Наростання кризових явищ у соціально-економічному, політичному та культурному житті (друга половина 60-х - середина 80-х років)

Десталінізація

Намагання нового керівництва дістати ширшу підтримку серед неросійських народів і особливо серед українців були частиною великого плану реформ. Сталінський підхід до модернізації, що являв собою поєднання терору, ідеології та примусової індустріалізації, виявився ефективним, але штучним методом просування радянського суспільства вперед. Хрущов розумів, що в остаточному підсумку переконання, а не примус, ефективність, а не задушливий контроль, майстерне управління, а не революційний запал, забезпечать надійне зростання Радянського Союзу. Щоб здійснити перехід до нових методів, належало спочатку розірвати зі старими.

У 1956 р. на XX з'їзді партії Хрущов виголосив одну з найдраматичніших у радянській історії промов. У тривалому й детальному виступі він піддав нищівній критиці Сталіна та його злочини, викликавши серед партійних ортодоксів велику розгубленість. Ця “секретна промова” стала сигналом до початку десталінізації. За нею почали відбуватися помітні зміни в атмосфері життя країни. Було послаблено ідеологічні настанови, що стало початком “відлиги” в культурному житті. Послаблювалася політика самоізоляції — в міру того як заохочувалися поїздки (хоч і ретельно контрольовані) до СРСР із-за кордону й особливо туризм усередині країни. Невпинна русифікація неросійських народів стала більш скраденою. Почалася підготовка до проведення глибоких змін в економіці. Це не означало, що зникли тоталітарні риси режиму — вони лишалися великою мірою недоторканими. Проте відчутно послабилися притаманні сталінському періодові всеохоплюючий страх і творчий параліч.

Зміни на Україні. Спочатку українці реагували на ці зміни з обережністю, якої вони навчилися за сталінщини. Але коли стало ясно, що критика “культу особи” Сталіна ведеться відверто і в широких масштабах, вони приєдналися до неї з цілим потоком власних скарг і вимог. Як і належало сподіватися, особливо сильно звучало невдоволення у середовищі діячів культури. Одним із перших пролунало, а потім не раз повторювалося звинувачення за той жалюгідний стан, у якому опинилася українська мова. Інтелігенція, студенти, робітники й навіть партійні чиновники — всі повторювали один і той же рефрен: особливий статус в СРСР російської мови ніяк не означає, що українська мова повинна зазнавати дискримінації. Такі гасла, як “Захистімо українську мову!” та “Розмовляймо українською!”, дедалі частіше лунали по всій республіці, особливо в середовищі студентів університетів.

Іншим питанням, що стало обговорюватися, був занепад української науки. Історики, на відміну від численних партійних заробітчан, котрі називали себе істориками, виступали проти жорсткого ідеологічного контролю Москви в їхній галузі, що призвів до “зубожіння історії”. Це зубожіння виражалося у провінціалізмі, рабському дотриманні партійної лінії, перебільшенні зв'язків і спорідненості з Росією та одночасному приниженні “української історичної самобутності”. Аналогічні скарги на стан речей у своїй ділянці висловлювали літературознавці.

Кремль, очевидно, прислухався до всього цього. У 1957 р. українські історики дістали дозвіл заснувати власний часопис під назвою “Український історичний журнал”. Через два роки почалася публікація Української Радянської Енциклопедії, частково у відповідь на подібний проект, що його здійснювали українські емігранти на Заході. За цим пішли такі вагомі багатотомні публікації, як “Словник української мови”, “Історія української літератури”, “Історія українського мистецтва” й дуже детальна “Історія міст і сіл України”, якої не мали навіть росіяни.

Намагаючись піднести українську науку й тим самим підняти престиж української культури, інтелігенція зосередилася не лише на традиційних гуманітарних дисциплінах, а й вимагала створити в республіці можливості для розвитку таких сучасних галузей знань, як ядерні дослідження та кібернетика. Так, у 1957 р. в Києві було засновано комп'ютерний центр, що в 1962 р. став Інститутом кібернетики й вивів Україну на провідну роль у цій галузі в СРСР. З'являлися численні україномовні журнали з природничих і суспільних наук. Українська інтелектуальна еліта, цілком очевидно, збиралася використати створені десталінізацією можливості для поширення сучасних знань українською, а не російською мовою.

Оскільки Хрущов визнав, що багато жертв сталінського терору були репресовані незаконно, дедалі гучніше лунали вимоги реабілітувати їх. Першими, кому посмертно повернули добре ім'я, стали репресовані під час чисток комуністи. На Україні зростали вимоги реабілітувати таких націонал-комуністів, як Скрипник, Хвильовий і члени КПЗУ. Незабаром уже пропонувалося реабілітувати такі ключові постаті культури, як драматург Микола Куліш, театральний режисер Лесь Курбас, кінорежисер світової слави Олександр Довженко й видатний мислитель XIX ст. Михайло Драгоманов, кожен із яких досяг успіхів у намаганні піднести українську культуру над властивою для неї провінційністю. Позаяк відновлення доброго імені цих діячів торкалося такого політичне чутливого питання, як культурна незалежність України та її “власний шлях до комунізму”, партія реагувала на ці вимоги обережно й неоднозначне. Але той факт, що українська інтелігенція продовжувала добиватися реабілітації згаданих діячів, свідчив про те, що ідеї репресованих і надалі зберігали свою притягальну силу.

