Загальна характеристика просторово-часових мистецтв

Загальна характеристика просторових мистецтв.

Загальна характеристика часових мистецтв.

Загальна характеристика просторово-часових мистецтв.

  1. Загальна характеристика часових мистецтв

Архітектура

Архітекту́ра (грец. – будівництво), – це одночасно наука і мистецтво проектування будівель, а також власне система будівель та споруд, які формують просторове середовище для життя і діяльності людей від-повідно до законів краси. На сучасному етапі розвитку людства архітектура становить одну з найважливіших частину засобів виробництва (промислова архітектура – будівництво заводів, фабрик, електростанцій, тощо) та матеріальних засобів існування людського суспільства (громадянська архітектура – житлові будинки, гро-мадські споруди та ін.). Її художні образи відіграють значну роль у духовному житті суспільства.

Функціональні, конструктивні та естетичні якості архітектури, а саме користь, міцність та краса, – тісно взаємопов'язані. Від конструкційного рішення багато в чому залежать і естетичність творів архітектури. Спо-руда не тільки повинна бути міцною, але і виглядати має міцною. Надлишок матеріалу навпаки викликає вра-ження надмірної ваги. Візуальна ж недостатність матеріалу асоціюється з нестійкістю, ненадійністю та ви-кликає здебільшого негативні емоції. Функціональне призначення будівлі визначається її типом, в залежності від якого обираються засоби створення певного художнього вигляду. Останній створюється за допомогою за-собів архітектурної композиції. Серед її основних засобів архітектоніка, масштаб, пропорції та ритмічні від-ношення, пластика, фактура та кольори.

Декоративно-ужиткове мистецтво

Декоративно-ужиткове мистецтво – один із видів художньої діяльності, твори якого поєднують естетичні та практичні якості. Декоративне означає «прикрашувальне». Ужиткове ж означає, що речі мають практич-ний вжиток, а не лише є предметом естетичної насолоди. Головне завдання декоративно-ужиткового мисс-тецтва – зробити гарним речове середовище людини, її побут.

Краса творів ужиткового мистецтва досягається завдяки декоративності. Декоративність є єдино можли-вим засобом вираження змісту та художньої образності. Поділ декоративно-ужиткового мистецтва на жанри здійснюється за призначенням предмета – меблі, одяг, посуд тощо, за технікою виконання – різьблення, ткацтво, розпис, за матеріалом – дерево, кераміка, текстиль, камінь, лоза, тобто використання природних ма-теріалів; метали та їх сплави, пластмаси, скло, порцеляна, папір та ін., тобто використання штучних, винайде-них людиною матеріалів.

Образотворче мистецтво

Образотво́рче мисте́цтво – мистецтво відображення дійсності у вигляді різних образів, зокрема таких як художні образи на площині (графіка, малярство тощо) та в просторі (скульптура).

Образотворче мистецтво відображає дійсність у наочних образах, відтворює об’єктивно наявні властивос-ті реального світу: об’єм, колір, просторовість, матеріальну форму предмета, світлоповітряне середовище то-що. Образотворче мистецтво зображує не тільки те, що доступне безпосередньому зоровому сприйняттю, але й передає розвиток подій у часі, розгорнуту оповідь. Воно розкриває духовний склад людини, її психологію.

Образотворче мистецтво у сукупності своїх видів створює реальну картину життя людини та природи, а також наочно втілює ті образи, яких немає в реальності, які є наслідком людської фантазії.

Творчих працівників у галузі образотворчого мистецтва узагальнено називають художниками (хоча зде-більшого кожен із них спеціалізується у певній галузі образотворчого мистецтва – як скульптор, маляр, гра-фік тощо).

Образотворче мистецтво містить в собі такі різновиди, як живопис (малярство), скульптура, графіка.

Живопис (малярство) – вид образотворчого мистецтва, пов’язаний з передачею зорових образів нанесен-ням фарб на тверді, гнучкі або тканеві поверхні, а також твори мистецтва, створені таким способом.

