних фінансових криз наприкінці XX ст. стали посилення нагляду за валютно-фінансовою ситуацією в окремих країнах (включно з контролем), мобілізація достатніх за обсягом фінансових ресурсів з метою вирівнювання диспропорцій, надання ефективної допомоги біднішим країнам з метою попередження фінансової кризи.

- по-п'яте, починаючи з 90-х років минулого століття МВФвідіграє важливу роль у підтримці ринкової трансформації у постсоціалістичних країнах. Надання фінансової допомоги цим країнам обумовлюється виконанням їхніми урядами певних зобов'язань щодо розвитку ринкових відносин, а також інтеграції національних господарств у світову економіку. У зв'язку з цим керівництво Фонду контролює процеси управління економікою в країнах із перехідною економікою. Мандат на контрольні повноваження в інституційній сфері був наданий Фонду ухваленою у вересні 1996 р. декларацією Тимчасового комітету "Партнерство для стабільного зростання", пізніше доповненою нормативним документом "Рекомендації з управління", затвердженим Директоратом Фонду в серпні 1997 р.

Згідно з рішеннями Бреттон-Вудської конференції, фінансовою основою діяльності МВФ мав стати акціонерний капітал, утворений шляхом оплати кожною країною - членом Фонду виділеної їй кількості акцій.

Угода про створення МВФ набрала чинності наприкінці грудня 1945 р. після того, як її ратифікували 29 країн, а фінансові операції Фонду розпочалися восени 1947 р., коли кількість його членів уже досягла 39.

У перші роки діяльності Фонду єдиним джерелом його кредитів були гроші, внесені акціонерами за акції, продані відповідно до виділених їм квот.

Квоти країн - членів МВФ є унікальним феноменом. Будучи основою формування ресурсів цієї міжнародної організації, вони виконують ще ряд важливих функцій: їхня величина визначає максимальну величину кредитів, на які може розраховувати кожний член Фонду, а також реальні владні повноваження, які ця країна має у керівних органах Фонду. Аналіз квот країн - членів МВФ варто почати з нагадування про те, що 75% розміру своєї квоти кожна країна вносить у своїй національній валюті і лише 25% - у твердій валюті або золотом. Але навіть ці 25 % країна ,що внесла їх, може за бажанням відразу повернути собі - без будь-яких умов і без сплати відсотків. Сама можливість автоматичного повернення резервної частки дає підставу вважати її міжнародним ліквідним ресурсом країн - членів Фонду.

Встановлені в МВФ правила оплати акцій зумовили виникнення найсерйознішої проблеми - ліквідності авуарів Фонду.

- Авуари - грошові ресурси банку в чужоземних валютах, золоті, що є на його рахунках в закордонних банках.

Засновники МВФ виходили з того, що попит на всі види валют буде рівномірним, тому той чи інший член Фонду постійно користуватиметься всіма національними грошовими одиницями. Проте дуже скоро стало очевидним, що попит у більшості членів Фонду мають валюти менш ніж ЗО із 183 членів Фонду. Відсутність попиту на кредити в решті валют спричинює загострення проблеми ліквідності Фонду: до половини коштів з рахунків МВФ (у тому числі і гривня) взагалі ніким і ніколи не використовуються.

У зв'язку зі специфікою якісного складу авуарів МВФ його керівництво регулярно (раз на 5 років) перевіряє адекватність рівня ліквідності резервів потребі в них. У разі необхідності квоти країн підвищуються або абсолютно - всі однаково відповідно до потреб самого Фонду або відносно - з урахуванням зміни питомої ваги кожної країни у світовій торгівлі. Сукупна величина авуарів Фонду, що становила на момент його створення 7,6 млрд. дол., нині сягає 270 млрд. дол.

Величина квоти члена МВФ є визначальною для розрахунку максимального розміру кредиту, на який може претендувати член Фонду: за правилами МВФ верхня межа кредиту встановлюється в процентному відношенні до квоти. Сумарна величина коштів, що виділяються за різними кредитними лініями членам Фонду, як правило, не може перевищувати суму її внеску більш ніж утроє. Величина квоти визначає також можливості впливу кожного члена Фонду на ухвалення рішень, оскільки, на відміну від класичної міжнародної організації, де кожна країна має один голос, кількість голосів кожної країни - члена МВФ залежить від розміру її внеску.

Відповідно до правил, установлених ще в 1944 р., кількість голосів, що належать кожному з членів Фонду, визначається додаванням до 250 голосів, які кожна країна автоматично отримує при вступі до Фонду, по одному голосу за кожні 100 СПЗ (спеціальні права запозичення) у сумі зробленого нею внеску. Тому кількість голосів, що належать різним країнам, різниться в кілька сотень разів. До найвпливовіших членів МВФ належать разом із Сполученими Штатами Японія, яка має 6,33 % голосів, і Німеччина - 6,19 %, а також Франція та Велика Британія, що мають по 5,11 % голосів. У сумі країни ЄС володіють майже 27 % голосів, а всього 24 промислово розвинутим країнам належить 60 % голосів, тоді як на решту країн, кількість яких перевищує 85 % кількості членів Фонду, припадає лише 40 % голосів. Величина квоти України нині становить 1,925 млрд. дол. (на момент вступу - 1,364 млрд. дол.), що дає нашій країні право на 13 970 голосів (0,64 % їх загальної кількості - 2 166000) і можливість претендувати на кредити в розмірі, що не перевищує 5,777 млрд. дол. (раніше - 3,98 млрд. дол.).

Розмір квоти членів Фонду є визначальним при формуванні керівних органів МВФ. Керівні органи МВФ складаються з Ради управляючих, Ради директорів та виконавчого директора.