Для мільйонів українців, ув'язнених у сибірських таборах примусової праці, десталінізація принесла несподівану волю: багато з них отримали амністію й дозвіл повернутися додому. Цю часткову ліквідацію гігантської системи концтаборів прискорив ряд табірних повстань, зокрема у Воркуті та Норільську (1953 р.), Караганді (1954 р.), в яких провідну роль відіграли колишні члени ОУН і УПА. Проте Кремль дав ясно зрозуміти, що не допустить інтегрального націоналізму ОУН. У 1954 р., в розпал святкувань переяславської річниці, було оголошено про страту Василя Охримовича — видатного провідника ОУН на- еміграції, якого з літака закинули на Україну американці. А в 1956 р. відбувся ряд широко висвітлених у пресі процесів над колишніми членами ОУН, що закінчилися смертними вироками. Не викликало сумнівів, що режим і далі не вагаючись розправиться з кожним, хто зайде надто далеко в обороні українських інтересів.

Національне питання. Чи не найпромовистішим свідченням рішучості Хрущова дотримуватися основних засад радянської національної політики — навіть якщо водночас робилися деякі другорядні поступки — стала реформа освіти 1958 р. Ті положення її широкої перебудови, що торкалися вивчення національних мов, містили надзвичайно багато суперечностей. Отож, школярі були зобов'язані вивчати рідну, а також російську мову. Позірно ліберальна хрущовська реформа передбачала право батьків вибирати мову навчання для своїх дітей. На практиці це означало, що можна навчатися на Україні й не вивчати української мови. З огляду на цілий ряд формальних і неформальних спонук до вивчення російської слід було чекати, що багато батьків віддадуть своїх дітей до російських шкіл, аби не обтяжувати їх вивченням другої, хай навіть рідної, мови. Попри бурю протестів, до яких приєдналися навіть українські партійні чиновники, режим завдав цього удару по вивченню національних мов, продемонструвавши в такий спосіб, що навіть у період лібералізації він міг лише модифікувати, але не відкинути остаточно політику русифікації.

Проте вплив десталінізації сягнув далеко поза політико-культурні течії та протитечії, в яких рухалися кремлівські політики й київські інтелектуали. Загальне послаблення ідеологічного контролю виявило нові настрої, що зароджувалися серед освіченої міської молоді. Якщо палка меншість була сповнена рішучості виправити кривди сталінського терору, то величезна більшість не виявляла в ідеологічних і політичних питаннях великої заінтересованості. І все ж у молоді виразно зростали настрої непокори владі та прагнення керуватися в житті засадами індивідуалізму, так довго пригнічуваного сталінською ортодоксією. Для молоді стали нестерпними одноманітність радянського життя, віджила мораль, старомодна манера вдягатися і вкрай ідеологізована система навчання. В її 'середовищі поширювалася мода на західну джазову та поп-музику, що викликало переляк у старшого покоління. А деякі молоді люди, зокрема так звані “стиляги”, навіть хизувалися своїм нечуваним (за радянськими мірками) одягом і “антигромадською поведінкою”. На Україні, як і в усьому Радянському Союзі, почало з'являтися матеріалістичне й егоцентричне “Я”-покоління (вже достатньо сформоване на Заході), дуже відмінне від попереднього, що породило таких завзятих комуністів і націоналістів.

У 1961 р. Хрущов почав нову хвилю десталінізації, кульмінацією якої стало винесення труни диктатора з кремлівського мавзолею. Критика Сталіна завжди була для українців доброю новиною, їхню впевненість у собі посилювали й інші події. Завдяки надзвичайно великому врожаю, який того року зібрали в республіці, партійні керівники України опинилися у вигідному становищі і могли вимагати від Кремля дальших поступок. У травні 1961 р., намагаючись згладити напруженість, що виникла між ним та українцями через проблеми сільськогосподарського виробництва, Хрущов здійснив широко розрекламовану в пресі подорож на могилу Тараса Шевченка. Тим часом набирала сили “відлига” в культурному житті: за кордоном був опублікований роман Б. Пастернака “Доктор Живаго”, який утверджує загальнолюдські, а не суто радянські цінності (хоч його автора згодом було за це покарано), а в радянській періодиці з'являється повість О. Солженіцина “Один день Івана Денисовича”, яка в суворих подробицях описує життя в'язнів сталінських концентраційних таборів. Здавалося, ці факти вказували на можливість дальшої лібералізації в літературі та культурі попри сердите бурчання, що долітало з Кремля.

На Україні культурна еліта й насамперед письменники в умовах десталінізації вдалися до нових спроб розширити межі творчого самовираження. Й знову вони писали про втрати, що їх завдав українській культурі Сталін. Письменники старшого покоління продовжували вимагати реабілітації своїх репресованих колег. Так, Олександр Корнійчук закликав опублікувати “Бібліотеку великих 20-х” для популяризації творів Блакитного, Куліша, Курбаса та інших жертв чисток. Інші прагнули добитися аналогічного для тих, хто в 40-х роках став жертвами Кагановича. І всі таврували наступ русифікації, що продовжувався.

