Лібералізація культурного життя
Найпомітніше атмосфера змін, новизни далася взнаки в духовному житті. Першою ластівкою пробудження стала публікація в червні 1955 р. в „Литературной газете" статті О.Довженка „Мистецтво живопису і сучасність". У ній містився заклик „розширювати творчі межі соціалістичного реалізму". Він сприймався як сигнал нових можливостей для вільного творчого пошуку.
Першим на нову ситуацію зреагували письменники. З позицій „розширенного трактування методу соціалістичного реалізму" написані автобіографічна повість О.Довженка „За ширмою", поеми „Розстріляне безсмертя", „Мазепа" та повість „Третя рота" В.Сосюри, Л.Первомайського „Дикий мед", роман Гр.Тютюнника „Вир". У поезії та прозі активно виступали В.Симоненко, М.Руденко, Л.Костенко, Д.Павличко, М.Вінграновський, Р.Лубківський, Ю.Мушкетик, І.Чендей, І.Драч, В.Шевчук. Літературну критику представляли І.Дзюба, Є.Верстюк, І.Світличний, В.Чорновіл, В.Мороз та ін.
Політична „відлига" привела до нової хвилі „українізації". Знову було відкрито поставлено питання про збереження української мови та розширення сфери її вживання. На захист української мови виступили М.Рильський, Л.Дмитренко, Н.Рибак, С.Крижанівський та ін. Письменник М.Шумило, військовий кореспондент під час війни, у журналі „Смена" за липень 1956 р. писав: „На жаль, ще є люди, які нехтують мовою українського народу. Декому з них здається, що українська мова недовговічна. Мине, мовляв, небагато часу, і українська мова зникне, а її замінить мова російська. Це нащадки великодержавних націоналістів типу Суворіна, що видавав газету „Новое время", і Шульгіна- видавця такої ж реакційної назети „Киевлянин". Це абсолютно ворожі нам, радянським людям, думки. Ніяка мова не повинна витискувати іншу мову. В тому суть і рівноправності націй. Із зникненням мови зникає, гине і нація". Період „відлиги" був характерний і певним відновленням історичної справедливості - поверненням українській культурі імен незаслужено забутих або несправедливо репресованих. Значну роботу провели створені в 1956 р. комісії щодо впорядкування посмертної спадщини. Вони, зокрема, опрацювали твори В.Чумака, В.Еллана-Блакитного, а також репресованих сталінщиною письменників - Б.Бобинського, О.Досвітнього, Г.Косинки, М.Ірчана, М.Куліша та багатьох інших. Ряд письменників було поновлено у правах членів Спілки українських письменників. Серед них: Н. Забіла, Г.Епік, Б.Коваленко, В.Поліщук, Г.Овчаров, Г.Хоткевич, Е.Шехтман, О.Сорока, В.Гжицький. Того ж 1956 р. були реабілітовані Б.Антоненко-Давидович, А.Костенко, П.Кононенко, П.Колесник, А.Петрусь-Карпатський, Ю.Шкрумеляк. Після довгих репресій повернулися в 1957 р. до літератури М.Андрущенко, М. Годованець, М.Гаско, М.Доленго, О. Журлива, М.Марфієвич. У жовтні 1957 р. був поновлений у письменницькому товаристві репресований О.Ковінька, а в грудні - В.Мисик.
Реабілітація давала право на видання деяких творів письменників, визнаних найкращими. Ряд творів письменників, які були репресовані за сталінського режиму, опубліковано в „Антології української поезії" та збірнику „Революційні поети Західної України". В газетах і журналах друкувалася велика кількість статей про реабілітованих. З'явилися літературознавчі праці про них. Реабілітовані діячі культури, які лишилися живими, поступово втягнулися в культурне життя народу, хоча не всі зберегли життєві сили й могли так само енергійно й настирливо відстоювати його інтереси, як раніше.
„Відлига" породила і таке явище суспільно-культурного життя, як шістдесятництво - рух творчої молоді, яка сповідувала оригінальну тематику, нові думки, відмінні від офіційних, і стала центром духовної опозиції режиму в Україні. Характеризуючи шістдесятництво, один із його представників В.Мороз підкреслював: „То було молоде покоління, яке пішло в університети, яке могло уже подумати про щось інше, а не тільки про елементарні умови існування... Чорновіл, наприклад, був редактором комсомольської загальноукраїнської газети. Дзюба був одним з найважливіших критиків у Спілці письменників України. Стус був аспірантом в Інституті літератури в Києві. Одним словом, люди на найвищих щаблях... які в комуністичному істеблішменті могли далеко піти. Але це були найкращі люди в розумінні моральному... Вони відчували, що проповідувати те, в що не віриш, просто робити кар'єру, дивитись, як твій нарід російщать, - це багно. Значить, у тих людей виникло природне бажання вирватись з багна".