Вищим органом є Рада управляючих, до якої кожний член МВФ призначає на п'ятирічний термін свого управляючого та його заступника. Як правило, представниками кожної країни в Раді є міністри фінансів чи управляючі центральним банком країни. Всі управляючі уповноважені висловлювати офіційну позицію своєї країни і захищати її національні інтереси.

Рада управляючих МВФ збирається раз на рік на спільну з Радою управляючих МБРР сесію і вирішує стратегічні проблеми діяльності Фонду, а також розглядає питання про доцільність внесення змін до Статуту, про прийом нових і виключення старих членів та (або) зміну розмірів їхніх квот, зважує своєчасність нової емісії СПЗ тощо. До компетенції Ради належать також вибори виконавчого директора (директора-розпорядника) на черговий п'ятирічний термін.

Рішення ухвалюється зваженим голосуванням; як уже зазна­чалося, кількість голосів кожної держави пропорційна розмірові її фінансового внеску до Фонду. Для ухвалення рішень з оперативних питань достатньо простої більшості; для вирішення найважливіших економічних чи політичних проблем необхідна "спеціальна більшість" (відповідно 70 % або 85 % голосів членів МВФ).

Вирішення тактичних питань є компетенцією Ради директорів (Executive Board), яка забезпечує поточне керування фінансами МВФ і має керуватись інтересами цієї організації. Це постійно діючий орган, який збирається в штаб-квартирі МВФ у Вашингтоні у міру необхідності (в середньому 3 рази на тиждень). До складу Ради входить 24 директори, 8 з яких призначаються на національному рівні - вони представляють країни, що мають найвищі квоти (США, Велику Британію, Німеччину, Саудівську Аравію, Францію, Японію, Китай і Росію), а інші 16 директорів представляють більш або менш однорідні групи країн і вибираються всередині кожної з цих груп країн. Україна входить до однієї групи з Вірменією, Боснією та Герцеговиною, Болгарією, Хорватією, Грузією, Кіпром, Ізраїлем, Македонією, Молдовою, Румунією та Нідерландами (громадянин Нідерландів постійно представляє інтереси всієї групи в Раді директорів).

Кожний директор розпоряджається сумарною кількістю голосів, що належать країнам (країні), які він представляє. Головує на засіданнях директор-розпорядник, що є одночасно і головою Ради директорів. За традицією цю посаду обіймає представник євро­пейської країни. Найдовше (понад половину часу існування цієї посади) її займали громадяни Франції. Зокрема, попередник теперішнього директора Хорста Келера (Horst Koehler) Мішель Камдессю обіймав цю посаду в МВФ з 1987 до 2000 р. Заступником директора-розпорядника так само традиційно має бути американець.

Саме Рада директорів під головуванням директора-розпорядника за Статутом МВФ уповноважена ухвалювати рішення про розподіл кредитних ресурсів Фонду.

Директор-розпорядник керує роботою 2600 штатних спів­робітників Фонду, які розподілені між департаментами. Шість із них створені за географічною ознакою (Африканський, Азійсько-Тихоокеанський, два Європейські, Близькосхідний і Західної півкулі), п'ять - за функціональною, три - допоміжні, і п'ять забезпечують інформацію і зв'язок.

Кредити, що надаються Фондом, є не менш унікальним феноменом, ніж використовувана при цьому валюта. їх специфіка полягає в тому, що формально надання Фондом коштів є не операціями з кредитування, а операціями конвертації валюти, які називаються в офіційних документах Фонду "купівлею валюти". Вони здійснюються у такому порядку: країна-реципієнт нараховує на спеціально відкритий у своєму центральному банку рахунок МВФ свої ж грошові одиниці, після чого МВФ нараховує еквівалентну суму "корисної" валюти на свій рахунок у централь­ному банку тієї країни, валюта якої використовується для кредиту. Повернення кредиту ("викуп валюти") - прямо протилежна операція: повертаючи "корисну" валюту, позичальник "викупає" свої власні грошові одиниці.

Якщо, наприклад, Україна отримує від МВФ кредит в американ­ських доларах, то на рахунок МВФ у НБУ перераховується у гривнях сума, еквівалентна величині чергового траншу виділеного кредиту.

У відповідь на рахунок МВФ у Федеральному резервному банку Нью-Йорка нараховується відповідна кількість доларів, які передаються у повне розпорядження уряду України. На рахунках МВФ ця сума заноситься в дебет США і кредит - Україні.

Завдяки такій схемі кредитування кількість коштів на рахунках МВФ ніколи не скорочується - змінюється лише їхній якісний склад.

Використовувані в МВФ кредитні механізми є надзвичайно різноманітними. Але всім їм притаманний ряд спільних рис, і передусім те, що всі кредитні операції здійснюються тільки з офіційними державними органами. Спільними для всіх механізмів є також правила доступу до будь-якої кредитної лінії Фонду, які в усіх випадках визначаються:

- величиною квоти країни-реципієнта;

- обґрунтованістю програми економічних перетворень, роз­робленої претендентом на позику;

- величиною дефіциту платіжного балансу претендента і причинами, що його породили;

- здатністю отримувача кредиту його обслуговувати і повернути в обумовлені терміни.

- Група Всесвітнього банку.

Всесвітній банк є багатосторонньою неурядовою фінансово-кредитною установою. Під назвою "Всесвітній банк" об'єднано дві самостійні в юридичному і фінансовому відношенні організації: Міжнародний банк реконструкції й розвитку (МБРР) і Міжнародну асоціацію розвитку (МАР). Незважаючи на відокремленість цих структур, вони мають спільні керівні органи, очолювані Пре­зидентом Всесвітнього банку, спільний персонал та організаційно-технічні засоби. МБРР і МАР виконують три взаємопов'язані функції: надання позичкового капіталу, технічної допомоги, консультування у сфері економіки, а також стимулювання припливу інвестицій з інших джерел.

