УКРАЇНСЬКА СОЦІАЛІСТИЧНА ПЕРІОДИКА В КАНАДІ У РОКИ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ
Розглянуто українську періодику соціалістичного напряму в Канаді, що видавалася в роки Першої світової війни. Проаналізовано публікації на сторінках цих газет та вказано на їхню антивоєнну спрямованість.
Ключові слова: Перша світова війна, Канада, видавнича діяльність, українська еміграція, соціалістична преса, інтернаціоналізм.
Рассмотрена украинская периодика социалистического направления в Канаде, которая издавалась в годы Первой мировой войны. Проанализированы пуликации на страницах этих газет и указано на их антивоенную направленность.
Ключевые слова: Первая мировая война, Канада, издательская деятельность, украинская эмиграция, социалистическая пресса, интернационализм.
The article deals with the Ukrainian periodicals press of the socialist period, printed in Canada during of the First World War. The articles, printed in the emigrant newspapers, were thoroughly analised and their anti-war character was underlined.
Key words: First World War, Canada, publishing activities, Ukrainian emigration, socialist press, internationalism.
Перша світова війна докорінно змінила міжнародну обстановку та суттєво вплинула на становище українських емігрантів у країнах перебування. Опинившись на теренах воюючих держав, перебуваючи по різні боки фронтів, вони втратили зв’язки зі своїми соратниками в Україні. Війна посилила розмежування в середовищі українських емігрантів, що супроводжувалося розколом фракцій і груп, які вже існували, та виникненням нових об’єднань. Подібні процеси помітно вплинули на українську зарубіжну періодику.
У своїх оцінках причин та наслідків світової війни видання українських емігрантів часто посідали діаметрально протилежні позиції. На той час це стало типовим явищем для багатьох країн світу. Адже початок воєнних дій у Європі призвів до розколу в лавах провідних політичних партій на прихильників та противників війни, на оборонців та антимілітаристів, патріотів, центристів та інтернаціоналістів. У роки війни проходило перегрупування українських суспільно-політичних сил як на батьківщині, так і в еміграції.
Результатом цих зрушень стало формування в українському русі двох провідних політичних течій. Першої – державницької, представники якої пропонували розгорнути боротьбу за здобуття Україною незалежності, яка б стала наслідком світової війни. Другої – соціалістичної, прихильники якої прагнули використати війну для проведення соціальної революції на українських землях. Кожна з цих політичних сил мала власні закордонні періодичні органи, що розгорнули пропаганду поглядів своїх видавців серед українських емігрантів. Переважна більшість видавців позапартійних українських емігрантських часописів, також змушені були заявити про своє ставлення до війни, а отже підтримати одну із названих політичних течій.
З початку ХХ ст. і до розв’язання Першої світової війни у Канаді видавалося 24 назви різних українських часописів [3, с. 189]. Однак початок війни негативно позначився на соціальному статусі вихідців із України, що не могло не відбитися на становищі їхніх друкованих органів. У серпні 1914 р., коли канадський уряд ще не заявляв про вступ у війну на боці Антанти, перший український католицький єпископ у Канаді Н. Будка звернувся до емігрантів з «пастирським листом». У ньому він закликав співвітчизників «йти боронити загрожену вітчизну», тобто Австро-Угорщину, й «найяснішого цісаря» [4, с. 17].
Канадський уряд розцінив подібне звернення як акт нелояльності українців, проголосив їх «ворожими чужинцями» й розпочав проти них репресії. Поліція арештовувала українців і відправляла їх до концентраційних таборів, розташованих на всій території країни – від Галіфаксу до Ванкувера. У цих таборах декілька тисяч українців перебували до кінця світової війни [4, с. 17]. За період з 1914 р. по 1920 р. було інтерновано 8 тис. 579 наших співвітчизників, з яких 3 тис. 138 осіб вважалися «військовими» полоненими, а решта – «цивільними», серед яких більшість складали жінки та діти. Крім того, 80 тис. інших «ворожих іноземців», переважну частину яких становили українці, зобов’язувалися регулярно реєструватися в поліції, завжди мати при собі посвідчення особи, а порушення встановленого режиму каралося арештом та ув’язненням [9, с. 53].
