Роль діяльності і спілкування в розвитку і формуванні особистості
Активність особистості в трудовій діяльності сприяє їїважливому й інтелектуальному розвитку, готує до майбутнього професійного самовизначення.
Фізичний, духовний, соціальній, психічний розвиток особистості здійснюється в діяльності.
Під поняттям діяльність розуміють усю різноманітність занять людини, все те, що вона виконує. Основними видами діяльності дітей і підлітків є гра, навчання, праця. За спрямованістю виділяють пізнавальну, громадську, художню, спортивну, технічну, ремісницьку та гедонічну (спрямовану на отримання задоволення) діяльність. Особливим видом діяльності є спілкування.
Висловлювання видатних людей свідчать про прямий зв'язок між інтенсивністю діяльності й результатами розвитку. Чим більше працює людина в певній галузі, тим вищий рівень її розвитку в ній. Звичайно, рамки дії цієї закономірності не безмежні. Вони регламентуються здібностями, віком, організацією самої діяльності та ін.
Діяльність може бути активною і пасивною. Робота, що виконується без бажання, настрою не забезпечує високих результатів розвитку. Ефективний розвиток відбувається лише в процесі активної, емоційно забарвленої діяльності, в яку людина вкладає всю душу, повністю реалізує свої можливості, виражає себе як особистість. Така діяльність приносить задоволення, стає джерелом енергії і натхнення. Ось чому важлива не стільки діяльність сама по собі, скільки активність особистості, що виявляється в цій діяльності[6, c. 14-15].
Загальна характеристика процесу виховання
Психологія виховання досліджує психологічні закономірності формування особистості в умовах цілеспрямованого педагогічного процесу.
Зазначимо, що ця теза грунтується на визнанні принципової можливості активного цілеспрямованого формування особистості. Саме виховання при цьому розглядається як процес взаємодії вихователів і вихованців, вихованців один з одним, які є не лише об'єктами, а й суб'єктами виховання.
Соціальня ситуація розвитку особистості
Становлення людини як індивіда та особистості, за Л. Виготським, передбачає діалектичну взаємодію двох відносно автономних, однак нерозривно пов'язаних процесів розвитку природного і соціального. Кожному віку притаманна певна специфічна соціольна сипгуаціярозвитку, тобто особливе співвідношення внутрішніх процесів розвитку і зовнішніх умов, яке є типовим для кожного вікового етапу, зумовлює динаміку психічного розвитку протягом відповідного вікового періоду і нові якісно своєрідні психологічні утворення, що з'являються на момент його завершення.
Так, досягнувши певного віку, дитина незалежно від особливостей індивідуального розвитку та його рівня потрапляє у визначене тим чи іншим суспільством становище і тим самим у систему об'єктивних умов, які й визначають характер її життя та діяльності на цьому етапі. Відповідати цим умовам для дитини життєво важливо, оскільки саме від цього залежить ії емоційне благополуччя.
Характер такого становища визначається, з одного боку, об'єктивними потребами суспільства, з іншого — існуючими в тому чи іншому суспільстві уявленнями про вікові можливості дитини та ідеал іі розвитку. Конкретизується це становище для кожного вікового етапу розвитку в особливих взаєминах з оточуючими, в особливій провідній діяльності, у певній системі прав і обов'язків.
Джерела тп умови особистісного розвитку
Джереломи особистісного розвитку дитини є форми соціальної активності, які вона опановує та які проявляються у взаємодії людей, у їхній культурі, звичаях і традиціях, у системі виховання, ідеології та моралі. Саме ці джерела створюють потенціал майбутнього особистісного розвитку. Однак реалізується цей потенціал у персональній індивідуальності лише за певних умов.
Умови особистісного розвитку:
• своєчасне включення дитини в систему соціальних відносин;
• перебування дитини в оточенні розвинутих і різноманітних особистостей, психологію яких вона може опанувати і поведінці яких наслідувати;
• наявність ефективних методів виховання, які мають забезпечити дитині необхідні для її особистісного розвитку умови.