Важливим документом нової хвилі відродження стала праця І.Дзюби „Інтернаціоналізм чи русифікація". З позицій „розширеного трактування соціалістичного реалізму" автор розглядав проблему права націй на самовизначення, доводив, що Ленін вкладав у поняття „націоналізм поневоленої нації" позитивний зміст. Саме цю працю Б.Антоненко-Давидович назвав референдумом покоління.
Стрімко ввійшла в українську літературу в кінці 50-х рр. Ліна Костенко ЇЇ перші збірки написані під час „відлиги", „Проміння землі", „Вітрила", „Мандрівки серця" засвідчили непересічний талант поетеси, її здатність глибоко, філософськи осмислювати дійсність, генерувати нові, оригінальні думки, подаючи їх у чудовій поетичній формі.
Більш плідною й багатою в новій суспільно-культурній атмосфері була творчість композиторів як офіційного, традиційного, так і нетрадиційного напряму в музиці. Українське музичне мистецтво збагатилося творами Б.Лятошинського, Анатольського, С.Людкевича, братів Г. і П. Майбород, Ю.Меитуса, А.Штогаренката ін. Новаторством позначена була авангардна музика композиторів - „шістдесятників" Л.Грабовського, В.Годзяцького. В.Сильвестрова, В.Загоруєва.
Відбулися зміни в спрямованості образотворчогомистецтва. З рухом „шістдесятників" тісно пов'язане ім'я талановитої художниці, учениці Ф.Кричевського Т.Яблонської, яка на противагу „соціалістичному реалізму", що тяжів фактично, до натуралізму, демонструє нові рішення для образів, в яких яскраво вирізняється давня традиція українського народного живопису. Т.Яблонська разом з В.Зарецьким та іншими художниками - „шістдесятниками" стала основоположницею й фундатором фольклорного напряму в українському образотворчому мистецтві, що зберігся й розвивався, хоч і з труднощами, в наступні десятиріччя. Пожвавлення в національно-культурному житті привело до зростання інтересу в суспільстві до театрального мистецтва: протягом 1958-1965 рр. кількість глядачів у театрах республіки зросла з 14,3 млн. до 15,5 млн. на рік.
З новими ідеями й творчими знахідками влилися в потужний струмінь суспільно-культурного руху шістдесятників десятки й сотні відомих і менш відомих трудівників і творців української культури новітнього часу. „Відлига" дещо розкріпачила творчий потенціал українського народу, сприяла піднесенню національної гідності та самосвідомості, збереженню й примноженню духовних і моральних сил для подальшої боротьби. Пік „відлиги" для України припав на кінець 50 - початок 60-х рр. Це видно особливо виразно на результатах книговидавничої справи. Саме в цей період книжки українською мовою складали найбільший відсоток від усіх книг, опублікованих в Україні, порівняно з іншими роками повоєнної історії. В 1957 р. вони становили 53%, у 1958 - 60, у 1960-му - 49, але уже в 1965 р. цей показник опустився фактично до рівня 1940 р. - 41%. Далі - лише неухильно зменшувався.
Рух шістдесятників
Свідомість цього покоління зазнало меншого впливу радянської ідеології з усіма її викривленнями. Воно стало свідком падіння культу особи Сталіна. У системі цінностей цього покоління з'явилися несподівані для радянського морального кодексу індивідуалізм, культ свободи самовираження, скептицизм, гуманізм без сурогатних домішок класового підходу, космополітичність культурних смаків. Воно уособлювало собою суспільно-культурне явище, течію, духовний феномен - шістдесятників. Цей термін активно вживався вже на початку 60-х рр.
Найважливішим моментом у формуванні світогляду шістдесятників був вплив гуманістичної західної культури. Різними стежками, здебільшого через переклади, до України потрапляли твори Е.Хемінгуея, А.Камю, А.Сент-Екзюпері, Ф.Кафки та ін. Одкровенням стало італійське кіно епохи неореалізму. Художники заново відкривали імпресіоністів, Ван-Гога, Модільяні, мексиканський монументальний живопис і скульптуру. Надбання західної культури сприяли підвищенню статусу загальнолюдських цінностей, модернізації свідомості молодшого покоління інтелігенції, посіяли відразу до „соціалістичного реалізму". Закономірним наслідком цих зрушень було відродження інтересу до власної культури, її багатств. Врешті-решт з'явилася потреба визначити свою культуру не в тіні "старшого брата" а в контексті загальносвітової культури. Нове покоління інтелігенції, крім більшої свободи та інформованості, мало в активі вищий культурний рівень, талант і смак. Відбулася певна переоцінка цінностей: це покоління вважало природним своє право на розкутість, щирість почуттів, звернення передусім до внутрішнього світу людини, прагнуло до відновлення чистої естетики, культивувало красу, палко бажало новизни й подолання занедбаності своєї культури. В результаті творчість і громадська діяльність шістдесятників стали справжнім проривом у сформованій монолітній системі заідеологізованої культури. Поетичні вечори І.Драча, Ліни Костенко, М.Вінграновського та ін. збирали тисячні аудиторії. Плеяда блискучих літературних критиків повернули цьому жанрові звання літератури. Нову хвилю в кінематографі представляли С.Параджанов, Ю.Іллєнко, Л.Осика. Нові імена, ідеї з'явилися в гуманітарних науках: історії, археології, літературознавстві, мистецтвознавстві. Звичайно, коло шістдесятників було значно ширшим. До них горнулися молоді вчені, вчителі, студентство.