Після того, як уряд Канади заявив про вступ у війну на боці Антанти, єпископ Н. Будка різко змінив свою позицію і закликав українців бити Австро-Угорщину і цісаря, як «ворогів найновішої вітчизни». Проте уряд країни, не бажаючи розібратися у національній приналежності українців, продовжував вважати їх «австріяками» та позбавляти громадянських прав як представників країни, з якою Канада знаходилася у стані війни. Звичайно, подібні оцінки не відповідали дійсності й у значній мірі були спровоковані москвофільською пресою, що постійно називала українців «австріяками» та «німецькими агентами».
З метою об’єктивного ознайомлення громадськості Канади з дійсною позицією переважної більшості вихідців з України, редактори шістьох українських часописів опублікували спільне звернення. Документ підписали: редактор «Канадійського Фармера» О. Гикавий, редактор українського пресвітеріанського тижневика «Ранок» І. Глова, редактор гумористичного часопису «Кадило» П.Крат, редактор методистського тижневика «Канадієць» М. Белагай, редактор соціал-демократичниго щоденника «Робітниче Слово» І. Стефанівський, а за «Робочий Народ» – А. Дзьола. Незважаючи на те, що редактори «Українського Голосу», «Канадійського Русина» та «Поступу» не підписали звернення, вони підтримали його, не поділяючи лише його форму та не згоджуючись із критикою окремих українських діячів [5, с. 247].
Слід зазначити, що публікація цього звернення мала позитивні наслідки для української громади у Канаді. Це значно послабило вороже ставлення до українців з боку урядовців і започаткувало процес звільнення наших співвітчизників із таборів. По відношенню до них у громадян Канади почало формуватися приязне ставлення, а українці, у свою чергу, почали з більшою довірою ставитися до властей країни.
На початку війни переважна більшість українських видань у Канаді проявляли цілковиту лояльність до зовнішньополітичного курсу уряду країни і не виходили за межі воєнної цензури. Подібна спрямованість була характерною ознакою таких часописів як «Канадійський Фармер» та «Ранок». Це дозволило «Канадійському Фармеру» значно збільшити свій наклад. Якщо у 1911 р. він становив 4 тис. примірників, то у 1915 р. вже досяг 11 тис. [7, с. 247]. Під час війни «Ранок» розширив публікацію літературних творів, оповідань та новел з емігрантського життя. У 1916–1917 рр., коли до співробітництва у ньому залучилися П. Крат і О. Сушко, рівень видання значно поліпшився [7, с. 249].
У період війни антимілітаристську позицію посів друкований орган Української соціал-демократичної партії Канади – «Робочий Народ». Незважаючи на заборону місцевих властей проводити будь-яку антивоєнну пропаганду, часопис виступив з редакційною статтею «Геть з війною», надрукованою 19 серпня 1914 р. У цьому ж номері газети публікувалася стаття одного з лідерів «лівої» фракції Соціалістичної партії Німеччини К. Цеткін «Жінки проти війни» [8, 1914, 19 серп.]. 9 січня 1915 р. «Робочий Народ» помістив виклад реферату В.Леніна «Війна і російська соціал-демократія», у якому визначалася тактика більшовиків в умовах воєнного часу. Газета познайомила читачів зі змістом цього реферату у статті під заголовком «Товариш Ленін про незалежність України» [11, с. 133].
На початку війни «Робочий Народ» редагував Є. Гуцайло, який незабаром виїхав до Австро-Угорщини, де став співробітником Союзу визволення України [2, с. 464]. Після нього деякий час посаду редактора обіймав І. Стефанівський, який прибув до Канади зі США у 1911 р. Згодом він перебрався до Торонто і приступив до випуску нової газети «Робітниче Слово» [6, с. 605]. Потім на цій посаді його замінив П. Крат, який у 1916 р., зневірившись у соціалістичних ідеях, залишив газету і почав вивчати Біблію. Після здобуття теологічної освіти, П. Крат став євангелістським проповідником й включився у створення Української євангелістської церкви у Торонто [6, с. 345].