Етапи особистісного вікового розвитку
Порівнюючи етапи особистісного вікового розвитку дитини з етапами, які вона проходить під час удосконалення свого інтелекту, можна зазначити істотні відмінності: перші значно довші і не збігаються в часі з етапами розвитку інтелекту; в онтогенезі людини вони охоплюють більший період; якщо процес інтелектуального розвитку здебільшого завершується в підлітковому віці (період становлення теоретичного мислення і виявлення наявних здібностей), то процес особистісного розвитку в цьому віці ще активно продовжується.
Узагальнення досліджень вікових особливостей особистісного розвитку людини дає змогу виокремити періоди з характерними для кожного з них особливостями і новоутвореннями.
Перший етап. Умовно його називають етапом формування характеру і мотиваціїдосягнення успіхів. Він співвідноситься з віковим періодом від народження до трьох років. Під впливом спілкування з дорослими у дитини закладаються основи майбутнього характеру і формується прагнення до успіху.
Другий етап. Охоплює період від трьох до шести років, характеризується бурхливим розвитком самосвідомості та початком відкритого виявлення рис характеру. Інтенсивно формуються самооцінка та рівень домагань дитини, різноманітні особистісні якості, які проявляються у поведінці, діловому та особистісному спілкуванні з людьми.
Третій етап. Припадає на молодші шкільні роки і охоплює період від 67 до 1112 років. У цей час формуються світогляд і моральні якості, однак поки що у невиявленому вигляді. При спілкуванні з дорослими та однолітками у процесі навчальнопізнавальноїдіяльності закладаються основи моральноїпозиціїособистості.
Четвертий етап. Пов'язаний з навчанням у середніх та старших класах і охоплює період від 1213 до 1516 років. Він є визначальним у формуванні та початковим у відкритому виявленні світогляду та моральних якостей особистості.
Рушійні сили розвитку особистості
Психологія виховання грунтується на висновку вітчизняної психології про те, що людська психіка розвивається як система, що самовдосконалюється (I. Павлов). Постійно порушується та знову відновлюється рівновага між організмом і зовнішнім середовищем, причому стан рівноваги є тимчасовим, а процес урівноваження — постійним. Суперечності, що виникають при цьому, спонукають організм до активності, спрямованої на їх подолання, на відновлення рівноваги. "Зняття" одних суперечностей призводить до появи інших, які, у свою чергу, зумовлюють нові дії, подальше вдосконалення діяльності особистості.
Таким чином, психіка, свідомість дитини розвиваються як результат її власної активної діяльності з опанування об'єктивної дійсності, діяльності, опосередкованої відносинами з дорослими. Як вважає С. Рубінштейн, "педагогічний процес як діяльність учителявихователя формує особистість дитини, що розвивається, і в міру того, як педагог керує дитячою діяльністю, а не підмінює її. Будьяка спроба вихователявчителя "внести" в дитину пізнання і морапьні норми, минаючи власну діяльність дитини з опанування ними, підриває основи здорового розумового і морального розвитку дитини, виховання її особистісних властивостей і якостей" .
Зазначимо, що зовнішні суперечності, тобто суперечності між людиною і навколишнім середовищем, власне ще не є джерелом розвитку. Як вважає Г. Костюк, лише коли зовнішні суперечності інтеріоризуються, стають внутрішніми, породжують у людині протилежні тенденції, що вступають у боротьбу між собою, вони стають джерелом її активності, спрямованої на подолання внутрішніх суперечностей через формування нових способів поведінки [8].
За Г. Костюком, основною суперечністю, що закономірно проявляється на всіх вікових етапах і поновому визначає розвиток особистості на кожному з них, є розбіжності між новими потребами, цілями, прагненнями особистості та досягнутим рівнем опанування засобів, необхідних для їх задоволення, причому в соціальних умовах процес опанування цих засобів здебільшого відстає від зазначених розбіжностей.
Важливо й те, що, як правило, на ранніх етапах розвитку людина Іде не усвідомлює суперечність внутрішніх тенденцій [8]. Лише в подальшому ця суперечність стає предметом самоусвідомлення, переживається як невдоволеність людини собою, з'являється прагнення до її подолання.
