Український літературний модерн
Модерн в українській літературі зародився в 1890-х рр. і перебував у інтелектуальній опозиції до т. зв. соціальної прози (реалізму), видатними представниками якої були Марко Вовчок, А.Свидницький, Панас Мирний, І.Нечуй-Левицький, І.Франко. Література
модернізму сповідувала нову естетику, нові художні прийоми і манеру творчості. Основними ознаками нової естетики виступали естетизм ("мистецтво для мистецтва"), інтелектуалізм, європеїзм, що межував з космополітизмом, глибокий психологізм, інтерес до внутрішнього життя і світогляду індивідуума.
Літературний модерн в Україні як явище культури виник із протистояння двох поколінь батьків-синів, культурників-українофілів та бунтівників - модерністів. Ідейний конфлікт поколінь виявлявся у прихованій полеміці Івана Франка та Лесі Українки, відкритому протистоянні Сергія Єфремова та Ольги Кобилянської. Традиціоналісти, лідери реалістичного напряму, не сприймали нову естетику модерну та відмовлялися співпрацювати з представниками нової течії. Так, І.Нечуй-Левицький не підтримав проект М.Вороного, а Панас Мирний - М.Коцюбинського.
Важливою рисою літературного модерну в Україні як культурного явища було створення жіночої мистецької традиції. Письменниці-модерністки гострице відчували застійність українського літературного процесу та усієї духовної атмосфери в суспільстві, що пояснювалося "більшою залежністю жінки, тіснішими рамками, в які завжди заганяє жінку патріархальне суспільство". Наприкінці XIX ст. постає ціла плеяда українських авторок: Наталя Кобринська, Наталка Полтавка (Надія Кибальчич-Симонова), Любов Яновська, Уляна Кравченко, Дніпрова Чайка (Людмила Василевська), Грицько Григоренко (Олександра Судовщикова-Косач), Людмила Старицька-Черняхівська, Надія Кибальчич, Христина Алчевська. Культовими постатями в жіночій традиції української модерної літератури виступали Леся Українка та Ольга Кобилянська.
Першим з українських модерністів можна назвати Михайла Коцюбинського. Як письменник він формувався під впливом українського реалізму (творів І.Нечуя-Левицького, П.Мирного) та французького натуралізму Гі де Мопассана. Для творчої манери М.Коцюбинського характерний був тонкий психологізм у відображенні соціальних конфліктів. Його ранні твори "П'ятизлотник", "Ціпов'яз", "Дорогою ціною" присвячені зображенню життя малоземельного селянства. Поступово М.Коцюбинський позбавляється чужих впливів і знаходить свій власний шлях в літературі. Він відходить від реалізму та етнографізму письменників-традиціоналістів, його цікавлять не стільки подробиці, сюжет, деталі, скільки загальне враження, проникнення у внутрішній світ героя, психологію вчинків. Імпресіоністський характер мають різні твори письменника: "Сміх", "Intermezzo", "Коні не винні", "Хвала життю". В не закінченій повісті "Fata morgana" органічно поєднувалися риси реалістичного та імпресіоністського зображення соціальної дійсності. Імпресіонізм М.Коцюбинського виявлявся у поєднанні краси людини і природи, про що свідчить його поетична повість "Тіні забутих предків" (1911), написана на унікальному етнографічно-фольклорному матеріалі Гуцульщини.
Леся Українка виступає фундатором інтелектуального напряму українського літературного модерну. Філософічність, раціоналізм, висока абстрактність образів та символіка мови, психологізм, модерна лексика, якою вона збагачувала українську літературу, це неповні риси її творчої манери. Знання мов, обізнаність з новітньою європейською літературою обумовили ще одну рису її творчості - свідомий європеїзм. Творчою вершиною поетеси стала драма-феєрія "Лісова пісня", яка стверджує ідеали високої духовності, гармонії і краси, і лише той народ, який зберігає ці ідеали, може вижити.
Незважаючи на ідеологічні розходження, І.Франко в 1898 р. змушений був визнати, що "від часу шевченкового "Поховайте та вставайте...", Україна не чула такого сильного, гарного та поетичного слова...!"
Буковинську письменницю Ольгу Кобилянську критик і опонент С.Єфремов визначав, як "символістку", яка "з усіх письменників нового часу найближча до модерністських європейських напрямів". Вирішальний вплив на формування творчої свідомості буковинської письменниці мав Ф. Ні шле, його філософія індивідуалізму з культом "надлюдини". В творах О.Кобилянської з'являються образи нової жінки з їх прагненням порвати з патріархальними путами, буденщиною, піднятися до висот духу (новели "Природа", "Меланхолійний вальс", "Некультурна").