Починаючи з 1916 р. «Робочий Народ» редагували Д. Любай та М. Попович, який у 1911 р. прибув до Канади, де вступив до лав Української соціал-демократичної партії та став співробітником її друкованого органу [6, с. 520]. Активно співробітничали у часописі В. Колісник та І. Навізівський. До того, як емігрувати за океан, останній працював учителем на західноукраїнських землях. У 1908 р. І. Навізівський прибув до США і спочатку працював у копальнях. Через три роки він перебрався до Канади, де включився в роботу Української соціал-демократичної партії, одночасно працюючи у її друкованому органі [6, с. 452].
Під впливом нового керівництва «Робочий Народ» все більше радикалізовувався і по відношенню до війни однозначно посів антимілітаристську позицію. На початку 1917 р. «Робочий Народ» часто передруковував матеріали центрального органу РСДРП газети «Соціал-Демократ». Яскравим підтвердженням антивоєнної позиції українського часопису стала поява на його сторінках маніфесту Ціммервальдської конференції інтернаціоналістів, опублікованого під заголовком «До робочого народу». У маніфесті вказувалося, що лише сила міжнародного пролетаріату, його твердість і рішучість, можуть привести до завершення війни [8, 1917, 10 лют.]. Після перемоги Лютневої революції 1917 р. в Росії, українські соціал-демократи у Канаді привітали співвітчизників з поваленням самодержавства. Перше повідомлення про цю подію «Робочий Народ» помістив у номері від 16 березня 1917 р. [1, арк. 138]. Прогнозуючи подальший розвиток ситуації, співробітники часопису висловлювали сподівання, що незабаром у Росії повинна відбутися ще одна революція, «яка знищить економічну неволю і заведе соціалістичний устрій» [8, 1917, 6 квіт.].
Наприкінці березня 1917 р. «Робочий Народ» повідомив про масовий мітинг українських робітників у Вінніпезі з приводу революції в Росії. На ньому з промовою виступив редактор часопису М. Попович. Від імені українських емігрантів він привітав співвітчизників з приводу перемоги над царатом і зруйнуванням «тюрми народів», з котрої вільним вийде також український народ. Промовець висловив упевненість у тому, що «український народ у Росії заговорить у мові, письмі, школі своїм рідним словом» [8, 1917, 23 берез.].
У серпні 1917 р. відбувся ІІ з’їзд Української соціал-демократичної партії Канади. На ньому були підбиті підсумки діяльності УСДП та її друкованого органу. З’їзд відзначив швидке зростання кількості членів партії, число яких збільшилось до 1500 осіб. На з’їзді зазначалося, що особливо великих успіхів за звітний період досяг «Робочий Народ». Число його передплатників уже становило більше 3 тис., а матеріальна база видання помітно зміцнилася [7, с. 253]. Учасники з’їзду прийняли резолюцію, в якій висловлювалася надія на те, що український пролетаріат використає всю свою енергію і всі свої сили для забезпечення народові справжніх демократичних прав. Водночас, він допоможе визволитися і тим українцям, які були поневолені австро-угорською монархією та надасть їм можливість «злучитися в цілісність з Україною» [8, 1917, 3 жовт.].
Інформаційні повідомлення про жовтневі події в Петрограді з’явилися на сторінках «Робочого Народу» 14 листопада 1917 р. На першій сторінці цього номера редакція помістила статтю під заголовком «Більшовики прогнали правительство Керенського». У ній підкреслювалося, що найближчими завданнями Петроградської ради робітничих і солдатських депутатів є «демократичний мир, передача поміщицьких земель селянам, а влади – в руки Ради робітничих і солдатських депутатів, скликання Установчих зборів на справедливих основах» [8, 1917, 14 лист.]. На початку грудня 1917 р. у «Робочому Народі» була опублікувана стаття В. Леніна «Політичні партії в Росії», що знайомила українців у Канаді з розстановкою суспільних сил на батьківщині [1, арк. 140]. З цього часу «Робочий Народ» почав виразно переходити на позицію більшовицької партії й усі події оцінював з її точки зору.
Наприкінці 1917 р. російські соціал-демократи в Канаді вирішили заснувати власний друкований орган. У цій справі значну допомогу їм надали українські соціал-демократи. У грудні 1917 р. в «Робочому Народі» з’явилася інформація такого змісту: «Отсим повідомляємо всіх товаришів, котрі читають по-російські, що починаючи від слідуючого тижня, при нашім часописі «Робочий Народ» стане виходити тижневик в російській мові під тією ж назвою, що й наш орган» [8, 1917, 22 груд.].