Існують також розбіжності між бажаним, очікуваним та наявним, теперішнім. Виникають суперечності між досягнутим рівнем розвитку людини та способом її життя, місцем у суспільстві. Мотиваційний аспект розвитку особистості, як правило, випереджає операційний і змістовний, спонукаючи до вдосконалення останніх. Формування нових мотивів діяльності особистості передбачає боротьбу старого і нового, розвиток здатності підпорядковувати безпосередні мотиви діяльності більш віддаленим у часі опосередкованим.
Поняття про діяльність
Особистість дитини розвивається внаслідок її діяльності. Під людською діяльністю розуміють свідому активність, що виявляється в системі дій та операцій, спрямованих на досягнення поставленої мети [11, с. 70]. Діяльність як специфічний вид людської активності спрямована на пізнання і творче переосмислення оточуючої реальності, у тому числі людини та умов її існування.
Найважливіші характеристики діяльності людини — мотив, мета, предмет, структура і засоби.
Діяльність — основя розвитку особистості
Л. Виготський у міркуваннях щодо психічних явищ наголошував на ролі спільної діяльності у розвитку психіки людини. Він зазначав, що внутрішні психічні процеси є перетвореними формами зовнішньої колективноїдіяльності' людей, наслідком їхнього співробітництва.
Надумку Д. Ельконіна, психічний розвиток відбувається у вигляді опанування дитиною двох типів діяльності: орієнтація в основних сенсах людської діяльності та засвоєння цілей, мотивів і норм людських взаємин (безпосередньоемоційне спілкування немовляти з дорослим, рольова гра дошкільнят, інтимноособистісне спілкування підлітків); освоєння суспільно сформованих способів дій з прєдметами і еталонів виокремлення у предметах тих чи інших аспектів (маніпулятивнопредметна діяльність дитини раннього віку, навчальна діяльність молодших школярів, навчальнопрофесійна діяльність старших школярів).
Невідповідність потребнісномотиваційної сфери дитини, яка формується через діяльність першого типу, її операційнотехнічним можливостям, які дитина опановує через діяльність другого типу, і становить визначальну рушійну суперечність психічного розвитку дитини.
Поняття про провідну діяльність
Посилення розглядуваної суперечності призводить до зміни провідної діяльності, за якої передусім і формуються психічні новоутворення, необхідні для подолання цієїсуперечності.
О. Леонтьєв виокремлює такі ознаки провідної діяльності:
• виникнення і диференціювання нових видів діяльності;
• перебудова і формування окремих психічних функцій;
• визначення змін особистості.
Кожному періоду дитинства відповідає певна провідна діяльність. Д. Ельконін провідною діяльністю для немовлят називає безпосередньоемоційне спілкування з дорослим, для дітей раннього віку.
Проблему виховання особистості в діяльності не слід розуміти спрощено. Так, участь індивіда в діях (а не в усвідомленій ним діяльності) часто не стосується виховання. Дії, що зумовлені лише зовнішнім тиском педагога або групи, сприймаються як тимчасова необхідність без жодного смислу. Індивід розцінює себе як виконавця, який не мас вибору, а тому й не несе ні за що відповідальності. Проблема смислу виконуваних дій не виникає, і психологічно це зрозуміло, бо йдеться про смисл як ставлення предмета (мети) дії до предмета (мети) діяльності, а уявлення про мету в цьому разі немає. Як наслідок поведінка мас ситуативний характер, залежить від випадкових, тимчасових мотивів, що відповідають операціям і діям (оскільки загальної мети немає).
Предметноманіпулятивну діяльність, для дітей дошкільного віку—рольову гру, для молодших школярів — навчальну діяльність, для підлітків — інтимноособистісне спілкування, для періоду ранньої юності — навчальнопрофесійну діяльність.
Таке визначення провідних видів діяльності не є загальноприйнятим. Так, Д. Фельдштейн вважає, що провідною діяльністю для підліткового віку є розгорнута суспільно корисна діяльність в усіх її формах (трудовій, суспільноорганізаційній, художній, спортивній, навчальній). М. Каган наголошує, що для періоду ранньої юності провідною є ціннісноорієнтаційна діяльність свідомості, пошук сенсу життя, самостійне визначення моральних, політичних і естетичних ідеалів тощо.
Зауважимо, що в усіх цих підходах зазначаються різні суперечності, проте всі вони, без сумніву, є джерелом особистісного розвитку.