Найбільш поширені твори живопису, виконані на пласких або майже пласких поверхнях, таких як натяг-нуте на раму полотно, папір, поверхні стін тощо. До живопису відносять і виконані фарбами зображення на декоративному та церемоніальному посуді, поверхня якого може мати складну форму.

Скульптура – ліпка, пластика, вид образотворчого мистецтва, твори якого мають об’ємну, тривимірну форму і виконуються із твердих чи пластичних матеріалів. Скульптура зображує головним чином людину, рідше тварин, її головні жанри – портрет, історичні, побутові, символічні, алегоричні зображення, анімаліс-тичний жанр. Художньо-виразні засоби скульптури – побудова об’ємної форми, пластичне моделювання (ліпка), розробка силуету, фактури, а у деяких випадках також і кольору.

 

 

Графіка – вид образотворчого мистецтва, для якого характерне переважно використання ліній і штрихів, використання контрастів білого і чорного, та менше ніж у живопису, використання кольору. Графіка – різно-вид образотворчого мистецтва, що зумовлюється специфічними засобами зображення – лініями, штрихами, крапками і плямами на поверхні,основою якої, зазвичай, виступає білий папір. Графічні твори можуть мати як монохромну (однокольорову), так і поліхромну (багатокольорову) гаму.

Графіка поділяється на такі різновиди: - станкова; - книжкова; - плакатна; - прикладна.

За технікою виконання виділяють такі основні види графіки

 

  1. Загальна характеристика часових мистецтв

Художня література

Художня література – складова літератури, сукупність писаних і друкованих творів певного народу, епо-хи, людства; різновид мистецтва, власне, мистецтво слова, що відображає дійсність у художніх образах, ство-рює нову художню реальність за законами краси; результат творчого процесу автора, зафіксований у відпо-відному тексті.

Письменник як фізична особа, стаючи автором твору, перевтілюється в особистість, яка добирає образи, творить предметний світ за власним законом, згідно з яким представляє адресатові ідеальне послання-вислов-лювання.

Художній твір виникає як результат співтворчості творця і читача, що ведуть між собою уявний діалог. І цей результат співтворчості фіксується у тексті засобами писемної мови, яка є формою розмовного мовлення автора, оповідача, персонажів. Цілісний художній світ створюється уявою сприйняття якої викликає такий же цілісний читацький образ. Твір художньої літератури не стільки відтворює дійсність, скільки моделює її ав-торське сприйняття.

Художня література – мистецтво, яке має самодостатню естетичну цінність, що може бути по-різному трактована, інтерпретована залежно від мети і досвіду читачів, літературних критиків.

Специфіка художньої літератури виявляється у зіставленні, з одного боку, з видами мистецтва, які вико-ристовують інший матеріал замість словесно-мовного (музика, образотворче мистецтво) або ж наряду з ним (театр, кіно, пісня, візуальна поезія), з іншого боку – з іншими типами словесного тексту: філософським, пуб-ліцистичним, науковим та ін. Крім того, художня література, як і інші види мистецтва, об’єднує авторські (включаючи і анонімні) твори на відміну творів фольклору, які принципово не мають автора.

Літературні роди. У найзагальнішому плані література поділяється на поезію та прозу. Трьома традиційними родами літера-тури є: 1) лірика;. 2) епос; 3) драма.

Лі́рика (грец. lyrikós – лірний; твір, виконаний під акомпанемент ліри) – один із трьох, поряд з епосом та драмою, родів художньої літератури та мистецтва, в якому у формі естетизованих переживань осмислюється сутність людського буття. У переносному значенні лірика може означати ліричний настрій або стиль (емоцій-но-забарвлений, хвилюючий, чутливий, схильний до вираження роздумів, почуттів, переживань).

У ліриці першорядне значення надається виражальним засобам, які формують інтимну атмосферу з витон-ченим емоційним станом, тобто – ліризм. Ліризм притаманний і прозі, драмі, зумовлюючи появу синкретич-них жанрів, наприклад, вірша у прозі тощо.

Оперуючи властивими їй зображально-виражальними засобами, лірика має свою якість, визначену конк-ретним змістом певної доби та панівними у ній стильовими явищами, естетичними вподобаннями, менталь-ною свідомістю кожного етнічного середовища. Така риса як ліризм позначається на національній поезії та співі (ліричні пісні та балади).