Пробільшовицька позиція видавців «Робочого Народу» проявлялася і в його ставленні до Центральної Ради. У статті «Прикрі вісті з України» часопис звинуватив її діячів у тому, що вони відкрито виступили проти більшовиків, не задовольнили бажання народу, не провівши націоналізацію землі, а під тиском поміщиків залишили аграрне питання відкритим до Установчих зборів [8, 1917, 22 груд.]. Тому «Робочий Народ» привітав рішення І Всеукраїнського з’їзду рад, яке 25 грудня 1917 р. проголосило у Харкові Українську республіку рад робітничих, солдатських і селянських депутатів. Повідомляючи про це, друкований орган українських соціал-демократів назвав раду народних комісарів «правдивим урядом України» [8, 1918, 2 січ.].
Засудження «Робочим Народом» політики Центральної Ради і підтримка дій більшовиків викликали гостру критику часопису з боку національно налаштованих українських емігрантів у Канаді. Вони звинувачували видавців друкованого органу УСДП у тому, що вони є «національними зрадниками», оскільки виступають проти «української влади» і підтримують «чужинецьку владу». Відповіддю на подібні заяви стала редакційна стаття «Робочого Народу» під назвою «З ким ми?». Даючи відповідь на запитання, винесене в заголовок статті, видавці часопису заявляли, що «ми з міжнародним революційним пролетаріатом, котрий не зрадив інтернаціональним соціалістичним принципам і беззупинно сміло бореться в різних країнах і серед різних обставин проти капіталізму, імперіалізму і мілітаризму за соціалізм» [8, 1918, 10 квіт.].
Після повалення німцями Центральної Ради і приходу до влади гетьмана П. Скоропадського «Робочий Народ» опублікував статтю «Доборолась Україна», у якій зазначалося, що Центральна Рада запросила на Україну німців «для здавлення повставших робітників, селянських і солдатських рад». Однак, коли вона виявилася непотрібною для німців, вони «викинули її та поставили замість неї покірну маріонетку – Павла Скоропадського». Часопис висловлював надію на те, що його панування буде короткочасним, бо український народ переможе в боротьбі за свою волю, «розірвавши кайдани царського самодержав’я і побувши нову хвилину на волі, він не дасться назад скувати і закріпостити себе. І хоч він ще слабий, вимучений довгою неволею і катуванням, хоч як не мав часу підготуватися до оборони своїх революційних завоювань перед такими фаховими розбійниками, як кайзерівські, то все ж він неустримимо виступає до боротьби і не думає про падіння» [8, 1917, 6 лип.].
Ще до завершення Першої світової війни Канада, разом з іншими країнами Антанти, направила свої війська до Росії для придушення радянської влади. Влітку 1918 р., повідомляючи про це, газета писала, що канадські солдати «разом з японцями і американцями візьмуть участь в інтервенції» [8, 1918, 14 серп.]. Канадський уряд направив у Росію 4 тис. солдатів до Сибіру і одну польову бригаду до Архангельська. Подібні дії властей викликали протести з боку частини емігрантів, які були вихідцями з Росії. У низці міст Канади вони провели мітинги і демонстрації, під час яких вимагали повернення канадських військ на батьківщину. Інформуючи читачів про акції протесту, «Робочий Народ» передрукував листівку, що поширювалася у Монреалі і містила заклик до протестів «проти заходів знищити силою свободу і самоуправу росіян» [8, 1918, 31 лип.].
У відповідь на це, канадський уряд видав розпорядження затримувати «всіх громадян ворожих країн», з метою їх подальшої депортації на батьківщину. Після цього почалися арешти членів Української соціал-демократичної партії Канади. Наприкінці 1918 р. уряд заборонив діяльність декількох робочих і соціалістичних організацій, у тому числі Української соціал-демократичної партії Канади і закрив її друкований орган.
Останній номер «Робочого Народу» вийшов 28 вересня 1918 р., після того як уряд видав розпорядження, за яким передбачалося «прогнати в країні анархію, більшовицьку пропаганду і вчення». За цим розпорядженням низка періодичних видань проголошувалися незаконними. Уряд також заборонив влаштовувати громадські зібрання «у ворожих мовах», до яких він відносив і українську. Тому до закінчення війни не дозволялося видавати «у ворожих мовах газети, друки, памфлети, книги й інші такого роду публікації» [1, арк. 142].
