Поширення Магдебурзького права

Питання

За польсько-литовської доби відбулися помітні якісні зрушення, з'явилися нові явища в економічній сфері. Як­що ще у XIV ст. переважала примітивна експлуатація ве­ликих природних багатств українських земель, оскільки домінували галузі, що базувалися на полюванні, — бобрівництво, сокільництво та інші види мисливства і ловецтва (шкурка бобра цінувалася більше, ніж мірка пшениці), то починаючи з XV ст. ситуація змінюється. Спочатку в За­хідній Європі підвищуються ціни на худобу, що зумовило її інтенсивний експорт. На ярмарках у Львові, Луцьку інших містах волів продавали тисячами, потім вони по­трапляли далі на захід. Дійшло до того, що у цей час саме воли почали певною мірою заміняти гроші.

Після падіння 1453 р. Константинополя держави, що були традиційними споживачами візантійського зерна (Італія, Франція та ін.), переорієнтовують свою торгівлю. Основним перевалочним пунктом зернового експорту стає м. Гданськ на Балтійському морі, що суттєво пожвавлює процес виробництва пшениці у Речі Посполитій та україн­ських землях, які входили до її складу. Така зміна торго­вельної кон'юнктури, зростання попиту на продукти ско­тарства й землеробства зумовили, з одного боку, якісні зміни в техніці та технології господарювання (розширен­ня асортименту сільськогосподарських культур — почали вирощувати квасолю, петрушку, пастернак, селеру, салат та ін., появу водяних, а згодом і вітряних млинів тощо). З іншого боку, зростаючі масштаби експорту гостро постави­ли питання про земельну власність, робочі руки та форми організації праці.

поширення Магдебурзького права.

За польсько-литовської доби поширилося в містах Ук­раїни Магдебурзьке право. Вперше воно було запровадже­не в німецькому місті Магдебурзі й остаточно сформувало­ся як система правових норм ще в XIII ст. Суть його поля­гала у звільненні міста від управління і суду державних урядовців і феодалів та дарування права на створення ор­ганів місцевого самоврядування. З німецьких земель про­тягом XII—XVIII ст. ця система правових норм пошири­лася на територію Чехії, Угорщини, Польщі, Литви, а звідти — у Білорусію та Україну. Першим містом України, якому 1339 р. було надане Магдебурзьке право, стало місто Галицько-Волинського князівства Санок (нині вхо­дить до складу Польщі). Згодом воно було надане Львову (1356), Кременцю (1374), Києву (1494—1497) та іншим містам. Протягом XV—XVII ст. Магдебурзьке право стало основою життя значної кількості міст України.

Поява Магдебурзького права тісно пов'язана з перебі­гом тогочасного державотворчого процесу. Для міщан бо­ротьба за надання їм Магдебурзького права була способом здобуття певної автономії від держави та правової основи для захисту від зазіхань великих феодалів, які вимагали від міст натуральних повинностей, податків та ін. Для цен­тральної влади, яку уособлювали литовський князь або ж польський король, дарування тому чи іншому місту Магде­бурзького права стало важливим чинником державного управління, що давав змогу розширювати за рахунок мі­щан свою соціальну базу та здійснювати тиск на феодаль­ну аристократію.

Запровадження Магдебурзького права в українських землях мало важливі наслідки. Насамперед це захист міського населення від сваволі королівських намісників і великих землевласників, створення сприятливих умов для розвитку ремесла й торгівлі. Це дало можливість певною мірою «європеїзувати» міське життя, ввести його в чіткі правові норми. Магдебурзьке право встановлювало вибор­ну систему органів міського самоврядування та суду, виз­начало їх функції, регламентувало діяльність купецьких об'єднань і цехів, регулювало питання торгівлі, опіки, спадкування, визначало покарання за злочини тощо.

Поширення Магдебурзького права в українських зем­лях сприяло формуванню нових рис ментальності місцевого населення. Йому стають притаманні демократизм, менша орієнтація на центральну владу, бажання будувати суспіль­не життя на основі правових норм тощо. Отже, Магдебур­зьке право сприяло формуванню в Україні засад громадян­ського суспільства.

Вплив цієї системи правових норм на українське сус­пільство не можна назвати однозначно позитивним, адже вона зумовила посилення іноземної колонізації та обме­ження прав місцевого населення. Заохочення централь­ною владою переселення в українські міста іноземців, релігійні обмеження, що почалися ще за часів Вітовта, призвели до витіснення з органів міського самоврядування корінних жителів, місце яких зайняли поляки та німці, а також до загострення проблем в економічній сфері, де сер­йозними конкурентами русинів стали вірмени та євреї.