Але особливо визначною подією стала поява нового покоління письменників, критиків і поетів, таких як Василь Симоненко, Ліна Костенко, Євген Сверстюк, Іван Дзюба, Іван Драч, Микола Вінграновський і Дмитро Павличко, котрі вимагали виправити “помилки”, яких у минулому припустився Сталін, і надати гарантії того, що культурний розвиток народу не душитимуть у майбутньому. На їхній погляд, найкраще втілити цю мету можна лише “шляхом повернення до правди”. З нетерпінням спостерігаючи за непослідовністю десталінізації, вони вимагали припинити втручання партії в справи літератури й мистецтва, визнати право експериментувати з різноманітними стилями, забезпечити центральну роль української мови в освітній і культурній діяльності в республіці. На початку 60-х років представники цього нового покоління в літературі, яке стали називати “шестидесятниками”, не лише відкидали втручання партійних чиновників, а й викривали лицемірство, опортунізм і надмірну обережність своїх старших колег. У своєму бунтарстві, спрямованому одночасно й проти контролю партії, й проти позиції старших, ці талановиті молоді люди, звісно, переходили за встановлені Хрущовим рамки лібералізації. До того ж нова літературна когорта корлстувалася значною й дедалі ширшою підтримкою, особливо серед молодої інтелігенції.

 

Застій

Наростання кризових явищ у соціально-економічному, політичному та культурному житті (друга половина 60-х - середина 80-х років).

З приходом до влади Л.І.Брежнєва було згорнуто господарські реформи Хрущова. Децентралізовану систему управління (радгоспи) заміняють на централізовану. У 1967-1968 pp. йде поступова перебудова республіканських міністерств на союзно-республіканські. Починаються пошуки нових шляхів піднесення економіки. З1966 р .запроваджуються економічні методи управління промисловістю: підприємства переводять на госпрозрахунок, надавши їм більше прав, самостійності у вирішенні власних проблем. Однак це була видимість реформ, країна продовжувала йти екстенсивним шляхом розвитку. Зростала чисельність робітників, але приріст промислової продукції знижувався. Якщо за 1966-1970pp. він становив на Україні 50 відсотків, то за 1981-1985 pp. - лише 19. Майже удвічі зменшилися за цей період і темпи зростання продуктивності праці.

Не давали відповідного ефекту й безліч усіляких заходів, рішень! резолюцій щодо розвитку сільського господарства. Безгосподарність у використанні землі призвела до того, що з 1965-го по 1985 рік посівні площі в Україні зменшилися більше ніж на мільйон гектарів. Нерідко траплялося так, що найбагатші землі передавалися під індустріальне будівництво або затоплювались штучними морями. Дедалі різкішими ставали відмінності соціально-побутових умов життя мешканців сіл і міст. Все це спричинило виїзд найбільш працездатної частини сільського населення до міст ,обезлюднення цілих сіл і хуторів. Протягом 1966-1985 pp. чисельність сільських жителів України зменшилась на 4,6 млн. чоловік. Зростала сільська бюрократія, повністю позбавляючи колгоспи будь-якої самостійності. Посилювалась прихована експлуатація села, коли ціпи на сільськогосподарську техніку постійно підвищувались, а на сільськогосподарську продукцію залишалися фактично без змін. Надзвичайно повільними темпами зростав матеріальний рівень життя народів СРСР. І той ріст забезпечувався за рахунок розпродажу національних природних багатств - нафти, газу, вугілля, лісу, електроенергії.

Значна частина природних багатств вивозилася з України, однак валюта осідала у центральних відомствах. Тільки електроенергії Україна експортувала щороку на 1млрд. Однак жодного мільйона карбованців вона за це не одержувала. Залишковий принцип фінансування призвів до зубожіння у сфері освіти, науки, культури, медицини. Житлові умови населення поліпшувались дуже повільно. Відставали від запитів населення обсяги виробництва й продажу товарів народного споживання. Водночас на всіх рівнях керівництва ширилася безвідповідальність і байдужість до виробництва, стану економіки, процвітали приписки, казнокрадство, марнотратство, хабарництво. Набирала розмаху "тіньова" економіка, складались мафіозні структури, внаслідок чого посилилася соціальна диференціація серед населення . Все це призвело до застою в соціально-економічній сфері.

В той же час посилювались деформації в політико-управлінській сфері. Тут найбільш рельєфно проявлялись благодушність, самовдоволення і самозаспокоєність.

У 1972 р. відбулася заміна в керівництві Україною: замість П.Шелеста першим секретарем ЦК КПУ став В.Щербицький. Вольові методи управління збереглись і зміцнилися, посилився ідеологічний диктат партапарату. Все глибше в життя проникала "культівська" ідеологія. Перші секретарі компартії перетворились на повних "хазяїв" своїх територій. Посилюється русифікація України. У 1977р. була ухвалена Конституція СРСР в 1978р.-Конституція УРСР. Ці конституції значною мірою дублювали "сталінську" конституцію 1936 р. Декларації навіть розширилися, та реальні права народу не забезпечувались.