Терміном лірика позначають також певний віршовий твір або сукупність творів, що відповідають високим естетичним критеріям, переважно невеликих за обсягом, але містких за змістом, що виражаються у багатьох жанрах (балада, елегія, епістола, ідилія, монолог тощо).

Лірика умовно розмежовується на громадянську, пейзажну, інтимну, філософську тощо, хоча насправді всі ці групи дуже інтимізовані. Однак переживання і думки, виражені у ліричному творі, не ототожнюються з постаттю автора, з його внутрішнім світом, для цього запроваджується поняття його ліричного «Я» – так зва-ного ліричного героя, на підставі якого витворюється цілісне уявлення про творчість поета.

Ліричний герой пояснює специфіку ліричного характеру у всьому багатстві проявів душевного життя. Стосунки між автором та ліричним героєм відображаються як зв’язки між прототипом та створеним на його основі художнім образом.

Е́пос (грец. epos – слово, оповідання) – різновид літературного (поряд з лірикою і драмою) жанру, опові-дання про події, що начебто відбувалися у минулому (які немов би здійснювалися насправді і згадуються оповідачем). Епос охоплює буття в його пластичній об’ємності, просторово-часовій довжині і подійовій наси-ченості (сюжетність). Виникає у фольклорі (казка, епопея, історико-героїчні пісні, билина). До ХVІІІ століття епос був головним жанром літератури.

Епос – епічна поема. Джерело її сюжету – народний переказ, образи ідеалізовані й узагальнені, мова від-биває народну свідомість, форма віршована.

У ХVІІІ–ХІХ столітті головним жанром стає роман. Сюжети запозичаються переважно із сучасності, об-рази індивідуалізуються, мова відбиває диференційовану багатомовну суспільну свідомість, форма прозаїчна.

Давні жанри епосу – повість, оповідання, новела. Прагнучи до повного відображення життя, епічні твори тяжіють до об’єднання в цикли. На основі цієї ж тенденції складається роман-епопея. Види епосу: епопея, по-ема, роман, великий епос, ліроепічна проза.

Драма (грец. drama – дія) – один з літературних родів, який змальовує світ у формі дії, здебільшого при-значений для сценічного втілення.

Теорія драми в її історичному розвитку відбивала всі зміни в літературній і сценічній творчості, які відбу-валися протягом тисячоліть. Аристотель у своїй праці «Поетика» розробив теорію трагедії, визначення якої як наслідування важливої і завершеної дії, що має певний обсяг, реалізується через дію, а не через розповідь і викликає співчуття і жах очищення (катарсис), на багато століть сформувало підходи до драми.

Теорія доби класицизму відзначалася нормативністю. Окремі поради, які давав, наприклад, Нікола Буало («Мистецтво поетичне») містили вимоги, що суттєво обмежували творчу активність письменника (єдність дії, місця і часу). Універсальні нормативи класицизму зазнали ревізії в добу Просвітництва: відбулася демократи-зація драми та її мови. На початку ХІХ ст. оригінальну драматургійну систему створили романтики. Протя-гом останніх століть драма стала активно читатися, переходячи з мистецтва сценічної дії у мистецтво худож-нього слова.

Теоретики літератури відзначають два жанрових типи драми. Перший – «аристотелівська», або «закрита».

Для такої драми притаманна фабульна побудова з необхідними для цього атрибутами – зав'язкою, розвитком дії, кульмінацією та розв'язкою. У ній зберігається хронологія подій і вчинків дійових осіб на відносно обме-женому просторі.

Генетичні витоки такої драми криються у творчості античних письменників (Евріпіда, Софокла). Верши-ни свого розвитку вона досягла в добу класицизму (П. Корнель, Ж. Расін), не зникла і в епоху Просвітництва (Ф. Шіллер, Г.-Е. Лессінг), розвивалася у літературі ХІХ ст. (В. Гюго, Дж. Байрон). Існує вона й у сучасній драматургії.