Це рішення завдало відчутного удару по українській пресі у Канаді. Тому делегація представників українських видань відправилася до Оттави для переговорів з федеральним урядом країни. У результаті консультацій, місцеві чиновники дозволили відновити видання українських часописів, але за умови, що всі матеріали, надруковані на їхніх сторінках, крім рекламних оголошень, повинні мати переклад англійською мовою. Подібна вимога суттєво ускладнила роботу українських часописів оскільки один і той же матеріал друкувався двічі, що робило видання менш цікавим і зменшувало його об’єм. Більше того, не вистачало кваліфікованих перекладачів та друкарів, які добре знали англійську мову, а це потребувало додаткових матеріальних витрат. Нарешті, кожний надрукований часопис необхідно було направляти на цензуру до Оттави і тільки після цього його дозволялося поширювати [5, с. 89].
Іншим українським соціалістичним періодичним виданням доби світової війни стало «Робітниче Слово». Воно виходило в Торонто за редакцією П. Крата. Зі сторінок газети велася пропаганда так званого «народницького соціалізму». Ще одне соціалістичне видання друкувалося у Монреалі. Активну діяльність розгорнув тут І. Гнида, який у власному видавництві «Новий Світ» налагодив випуск популярних соціалістичних брошур, а потім приступив до публікації журналу «Новий Світ». У вересні 1918 р. за розпорядженням канадських властей «Робітниче Слово» та «Новий Світ» також були закриті [7, с. 255].
У 1914 р. на сході Канади у Торонто почав виходити ще один український часопис «Свідома Сила». Він друкувався двічі на місяць і був періодичним органом соціалістичної фракції УСДП, що знаходилася в опозиції до газети «Робочий Народ». Видавав новий часопис колишній редактор «Робочого Народу» І. Стефанівський, який засуджував ліворадикальний курс цієї газети. Засновники «Свідомої Сили» анонсували свій друкований орган як «просвітньо-науковий і поступовий журнал для працюючого люду». Він виходив раз на місяць, а річна передплата на нього становила у Канаді 75 центів, а у США – 1 дол. [7, с. 283].
Наприкінці 1916 р. цей місячник змінив назву на «Робітниче Слово». При цьому у підзаголовку видання зазначалося, що це колишня «Свідома Сила» з «поступовим напрямком для працюючого люду». Видавала його «Робітнича видавнича спілка кооперативна». З цього часу річна передплата на часопис почала складати 1 дол. 50 ц., а окремий номер коштував 3 ц. [7, с. 283].
Протягом свого існування «Робітниче Слово» дотримувалося принципів, сформульованих в одному з перших своїх номерів. Вони полягали у прагненні редакції поширити серед українських емігрантів «клясову свідомість і соціальну науку між робітниками, щоб витворити з них одну велику, свідому своїх власних інтересів сім’ю, якої ціллю має бути боротьба за кращий суспільний лад». Тому «Робітниче Слово» друкувало переважно статті політичного характеру та праці, що сприяли розвитку у співвітчизників класової свідомості. Майже усі матеріали теоретичного характеру, що спочатку з’являлися на його сторінках, редакція згодом видавали окремими брошурами і поширювала їх серед українських робітників. Із номера в номер часопис вів політичну та ідеологічну полеміку з позицією свого головного опонента «Робочого Народу», що все більше і більше переходив на прокомуністичні позиції [7, с. 284].
У 1917–1918 рр. «Робітниче Слово» виступило з підтримкою соціалістичних самостійницьких партій в Україні. У період визвольних змагань на батьківщині воно надрукувало відкритий лист одного з провідних діячів Центральної Ради – С. Єфремова до українського більшовика Ю. Коцюбинського. У ньому С. Єфремов звинуватив народного комісара радянського уряду у зраді інтересів українського народу [7, с. 284].