Цілком логічною стала занепокоєність вищих партійних органів. зпочатку її доводилося стримувати, оскільки вона не збігалося з віяннями часу. Втім довго чекати не довелося: сигнал було надано. 8 березня 1963 р. у Москві відбулася зустріч М.Хрущова з мистецькою інтелігенцією, зміст якої послужив „керівництвом до дії" для маси апаратників усіх рівнів. Почалася чергова кампанія на зразок ідеологічного погрому 40-х - початку 50-х рр.
У пресі, на зборах творчих спілок почалося цькування шістдесятників. Першими пролунали звинувачення у „формалізмі", „космополітизмі", відході від „марксизму-ленінізму". Словесні атаки супроводжувались адміністративними заходами. Спочатку почали обмежувати публікації шістдесятників у літературних журналах („Жовтень", „Прапор", „Вітчизна", „Ранок", „Дніпро" та ін.), газетах - скрізь, де вони раніше мали трибуну. Більшість шістдесятників-поетів „першої хвилі" - Л.Костенко, І.Калинець, Г.Кириченко, Б.Мамай-сур, В.Голобородько та ін. перестали друкуватись саме після 1963 р. Стали забороняти, а то й просто розганяти літературно-мистецькі вечори. Закрили клуби творчої молоді.
Перекриваючи повітря шістдесятникам, влада сподівалася, що таким чином вдасться підкорити їх, примусити діяти суто за законами системи. Проте результат не відповідав задуму. Частина шістдесятників дійсно досить швидко „переорієнтувалась" (серед таких були й дуже талановиті люди) і стала робити те, що від них вимагалося, частина відійшла від громадської діяльності і поринула у суто фахові проблеми. Однак певна частина нового покоління не змогла відмовитися від своїх позицій і пішла на приховану або відкриту конфронтацію з владою.
Невід'ємною частиною суспільно-культурного життя України у першій половині 60-х рр. став сам-видав: ціла система розповсюдження не визнаної офіційно або забороненої літератури. Десятки літературних і публіцистичних творів, яким був перекритий шлях до публікації в офіційних виданнях, передруковувались на машинках, перефотографовувались на фотоплівку, надиктовувались на магнітофонні стрічки, навіть переписувались від руки і читалися тисячами людей, здебільшого інтелігенцією.
Поширювались твори Ліни Костенко, В.Симоненка, Є.Сверстюка та ін. Згодом самвидав став політизуватися. В 1964-1965 рр. з'явилась ціла серія анонімних публіцистичних статей („З приводу процесу над Погружальським" - відгук на пожежу в Центральній науковій бібліотеці у Києві, під час якої згоріла безцінна колекція україніки; „Про сучасне і майбутнє України", „Націоналісти?", „12 запитань для тих, хто вивчає суспільствознавство") та ін. Статті підіймали найактуальніші та найболючіші проблеми сучасності: підлегле становище України в СРСР, стан української мови і культури, русифікація, злочини сталінізму тощо.
Поява політичної публіцистики стала свідченням зародження політичної течії у шістдесятництві, певної групи, яка прагнула обговорювати не тільки суто культурницькі, а й важливі суспільно-політичні проблеми.
У системі розповсюдження самвидаву головними були два центри: Київ (тут активно діяли І.Світличний, В.Чорновіл, Є.Пронюк) та Львів (М. і Б.Горині, І.Гельта ін.). Саме тут писалися й передруковувалися самвидавчі статті, саме звідси вони розповсюджувались у містах України. Це були головні осередки духовної опозиції та інакомислення. У цьому ж середовищі виношувалась ідея організації опозиційного руху. 1964 р. з'явилися анонімні тези „Стан і завдання українського визвольного руху", в яких йшлося про колоніальне становище України в складі СРСР, ставилися завдання організації визвольного руху в Україні, котрий мав би діяти легальними й нелегальними „революційно-демократичними" методами. Частина шістдесятників стояла на порозі формування політичної опозиції.