Для новел В.Стефаника була характерна виразність, незвичайна прозорість стилю, автор начебто жодним словом не виявляє свого ставлення до зображуваних ним подій, але розповідає такі речі, що заставляють ціпеніти від жаху. В своїх творах "Новина", "Виводили з села", "Синя книжечка", "У корчмі", "Катруся", "Кленове листя", "Стратився", "Бесараби" він змальовує невилазні злидні життя простих людей, як люди вбивають і готуються до смерті, вмирають, непереможне лихо, фатальну неминучість життя - бідування.
На початку XX ст. український модерн почав оформлюватися організаційно як певний літературний рух. Неформальні гуртки однодумців і послідовників утворювалися навколо М.Коцюбинського, Лесі Українки, В.Стефаника. Перше формальне об'єднання українських модерністів - товариство "Молода муза" виникає у Львові в 1906 р., до якого увійшли письменники і поети М.Яцків, В.Пачовський, Б.Лепкий, П.Карманський, композитор СЛюдкевич, критик М.Євшан. Вони свідомо проголошували "нове мистецтво", свої естетичні принципи "нової краси", мистецтва для мистецтва, сповідуючи містицизм, естетизм та натуралізм. "Українська муза" видавала свій журнал "Світ". Типовим представником "молодому-зівців" був Б Лепкий, викладач української мови та літератури в Ягеллонському університеті в Кракові. Це був поет безнадії, смутку, осінніх мотивів, його улюблений жанр - елегія.
Творчість бунтівних літераторів викликала шалений опір літераторів-традиціоналістів, які сповідували народницькі гасла, принципи культурницького українофільства. В 1909 р. товариство "Молода муза" припинило існування.
Символічно, що естафету нового літературного руху підхопили літературні діячі Наддніпрянської України. В 1909 р. в Києві був заснований перший журнал українського модерну "Українська хата", що проіснував до 1914 р. Організаторами його став поет Микита Шаповал (літературний псевдонім - "Сріблянський").
До кола наддніпрянських модерністів належав поет Микола Вороний, який жив у Відні і Львові, де увійшов до літературного середовища Галичини, повернувшись в Україну вступив до РУП, грав у театрі, займався літературною діяльністю, а також Олександр Олесь (справжнє прізвище Кандиба) - тонкий лірик, співець краси природи і кохання. Багато його творів покладено на музику: "Не беріть із зеленого лугу верби" М.Лисенком, "Сосна" - К.Стеценком.
З Галичиною пов'язане ім'я відомого західноєвропейського белетриста Леопольда Захер-Мазоха. Його творчість створювала новий інтелектуальний клімат в Європі і вписувалась в рамки культури модерну. Найбільшою популярністю він користувався у Франції і був навіть нагороджений її вищою нагородою - орденом Почесного легіону. Прорусинські уподобання Захер-Мазоха знайшли відображення в його художніх творах, зокрема повісті "Саша і Сашка" (1885).
Українська культура на надніпрянщинні друг пол..19 ст
Історичні зміни останньої третини XVIII ст. суттєво позначились на подальших культурно-історичних процесах в Україні. Внаслідок цих змін зникли держави, які традиційно впливали на розвиток подій в Україні. За нових обставин українські землі виступили у зміненій політичній конфігурації: після першого розподілу Польщі (1772) до складу Австрійської імперії були включені Галичина, частина Волині і Поділля; 1774 р., після чергової війни з Туреччиною, Росія приєднала до себе Крим і північнопричорноморські степи; 1775 р. Австрія приєднала Буковину, яка була частиною Османської імперії; після другого поділу Польщі (1793) до Російської імперії перейшла Правобережна Україна (Київщина, Волинь, Поділля); після третього (1795) - західна смуга Волині й Берестейщина. Такий територіальний розподіл українських земель зберігався до 1914 р.
Політичний, економічний, соціальний та культурний розвиток українських земель у складі двох імперій характеризувався суперечливими тенденціями. З одного боку, він сприяв територіальній інтеграції українських земель, які раніше перебували в складі різних держав, з іншого - поглиблював розмежування між російською та австрійською частинами. Забезпечити національну інтеграцію українських етнічних земель за таких обставин міг лише рух, який ставив собі за головну мету об’єднання всіх українських етнічних земель в єдину національну державу. Без перебільшення основою для розгортання цього руху стала українська культура.