Восени 1965 р. відбулася перша, а в січні - травні 1972 р. - друга велика хвиля арештів на Україні Їх жертвами стали: В.Чорновіл, Є.Сверстюк, І.Світличний, З.Дзюба, М.Осадчий, В.Стус, І.Калинець, І.Стасів-Калинець, отець В.Романюк, Н.Світлична, Ю.Шухевич та інші. Політичні процеси над ними відбулися у 1972-1973 pp., в цей час вимусили покаятися Івана Дзюбу. 9 листопада 1976 р. була створена Українська громадська група, спрямована на виконання Гельсінських угод (Українська Гельсінська Група), до складу якої увійшли: М.Руденко (керівник), О.Бердник, П.Григоренко, І.Кандиба, Л.Лук'яненко, О.Мешко, О.Тихий, К.Строката, М.Матусевич, М.Маринович та інші. Група ставила своєю метою боротьбу за права людини та українського народу. У 1977-1978 pp. відбулися арешти і суди над провідними діячами руху. Внаслідок цього М.Руденка, О.Тихого, Л.Лук'ненка, М.Матусевича, М..Мариновича було засуджено на довголітнє ув'язнення в таборах і на заслання я. Та у відповідь УГГ поповнилася новими членами, кількість яких перевищила три десятки. Однак репресії продовжувались. У 1977 р. було заарештовано письменника Гелія Снєгірьова, який незабаром. У 1979 р. під Львовом сталося загадкове вбивство відомого композитора В.Івасюка. Того ж року були заарештовані О.Бердник, Ю.Бадзьо, Ю.Литвин, М..Горбаль та інші. Багато хто залишив країну, виїхавши на Захід.

Поряд із карними методами офіційна влада посилювала ідеологічний тиск на суспільство. У сфері міжнаціональних відносин орієнтація йшла на злиття націй і утворення нової історичної спільності - радянського народу. Пріоритетне становище відводилося російській мові, культурі. У 1978р. вийшов "Брежнєвський циркуляр" - постанова ЦК КПРС про посилення вивчення та викладання російської мови і літератури; у 1983 р. - "Андроповський указ" - постанова ЦК КПРС про посилення вивчення російської мови в школах.

Русифікаторська політика Москви ще більше посилювала опір в Україні.

 

 

Дисидентський рух

Опозиційний рух в Україні виникає наприкінці 1950-х pp. в умовах наростаючої системної кризи радянського ладу, що ознаменувала собою відхід від принципів «казарменого» соціалізму, трансформацію владного механізму в СРСР в бік лібералізації суспільно-політичного та культурного життя, відмову від масового терору як методу державного управління.

Поширення дисидентства в 1960—80-х pp., розповсюдження опозиційних настроїв серед різних верств населення України стало своєрідною реакцією на згортання процесу десталінізації радянського суспільства, бездержавний статус України, утиски національного культурно-духовного життя, серйозні порушення конституційних норм щодо свободи совісті і віросповідань, істотні прорахунки в галузі соціально-економічної політики КПРС. Істотно впливала на формування дисидентства і поразка національно-визвольної боротьби 1940—50-х pp. у Західній Україні, яка проілюструвала безперспективність збройних методів опору. Не менш важливу роль у становленні ідеології дисидентства відіграли світовий процес деколонізації 1950—60-х pp., антитоталітарні виступи в країнах народної демократії, зокрема в Польщі, Угорщині, НДР, Чехословаччині, міжнародний правозахисний рух, що активізувався після прийнятої 1948 р. загальної Декларації прав людини.

Провідне місце серед опозиційних сил в 1960—80-х pp. займали український національно-визвольний рух (національно орієнтоване дисидентство), рухи національних меншин (кримськотатарський та єврейський національні рухи за повернення на історичну Батьківщину), рух за свободу совісті (релігійне дисидентство), рух за соціально-економічні права. Характерною рисою українського національно-визвольного руху була боротьба за національні інтереси українського народу, яка поєднувала в собі найрізноманітніші форми громадського протесту: від інтелектуального опору, що виражався у написанні й поширенні через «самвидав» оригінальних публіцистичних, прозових, поетичних творів, у яких рішуче викривалися серйозні деформації радянського суспільства («Інтернаціоналізм чи русифікація?» І. Дзюби, «Право жити» Ю. Бадзьо, «Етноцид українців в СРСР» С. Хмари, публіцистика В. Чорновола, В. Мороза, В. Марченка, Є. Сверстюка та ін.), ствердженні нерегламентованих культурних ініціатив (подвижницька діяльність Л. Ященка, І. Гончара, А. Горської та ін. у розбудові непідконтрольних органам влади самодіяльних колективів, неофіційних музеїв, бібліотек, неформальних об'єднань), до створення організаційних структур для боротьби з існуючим державним та суспільним ладом.

У другій половині 1950-х на початку 1960-х pp. в Україні виникає ціла мережа таємних організацій і осередків антирадянського спрямування. Деякі з них діяли на засадах інтегрального соціалізму — «Союз борців за звільнення України» (сер. 1950-х pp.; м. Шахтарськ Донецької області), «Український національний комітет» (1956—1961 pp.; поширював свій вплив у районах Львівської області), «Український національний фронт» (1964—1967 pp.; Львівська, Івано-Франківська, Кіровоградська, Донецька обл.), інші — «Українська робітничо-селянська спілка» (1960—1961 pp.; Львівська обл.), «Українська національна комуністична партія» (1971—1972 pp.; м. Київ), «Партія національного прогресу» (кінець 1970-х — початок 1980-х pp.; м. Горлівка Донецької обл.) — спиралися на ідеї націонал-комунізму. Якщо націонал-комуністичні та націоналістичні угруповання робили основний акцент на розв'язання національних проблем і домагалися побудови незалежної Української держави, то ціла низка організацій і груп («Підпільний центр «Свобода» — м. Костянтинівна Донецької обл., «Демократичний союз соціалістів» — с. Серпневе Одеської обл., «Боротьба за громадську справедливість» — Миколаївська обл., «Партія боротьби за реалізацію ленінських ідей» — м. Луганськ та ін.) виводили на перший план завдання реалізації демократичних прав і свобод громадян незалежно від їх національної приналежності як неодмінну запоруку подальшого розвитку радянського суспільства.