Проте в 1964 р. період „мирного" співіснування системи з інакомисленням закінчився. В жовтні цього року М.Хрущов, який остаточно заплутався у своїх планах, проектах і стосунках з партійно-державною бюрократією, в результаті справжньої змови був усунутий з посади першого секретаря ЦК КПРС. До влади прийшла консервативна частина партійної верхівки на чолі з Л.Брежнєвим і М.Сусловим. Подальший хід подій в Україні, як завжди, був визначений поза її межами. На зміну „відлизі" приходила реакція.
Висновки.
Тепер можна дати коротку оцінку результатам "відлиги". Треба підкреслити, що цілі, які переслідували реформи Хрущова, мали позитивну спрямованість для для радянської системи. Проте, "відлига" торкнулася тільки окремих сторін життя суспільства. Зміни, які відбувалися, сприяли певному прогресивному розвиткові України. Але непослідовність, суперечливість цих змін зрештою призвели до того, що задуми ініціаторів стали перетворюватись у свою протилежність. Неможна реформувати економіку, якщо ти у вирішальний момент озираєшся, і починаєш сумніватися у своїх діях. Навряд чи радянські керівники постсталінської епохи були готові радикально змінити ситуацію. Їх спроби штучно покращити становище лише призвели до того, що в широких колах все більш поширились віяння свободи та почуття власної самостійності.
До того ж межі "відлиги" були занадто вузькими, щоб довести реформи до логічного кінця й докорінним чином оздоровити суспільство, яке після відставки Хрущова знову опинилося під тоталітарним контролем Системи.
55. Охарактеризуйте державу антів як початок історичного життя українського народу. Обґрунтуйте історичне значення Запорізької Січі.
Анти — наймогутніша велика група ранньоісторичних слов'янських племен, що згадується візантійськими авторами 6 — початок 7 століття н. е.
Значення і походження терміну досі не з'ясовано. Існують різні гіпотези. Частина дослідників (Олексій Шахматов) ототожнювала антів з усім східним слов'янством, інші — з його південною частиною. Деякі вчені вважають, що візантійці називали антами ту частину східних слов'ян, що в 4-7 століттях були об'єднані в міцному міжплемінному союзі.
Отже, вирішальну роль у формуванні українського етносу відіграли міграційні процеси II—VII ст. Під час Великого переселення народів у горнилі історії було переплавлено та інтегровано чимало етнічних утворень, які лягли в основу багатьох сучасних народів. Українці — не виняток у цьому процесі. Вони прямі етнокультурні спадкоємці склавинів і частково антів.
Держава антів існувала від кінця IV до початку VII століття. Антські пам'ятки в Україні — переважно прикраси до одягу й кінської збруї зі срібла, бронзи й білого металевого стапу, пізніше — бронзові прикраси (найбільше фібули) з виїмчастою емаллю, центр виробництва яких був у Києві, скарби золотих та срібних речей (Перещепине, Підгороддя б. Крилоса), нарешті городища роменського типу (с. Ромен на Чернігівщині).
За різних складних умов українські землі зуміли все ж таки зберегти високий рівень своєї правової культури. Величезне значення в політичному житті українських земель мала поява і розвиток такої суспільної верстви як козацтво, центром консолідації якого стала Запорізька Січ. Тут виникали зародки української державної організації з притаманними їй елементами демократизму. У першій половині XVII ст. Січ стає своєрідним центром визвольного руху українського народу. Запорізька Січ була певною державою в державі, які зберігала або розвивала нові звичаї, які корінилися на виключно українському грунті, були спрямовані на дотримання ідей української незалежності, права українцям бути господарями на своїй землі та не залежати від впливу чужоземців. Запорізька Січ не тільки виголошувала ідеї незалежності України, але і робила усі можливі спроби, щоб досягти її власними силами. Чи можна сказати, що українці та сучасна Україна могли б відбутися без такого утворення як Запорізька Січ? Можливо, але це б була друга Україна, і вона б мала другу історію. Українська історія має чимало визначних подій та явищ, але наявність Запорізької Січі є своєрідною кульмінацією, своєрідним стержнем її ідеї незалежності, її волі та спрямувань для її завоювання.
Історичне значення Запорізької Січі важко переоцінити, це не тільки явище вітчизняної історії, це визначне явище європейської та загальносвітової історії, яке потрібно вивчати, досліджувати і не забувати.
56. Проаналізуйте роль народників у визвольних рухах в Україні.
Наддніпрянська Україна
Національно-визвольний рух започаткувала патріотична інтелігенція, яка прагнула зберегти від вимирання українську мову, історію, культуру.