Всесвітній банк має три організації-філії: Міжнародну фінансову корпорацію (МФК), Багатосторонню агенцію гарантування інвестицій (БАГІ) і Міжнародний центр урегулювання інвестиційних суперечок (МЦУІС). Юридично і фінансово незалежні, ці установи мають власні статути й окреме членство, власний акціонерний капітал та окремі штати працівників. Філії Всесвітнього банку, як правило, діють незалежно від нього. Разом з тим усі ці установи координують свою діяльність у багатьох сферах і напрямах, мають спільне керівництво. Так, Президент Всесвітнього банку одночасно є Президентом МФК і БАГІ. Один і той самий склад виконавчих директорів керує МБРР, МФК і МАР. БАГІ має окрему Раду директорів, але більшість членів останньої входять одночасно до складу виконавчих директорів МБРР. Членом МАР, БАГІ або МФК може стати лише країна-член МБРР.

Усі ці фінансові організації разом утворюють міждержавну інвестиційну групу - Групу Всесвітнього банку. Офіційна мета діяльності членів Групи однакова - подолання бідності й підвищення життєвих стандартів країн-членів шляхом сприяння економічному розвитку останніх і залучення ресурсів з розвинутих країн до країн, що розвиваються. Втім, кожна з п'яти організацій Групи Всесвітнього банку була заснована з метою розв'язання певних конкретних завдань, отже, кожна з них має свої функції і відіграє самостійну, якісно відмінну роль. МБРР кредитує уряди країн, що розвиваються, з середнім рівнем доходу. МАР надає кредити на концесійних умовах урядам найбідніших країн. МФК сприяє економічному розвитку цих країн шляхом інвестування в їхній приватний сектор. БАГІ надає гарантії від некомерційних ризиків іноземним інвесторам, які спрямовують власні капітали в економіки тих країн-членів Всесвітнього банку, що розвиваються. А МЦУІС урегульовує спірні питання між урядами та іноземними інвесторами, які виникають у процесі залучення іноземних інвестицій.

Україна з вересня 1992 р. стала членом МБРР, у жовтні 1993 р. - учасницею МФК, а в 1995 р. - повним членом БАГІ.

- Міжнародний банк реконструкції й розвитку було засновано одночасно з МВФ як частину нової структури в системі організацій міжнародного співробітництва згідно з рішенням валютно-фінансової конференції ООН, яка відбулася 1 - 22 липня 1944 р. у м. Бреттон-Вудсі (Нью-Гемпшир, США). 44 країни (найбільші з них - США, Велика Британія, Франція, Китай, Індія та СРСР), що брали участь у конференції, підписали Заключний Акт про створення МБРР. Він містив так звані Статті Угоди, які стали виконувати роль Статуту МБРР. Більшість із цих країн (29) пізніше ратифікували Статті Угоди, що набрали чинності 27 грудня 1945 р., і стгли першими членами МБРР.

На сьогодні членами Банку стала більшість країн світу - 181 у 2001 р., а головними акціонерами за станом на червень 2001 р. є США (16,45 % акцій), Японія (7,89 %), Німеччина (4,51 %) та Франція і Велика Британія (по 4,32 %). Україні як члену та акціонеру МБРР виділено квоту в 10 908 акцій (0,7 %) на загальну суму в 1,3 млрд дол. США.

Специфіка МБРР полягає в тому, що він не є банком у традиційному розумінні. МБРР - інвестиційний банк розвитку, який виконує функції посередника між інвестором і отримувачем, позичаючи в одного й даючи в позику іншому. За свою 55-річну історію МБРР пройшов шлях від агенції повоєнної реконструкції до інституції глобального значення.

В основу політики, що проводиться МБРР, покладено гло­бальний підхід до вирішення проблем розвитку світової спільноти. А саме, відповідно до нової "Комплексної стратегії розвитку" діяльність Банку спрямована на зміцнення міжнародної фінансової архітектури. Головне завдання Банку в цій сфері визначається як "сприяння створенню інституційного, структурного та соціального фундаменту для забезпечення стійкості економіки окремих країн і більш стабільної глобальної економіки". Конкретна участь МБРР у здійсненні глобальної програми розвитку спрямована на:

- підвищення ефективності державного управління;

- створення надійної правової й судової системи;

- створення міцної й регульованої фінансової системи;

- підтримку соціальної політики, яка забезпечує соціальну і політичну стабільність.

За період своєї діяльності МБРР зазнав суттєвої еволюції. Змінилися всі головні засади функціонування Банку: членство й організаційна структура, капітал і система квот країн-членів, цільові настанови діяльності в країнах-позичальниках і кредитна політика, формування ресурсів і доходу. Суттєво зросли фінансові ресурси МБРР. Посилився його вплив на економічну політику країн, що розвиваються. У міру зростання обсягу й розширення сфери діяльності Банку було створено його філії, призначені задовольняти нові потреби розвитку країн-членів.

Характер еволюції МБРР у кінцевому підсумку пов'язаний з особливостями розвитку світового економічного середовища: створенням трьох світових конкурентних економічних центрів, розпадом колоніальної системи, зростанням ролі в міжнародних економічних відносинах країн, що розвиваються, соціально-політичною та економічною трансформацією в колишніх соціаліс­тичних країнах, поглибленням транснаціоналізації та інтер­націоналізації виробництва й капіталу, глобалізацією світової економіки та розвитком міжнародних фінансових ринків.