В історії українського національно-визвольного руху вирізняються два етапи розвитку. Якщо на першому етапі (друга половина 1950-х — середина 1960-х років) протести здебільшого мали анонімний характер, здійснювались у вигляді розповсюдження листівок, національної символіки, то на другому (із середини 1960-х — у 1970-ті роки) надзвичайно важливим у діяльності руху опору стало вироблення легальних форм боротьби. Останнє знайшло своє вираження у широкій петиційній кампанії («Лист 78-ми», «Лист 139-ти» діячів науки, літератури та мистецтва), відкритих акціях протесту (демонстрації в кінотеатрі «Україна» на прем'єрі фільму С. Параджанова «Тіні забутих предків» 14 вересня 1965 p.; біля пам'ятника Т. Шевченку у Києві, акти самопожертви — самоспалення, здійснені В. Макухою, О. Гірником, М. Береславським), формуванні громадських організацій на захист окремих політв'язнів («Громадський комітет на захист Ніни Строкатової»; 1971 p.), створенні в листопаді 1976 р. Української Гельсінської групи, яка діяла на основі підписаних радянським керівництвом Гельсінських угод. Ініціатором створення УГГ виступив письменник М. Руденко, до якого приєдналися О. Бердник, О. Мешко, Л. Лук'яненко, І. Кандиба, О. Тихий, Н. Строкатова-Караванська, М. Матусевич, М. Мартинович, П. Григоренко. Першим документом, підготовленим УГГ, була «Декларація Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод», у якій окреслювалися завдання і напрями діяльності правозахисної асоціації. Група ставила за мету сприяти ознайомленню широких кіл української громадськості з Декларацією прав людини, втілювати на практиці положення гуманітарних статей Прикінцевого Акта Гельсінської наради (1975 p.), домагатися, щоб на всіх міжнародних нарадах, де мали обговорюватися підсумки виконання Гельсінських угод, Україна як суверенна держава і член ООН була представлена окремою делегацією, створення незалежних прес-агентств для налагодження вільного обміну інформацією.

Арешти і суди над учасниками Гельсінського руху в Україні М. Руденком, О. Тихим, М. Мариновичем, М. Матусевичем та Л. Лук'яненком протягом 1977 р. не привели до самоліквідації організації. У кінці 1970-х — на початку 1980-х pp. членами УГГ стали П. Вінс, В. Овсієнко, В. Чорновіл, С. Шабатура, Д. Шумук, В. Романюк. За весь час існування УГГ (1976—1988 pp.) її членами була 41 особа. З них 39 за правозахисну діяльність отримали значні терміни ув'язнення, 4 — В. Стус, О. Тихий, В. Марченко, Ю. Литвин — загинули в неволі. Допомогу і підтримку у виданні матеріалів УГГ надавали створений у листопаді 1976 р. у Вашингтоні «Комітет по забезпеченню Гельсінських гарантій в Україні» (президент А. Зварун) та Закордонне представництво УГГ, започатковане в жовтні 1978 р. політемігрантами П. Григоренком, Л. Плющем, Н. Світличною та Н. Строкатовою-Караванською. У вересні 1982 р. Президент США Р. Рейган підписав прокламацію, що оголошувала 9 листопада 1982 р. «Днем Української Гельсінської групи».

Діяльність УГГ ознаменувала новий етап в українському національно-визвольному русі в 1970—80-х pp., що поєднав боротьбу проти національного гніту з боротьбою за демократичні права в УРСР. У липні 1988 р. УГГ було реорганізовано в Українську Гельсінську спілку.

У літописі опозиційного руху другої половини 1950—1980-х pp. в Україні значне місце посідає кримськотатарський національний рух — самовіддана та послідовна боротьба кримських татар за повернення на свою історичну Батьківщину, реалізацію прав і свобод, гарантованих міжнародними актами, союзною та українською Конституціями. Перші кроки у становленні кримськотатарського національного руху спостерігаються вже в другій половині 1940-х pp. Вони виявились у нестримному прагненні кримських татар зберегти власну самобутність, мову, культуру, у масових втечах із місць «спецпоселення», порушенні встановленого режиму їх функціонування, в масовій перманентній петиційній кампанії, діяльності таємного гуртка «Союз кримськотатарської молоді з повернення на Батьківщину» на чолі з М. Джемілєвим, М. Омеровим, Р. Годженовим та ін.

Штучні обмеження в переселенні кримських татар до Криму породжували масові демонстрації в Запорізькій, Кримській та Херсонській областях, акти самопожертви М. Мамута, І. Мамедуллаєва.

Значний пласт опозиції в Україні становив єврейський національний рух, представлений двома основними течіями — «еміграційників» (домагання реалізації права на еміграцію) і «культурників» (завдання відродження історико-культурних традицій українського єврейства). Активісти єврейського національного руху Й. Зісельс, Я. Левін, Я. Меш, О. Парицький докладали чимало зусиль для створення нелегальних культурно-освітніх центрів — «ульпанів» — у Києві, Харкові, Одесі, задоволення релігійних потреб єврейської меншини, подолання негативних наслідків прояву побутового і державного антисемітизму.