У 1798 р. Іван Котляревський видав поему "Енеїда", вперше уживши українську народну мову як літературну.Це була епохальна подія: вона поклала початок відродженню української мови, перетворенню її на літературну.Справу І.Котляревського продовжили "Харківські романтики" - літературне об'єднання 20-40-х рр., створене студентами Харківського університету Левком Боровиковським, Амвросієм Метлин-ським, Олександром Корсуном та іншими.Ідейним натхненником "харківських романтиків" був народознавець, письменник, режисер Григорій Квітка-Основ'яненко. Видавши у 1834 р. "Малоросійські повісті", він довів, що українською мовою можна писати й високохудожні прозові твори.Активізації літературної творчості українською мовою сприяв професор Харківського університету (пізніше його ректор) Петро Гулак-Артемовський.
Наприкінці XVIII ст. - поч. XIX ст. помітно посилюється інтерес до української історії. Слава найвизначнішого твору вітчизняної історіографії цього періоду належить анонімній "Історії Русі в". Тривалий час вона поширювалася у рукописних списках і лише в 1846 р. вийшла друком. Автор, намагаючись відновити історичну справедливість, доводить, що Україна має власну історію, захищає право українського народу на свободу і державу. Патріотична спрямованість "Історії Русів" зумовила її широку популярність і справила значний вплив на розвиток української історичної науки.Слід відзначити і першу узагальнюючу працю з історії України Дмитра Бантиш-Каменського (1822 р.), п'ятитомну "Історію Малоросії" Миколи Маркевича (1842-1843 рр.)У другій пол. XIX ст. великий вплив на розвиток історичної науки справили Микола Костомаров, Володимир Антонович, Олександра Єфименко, Дмитро Багалій. Наприкінці XIX ст. почалася дослідницька діяльність Михайла Грушевського.Поряд із літературними й історичними дослідженнями важливою формою діяльності інтелігенції було вивчення українського фольклору. Вагомий внесок у його популяризацію зробили Микола Цертелєв, Михайло Максимович (перший ректор Київського університету), Микола Костомаров, Ізмаїл Срезневський, Йосип Бодянський.Культурницька діяльність української інтелігенції справила значний вплив на піднесення національної свідомості народу, на активізацію процесів національного відродження.
Діяльність декабристів
У 20-ті рр. XIX ст. в Україні засновуються таємні декабристські організації:
- "Південне товариство" (182 ї-1825 рр.) з центром у Тульчині, очолюване полковником П.Пестелем.
- "Товариство об'єднаних слов'ян" у Новограді-Волинському (1823-1825 рр.) на чолі з офіцерами - братами Борисовими.
Членами декабристських організацій були переважно російські дворяни, офіцери, діячі літератури. Основні вимоги - ліквідація самодержавства та кріпосного права. Серед декабристів не було єдності у вирішенні національного питання. "Південне товариство" виступало за "єдину і неподільну" Росію, не визнаючи за українським та іншими народами Російської імперії права на самовизначення; "Товариство об'єднаних слов'ян" передбачало створення федерації слов'янських народів, однак воно не розглядало Україну об'єктом цього федеративного союзу. Після невдалого повстання в грудні 1825 р. декабристські організації були розгромлені.
На поч. 40-х років XIX ст., із відкриттям університету, центром національно-визвольного руху став Київ.
Кирило-Мефодіївське товариство
У 1845-1847 рр. у Києві діяла перша суто українська таємна політична організація - Кирило-Мефодіївське товариство (братство). Нараховувала 12 осіб, серед них - Тарас Шевченко, Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Василь Білозерський.
Програмні завдання організації викладено в "Законі божому" ("Книзі буття українського народу") та "Статуті...".
Основні цілі братства:
- ліквідація самодержавства і кріпосного права; - національне визволення України;
- утворення на демократичних засадах федерації слов'янських народів із центром у Києві.
Програмні документи наголошували на мирному характері перетворень, досягненні стратегічних завдань через освіту та виховання, поширення літератури, залучення до своїх рядів нових членів.
Поміркована програма братства викликала критичне ставлення Т.Шевченка та радикально налаштованих братчиків, які поділяли його революційно-демократичні погляди.
За доносом члени братства були заарештовані і засуджені до різних строків ув'язнення та заслання.
Діяльність Кирило-Мефодіївського товариства була першою спробою української інтелігенції перейти від культурного до політичного етапу боротьби за національне визволення України.
Т.Г.Шевченко - ідейний натхненник українського відродження
Значну роль у національному відродженні відіграв поет, художник, мислитель Т.Г.Шевченко, який мав найбільший вплив на українців. З виходом у 1840 р. "Кобзаря" за українською мовою остаточно затверджується статус літературної, "рівної серед рівних". Своєю творчою та громадською діяльністю Т.Шевченко пробудив національну свідомість українців, сприяв розгортанню ними боротьби за своє соціальне і національне визволення.
