Класичний (критичний)реалізм: основні риси, реалістичний герой, жанрова система. Маніфести класичного реалізму

Становлення реалізму як методу відбувалося у другій половині 20-х років, тобто в період, коли домінуючу роль у літературі відігравали романтики. Поряд з ними творчу діяльність розпочали Меріме, Стендаль, Бальзак. Протягом 1-ї половини XIX ст. майже всіх їх незмінно називали романтиками. Лише у 50-ті рр. - вже після смерті Стендаля і Бальзака - французькі письменники Шанфлері і Дюранті у спеціальних деклараціях запропонували термін "реалізм".

Риси критичного реалізму:

o зосередження на невідповідності буржуазного устрою нормам людяності;

o зображення розмаїття соціальних типів;

o розвиток жанру роману-епопеї;

o інтерес до класової боротьби, соціальних проблем;

o увага до складного внутрішнього світу людини.

Реалісти перенесли акценти із зображення незвичайного на повсякденне життя. Цей напрям передбачав відтворення дійсності у типових узагальнених обставинах, образах та ситуаціях. Проза життя стала головною темою реалістичного твору. На перший план вийшли прозові жанри, чільне місце посідав роман. Реалістичний роман в його різних різновидах – родинний, побутовий, соціальний, психологічний, історичний і др.– тяжів до синтезу жанрів. Він вміщав в себе і нову епічну традицію, створену письменниками критичного реалізму, і драматизм (як зовнішній, такий, що позначається в розвитку дії, так і внутрішній, психологічний), і ліричний початок, що виразно виявляється в зображенні переживань і відчуттів дійових осіб. Універсальність романа стає однією з характерних особливостей критичного реалізму.

Досконала людина як літературний герой була неможлива в естетиці реалізму.

Визначальні риси реалізму:
- раціоналізм, раціоцентричний психологізм (ототожнення психіки і свідомості, недооцінка позасвідомих процесів);
- правдиве, конкретно-історичне, всебічне зображення типових подій і характерів у типових обставинах при правдивості деталей;
- принцип точної відповідності реальній дійсності усвідомлюється як критерій художності, як сама художність;
- характер і вчинки героя пояснюються його соціальним походженням та становищем, умовами повсякденного життя;
- конфліктність (драматизація) як сюжетно-композиційний спосіб формування художньої правди;
- вільна побудова творів;
- превалювання (перевага) епічних, прозових жанрів у літературі, послаблення ліричного струменя мистецтва;
- розв'язання проблем на основі загальнолюдських цінностей.
XIX ст. дало світовій літературі таких видатних письменників-реалістів, як Стендаль, П. Меріме, О. Бальзак (Франція); Ч. Діккенс, У. Теккерей, Т. Гарді, Ш. Бронте (Англія); Ф. Достоєвський, Л. Толстой, А. Чехов (Росія).
Серед українських реалістів — Марко Вовчок, І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, І. Франко.

Літературним маніфестом реалізму стала передмова Оноре де Бальзака до «Людської комедії».

У ній Бальзак пише, що ідея його твору зародилася з порівняння людства з тваринним світом. Творець використовував один і той же зразок для створення всіх живих істот. Жива істота - це основа, що отримує розпізнавальні признаки своєї форми в тому середовищі, де йому назначено розвиватися. Ця система не вступає в протиріччя з уявленнями про Божу могутність.


Творчість Стендаля.

Творчість Ф.СТЕНДАЛЯ (1783-1842) відкрила новий період не лише у французькій літературі, а й в усій західноєвропейській літературі - період класичного реалізму. Саме він став засновником реалістичного роману, який виник у часи панування романтизму. Його творчість увійшла до скарбниці художніх надбань людства.

Першим досвідом письменника у соціально-психологічному романі став твір "Арманс".У ньому описано історію кохання двох молодих людей - Арманс Зоілової і Октава де Малівера. Суспільний фон цього кохання - життя аристократичного салону маркізи де Бонніве в Сен-Жерменському передмісті Парижа часів Реставрації, з яким пов'язані герої родинними зв'язками. Октав належав до аристократичного середовища від народження, Арманс - бідна родичка маркізи де Бонніве, росіянка за походженням.

Зображення самого кохання героїв представлене у складному процесі - від перших туманних почуттів до трагічного фіналу. Тут Стендаль-реаліст вперше по-художньому виконав науково обґрунтований ним раніше "математичний" точний аналіз "людського серця" з урахуванням усіх об'єктивних факторів, які визначили природу особистості й долю героїв.