Антицерковна кампанія другої половини 1950-х — поч. 1960-х pp., що супроводжувалася форсованим подоланням «релігійності», адміністративним втручанням у діяльність релігійних організацій, викликала появу релігійного дисидентства. У лоні Російскої православної церкви існувало кілька течій, спрямованих як проти Московської патріархії, так і проти державних органів. Ідеться про спробу створення в першій половині 1950-х pp. єдиної незалежної Української церкви, діяльність «Комітету відновлення церкви і боротьби за її канонічну чистоту», «Християнського комітету захисту прав віруючих в СРСР», прилюдні виступи єпископа полтавського і кременчуцького Феодосія проти грубого втручання держави у справи церкви, правозахисна діяльність священиків П. Здрилюка, В. Романюка, протести віруючих проти масового закриття церков і монастирів, нищення святих місць тощо.

Серйозну силу являв собою рух за відновлення Української греко-католицької церкви, який виник практично відразу після неканонічного Львівського собору 1946 р. і знайшов своє виявлення у функціонуванні незареєстрованих релігійних громад, створенні організацій захисту прав віруючих («Ініціативна група захисту прав віруючих і церкви» на чолі з Й. Терелею, «Комітет захисту УГКЦ» — керівник І. Гель), ряді акцій протесту, богословських творах Й. Сліпого, В. Величківського, Р. Бахталовського.

Унаслідок державної політики щодо релігії і церкви в опозиції до режиму перебували представники римо-католицьких, юдейських громад. Високою активністю відзначалися опозиційні течії серед євангельських християн-баптистів, адвентистів сьомого дня, п'ятидесятників, що створили незалежні від держави духовні центри («Рада церков євангельських християн-баптистів», «Вірні і вільні адвентисти сьомого дня»), поширювали релігійний «самвидав», апелювали до світової громадської думки.

Союзне і республіканське партійно-державне керівництво офіційно не визнавало наявність будь-якої опозиції режиму, характеризуючи її представників як «відщепенців», «кримінальних злочинців», послідовно проводило боротьбу з нонконформістськими силами. Відповіддю на активізацію дисидентського руху стали політичні репресії, які проводились за допомогою створеного розгалуженого карального апарату та спиралися на відповідну законодавчу і нормативну базу.

 

Перебудова

еребудова - політика перетворень в СРСР упродовж 1985- 1991 pp., спрямована на оновлення життя країни. Більшість змін відбулося внаслідок реформ, які розпочав М. Горбачов, очоливши в березні 1985 р. КПРС. На той час Радянський Союз був величезною багатонаціональною країною, обтяженою численними політичними, економічними й соціальними проблемами. Оскільки проведення реформ потребувало підтримки населення, М. Горбачов заохочував більшу відкритість суспільства, що вилилося в політику т. зв. гласності, яка передбачала пом'якшення цензури, можливість критики, розголошення помилок і злочинів, здійснених у минулому. Нова радянська адміністрація прагнула зупинити процес розпаду системи «державного соціалізму», намагаючись надати нового імпульсу соціальноекономічному розвиткові країни. У квітні 1985 р. пленум ЦК КПРС оголосив курс на «прискорення соціальноекономічного прогресу» країни, що розглядалось як свого роду «великий стрибок» за рахунок модернізації економіки й активізації «людського чинника». Проте нова економічна політика була непослідовною і половинчастою. Реформи, спрямовані на поступовий перехід до ринкової економіки, блокувалися політикою уряду, який тримався за традиційну командноадміністративну систему. Зрештою спроби економічних перетворень спричинили зниження життєвого рівня трудящих, посилення інфляції, що призвело до перших в історії СРСР масових страйків (у квітні 1991 р. було зафіксовано понад 1 млн страйкарів).

З 1988 р. в СРСР здійснювалася реформа політичної системи, яка полягала в поступовому переданні влади від партапарату державним органам, які обиралися парламентським шляхом. Початок політичній реформі поклали рішення XIX Всесоюзної конференції КПРС (28 червня - 1 липня 1988). Було запроваджено новий найвищий орган законодавчої влади - З'їзд народних депутатів СРСР, до складу якого увійшло 2250 депутатів, а також Верховну Раду СРСР - законодавчий орган, що діяв постійно й обирався з депутатів з'їзду. Новий виборчий закон мав численні недоліки, які створювали ґрунт для незаконних маніпуляцій, однак у березні 1989 р. відбулися перші в історії СРСР вільні вибори народних депутатів. Через певний час з'ясувалося, що політичне реформування набуло більших масштабів, ніж сподівалася адміністрація Горбачова. Зазнаючи тиску опонентів як від правих (ортодоксально-марксистських), так і від лівих (ліберально-демократичних) сил, радянське керівництво почало швидко втрачати ініціативу й авторитет у суспільстві. У березні 1990 р. була скасована ст. 6 Конституції СРСР, яка визначала керівну роль КПРС у політичній системі.Водночас уперше в історії СРСР було запроваджено інститут президентства, що мало зміцнити державну владу. На III з'їзді народних депутатів (березень 1990 р.) президентом країни було обрано М. Горбачова.

У роки перебудови нове радянське керівництво відмовилося від традиційних пріоритетів СРСР у зовнішньополітичній сфері, внаслідок чого сталися великі зміни у міжнародних відносинах. Головні принципи нової зовнішньої політики зводилися до відмови від твердження про поділ світу на дві протилежні суспільно-політичні системи, визнання його єдиним і взаємозалежним, до відмови від принципу пролетарського (соціалістичного) інтернаціоналізму і визнання пріоритету загальнолюдських цінностей. Реалістичний і цивілізований підхід радянського керівництва до розв'язання міжнародних проблем зумовив пом'якшення напруженості між Сходом і Заходом, почався процес роззброєння, було врегульовано «німецьку проблему», припинилося втручання СРСР у справи інших країн, радянські війська були виведені з Афганістану, закінчилася «холодна війна».