Перший етап громадівського руху
Наприкінці 50-х рр. XIX ст. почали організовуватися напівлегальні гуртки - Громади. Перша Громада виникла в Києві в 1859 р. на базі таємного гуртка "хлопоманів" (від польського "хлоп" - селянин). Очолив її історик, пізніше професор Київського університету Володимир Антонович. Громадівський рух, названий властями "українофільством", набув значного поширення. Громади виникли в Харкові, Чернігові, Полтаві, Одесі, Катеринославі та інших містах. Гуртки об'єднували представників різних прошарків суспільства з різними політичними поглядами. їх діяльність мала, в основному, культурно-просвітницький характер (відкриття недільних шкіл, пропаганда художньої і наукової літератури, вивчення української мови, історії, етнографії тощо).
Серед найактивніших учасників громадівського руху були композитор Микола Лисенко, письменник і драматург Михайло Старицький, письменники Олександр Кониський, Володимир Самійленко, Панас Мирний, історик Михайло Драгоманов, соціолог Сергій Подолинський, етнограф Павло Чубинський, засновник української статистичної науки Олександр Русов.
Було створено керівний центр Громад усієї України, до якого увійшли В.Антонович, П.Чубинський, О.Русов.
Громади підтримували зв'язки з представниками національного руху Західної України.
Культурно-просвітницький рух Громад викликав тривогу серед урядових кіл. У 1863 р. міністр внутрішніх справ Валуєв видав вищезгаданий горезвісний циркуляр. Проти громадівців прокотилася хвиля репресій, і в другій половині 60-х рр. громадівський рух пішов на спад.
Діяльність "Основи"
У 1861 р. у Петербурзі члени Кирило-Мефодіївського товариства Т.Шевченко, М.Костомаров, П.Куліш, В.Білозерський, які з'їхалися сюди після заслання, заснували журнал "Основа". Журнал установив зв'язки з Громадами, знайомив читачів із життям українського народу.
Він діяв до 1862 р. і став першим українським журналом у Російській імперії, сприяв пробудженню національної свідомості української інтелігенції, розкиданої по всій імперії.
Польське повстання 1863-1864 рр. і його відгуки в Україні
Певний вплив на розвиток українського руху справило польське визвольне повстання 1863-1864 рр., спрямоване проти російського самодержавства. На заклик повстанського комітету про підтримку відгукнулися українські революційні демократи, члени заснованої
Миколою Чернишевським всеросійської революційної організації "Земля і Воля". Серед них був і уродженець Сумщини А.Потебня, брат відомого вченого-мовознавця Потебні. Революційні демократи розповсюджували серед населення Правобережної України листівки на підтримку визвольної боротьби проти царської Росії, брали участь у діях повстанських загонів.
Однак, масової підтримки з боку української громадськості повстання не знайшло, оскільки польські повстанці не визнавали за Україною права на власну державу (їх метою було відновлення Польщі в територіальних межах 1772 р., тобто з включенням земель Правобережної України).
Другий етап громадівського руху
На початку 70-х рр. після деякого послаблення контролю за внутрішнім життям українського суспільства громадівці активізують свою діяльність. Київська громада мала власний друкований орган "Киевский телеграф".
Активізації українського руху сприяв заснований у 1873 р. в Києві Південно-Західний відділ Російського географічного товариства. Відділ залучив до своєї діяльності велику кількість інтелігенції (понад 200 дійсних членів), зібрав і видав величезний матеріал з історії, економіки, культури рідного краю.
Громади, хоч і утримувалися у своїй більшості від політичної діяльності, все ж таки не влаштовували владу. Із прийняттям у 1876 р. Емського акту діяльність Громад була заборонена, закрився Південно-Західний відділ Російського географічного товариства.
Частина громадівців виїхала за кордон. Серед них був і Михайло Драгоманов, який упродовж 1878-1882 рр. видавав у Женеві перший український журнал за кордоном "Громада".
М.Драгоманов (1841 - 1895 рр.) - мав значний вплив на український національний рух, організатором і ідеологом якого він виступав. М .Драгоманов розробив так звану концепцію громадівського соціалізму. Основу справедливого суспільного устрою українського народу він вбачав у федералізмі - в існуванні децентралізованих, політично вільних і самостійних громад, об'єднаних для спільної праці на спільній землі, фабриці чи заводі. На Його думку, справжня демократія можлива лише за умови ліквідації приватної власності на землю,
фабрики і заводи, за відсутності соціального і національного гноблення. Обстоюючи право українського народу на національне самовизначення, М.Драгоманов не закликав до створення незалежної України. Будучи поборником дружби і рівності усіх народів, учений виступав за автономію України в рамках федеративної демократичної Російської держави.