Іншим жанровим типом є «неаристотелівська», або «відкрита» драма. В її основі лежить синтетичне ху-дожнє мислення, внаслідок чого до драматичного роду активно проникають епічні та ліричні елементи, ство-рюючи враження міжродової дифузії (взаємопроникнення). Це характерно як для драматургії минулого так і для сучасної драматичної творчості. Якщо у даному жанровому типі домінують епічні елементи, то така дра-ма називається епічною. Притаманними їй елементами можуть бути умовність, інтелектуалізація змісту, ак-тивне втручання письменника в дію.

В центрі зображення ліричної драми – внутрішній світ героїв. У ній значно посилюються естетичні функ-ції умовності, деформуються часові та просторові параметри, складнішою стає композиція, домінують асоціа-тивні зв’язки.

Драма є специфічним видом мистецтва, який одночасно належить як літературі, так і театру. Лише у ко-лективній творчості письменника, режисера, художника, композитора й акторів вона може стати помітним явищем літературно-мистецького життя. Відповідно до змісту та форми, характеру конфлікту драматичні твори поділяються на окремі види і жанри (драма, трагедія, комедія, фарс, водевіль, мелодрама, трагікоме-дія). У минулому побутували містерії, міраклі, мораліте, шкільні драми, інтермедії та інші.

 

Музика

Му́зика (від грец. мистецтво муз) — мистецтво організації музичних звуків. Музичним звуком може бути практично будь-який звук, який має певні акустичні властивості, що відповідають естетиці відповідної епохи та може бути відтвореним при виконанні музики. Джерелом такого звуку може бути: людський голос, музич-ні інструменти, електричні генератори тощо.

З точки зору класифікації мистецтв музика є:

  • часовим мистецтвом (музичний твір розгортається та сприймається у часі, так само як і в театрі, літе-ратурі, танці)
  • виконавським мистецтвом (посередником між творчістю та сприймачем є виконавець, так само як і в танці, театрі)
  • незображальним мистецтвом (музичні образи в більшості випадків вільні від конкретного відображен-ня дійсності, так само, як, наприклад, і архітектурні).

В той же час музика може поєднуватись з іншими видами мистецтва, а саме: зі словом (вокальні та во-кально-інструментальні твори, опера та оперета, музична декламація); з драматичною дією (театральні і кіно- твори); з танцем і жестом (балет, пантоміма).

Багатоманіття музичних творів описується поняттями стилю, жанру і напрямку.

Музичний жанр характеризує класифікацію музичної творчості за родами і видами, з огляду на їх поход-ження, умови виконання, сприйняття та інші ознаки. При цьому дослідники розрізняють первинні жанри, що походять від синкретичної форми музикування в давнину, та вторинні, що зародилися пізніше, в епоху есте-тичної форми музикування.

Музичний стиль характеризує сукупність засобів та прийомів художньої виразності, що історично скла-лась і відображає естетичні погляди різних суспільних груп певної епохи або творчого напрямку. В залежнос-ті від генези музичного стилю, розрізняють історичний, національний та авторський стилі.

Хоча об’єктивною передумовою для розрізнення як музичних жанрів, так і музичних стилів є комплекс суто музичних характеристик, при визначенні стилю звертають увагу на індивідуальні риси, притаманні тим чи іншим композиторам (або групі композиторів, особистість яких формувалася в подібних соціо-культурних умовах), а при визначенні жанру – на умови їх побутування, виконання, а також змістовну або конструктивну спрямованість певного музичного твору.

Найменш розроблена музикознавцями класифікація сучасної популярної музики, де поняття жанру і сти-лю нерідко вживаються як тотожні, що дає підстави говорити про плутанину термінів. Для їх розрізнення та-кож вживається більш загальні терміни – музичні напрямки і течії.

Поняття музичного жанру вживається в різних аспектах:

  • широкому - оперний жанр, симфонічний жанр, камерний жанр і т.д.;
  • вузькому – велика опера, комічна опера, лірична опера, музична драма і т.д.; симфонія, камерна сим-фонія, сюїта; увертюра; симфонічна поема; соната, квартет і т.д.; арія, аріозо, романс, пісня і т.д.