У Статуті МБРР, відомому як Статті Угоди, закладено структуру його функціонування. Тільки країни - члени МВФ можуть стати членами МБРР. Ця вимога пояснюється тим, що країни-члени

МБРР повинні проводити свою валютно-фінансову політику згідно З положеннями Статуту МВФ. Кожна країна представлена управляючим на рівні міністра фінансів або голови центрального банку, а також його заступником. Управляючі утворюють Раду управляючих - керівний орган МБРР. Вона збирається раз на рік для обговорення діяльності й політики Банку. За Радою управля­ючих закріплені певні повноваження, зокрема право прийому й виключення членів, збільшення та скорочення акціонерного капіталу.

Повноваження з проведення основних операцій МБРР делеговані Раді виконавчих директорів, яка нині налічує 24 виконавчих директори. Кожна з п'ятьох країн - найбільших акціонерів призначає одного виконавчого директора. Інші країни об'єднані в 19 виборних груп, кожна з яких також призначає одного виконав­чого директора. Згідно зі Статтями Угоди виконавчі директори виконують свої обов'язки під час постійно триваючої сесії, що відбувається у штаб-квартирі МБРР у Вашингтоні. Директорат розглядає питання щодо пропозиції позик, бюджету МБРР, забезпечує проведення його політики. Більшість рішень ухвалюється не в процесі голосування, а на основі консенсусу.

Головою Ради виконавчих директорів є Президент Банку. За традицією на цю посаду призначається виконавчий директор, який представляє США. Президент несе відповідальність за оперативну діяльність МБРР та організаційні й кадрові питання.

Основні фінансові ресурси МБРР, які є джерелом його позик, формуються за рахунок капіталу, забезпеченого членами Банку, запозичень на світових фінансових ринках і надходжень від погашення позик та інвестицій. Обсяг кредитних ресурсів МБРР, що формуються шляхом підписки країн-членів на його акції, доволі незначний. Це зумовлено характером забезпечення статутного капіталу Банку. Загальний початковий підписний капітал МБРР становив 10 млрд дол. США, але розширення кредитної діяльності Банку потребувало його збільшення. На сьогодні статутний капітал МБРР зріс до 189,5 млрд дол. США. Уряди країн-членів забезпе­чують статутний капітал нетрадиційним шляхом: вони купують акції, але в момент підписки сплачують лише частку вартості кожної акції (тепер сплачувана частка становить лише 3% вартості підписки на акції МБРР). Сплачена частка підписки поділяється на дві частини, одна з яких сплачується золотом або в доларах США, інша - у власній валюті країни-члена в обсязі, еквівалентному стандартній доларовій вартості капіталу МБРР. Несплачена частина вартості підписки на акції МБРР залишається недоторканою "до запитання" і має сплачуватися лише в тому разі, якщо Банк виявиться неплато­спроможним. Цей капітал не може бути використано на покриття адміністративних видатків або надання позик. Несплачена сума є головним чином гарантійною часткою статутного капіталу для захисту інтересів кредиторів МБРР. Саме вона становить той гарантійний фонд, під який МБРР позичає кошти на міжнародних фінансових ринках.

Більшість своїх фінансових ресурсів МБРР отримує завдяки операціям на світових фінансових ринках. Стратегія МБРР щодо залучення ресурсів полягає не лише в забезпеченні достатніх довгострокових ліквідних активів для надання позик, а й у мінімізації вартості залучених коштів. З цією метою Банк диверсифікує свою програму залучення коштів на фінансових ринках за валютами, країнами, строками погашення, інвесторами, намагається макси­мально підвищити привабливість власних цінних паперів.

Характерною особливістю МБРР як міжурядової організації є залучення значної частини коштів на ринках приватного капіталу. Банк продає облігації та інші гарантії заборгованості пенсійним фондам, страховим компаніям, корпораціям, комерційним банкам і приватним особам у більш ніж 100 країнах світу. Банк також залучає кошти шляхом продажу облігацій і векселів безпосередньо урядам, їхнім представництвам та центральним банкам. Він є головним позичальником на міжнародних ринках капіталу і найзначнішим позичальником-нерезидентом практично в усіх країнах, де продаються його цінні папери.

МБРР є головною позиковою установою Групи Всесвітнього банку. Основні принципи його кредитної діяльності зафіксовані у Статтях Угоди. Насамперед це надання зовнішніх позик тільки на продуктивні цілі з урахуванням здатності погашення заборгованості в майбутньому і стимулювання економічного зростання країн-позичальниць. Позики надаються лише урядам країн, що роз­виваються, або під їхню гарантію державним і приватним організаціям та корпораціям. Чим бідніша країна, тим сприятливіші умови, на яких вона може отримати ресурси у МБРР. За Статутом МБРР, загальна сума несплачених і фактично наданих кредитних коштів, включаючи гарантії, не може перевищувати загальної вартості підписного капіталу, резервів і прибутку. Цією величиною визначається нормативний ліміт кредитування МБРР.

Позики МБРР надаються здебільшого на 15 - 20 років і мають 5-річний пільговий період, протягом якого сплачуються тільки процентна ставка і кошти на резервування кредитної лінії для клієнта. Повернення ж основної суми позики починається лише з шостого року. Ці позики мають плаваючу (змінну) ставку, яка коригується кожні шість місяців. Коливання процентних ставок за позиками МБРР безпосередньо визначається вартістю його власних позик на ринках капіталу. Залежать вони також від розподілу залучених коштів Банку між кредитуванням і інвестиціями, а також під різниці в частках витрат за конкретними валютами.

Звичайно Банк надає позики тільки в тій валюті, в якій він позичав кошти. Це мінімізує ризик, пов'язаний з коливанням валютних курсів.