Виникнення політичних організацій та партій
Наприкінці ХІХ ст. відбувається політизація національно-визвольного руху. Першою політичною організацією на цьому етапі стало "Братство тарасівців", яке діяло впродовж 1891-1893 рр. Його засновниками були українські студенти М. Махновський, І.Липа, В.Шемет. Організація мала прибічників у різних містах України, що надало її діяльності загальноукраїнського характеру. "Тарасівні" ставили за мету реалізацію основних ідей Тараса Шевченка, досягнення повної незалежності Української держави. І хоч тогочасне українське суспільство у своїй більшості не поділяло ідеї самостійної України, діяльність "Братства" підготувала сприятливий грунт для поширення державницько-самостійних настроїв.
Першою політичною партією в Наддніпрянській Україні стала утворена в 1900 р. у Харкові Революційна українська партія (РУП). Засновники - Д.Антонович, М.Русов, Д.Матусевич та інші. Одне із відділень РУП знаходилося у Львові, де діяла партійна друкарня. Спочатку за програмний документ партії використовувалася брошура М.Міхновського "Самостійна Україна", в якій обґрунтовувалася ідея української державної самостійності. Згодом РУП відмовилася від цієї ідеї і висунула вимогу національно-культурної автономії України в межах Росії. Взагалі, партія не мала чітких програмних вимог, що призвело до її розколу на поч. XX ст.
Українці у загальноросійському визвольному русі
В Україні як складовій частині Російської імперії поруч з українським національно-визвольним рухом розгортався і загальноросійський революційний рух. Вище вже згадувалося про такі його прояви, як діяльність масонських організацій, декабристський рух, діяльність революційних демократів 60-х рр. Наступним етапом загальноросійського революційного руху стала діяльність революційних народників 70-80-х рр., представлених, переважно, різночинною інтелігенцією.
Програма керівного органу народників - організації "Земля і Воля", створеної у 1876 р., передбачала захоплення влади шляхом насильницького перевороту, здійснення демократичних перетворень, передачу землі, фабрик і заводів у народну власність. Економічною й адміністративною одиницею нового суспільства вважалася селянська община.
Народники 70-х рр. розгорнули широку пропаганду серед селянства (так зване "ходіння в народ") з метою викликати протест проти влади і збройні бунти.
У 80-тих рр. відбулася радикалізація народницького руху. Частина народників, об'єднавшись у 1879 р. в організацію "Народна Воля", зосередила діяльність на політичному терорі. 1 березня 1881 р. в результаті терористичного акту народовольців загинув імператор Олександр II. У відповідь уряд посилив репресії, розгромивши гуртки і групи народників, засудивши до страти їх керівників та активних учасників. Серед них були українці Софія Перовська, Микола Кибальчич, Андрій Желябов, Дмитро Лизогуб, Володимир Малинка. Не дивлячись на жорсткі репресії, народницький рух не припинявся до кінця 80-х рр. XIX ст.
Стосунки між національно-визвольним і загальноросійським революційним рухами були неоднозначними. З одного боку, єднанню рухів сприяла їх спрямованість проти самодержавства на соціальні перетворення. Але ж, з іншого боку, нехтування інтересів української справи відштовхувало від загальноросійських революційних організацій учасників українського визвольного руху.
57. Проаналізуйте причини, що призвели до розпаду Київської Русі.
Смерть Мстислава в 1132 р. позначила кінець історичної доби, в якій Київ відіграв роль основного центру руських земель, і поклала початок періодові політичної роздробленості, розпаду Київської Русі на окремі князівства та землі. Зокрема, на землях України сформувалися князівства Чернігівське, Переяславське, Волинське, Галицьке. У першій половині XII ст. відокремлюються Новгородська земля, а трохи пізніше Суздальська та Ростовська. Спочатку їх було 12, а згодом — сотні.
До роздробленості Київської Русі призвели подальша феодалізація давньоруського суспільства, соціально-економічний розвиток окремих регіонів. Збагатившись за рахунок землеволодінь, боярство стало значною політичною силою, зацікавленою насамперед у процвітанні та примноженні своїх багатств і зовсім байдужою до держави. Місцеві князі, спираючись на боярство, що їх оточувало, почали дбати про збагачення своїх князівств коштом сусідів.
Унаслідок цього Київська Русь поступово перетворилася на ціле з багатьма центрами, пов'язаними традиціями та династичними узами. Змінилася лише форма державного устрою: на зміну відносно єдиній централізованій монархії прийшла монархія федеративна. Із середини XII ст. нею спільно править група найвпливовіших і найсильніших князів, вирішуючи питання внутрішньої й зовнішньої політики на з'їздах — снемах. При цьому зберігалися всі елементи загальноруської державності: єдність території, що поділялася внутрішніми межами, народність, культура. Тобто зберігалися об'єднавчі тенденції державно-політичного життя, які живила також спільна боротьба із зовнішніми ворогами, єдине законодавство та система церковної організації.
Отже, попри все феодальна роздробленість була закономірним, до того ж прогресивним поступом в історичному розвитку Київської Русі.