На першому романі письменника ще лежав штамп своєрідного художнього експерименту. Проте він завідчив, що письменник знайшов свій шлях у літературі, свій жанр і стиль психолога-аналітика.

Останнім шедевром Стендаля став роман "Пармський монастир" (1839). Основою для його створення послужив давній рукопис, у якому розповідалося про скандальні походеньки папи римського Павла III Фарнезе. Зберігаючи лише загальну схожість з документальним джерелом, ця книга стала яскравим прикладом творчої самобутності й майстерності письменника-реаліста.

Свій твір автор присвятив Італії, яка полонила його ще в роки юнацтва. Можливо, саме тому роман був створений у грандіозно короткі строки - лише за 53 дні.

Книга "Пармський монастир" стала виявом зрілої майстерності творця соціально-психологічного роману у сфері реалістичного відтворення самого процесу супротивного життя людського серця.

Специфічні особливостіроману:

o динаміка сюжету і внутрішня дія;

o сюжетні колізії виникають у світі сильних і яскравих почуттів головних героїв;

o посилення епічного, "фрескового", начала;

o гостро-сатиричний, гротескний стиль;

o відчутні риси авантюрно-пригодницького роману.

Творчий метод Стендаля

o використав прозорий і простий стиль;

o застосував точний метод у сфері психології;

o показав, що психіка героїв завжди визначена сукупністю соціальних умов, у яких вони жили і діяли;

o розкривав образ "зсередини";

o створив мемуарно-однострижневу композицію, яка дозволила сконцентрувати увагу не стільки на подіях, скільки на переживаннях;

o здійснив гнучкість переходів від епізодів до внутрішнього монологу, від діалогу до авторського коментаря;

o визнавав матерію єдиною основою Всесвіту, досвід і відчуття - єдиним джерелом пізнання;

o цінував силу логіки, могутність розуму;

o дотримувався ідеї природного прагнення людини до свободи і щастя. Він був переконаний, що люди народжуються для щастя.

 

15. «Людська комедія» О.де Бальзака: задум, план.

Коло літературних інтересів О. де Бальзака було свідченням того, що він відчував потребу у виробленні власного аргументованого погляду на світ. Результатом таких пошуків стало сформування філософського фундаменту майбутньої грандіозної епопеї Бальзака: концепція світу і людини, реалізована у "Людській комедії" ще до того, як він підійшов до її створення.

Влада золота стала однією із наскрізних тем світової літератури. Майже усі видатні письменники XIX-XX ст. зверталися до неї. Не став винятком і видатний французький прозаїк Оноре де Бальзак, автор циклу романів під загальною назвою "Людська комедія", який він писав більше 20 років. У цих творах письменник прагнув утілити художнє узагальнення життя французького суспільства періоду 1816-1848 рр.

Письменник вирішив у своїх творах показати якомога ширшу панораму життя Франції своєї епохи, але згодом переконався, що це неможливо здійснити в рамках одного роману. Так почав складатися цикл, який у 1842 р. отримав назву "Людська комедія".

  "Людська комедія" Бальзака
  За формою - зображення життя Франції у всіх його проявах
  Мета комедії - прагнення пояснити закономірності людської дійсності
  Названий комедією, бо показав концепцію людського світу з найрізноманітніших сторін
  Проблематично визначити жанр. Найчастіше зустрічається два визначення: цикл романів і епопея
  Поділена на три частини, кожна з яких включала певні твори

Перші начерки грандіозної праці з'явилися з 1833 року ("Шагренева шкіра"), робота над останніми сторінками закінчилася незадовго до смерті автора ("Зворотний бік сучасної історії", 1848). У 1845 р. письменник склав список усіх творів "Людської комедії", який налічував 144 назви. Але реалізувати свій задум у повному обсязі він не встиг.

Осягнути грандіозність загального задуму Бальзака дала змогу "Передмова до "Людської комедії". "Первісна ідея "Людської комедії" постала переді мною як мрія, як один із тих туманних задумів, що їх плекаєш, але виразно уявити собі не можеш ...".