Стандартна умова позик МБРР - так зване негативне зобов'язан­ня, спрямоване на захист фінансових інтересів Банку. Суть негативного заставного застереження полягає в зобов'язанні позичальника надати Банку додаткове забезпечення у вигляді прав контролю над активами, щоб інші кредитори не могли отримати переваг щодо заборгованості країни-позичальниці Банку.

Принцип кредитної політики МБРР полягає в тому, що він не переглядає встановлені проценти або основні платежі за позиками і не бере участі в угодах щодо перегляду боргів стосовно наданих ним позик. Це дає йому можливість мінімізувати портфель боргових зобов'язань тих країн, які мають позики зі статусом хронічної заборгованості. Для покриття таких сумнівних позик створено страховий фонд. На практиці МБРР жодного разу не мав фактичних збитків за позиками або гарантіями, наданими країнам-позичальникам. Навпаки, Банк, що формально є некомерційною, неприбутковою установою, від самого і початку своєї діяльності щорічно отримує значні прибутки.

Увесь спектр позик, які надає МБРР, поділяється на дві великі групи - інвестиційні позики і системні кредити на структурну перебудову економіки.

Спільне фінансування є одним із важливих напрямів діяльності банку. Воно є одним з основних засобів залучення іноземного капіталу до країн, що розвиваються. І якщо у 80-ті роки лише близько 1/3 проектів, що фінансуються Банком, мали ту чи іншу форму спільного фінансування, то в 90-ті роки XX ст. спільне фінансування охопило половину всіх проектів і програм Банку.

Спільне фінансування надходить із трьох основних джерел:

- офіційні джерела, до яких належать уряди, державні уста­нови, багатосторонні фінансові установи;

- експортні кредитні установи, які безпосередньо фінансу­ють закупівлі товарів і послуг у певній країні;

- фінансові посередники, які є джерелами приватного капіталу, комерційні банки, страхові компанії, пенсійні фонди та ін.

Найбільшим джерелом спільного фінансування є офіційні дво- і багатосторонні організації розвитку, такі як Міжамериканський банк розвитку, Європейський інвестиційний банк, Європейський банк реконструкції й розвитку та ін. Разом вони надають до 70 % загального обсягу спільного фінансування проектів.

Спільне фінансування набирає двох форм: паралельне фінансу­вання і сумісне фінансування. За паралельного фінансування Банк разом з партнерами, кожний окремо, фінансують різні частини проекту. За сумісного фінансування загальні витрати на проект пропорційно розподіляються між партнерами. Найбільша частка спільного фінансування припадає на інвестиційні позики у сфері інфраструктури. Для таких довгострокових проектів МБРР намагається залучити максимально можливий обсяг приватного капіталу. Банк надає позичальникам часткові гарантії, аби полегшити їм доступ до ринків синдикованих банківських позик і міжнародних ринків цінних паперів. Отже, спільне фінансування є вигідним позичальникам, оскільки відкриває їм доступ до пільгових кредитів. Але вигоди мають і кредитори, насамперед приватні, оскільки таке фінансування дає їм додаткову гарантію своєчасного повернення боргу країною-позичальницею.

На якість кредитного портфеля МБРР впливають різні чинники. Важливим фактором є стан світової економіки. Так, на умови, за яких здійснюються проекти, негативно впливають зростання міжнародних процентних ставок та інфляція, нерегульовані потоки приватного капіталу і міжнародні фінансові кризи, погіршення умов торгівлі та нестійкість світових цін на енергоносії. Низька ефективність проектів пов'язана і зі складністю проведення структурних та економічних реформ у країнах, що розвиваються. Спостерігається тісний зв'язок між успішною реалізацією проектів і сприятливим макроекономічним середовищем у період реалізації проектів. Багатоспрямованість проектів, їх надмірна складність і недостатні інституційні та бюджетні можливості країн - позичальниць теж негативно впливають на якість кредитного портфеля МБРР. Однак чималу роль у загальній ефективності проектів відіграють і деякі специфічні аспекти діяльності самого Банку. Зокрема, це надмірна увага до нових кредитних операцій, складність процедур фінансування проектів, уніфікований підхід до кредитних операцій у різних країнах. Тому в березні 1997 р. Банком був запроваджений 30-місячний Стратегічний план, спрямований на

реформування та оновлення його діяльності. Фактично це нова стратегія функціонування, яка передбачає раціоналізацію діяльності Банку на основі зміни способів виконання його роботи.

Складовими вдосконалення діяльності МБРР у рамках здійснен­ня даного Плану стали: підвищення ефективності кредитних та інших послуг і відповідне посилення їх впливу на процес економіч­ного розвитку; якомога повніше задоволення потреб клієнтів за рахунок розширення кількості пропонованих їм продуктів і послуг; скорочення адміністративних витрат і перерозподіл ресурсів на користь операційної діяльності; децентралізація діяльності персоналу Банку і підвищення відповідальності за виконання проектів; удосконалення взаємовідносин з клієнтами і між­народними партнерами. Особливістю Плану є те, що він не обмежувався визначенням завдань, а й передбачав конкретну методику оцінки результатів їх виконання. Започаткована в Банку система управління проектами на основі результатів є одночасно і системою управління проектами, і системою аналізу показників. Вона дає змогу оцінювати операції у плані їхньої віддачі або впливу, а не на основі витрат чи кінцевих результатів. - За даними МБРР, після запровадження Стратегічного плану поліпшилися якість і оперативність операцій, зріс попит на продукти і послуги Банку, підвищилася ефективність виконання проектів. Однак, незважаючи на досягнуті успіхи, серйозні проблеми в діяльності Банку залишаються. Так, почали знижуватися початкові темпи загальних позитивних змін у ефективності операцій, подальшого вдосконалення потребують забезпечення стійкості програм розвитку, оцінка впливу інституційного розвитку на економічне зростання, усунення ризиків виконання проектів за умов глобальної взаємозалежності.