Хоча відокремлені князівства були значною мірою самостійними, вони часто ворогували між собою. Особливо приваблював їх Київ. Той, хто завойовував його, міг претендувати на верховенство в династії Рюриковичів. Орест Субтельний з цього приводу наводить такі дані: в 1146—1246 pp. 24 князі 47 раз правили у Києві. Причому, 35 князювань тривали кожне менше року. А володимиро-суздальський князь, попередник московських князів, Андрій Боголюбський по-своєму обійшовся з Києвом. Побоюючись втратити владу над завойованим містом, а також намагаючись не допустити, щоб Київ затьмарив його власні володіння, він у 1169 р. напав на місто і так по-дикунському пограбував його, попалив, зруйнував, що до такого не вдався навіть хан Батий із величезною татаро-монгольською ордою. До всього цього Андрій Боголюбський ще й прихопив із собою із Вишгорода ікону Божої Матері, яка стала називатися Володимирською і досі є головною церковною святинею Москви.
Звичайно, непоправної шкоди Русі завдала татаро-монгольська навала (1237—1241 pp.). Остаточне зруйнування Києва монголо-татарами в 1240 р. ознаменувало собою трагічний кінець київського періоду історії України.
Та русичі зуміли вистояти й відродити життя. Після розпаду Київської Русі естафета державності перейшла до Галицько-Волинського князівства, яке продовжило традиції Київської Русі й стало її завершальним етапом.
58.Дайте характеристику І Всеукраїнському з'їзду Рад.
Всеукраїнський з'їзд рад — з'їзд рад селянських, робітничих і солдатських депутатів, що відбувався 4 (17) грудня — 6 (19) грудня 1917 року в Києві, столиці Української Народної Республіки. Скликаний за ініціативою більшовицьких організацій, які прагнули використати його для переобрання складу і керівництва Української Центральної Ради або передачі влади радам. Завершився підтримкою чинної Центральної Ради і її курсу, проголошеному в ІІІ Універсалі.
У роботі з'їзду взяло участь понад 2 тисяч делегатів, серед яких більшовиків було лише 150. На початку роботи з'їзду більшовик Володимир Затонськийзробив невдалу спробу самовільно захопити головування. Абсолютною більшістю голосів з'їзд доручив головувати есеру Аркадію Степаненко. Почесним головою з'їзду було обрано Михайла Грушевського.
На порядку денному з'їзду стояли питання: про ставлення до Української Центральної Ради; про політику Ради Народних Комісарів відносно України; про ноту Української Центральної Ради у відповідь на ультиматум РНК від 4(17).12.1917. На з'їзді з різкою критикою політики російського радянського уряду виступили представники органів державної влади і українських політичних партій - М. Грушевський, С. Петлюра. М. Порш, В. Винниченко, Б. Мартос, М. Шаповал та ін., а також депутати вщ українських військових організацій Баклаженко (Кавказький фронт), Гудзенко (Південно-Західний фронт), Пилипчук (Західний фронт), Бакало (Північний фронт), Ковальський (Балтійський фронт) і Петренко (Чорноморський флот).
Делегати з'їзду висловили свою повну підтримку діяльності Української Центральної Ради, як такій, що відображає інтереси українського народу і спрямована на досягнення Україноюповної незалежності. З'їзд майже одноголосно ухвалив резолюцію, в якій засуджував політику РНК і визнав ноту Генерального Секретаріату УЦР-УНР він 5(18).12.1917 “гідною відповіддю на ультиматум”. На завершення роботи з'їзд прийняв постанови: "Про ультиматум" (за — 2479 делегатів, проти — 2, утримались — 19); "Відозву до народів Росії"; "Про Центральну Раду" (за — 2496, проти — 2, утримались — 2).
Більшовики, відчувши що вони не зможуть впливати на рішення з'їзду, покинули Київ і переїхали до Харкова. Тут 11-12(24-25 ) грудня 1917 року, об'єднавшись з делегатами обласного з'їзду рад Донбасу і Криворіжжя, проголосили себе першим Всеукраїнським з'їздом рад робітничих, солдатських і селянських депутатів. Делегатів від селянства, яке становило більше 2/3 населення України, на з'їзді майже не було. Було проголошено утворення Української Народної Республіки і обрано Центральний виконавчий комітет рад України (голова Ю. Медведєв). 17(20).12 1917 в окупованому більшовиками Харкові ЦВК повідомив про створення першого радянського уряду - Народного Секретаріату. Звинувативши Українську Центральну Раду в “антинародній дрібнобуржуазній політиці, в шовінізмі і націоналізмі” представники більшовиків вітали політику РНК і доручили ЦВК негайно поширити на територію України декрети і розпорядження уряду Радянської Росії. Під прикриттям маріонеткового “Народного Секретаріату” російський більшовицький уряд в грудні 1917 року розпочав окупацію територій України.