Магдебурзьке право в українських землях гальмувало і блокувало розвиток місцевих норм і традицій самовря­дування, хоча саме вплив місцевого звичаєвого права зро­бив німецьку систему правових норм значно м'якшою. Сформована в Україні модель Магдебурзького права ха­рактеризується значно більшим втручанням, ніж у Захід­ній Європі, центральної влади в життя міст. Зокрема, у внутрішні справи українських міст досить часто втручали­ся королівські або великокнязівські намісники — воєводи і старости. До того ж голову органу міського самовряду­вання (магістрату) — війта, як правило, не обирали, а призначали король або великий князь.

Незважаючи на те, що розвиток міст гальмувався як державною владою, так і феодальною аристократією, все ж міщани перебували, порівняно з селянством, у привілейо­ваному становищі. По-перше, міські мури робили їхнє життя більш захищеним. По-друге, ремесло та торгівля за­безпечували вищий, ніж у селян, рівень життя. По-третє, запровадження Магдебурзького права створювало юри­дичне підґрунтя для відносно незалежного розвитку міст. По-четверте, існування міського самоврядування форму­вало і фіксувало в ментальності міщан незалежність по­глядів, відповідальність, самостійність у прийнятті рі­шень. По-п'яте, процес обміну інформацією, а отже і гене­рація нових політичних, економічних та культурних ідей, завдяки порівняно більшій концентрації населення та ак­тивним контактам із зовнішнім світом відбувалися швид­шими темпами, ніж у сільській місцевості.

Найнижчим прошарком соціальної піраміди було се­лянство, яке, так само як шляхта і міщанство, було неод­норідним. Залежно від форм феодальної експлуатації, ха­рактеру повинностей його поділяють на три групи:

1. Чиншові селяни (данники). Вони сплачували феода­лам натуральну й грошову ренту (чинш). Данники — це особисто вільні та економічно незалежні селяни-общинники. У ході формування фільваркової системи сільського господарства ця категорія селянства поступово зникає.

2. Тяглі селяни. Так називали селян, які вели госпо­дарство на земельних ділянках, що належали феодалам. Основними формами експлуатації цієї категорії селянства були відробіткова рента (панщина), державні податки (се-ребщина), державні повинності (будування мостів, про­кладання доріг, ремонт замків тощо).

3. Службові селяни. Це ремісники, рибалки, конюхи, бортники, які обслуговували двір феодала. Вони об'єднувалися в сотні, керовані сотниками, і, крім виконання ос­новної спеціальної служби, залучалися до відбування пан­щини та сплачували данину.

У процесі зростання феодального землеволодіння, утвердження фільваркової системи господарювання (ви­робництво та переробка сільськогосподарської продукції, засновані на щотижневій панщині та чітко орієнтовані на ринок) відбувалося зближення між різними категоріями селянства, а його феодальна залежність поступово пере­росла та юридично оформилася в залежність кріпосну. Суть кріпацтва полягала в прикріпленні селян до землі, запровадженні обов'язкових селянських робіт на пана (панщини), остаточному обмеженні громадянських прав і свобод селянства. Його юридичне оформлення вступило в завершальний етап у XVI ст. Характерно, що в україн­ських землях у складі Польщі цей процес відбувався трохи швидше, зокрема польські сейми 1505 і 1520 pp. заборони­ли селянам залишати свій наділ без згоди пана та узакони­ли дводенну панщину. Литовські статути (1529, 1566) об­межили право власності селян на землю. «Устава на воло­ки» (1557) встановила дводенну панщину в Литві, значно обмежила права селян щодо зміни місця проживання, тоб­то юридично закріплювала належність селян феодалові. Останню крапку в законодавчому оформленні кріпосного права було поставлено «артикулами» польського короля Генріха Валуа (1573) та третім Литовським статутом (1588). Відповідно до цих документів тривалість панщини визначалася волею пана; селян позбавляли права розпо­ряджатися своїм майном, заповідати або ж відчужувати його без дозволу феодала; шляхтич отримав право карати на смерть своїх кріпаків; селян-утікачів розшукували про­тягом 20 років.

Селяни реагували на процес закріпачення пасивною непокорою (письмові скарги польському королю та литов­ському князю щодо зловживання шляхти; втечі на По­дніпров'я; відмова від виконання панщини та інших по-винностей тощо) та активною протидією (напади на маєт­ки, знищення майна шляхтичів, вбивство панів, організа­ція повстань: 1431р. повстання селян Бокотської волості на Поділлі, 1490—1492pp. — повстання під проводом се­лянина Мухи).

Суспільні процеси XV—XVI ст. зумовили виникнення в соціальній структурі принципово нової верстви — козац­тва, яка, поступово набираючи сили, згодом стала впливовим фактором суспільного життя, активним чинником іс­торичного процесу.