- Міжнародна асоціація розвитку була заснована в 1960 р. з метою доповнити діяльність МБРР у сфері довгострокового фінансування розвитку найменш розвинутих країн. У МАР входять 162 країни (за станом на червень 2001 р.). Перш ніж вступити в МАР, країна має стати членом МБРР. Право кожної країни на участь в управлінні Асоціацією залежить від розміру її внеску в основний капітал МАР. Відповідно до ролі у формуванні власного капіталу МАР країни-члени поділяються на дві групи. До першої групи належать індустріально розвинуті країни, які вносять 100 % підписки у вільно конвертованій валюті. Крім того, ці країни відповідно до їх економічного потенціалу мають робити істотні внески в кожне поповнення ресурсів МАР. Країни, що розвиваються, утворюють другу групу. Вони мають вносити у вільно конвертованій валюті лише 10 % суми підписки, а решту - у національній валюті.

Офіційними цілями діяльності МАР є подолання бідності, забезпечення економічного зростання, захист навколишнього середовища в найбідніших країнах. Спрямованість на пільгове кредитування визначає ключову роль МАР у реалізації стратегії Всесвітнього банку з подолання бідності у світі.

Фінансові ресурси МАР формуються за рахунок її власного капіталу, внесків розвинутих країн і відрахувань від чистого прибутку МБРР. Погашення раніше наданих МАР кредитів також є джерелом грошових надходжень для подальшої кредитної діяльності Асоціації. Діяльність МАР фінансується головним чином завдяки надходженню коштів від багатших країн-членів, серед яких і деякі країни, що розвиваються. Поповнення ресурсів МАР за рахунок державних внесків відбувається в рамках угод, що визначають додатковий внесок країн-донорів до бюджету МАР. Ці внески надходять трьома річними частками і надають МАР кошти для покриття її кредитних зобов'язань на 3-річний бюджетний період. Останнє, дванадцяте, поповнення коштів МАР було узгоджене в листопаді 1998 р. Згідно з ним нове донорське фінансування на період 2000-2002 рр. дорівнює 8,6 млрд. СПЗ. Найбільшими донорами є США, Японія, Німеччина, Франція, Велика Британія, Італія, Канада, Нідерланди. Загалом же в поповненні ресурсів МАР беруть участь близько 40 країн світу.

МАР періодично перебуває в кризовому стані у зв'язку з недофінансуванням її діяльності. Оскільки фінансування Асоціації значною мірою залежить від міжнародних зобов'язань розвинутих країн-донорів, скорочення національних бюджетів у цих країнах істотно обмежує фінансові можливості МАР.

Як і МБРР, МАР надає фінансову допомогу країнам, що розвиваються, у вигляді кредитування конкретних проектів. Рішення щодо того, яка з організацій - МБРР чи МАР - фінансуватиме проект, залежить від економічної ситуації в країні, а не від характеристики окремого проекту. Вимоги МАР щодо проектів, що фінансуються за рахунок її кредитів, ідентичні критеріям оцінки проектів МБРР. Але кредитування через МАР здійснюється на фінансових умовах, відмінних від кредитування через МБРР.

МАР надає кредити винятково найбіднішим країнам світу - близько 90 % позик МАР спрямовано в країни, де доходи населення становлять у середньому менш ніж 2 дол. США на особу щоденно.

Ці кредити надаються лише урядам країн-членів для наступного передання їх, у разі необхідності, організаціям, що відповідають за виконання проекту. МАР-кредити надаються на концесійних умовах, утім, вони не є безоплатно наданими фондами, тобто грантами: термін їх погашення становить 35-40 років і має 10-річний пільговий період. Ресурси МАР надаються в кредит без вимоги сплати за ними будь-яких процентів, але потребують сплати комісійних зборів у розмірі 0,75 % річних. Пільгові умови МАР-кредитування роблять його менш обтяжливим для платіжних балансів країн-позичальниць, ніж позики МБРР. Водночас унаслідок цих полегшених умов МАР не має прибутків і не може залучати ресурси на міжнародних фінансових ринках подібно до МБРР.

Попит країн, що розвиваються, на пільгові кредити МАР є досить високим, але вона не надає кредити всім бажаючим. По-перше, кредитна політика МАР визначається цілями діяльності Асоціації: розподіл фінансових ресурсів між країнами залежить від ступеня вирішення ними проблем, пов'язаних із трьома головними завданнями МАР. По-друге, порядок розподілу кредитних ресурсів МАР між країнами базується на певних критеріях, таких як дохід на душу населення, показники економічної діяльності, кредито­спроможність країни-позичальника. Кредит МАР можуть отримати лише ті країни, де річний дохід на душу населення не перевищує певної офіційно встановленої межі. Виняток допускається лише для невеликих острівних держав, а також при наданні тимчасової допомоги країнам з перехідною економікою, які здійснюють кардинальну структурну перебудову, і лише за умови, що їхня кредитоспроможність не дає змоги одержувати позики від МБРР. За час свого функціонування МАР значно збільшила обсяги кредитування найбідніших країн. Переважна частка наданих Асоціацією кредитів спрямовується в найбідніші країни Африки. Але оскільки Африка - найбідніший континент світу, то метою Асоціації є подальше підвищення частки фінансування африкан­ських країн до 50 % ресурсів МАР.