Основні положення "Передмови..."

o Ідея цього твору народилася внаслідок порівняння людства з тваринним світом.

o Прагнення віднайти в суспільстві єдиний механізм, оскільки воно, на його думку, схоже на Природу.

o Письменник виділяв три форми буття людини: "чоловіки, жінки і речі".

o Головна ідея задуму - дати величезну панораму суспільства на засадах закону егоїзму.

o Бальзак не сповідував руссоїстських ідей про "природну доброту людини". "Людська комедія" поділена на три частини, кожну з яких Бальзак назвав етюдами (вивченнями): "Етюди про звичаї", "Філософські етюди", "Аналітичні етюди".Центральне місце в ній зайняли "Етюди про звичаї", які письменник розділив на різні сцени життя. Ця схема носила умовний характер, деякі твори переходили із одного розділу в інший.

"Етюди про звичаї"складали загальну історію суспільства, де зібрано всі події та діяння. Кожен із шести розділів відповідав одній із головних думок. Кожен мав свій смисл, своє значення і охопив певний період людського життя: Сцени приватного провінційного паризького політичного воєнного сільського життя,

Об'єднало таку величезну кількість творів і дійових осіб наступне: Бальзак розробив важливий мотив людських вчинків - прагнення до збагачення.

Внутрішня побудова "Людської комедії" така, що великі романи і повісті чергувалися у ній з новелами -"перехрестями" - "Принц богеми", "Ділова людина", "Комедіанти невідомо для себе". Це, скоріше, мимоволі написані етюди, основна цінність яких - зустріч із добре відомими письменнику персонажами, яких на короткий час знову об'єднала інтрига.

"Людську комедію" письменник будував за принципом циклічності: більшість персонажів переходили із твору у твір, виступаючи головними дійовими особами в одних та епізодичними - в інших. Бальзак сміливо відмовився від сюжету, де біографія того чи іншого героя давалася повністю.

Таким чином, важливий композиційний принцип "Людської комедії" - взаємодія і взаємозв'язок різних частин циклу (наприклад, дії "Гобсека" та "Батько Горіо" відбувалися майже одночасно, був у них і спільний персонаж - Анастазі де Ресто - донька батька Горіо і дружина графа де Ресто).

Дуже проблематично точно і однозначно визначити жанр цього твору. Найчастіше дано два визначення: цикл романів і епопея.Навряд чи їх можна віднести до "Людської комедії". Формально - це цикл романів, точніше - творів. Але у багатьох із них відсутні засоби зв'язку між собою - наприклад, ні сюжети, ні проблематика, ні спільні герої не пов'язали між собою романи "Шуани", "Селяни", "Блиск і злидні куртизанок" та повість "Шагренева шкіра". І таких прикладів чимало. Визначення "епопея" теж лише частково стосується "Людської комедії". Для епопеї, у сучасному її вигляді, характерна наявність стрижневих героїв та спільного сюжету, чого не було у Бальзака.


 

16. Художні особливості новелістики П.Меріме

На початку 30-х років основним жанром Меріме стала новела, оскільки він чудовий стиліст і майстер психологічної замальовки. У 1833 р. письменник опублікував книгу "Мозаїка", яка містила короткі енергійні новели, що відрізнялися великим розмаїттям тем і форм:

o реалістичні ("Матео Фальконе", "Взяття редуту");

o фантастичні ("Видіння Карла XI", "Федеріго");

o психологічні ("Етруська ваза") та ін.

Найбільш відомі і досконалі новели письменника були створені у період з 1834-1845 рр. ("Подвійна помилка", "Душі чистилища", "Ільська Венера", "Кармен"). Це період розквіту реалістичної новели Меріме. Проблема людини стає однією з центральних. За сюжетом новели прозаїка - це яскраві оповіді, в яких зображені сильні характери, "цілеспрямовані люди".

Художні особливості новел Проспера Меріме:

-центр уваги письменника - внутрішній світ людини, показ її внутрішньої боротьби;

-подія визначала внутрішній конфлікт героя;

-поєднання психологізму і прийому замовчування;

-динамізм, драматичність і напруженість дії;

-"скупість" описів природи;

-використання художньої деталі;

-герой із сильним характером;

-образи розкривали через власні вчинки, події, без авторської оцінки; -характер і психологія людини постали як результат певних умов існування; -еліпсна (двоцентрова) композиція новели - оповідання в оповіданні; -тяжіння до екзотичних описів;

-введення оповідача, який був другим "я" самого автора; -мотиви вбивства, дуелі, катування, спокус, ревнощів.