Наприкінці 80х pp., внаслідок ослаблення панівної ролі партократії та ідеологічного диктату в центр політичних дискусій вийшли проблеми забезпечення суверенітету союзних республік. У 1990 р. під тиском національно-демократичних сил деякі республіки прийняли Декларації про державний суверенітет. Партійно-державне керівництво країни, прагнучи знайти вихід із ситуації, запропонувало укласти новий союзний договір. Проект такого договору було підготовлено під час т. зв. новоогарьовського процесу (переговори лідерів дев'яти республік з президентом СРСР) упродовж весни- літа 1991 р. Напередодні підписання нового союзного договору (19 серпня 1991 р.) групою проімперськи і прокомуністично налаштованих високих посадових осіб держави було здійснено державний переворот. До влади прийшов антиконституційний Державний комітет з надзвичайного стану. Проти змовників рішуче виступило керівництво РРФСР на чолі з її президентом Б. Єльциним. 21 серпня путч провалився, що значно прискорило процес розпаду СРСР. 8 грудня 1991 р. під Брестом лідери Бєларусі, РРФСР та України від імені своїх держав підписали угоду про створення Співдружності Незалежних Держав (СНД), яка офіційно констатувала факт розпаду Радянського Союзу. 21 грудня до СНД приєдналися Азербайджан, Вірменія, Казахстан, Киргизстан, Молдова, Таджикистан, Туркменістан, Узбекистан. Радянський Союз як суб'єкт міжнародного права припинив своє існування. Водночас ця подія знаменувала закінчення періоду перебудови.

Започаткувавши докорінні зміни в існуючій системі, М. Горбачов та його соратники проігнорували історичну істину: всі імперії існували лише за умов унітарних державних устроїв, деспотичних або тоталітарних режимів, де обмежувалася політична свобода. Розпочавшись під гаслами соціальноекономічного прискорення, вдосконалення соціалізму, нового мислення, перебудова закінчилася розпадом СРСР, ідейним крахом комуністичної ідеології, спричинила зміни суспільнополітичного устрою в СРСР і країнах - членах колишньої Організації Варшавського Договору.

 

Розпад СРСР

Криза союзних структур, політичне протиборство, погіршення економічної ситуації, зростання національної самосвідомості неухильно посилювали потяг до суверенності, відновлення незалежної української держави.

Важливим кроком на цьому шляху стало прийняття 16 липня 1990 р. Верховною Радою УРСР «Декларації про державний суверенітет Украї­ни». Попри всі незгоди і дискусії більшість парламенту і опозиція були єдині в розумінні необхідності такого кроку, Сумніви багатьох депутатів щодо його доцільності були розвіяні проголошенням державного суверенітету Російської Федерації, яке відбулося напередодні у Москві. В цьому документі вперше проголошувалось верховенство законів республіки стосовно законодавства СРСР, до якого вона тоді входила. Це положення Декларації було внесено до чинної тоді конституції УРСР як окрема сталя. Вказувалось на самостійність, повноту і неподільність влади в межах республіки, недоторканість її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх зно­синах. Підкреслювалось, що від імені народу може виступати виключно Верховна Рада УРСР. Законодавче закріплялися необхідність утворити національний банк, цінову, фінансову, митну служби, намір забезпечити національно-культурне відродження українського народу, вільний розвиток всіх інших народів, право мати власні збройні сили, органи внутрішніх справ, державної безпеки. Україна проголошувалась нейтральною позаб-локового державою, яка дотримуватиметься без'ядерного статусу, не буде приймати, виробляти і набувати ядерної зброї.

Процес законотворчої діяльності парламенту розвивався активно. Тільки на першій його сесії було прийнято 150 законодавчих актів. У серпні 1991 р. було ухвалено закон про економічну незалежність України.

Консерватори в союзних структурах активно протидіяли зростанню су­веренності й самостійності національних республік, у тому числі й України. Прийнятий 1989 р. закон про їх вихід зі складу СРСР містив такі правила й процедури, які здебільшого унеможливлювали його здійснення. Робилися спроби ще більше централізувати управління народним господарством, заперечувалась необхідність передачі ряду галузей промисловості і будів­ництва в безпосереднє відання республік. В умовах зростаючої інфляції Україна в 1990 р. домоглася скорочення обсягу паперових грошей, що були в обігу, на 2 млрд. Але це скорочення було знецінене багатократним зростанням емісії грошей в цілому в СРСР.

Намагаючись будь-що загальмувати процес розпаду Радянського Союзу, в березні 1991 р. з ініціативи союзного керівництва було проведено референдум, під час якого пропонувалося виявити ставлення населення до збереження СРСР на засадах оновленої федерації. На пропозицію голови Верховної Ради УРСР Л. Кравчука в Україні на референдум було поставлено додаткове питання:

«Чи згодні Ви з тим, що Україна має бути в складі Союзу суверенних держав на засадах Декларації про державний суверенітет України?» На перше запитання позитивну відповідь дали 70,2%, а на друге - 83,5% громадян України, які одержали бюлетені. Це яскраво свідчило про зростання національної самосвідомості, «потягу до суверенності».