Протягом усього періоду діяльності МАР структура та якість кредитного портфеля МАР змінювалися. Спочатку кредити МАР спрямовувалися головним чином на розвиток економічної й соціальної інфраструктури. У 80-ті роки пріоритет у кредитній політиці МАР належав сільському господарству. У 90-ті роки зросло цільове інвестування проектів, спрямованих на подолання бідності, і проектів у соціальній сфері. Новою є тенденція до охоплення кредитними операціями МАР екологічних питань. Впроваджується екологічна оцінка проектів, що підлягають кредитуванню. З почата) 90-х років усі країни, які отримують кредити МАР, повинні мати національні програми природоохоронних заходів.

Показником ефективності кредитної політики МАР є відхід країн, що розвиваються, від фінансування Асоціацією. Із 34 найбідніших країн, які отримували МАР-кредити протягом перших років її діяльності, понад 20 країн досягли певних економічних успіхів і тому вже не мають потреби вдаватися до пільгових МАР-кредитів. Але з 80-х років якість кредитного портфеля МАР почала погіршуватися: зменшилася частка успішних проектів (насамперед у країнах Африки, розташованих на південь від Сахари), що, як і у випадку МБРР, пояснюється передусім кризовим становищем найбідніших країн світу та зовнішніми економічними чинниками.

Світовий фінансовий ринок

- Світовий фінансовий ринок - це система ринкових відносин, що забезпечує акумуляцію та перерозподіл між­народних фінансових потоків.

Він історично виникає на базі національних фінансових ринків під впливом концентрації виробництва та капіталу й інтерна­ціоналізації світогосподарських зв'язків. Характерними рисами світового фінансового ринку є:

- значний обсяг фінансових ресурсів та операцій;

- глобальність, тобто відсутність територіальних обмежень;

- цілодобовий режим здійснення операцій;

- залучення до операцій суб'єктів (інституцій) із високим рей­тингом (репутацією);

- широкий діапазон використовуваних фінансових інструментів;

- уніфікація правил та стандартів операцій;

- високий рівень використання інформаційних технологій.

Світовий фінансовий ринок становить складну, внутрішньо структуровану систему. Хоча єдина, загальноприйнята класифікація цієї системи ще не склалася, найчастіше виділяють чотири головні елементи світового фінансового ринку:

- валютний ринок,

- ринок боргових зобов'язань,

- ринок титулів (або прав) власності,

- ринок похідних фінансових інструментів (деривативів).

- Міжнародний валютний ринок - це міжнародна мережа офіційних центрів, де відбувається купівля-продаж: іноземних валют.

- Міжнародний ринок боргових зобов'язань - це сфера обігу боргових зобов'язань, що гарантують кредиторові право стягувати борг із боржника.

- Міжнародний ринок титулів (або прав) власності - сфера, де відбувається купівля-продаж: цінних паперів, що засвідчують участь інвестора в капіталі підприємств.

- Міжнародний ринок похідних фінансових інструментів (деривативів) охоплює обіг групи нових фінансових інстру­ментів, що використовуються для передачі або нейтралізації ризиків.

Інша модель світового фінансового ринку базується на функціональному критерії типів фінансових операцій (кредитних або інвестиційних). Головною ознакою, що відокремлює різні типи фінансових трансакцій у цій моделі, є можливість або неможливість вільної купівлі-продажу фінансових зобов'язань або фінансових інструментів. Залежно від часових параметрів реалізації майнових прав розрізняють грошовий ринок (короткі терміни купівлі-продажу короткострокових боргових інструментів) і ринок капіталів (тривалі терміни купівлі-продажу довгострокових боргових зобов'язань та акцій).

Поділ світового фінансового ринку на два великі сектори - кредитний та інвестиційний - є доволі умовним. В останні десятиріччя відбувається бурхливий процес трансформації кредитних операцій в операції з цінними паперами, який дістав назву "сек'юритизація кредитів".

- Сек'юритизація - це процес перетворення низьколіквідних фінансових активів на інструменти ринку капіталів, що придатні для продажу.

На суми виданих кредитів банки випускають цінні папери і продають їх. Цей механізм дає змогу знизити кредитні ризики та забезпечити приплив грошей у банк до настання термінів погашення кредиту.

Між деякими структурними елементами світового фінансового ринку не можна провести чіткої межі. Наприклад, міжнародний ринок облігацій є складовою частиною міжнародного ринку боргових зобов'язань, водночас за іншими критеріями він становить елемент міжнародного ринку цінних паперів. Міжнародний ринок титулів (прав) власності, будучи структурним компонентом міжнародного ринку цінних паперів, є також одним із двох головних сегментів міжнародного ринку капіталів.

Досить складну проблему становить і виокремлення такого нового елементу світового фінансового ринку, як міжнародний ринок похідних фінансових інструментів. З одного боку, він все ще несе "родові" риси грошового ринку, тому в деяких моделях структури світового фінансового ринку включається в цей його сегмент. З іншого боку, ринок похідних фінансових інструментів використовує деякі інструменти міжнародного ринку капіталу як базисні продукти. Похідні інструменти мають елементи окремих довгострокових боргових інструментів ринку капіталу. Складні взаємозв'язки світового фінансового ринку інколи ілюструють ще в одній із інтерпретацій його моделі (рис. 17.2).

 

Розглянемо детальніше характеристику структурних елементів світового фінансового ринку.

Необхідною умовою розрахунків у сфері зовнішньої торгівлі при наданні послуг, кредитів, інвестицій тощо є обмін однієї валюти на іншу у формі купівлі чи продажу. Міжнародний обіг, пов'язаний з оплатою грошових зо­бов'язань юридичних і фізичних осіб різних країн, обслу­говується валютним ринком.