Отже, в період XIV—XVI ст. під впливом кардинальних зрушень у європейській торговельній кон'юнктурі відбули­ся масштабні зміни не тільки в техніці та технології госпо­дарювання, а й у сфері форм земельної власності та органі­зації праці. Концентрація земель у руках феодалів, обеззе­мелення селянства, посилення його феодальної залежності стали підґрунтям для формування фільваркової системи сільського господарства. Активна урбанізація зумовила по­яву нових суспільних явищ та тенденцій: поглиблення спе­ціалізації ремісництва; утворення цехів; виникнення пер­ших зародків мануфактурного виробництва тощо.

У польсько-литовську добу відбуваються важливі про­цеси і в соціальній сфері: формуються шляхетський та мі­щанський стани; православне духовенство починає втра­чати позиції і активно витісняється католицьким; різні категорії селян перетворюються на одну верству — кріпа­ків; виникає нова соціальна група — козацтво.

 

 

Закріпачення селянства

Із зростанням багатств шляхти селянство біднішало. Шляхта розглядала селян тільки як дешеву робочу силу. Контролюючи політичну систему, шляхта могла як завгодно посилювати вимоги до селян. Так, у Галичині XV ст. відробіткова рента становила близько 14 днів на рік. Проте 100 років кожний дорослий член дворища мусив працювати в маєтку свого пана два дні щотижня. Це стало статтею закону, коли у 1557 р. у Великому князівстві Литовському був прийнятий так званий "Устав на волоки", який мав за мету впровадження єдиної системи земле поділу, але одночасно став способом збільшення відробіткової ренти. Пізніше селян змусили відробляти три-чотири дні на тиждень, а інколи й більше. Маючи обмаль часу для того, щоб обробляти власні наділи, селяни не мали змоги не лише скористатися з підвищення цін на продовольство, а й навіть зберегти попередній рівень життя. Щоб полегшити собі визиск селян, феодали систематично позбавляли їх традиційних форм самоуправління, усуваючи чи підкуповуючи сільських солтисів, нівелюючи тим Молдавське чи Німецьке право, і впроваджували безпосереднє управління селами згідно з польськими законами. Процес втручання феодалів у сільське життя і поширення їхньої влади на селі почався ще у 1457 р., коли вони отримали право судити своїх селян. Зрештою ця обставина дозволила феодалам втручатися навіть у різні сторони особистого життя селян. Деякі феодали зайшли так далеко, що вимагали від селян плату за дозвіл на шлюб. Вони також примушували користуватися панськими млинами і шинками, які часто здавалися в оренду євреям. З появою "Уставу на волоки" право селян вже на власну землю вже не визнавалося законом. Вони могли обробляти землю, але володіти нею міг тільки феодал. Багато селян робили спроби скористатися своїм правом кидати землі свого феодала шукати кращої долі деінде. Але навіть цього вибору їх поступово позбавили. Спочатку селянам дозволяли йти лише у певну пору року, найчастіше на Різдво, та й то тільки внісши за це плату й знайшовши собі заміну. В 1496 р. це право було обмежене лише одним господарством у селі на рік. Нарешті, у 1505 р. сейм остаточно заборонив селянам кидати свої села без дозволу пана. Не маючи можливості переселятися, позбавлений особистих прав, свавільно експлуатований, селянин став кріпаком, що мало чим відрізнялося від раба свого вельможного землевласника. Таким чином, у той час, коли в Західній Європі кріпацтво відмирало, у східній Європі й на Україні воно, за словами Енгельса, відроджувалося у своєму другому виданні, в особливо експлуататорській формі. Але міра закріпачення селян на Україні була не однаковою. У густіше заселених регіонах, як наприклад, Галичина і Волинь, де були сильні польські впливи, кріпацтво цілком переважало й мало жорстокий характер. Проте у рідконаселених регіонах, як Карпати й особливо Придніпров'я, де бракувало робочої сили й необхідно було робити поступки селянам, кріпацтва практично не знали. До того ж українське селянство не давало поневолити себе без боротьби. У 1490-1492 рр. Молдавію, Буковину й Галичину охопили селянські повстання під проводом Мухи. Хоча повстанців налічувалось близько 10 тис., їм перешкоджали класичні недоліки всіх подібних виступів: недосвідчене керівництво, слабка організованість, бра військової виучки й замкнутість на місцевих проблемах. Унаслідок цього вони швидко зазнали поразки, підтвердивши, що без допомоги досвідченого у військових і політичних справах стану селянство неспроможне побороти монополію феодалів на владу й привілеї.