Спроба державного перевороту в СРСР і Україна |

19 серпня 1991 р. у Москві була здійснена спроба повернути хід подій назад. Створений Державний комітет з надзвичайного стану (ДКНС) оголосив про неможливість М.С.Горбачовим за станом здоров'я виконувати обов'язки президента СРСР, про перехід його повноважень до віце-президента Г.Янаєва, про надзвичайні заходи з метою подолання глибокої кризи, хаосу і анархії, що загрожують життю і безпеці громадян. Перед керівництвом УРСР путчисти поставили вимогу про підтримку їхніх дій. Проти заколотників рішуче й безкомпромісно виступив Б.Єльцин, кваліфікувавши їхні дії як правореакційний антиконституційний переворот. Українське керівництво. зокрема Верховна Рада, зайняло вичікувальну позицію. Щодо верхівки Компартії України, очолюваної тоді С.Гуренком, та більшості місцевих органів влади та партійних комітетів, то вони підтримали дії москов ських заколотників. Вимоги демократичної частини депутатського корпусу про необхідність скликання позачергового засідання Верховної Ради України були зігноровані.

Тільки тоді, коли московський заколот фактично було придушено, українське керівництво почало діяти. 26 серпня 1991 р. Президія Верховної Ради України, зважаючи на факт підтримки керівництвом Компартії України дііі московських заколотників, приймає указ «Про тимчасове припинення діяльності Компартії України». ЗО серпня того ж року була прийнята постанова «Про заборону діяльності Компартії України».

Одночасно з цим прокомуністичні сили у Верховній Раді та за її межами розгорнули кампанію на захист компартії.

Акт проголошення незалежності України |

Серпневі події в Москві ще більше посилили прагнення народів СРСР до самостійного розвитку, до незалежності. 24 серпня 1991 р. Верховна Рада України, виходячи з ситуації, що склалася внаслідок ліквідації серпневого заколоту, приймає Акт проголошення незалежності України. Це був документ величезної історичної ваги, підтверджений всенародним референдумом 1 грудня 1991 р. В ньому взяло участь 84,2% виборців, з яких 90,3% проголосували за незалежність України. Нагадаємо, що це була третя спроба домогтися незалежності. Перша відбулась у 1648-1654 рр. під проводом Б.Хмельницького, друга - у 1917-1919 рр. під керівництвом М.ґрушевського і В.Винниченка. Того ж дня Президентом України було всенародне (61,6 %) обрано Л.Кравчука.

Розбудова української незалежної держави вступила в новий етап. 4.19.9. Утворення Співдружності незалежних держав (СНД) |

7 грудня 1991 р. у Біловезькій Пущі зібралися лідери Білорусії (С.Шуш-кевич), Росії (Б.Єльцин) та України (Л.Кравчук), провели переговори (без залучення М. Горбачова, який повернувся до виконання обов'язків Пре­зидента СРСР) і наступного дня підписали угоду про створення натомість СРСР Співдружності Незалежних Держав (СНД), Верховна Рада України ратифікувала цю угоду, зробивши певні застереження.

21 грудня того ж року в Алма-Аті відбулася зустріч керівників незалежних держав колишнього СРСР (виняток становили Грузія та країни Балтії). У прийнятій декларації зафіксовано, що з утворенням СНД Радянський Союз припиняє своє існування. Так було перегорнуто останню сторінку в історії Союзу Радянських Соціалістичних Республік.

Історичне значення проголошення незалежності України |

Проголошення незалежності України - подія надзвичайної історичної ваги, яку так прокоментував американський тижневик «Тайм»: «Росія може існувати без України; Україна може існувати без Росії. Але Радянський Союз не може існувати без України. Він закінчився».

Появу на політичній карті світу нової незалежної держави - України -зумовила низка чинників.

Зовнішні чинники; • поразка соціалістичного табору в «холодній війні», порушення світового балансу сил у зв'язку з розпадом соціаліспмної системи; • помітне погіршення соціально-економічної та полі-пиноі ситуації в СРСР; • втрата центром контролю за подіями на місцях, • синхронне посилення відцентрових тенденцій у союзних республіках; • поразка путчу, тимчасова деморалізація консервативних сил; • намагання Росії зберегти домінуючу роль у післяпутчовий період

Внутрішні чинники: • існування в Україні системи формально легітимних органів державного управління; • бажання київської номенклатури звільнитися з-під опіки центру; • певна стабільність українського товарного ринку; активізація націонал-демократичного крила політичних сил; • пі-сляпутчове посилення відцентрових настроїв у суспільній думці; • до­тримання політичного нейтралітету армійськими формуваннями, небажання правоохоронних органів виступити проти власного народу; • багатовікова боротьба народу за створення власної незалежної держави.

Проголошення незалежності стало своєрідною точкою відліку нового етапу історії України, поклало початок перехідному періоду, суть якого - у переході на якісно вищий рівень суспільного розвитку: у політичній сфері -від тоталітаризму до демократії; в економічній - від командної до ринкової економіки; у соціальній - від людини-гвинтика до активного творця власної долі; в гуманітарній - від класових до загальнолюдських цінностей; у між­народній - від об'єкта до суб'єкта геополітики. Тобто, в цілому має бути здійснено перехід від становища «уламка імперії» - до власної державнос-ті, від формальної незалежності - до реального суверенітету.