МІЖНАРОДНІ ВАЛЮТНІ РИНКИ

- Валютний ринок у широкому розумінні- це сфера економічних відносин, які виникають при здійсненні операцій з купівлі-продажу іноземної валюти і цінних паперів, деномінованих в іноземній валюті, а також: операцій з інвесту­вання капіталу в іноземній валюті. Формування світового ринку, розвиток регулярних міжнародних економічних зв'язків, поширення кредитних засобів міжнародних розрахунків, посилення концентрації й централізації банківського капіталу стали найважливішими передумовами виникнення та подальшого розвитку валютних ринків. Валютні ринки в сучасному розумінні сформувалися лише в XIX ст. Цьому сприяли такі передумови:

- розвиток міжнародних економічних відносин;

- розвиток світової валютної системи, поширення кредитних

засобів міжнародних розрахунків;

- розвиток банківських систем та кореспондентських зв'язків

між: банками різних країн;

- удосконалення засобів зв'язку та інформаційних технологій -телеграф, телефон, телекс, мережний зв'язок тощо.

Валютні ринки як одна з важливих складових світового господарства реагують на зміни в економіці та політиці, а також впливають на них у зворотному напрямі.

Структура валютного ринку кожної окремої країни значною мірою залежить від державної політики з регулювання економіки, зокрема заходів валютного регулювання, яке здійснюється передусім з метою підтримки стабільного валютного курсу і досягнення рівноваги платіжних балансів.

Рух валютних і фінансових потоків на валютних ринках відбувається у вигляді:

- валютних операцій;

- валютно-кредитного і розрахункового обслуговування придбання та продажу товарів і послуг;

- закордонного інвестування;

- операцій з цінними паперами;

- перерозподілу національних доходів у вигляді допомоги країнам, що розвиваються;

- внесків у міжнародні організації.

 

Залежно від обсягу і характеру валютних операцій, кількості використовуваних валют, рівня нормативно-правового регулюван­ня валютні ранки поділяються на міжнародні, регіональні та національні (місцеві).

- Міжнародні валютні ринки обслуговують рух грошових потоків, опосередковуючи міжнародний обмін товарами, послу­гами, рух капіталів. У результаті тривалої конкуренції сформувалися світові центри, де зосередилися найбільші банки і біржі, спе­ціалізовані кредитно-фінансові інституції. Міжнародні валютні ринки розташовані у світових фінансових центрах - у Західній Європі, США, на Далекому та Близькому Сході, у Південно-Східній Азії. Найбільшими є валютні ринки в Лондоні, Нью-Йорку, Франкфурті-на-Майні, Парижі, Цюріху, Токіо, Сінгапурі. На цих валютних ринках банки проводять операції з ключовими валютами, які широко використовуються у світовому платіжному обігу.

Поряд із світовими центрами валютної торгівлі діють регіональні валютні ринки, наприклад, у рамках європейської валютної системи, що виникла на основі регіональної економічної інтеграції країн Західної Європи.

- Національний (місцевий) валютний ринок - де ринок однієї держави. Під ним розуміється сукупність операцій, здійснюваних банками, що розташовані на території даної країни. Це, по-перше, операції банків з валютного обслуговування своїх клієнтів (компаній, приватних осіб, банків, що не спеціалізуються на проведенні міжнародних валютних операцій), а, по-друге, власні валютні операції уповноважених банків. У країнах з обмежувальним валютним законодавством офіційний валютний ринок звичайно доповнюється "чорним" (неофіційним ринком) і "сірим" ринком (на якому банки проводять операції з неконвертованими валютами). Національні (місцеві) валютні ринки забезпечують рух грошових потоків усередині країни й обслуговують зв'язок зі світовими валютними центрами. Характер залучення національних ринків у операції міжнародного валютного ринку залежить від ступеня інтегрованості економіки країни у світове господарство, від стану її валютно-кредитної системи й системи оподаткування, рівня валютного контролю і валютного регулювання (ступеня свободи дій нерезидентів на національному валютному і фондовому ринках), стабільності політичної системи країни і, нарешті, від зручності її географічного розташування.

На регіональних та національних валютних ринках здійснюються операції з певними конвертованими валютами (сінгапурський долар, Саудівський ріал, кувейтський динар тощо.) Котирування валют, які використовуються для валютних операцій у регіоні, відносно регулярно проводиться регіональними банками, а валют місцевого значення - банками, для яких ця валюта є національною й активно застосовується в угодах з місцевими клієнтами.

Слід зазначити, що з розвитком технологій поділ валютних ринків на міжнародні, регіональні та місцеві набирає доволі умовного характеру, оскільки на всіх цих ринках можуть про­водитись операції з валютами, які широко використовуються для міжнародних розрахунків. Фактично валютний ринок набув відносної організаційної цілісності у глобальному масштабі.

- Організованим ринком є біржовий валютний ринок. Валютна біржа - як правило, не комерційне підприємство, оскільки її основне завдання полягає не в одержанні прибутку, а в організації торгів валютою й у мобілізації тимчасово вільних валютних коштів. У деяких країнах (наприклад, у Японії, скандинавських країнах, у Франції та ін.) функціями валютних бірж є встановлення курсу валюти або фіксація довідкових курсів валют.

Переважна частина валютних операцій (понад 90 %) здійснюється на неорганізованому - позабіржовому, або міжбанківському, валютному ринку, на якому дилери проводять операції з використан­ням електронного й супутникового зв'язку.

Більшість валютних операцій проводяться через банки, які виконують на договірній основі доручення іноземних банків-кореспондентів. Це дає змогу здійснювати валютні операції безготівковим птахом. Банки, яким надано право на проведення валютних операцій, називаються уповноваженими, девізними або валютними. Серед комерційних банків чи інших учасників валютного ринку є дилери, які "грають" на пониження {"ведмеді") або на підвищення ("бики") курсу валют.