Склад виконавців і спосіб виконання визначають найпоширеніший поділ музичних жанрів на вокальний та інструментальний, які, своєю чергою, диференціюються за більш специфічними ознаками.

Існують різні способи класифікації музичних жанрів чи типів.

Наприклад, у Т. Чередниченка фігурують:

  • музика фольклорного типу, що включає широкий спектр явищ від архаїчного фольклору до його адап-тацій на професійний лад;
  • музика розважального типу, що охоплює музичне мистецтво від середньовічних скоморохів та мене-стрелів до сучасної естради;
  • мистецтво канонічної імпровізації, що охоплює літургійні співи.
  • опус-музика (т. зв. академічна музика), одним з основних понять якої є «opus» – оригінальний музич-ний твір, зафіксований у нотному тексті.

Музикознавець Т. Попова пропонує класифікувати жанри за умовами їх побутування і виконання. За цією класифікацією розрізняються жанри:

  • народної музики (музичний фольклор)
  • розважальної музики (в т. ч. музика сучасної естради)
  • камерної музики (що виконується камерними ансамблями)
  • симфонічної музики (виконується великими оркестрами)
  • хорової музики (виконується хоровими колективами)
  • театральної музики (в т. ч. опери, музики до спектаклів, кінофільмів і т. п.)

 

  1. Загальна характеристика просторово-часових мистецтв

Театр

Театр (від грец. – місце видовища) — вид сценічного мистецтва, що відображає життя в сценічній дії, яку виконують актори перед глядачами, а також установа, що здійснює сценічні вистави певним колективом ар-тистів і приміщення, будинок, у якому відбуваються вистави. Театр як мистецтво називають також театраль-ним мистецтвом. Театральне мистецтво – вид мистецтва, особливістю якого є художнє відображення життя за допомогою сценічної дії акторів перед глядачами

Театральне мистецтво є синтетичним за своєю природою. Його твори містять у собі практично всі інші мистецтва: літературу, музику, образотворче мистецтво, хореографію й ін.; а також використовують численні досягнення різних наук й областей техніки. Наприклад, наукові розробки психології лягли в основу акторсь-кої й режисерської творчості, так само, як і дослідження в області семіотики, історії, соціології, фізіології.

Основою театральної вистави є драма, що визначає художні можливості й ідейний напрямок театру. При цьому літературний твір театр переводить в область сценічної дії й специфічної театральної образності – ха-рактери, конфлікти драми втілюються в живих особах, вчинках. Найважливіший художній засіб, який театр бере від драми – слово, підкоряється законам драматичної дії. В одних випадках мова може виступати як за-сіб побутової характеристики персонажа, в інших – розкривати через словесну тканину ролі складні кон-флікти свідомості й психології героя. Мова на сцені може мати форму великого висловлення (монолог), про-тікати як розмова з партнером (діалог), адресуватися глядачеві або звучати як міркування героя, його «внут-рішній монолог» і т. д.

Театр – мистецтво колективне. Спектакль – твір, що володіє художньою єдністю, гармонією всіх елемен-тів. Він створюється під керівництвом режисера й відповідно до режисерського задуму спільними зусиллями акторів, художника-сценографа, композитора, хореографа й багатьох інших працівників театру (освітлювачів, костюмерів, гримерів і т. д.). В основі спектаклю лежить режисерська інтерпретація п’єси, її жанрове, стиліс-тичне рішення. Дія спектаклю організована в часі (темп, ритм, наростання й спади емоційної напруги) і в просторі (розробка сценічного майданчику, принцип її використання, мізансцени, декорації, рух й ін.).

Зоровий образ спектаклю створюється художником-декоратором засобами живопису, театральної конcт-рукції, костюмів, освітлення, театральної техніки. Декорація може нести як образотворчі, так і виразні функ-ції, відтворювати обстановку дії або ж метафорично розкривати в зоровому образі задум режисера, бути ре-альною або умовною залежно від художніх завдань постановки, напрямку, стилю.