Після того, як у 1918 р. П. Крат переніс видання гумористичного часопису «Кадило» до Торонто, він встановив контакти з редакцією «Робітничого Слова» і з цього часу обидва часописи друкувалися в одній типографії. Згодом «Робітниче Слово» почало називати себе просвітньо-науковим часописом для українських робітників та фермерів у Північній Америці. Від обговорення політичних проблем часопис перейшов до розгляду практичних питань, що стояли перед вихідцями з України у Канаді. Однак і тоді видання залишалося друкованим органом українських соціалістів [7, с. 284]. Влада Канади закрила «Робітниче Слово» у вересні 1918 р. у відповідності з розпорядженням уряду країни як періодичне видання, що друкувалося у «ворожих мовах».
З наближенням до кінця Першої світової війни на європейському континенті відбувалися події, що мали величезний вплив на наших співвітчизників у Канаді та призвели до появи нових тенденцій у розвитку української преси. Наслідком загострення економічної та політичної кризи в усіх воюючих державах стали антимонархічні революції у Російській та Австро-Угорській імперіях. Під їхнім впливом активізувався український національний рух як на Наддніпрянській, так і на Наддністрянській Україні. Утворення Центральної Ради, проголошення Української Народної Республіки, а потім і незалежної Української держави сприяли швидкому зростанню національної свідомості серед наших співвітчизників у Канаді. Результатом цього стало збільшення їх інтересу до рідної мови, культури та емігрантської преси, яка поширювала державницькі ідеї. З іншого боку, у роки війни продовжував зростати вплив ліворадикальних течій у міжнародному соціалістичному русі. Прихід до влади більшовиків у Росії, проголошення радянської влади в Україні сприяло поширенню комуністичної ідеології у деяких країнах світу.
Її прихильники знайшлися і серед українських емігрантів у Канаді. Перш за все, це були колишні члени Української соціал-демократичної партії Канади, забороненої у 1918 р. Вони об’єдналися навколо товариства «Український робітничо-фермерський дім», заснованого у 1918 р. Для пропаганди комуністичних ідей члени товариства спробували започаткувати видання власного часопису. Однак зробити це їм не вдалося оскільки в Канаді діяв закон, що забороняв видавати газети «ворожими мовами», до яких відносилася і українська. Проте за допомогою профспілкового об’єднання – «Вінніпезької робітничо-промислової ради» – члени товариства незабаром змогли заснувати свою газету – «Українські Робітничі Вісті» [4, с. 82].
Її перший номер побачив світ 22 березня 1919 р. у Вінніпезі. Спочатку він виходив раз на тиждень і друкувався на восьми сторінках великого газетного формату. Редакція і адміністрація цього видання розташовувалася в приміщенні Українського робітничого дому. Очолювали тижневик колишні видавці «Робочого Народу». Редагував його політичний діяч і публіцист Д. Лобай, який у 1913 р. прибув до Канади і відразу включився в соціалістичний рух. Видавництвом газети керував І. Навізівський. Канадські власті дозволили видавати газету за умов, що вона буде друкуватися двома мовами – українською та англійською. Однак вже її шостий номер, що вийшов 26 квітня 1919 р., був надрукований виключно українською мовою. Згодом «Українські Робітничі Вісті» почали виходити двічі на місяць [7, с. 296].
З самого початку видавці «Українських Робітничих Вістей» зайняли чітко визначену комуністичну позицію і під цим кутом зору розглядали події, що відбувалися в Україні та у світі. Уже в першому номері газета повідомляла, що радянські війська «визволяють від петлюрівців місто за містом – Київ, Житомир, Херсон, ведуть бої за Одесу, де два французькі полки, які були послані на допомогу денікінцям, повстали і відмовилися бити своїх братів» [10, 1919, 22 берез.]. Після укладання урядом УНР у 1920 р. Варшавського договору, часопис помістив статтю під заголовком «Петлюра злучився з польськими імперіалістами» [10, 1919, 30 липн.].
«Українські Робітничі Вісті» у своїх публікаціях піддавали критиці тих співвітчизників у Канаді, які засуджували дії більшовиків і підтримували українські державницькі уряди. Саме говорячи про них, часопис писав: «Вони вчора хвалили Скоропадського, хоч він був поставлений німецькими імперіалістичними багнетами і був наймитом, а нині будуть хвалити аліантів, коли надіються, що вони нададуть Петлюрі своїх багнетів для приборкання українських селян і робітників» [10, 1919, 30 липн.]. Торкаючись перспектив розвитку подій в Україні, часопис прогнозував, що селяни та робітники «разом утворять дійсний працюючий і братерський союз та збудують вільну робітничо-селянську Україну без холопа і пана» [10, 1920, 7 січ.].