Головним носієм театральної дії є актор, у творчості якого втілена суть театру: здатність захоплювати гля-дачів художнім видовищем безпосередньо, життям, що протікає в них на очах, творчим процесом його вті-лення. Акторський образ створюється на основі п’єси і її тлумачення режисером – постановником спектаклю. Проте актор залишається самостійним художником, здатним лише йому одному доступними засобами відтво-рити на сцені живий людський образ, передати складність і багатство людської психології.

Характерною особливістю театрального мистецтва є його неповторність у часі: кожен спектакль існує тільки в момент його відтворення. Якщо виконавське мистецтво з розвитком техніки аудіозапису одержало можливість фіксації й подальшого багаторазового відтворення, ідентичного первісному, то адекватний відео-запис театрального спектаклю в принципі неможливий: адже дія в ньому нерідко розгортається одно момент-но в різних частинах сцени, що надає об’ємності дії, що відбувається й формує гаму тонів і напівтонів сцені-ної атмосфери. При великих планах зйомки нюанси загального сценічного життя залишаються за кадром; за-гальні ж плани занадто дрібні й не можуть передати всіх деталей.

Існують різні жанри театру, які письменники і режисери можуть використовувати для реалізації своїх творчих задумів. Основними жанрами вважаються: трагедія, комедія і драма.

Трагедія – вид драми, проникнутий пафосом трагічного (невирішуваним конфліктом, що розгортається в процесі драматичної дії і супроводжується стражданнями і загибеллю героя).

Комедія – вид драми, проникнутий пафосом комічного (протилежність трагічного).

Драма – п’єса з гострим конфліктом, який однак, на відміну від трагічного конфлікту, не такий піднесе-ний, більш приземлений, звичайний і так чи інакше може бути вирішений. Драму в цьому розумінні слова часто називають середнім жанром.

Мистецтво кіно

Кіномисте́цтво – вид мистецтва, твори якого створюються за допомогою кінознімання реальних, спеці-ально інсценованих, або відтворених засобами анімації подій.

У кіномистецтві поєднуються естетичні властивості театру, літератури, образотворчного мистецтва та му-зики на основі властивих лише йому виражальних засобів, головне з яких фотографічна природа кінозобра-ження та монтаж.

Література дала кінематографу сюжетну побудову фільму, тобто сценарій. Вона підштовхнула кіно до ракурсного бачення людини чи події (принцип ракурсного бачення), а також дала принцип монтажної по-будови. Різниця між кіно і літературою: в літературі образи умоглядні, а в кіно – зорово-словесні.

Театр дав кінематографу досвід побудови об’ємних декорацій, систему і методику розміщення акторів при постановці окремих сцен, метод підбору акторів на роль.

Живопис дав кінематографу композицію побудови кадру, організацію кольорового вирішення.

Кіномистецтво включає в себе драматичні, мовні, музичні, живописно-пластичні елементи, гру акторів. Кіномистецтво не дублює і не замінює театр, літературу, музику, живопис, а лише переробляє їх досвід у від-повідності до особливостей екранної творчості. Поява нових технічних засобів аудіовізуальної комунікації не приводить до витіснення і загибелі кіномистецтва, а розширює сферу художньої творчості, а також надає нові можливості.

Види кіномистецтва.

Ігрове кіно.Вид кіномистецтва, побудований на грі акторів.До ігрового кіно відносяться практично всі твори кінематографа за виключенням документального кіно.

Короткометражне кіно.Загалом відрізняється від повнометражного кіно лише невеликою тривалістю фільму (в основному 15–20 хвилин). Однак це лише на перший погляд, адже у вузькі часові рамки коротко-метражного фільму потрібно вмістити увесь спектр глядацьких переживань, який існує у повнометражному кіно. Тому короткометражне кіно є, з художньої точки зору, окремим видом кіномистецтва і окремим видом кінематографічної творчості. Його ще іноді називають «кіномініатюрою»

Документальне кіно.Є зовсім окремим явищем кіномистецтва. Його ще називають неігрове кіно. До-кументальним називається фільм, в основу якого покладені зйомки реальних подій і осіб. Реконструкції справжніх подій не відносяться до документального кіно. Перші документальні зйомки були проведені ще при зародженні кінематографа. В даний час документальне кіно міцно увійшло в кіномистецтво всього світу.