На сторінках «Українських Робочих Вістей» друкувалися художні твори і статті українських радянських літераторів – В. Чумака, В. Блакитного, В. Сосюри, К. Котка, В. Коряка, С. Пилипенка. У часописі співробітничав український письменник і публіцист І. Ткачук, а з Праги до Канади надсилав свої статті та твори М. Ірчак [4, с. 21]. 21 січня 1920 р. «Українські Робітничі Вісті» опублікували уривок з листа В. Леніна до українських робітників у якому він писав, що більшовики хочуть добровільного союзу націй без жодного насильства [10, 1920, 21 січ.]. Після того, як на початку 1920 р. до влади в Україні прийшов радянський уряд, у номері газети від 18 лютого 1920 р., редакція на цілу сторінку надрукувала великими літерами заголовок «Україна стала независимою совітською республікою». Під ним було вміщене таке повідомлення: «Російські газети, наспівши до фінляндійської столиці, кажуть, що більшовики проголосили Україну независимою совітською республікою. Рівночасно з независимостю проголошено, що нова республіка творить «вічний братерський союз з Совітською Росією» [10, 1920, 18 лют.]. У липні 1920 р. на кошти «Українських Робітничих Вістей» було видано книгу «Радянська Україна», де подавалися матеріали про останні події на батьківщині [12, с. 61].
Таким чином, у роки Першої світової війни українська преса у Канаді продовжувала успішно функціонувати, незважаючи на обмеження воєнного часу. Переважна більшість її видавців своїм головним завданням вважали задоволення духовних потреб співвітчизників, які опинилися за тисячі кілометрів від рідного краю. Одночасно з цим перед керівниками друкованих органів поставали і набували все більшої актуальності політичні проблеми, пов’язані як з світовою війною, так і з загостренням українського питання на міжнародній арені. Чітко визначену політичну спрямованість мали видання українських соціалістів в Канаді «Червоний Прапор» та «Робочий Народ». На відміну від більшості емігрантських видань, ці часописи проповідували інтернаціоналістські погляди, які передбачали перетворення світової війни у громадянську. Першочергове завдання українців вони вбачали не в розгортанні боротьби за незалежну державу, а в залученні до російської революції, наслідком якої мало стати повалення самодержавства і проголошення демократичної Росії.
Бібліографічні посилання
1. Державний архів Російської Федерації. – Ф. 6646, оп.1, спр. 426.
2. Енциклопедія Українознавства : Словникова частина / голов. ред. В. Кубійович. – Л., 1993. – Т. 2: Перевид. в Україні. – С. 464.
3. Животко А. Історія української преси / А. Животко. – К. : Наша культура та наука, 1999. – С. 189–368.
4. Кравчук П. Українці в Канаді : статті, нариси, памфлети / П. Кравчук. – К. : Дніпро, 1982. – С. 17.
5. Марунчак М. Історія преси, літератури і друку піонерської доби / М. Марунчак. – Вінніпег, 1969. – С. 88.
6. Марунчак М. Біографічний довідник до історії українців Канади / М. Марунчак. – Вінніпег. – 1986. – С. 605.
7. Марунчак М. Історія українців Канади / М. Марунчак. – Вінніпег, 1991 – Т. 1. – С. 247.
8. Робочий Народ (Вінніпег).
9. Українські канадці в історичних зв’язках із землею батьків. До 100-річчя прибуття перших українських переселенців до Канади: зб. – К. : Дніпро, 1990. – С. 53.
10. Українські робітничі вісті (Вінніпег).
11. Черненко А. М.Российская революционная эмиграция в Америке (конец ХІХ в. – 1917 г.) / А. М. Черненко. – К.; О. : Вища шк., 1989. – С. 133.
12. Шлепаков А. М. Українська трудова еміграція в США і Канаді (кінець ХІХ – початок ХХ ст.) / А. М. Шлепаков. – К .: Вид-во АН УРСР, 1960. – 395 с.
Надійшла до редколегії: 16.12.2010
УДК 94(477) «1914/1918»
Л. М. Кривошеєва
Класичний приватний університет. м. Запоріжжя