Криза феодально кріпосної системи і капіталістичні відносини
Визрівання передумов скасування кріпацтва. Скасування кріпацтва в Західній та Східній Україні. Економічний розвиток у пореформений період
Наприкінці ХVІIІ ст., після поділу Польщі, більша частина українських земель увійшла до складу Російської імперії. Східна Україна тих часів поділялася на такі частини: Лівобережжя (Чернігівська і Полтавська губернії), Правобережжя (Київська, Подільська і Волинська губернії), Слобожанщина (Харківська губернія) та Новоросія (південна, або степова, частина, Катеринославська, Херсонська та Таврійська губернії). Кожна з цих частин мала свої особливості в розвитку економіки. Так, на Лівобережжі та Слобожанщині переважали дрібні та середні поміщицькі господарства, які використовували працю кріпаків, що гальмувало розвиток капіталізму. На Правобережжі та в Степовій Україні переважали великі латифундії; ця обставина сприяла розвитку капіталістичних відносин. Особливо це стосується Степової України, де був найнижчий процент кріпаків. Перед реформою 1861 p. він становив у Правобережній Україні, де кріпацтво існувало з давніх часів, 58% загальної кількості населення, в Лівобережжі — 35%, у Південній Україні — 25%; пересічно по всій Україні 40% населення становили покріпачені селяни. Найменше їх було в Таврійській губернії — 6%.
Збільшувало прибутки поміщиків і промислове підприємництво. В маєтках будувались гуральні. Горілку продавали на місці і вивозили. Поміщики відкривали власні шинки, деякі з них мали до 20 шинків і більше. З 20-х років ХІХ ст. поміщики почали будувати цукрові заводи. Проте і в цукроваріння, і в суконну промисловість почав пробиватися купецький капітал.
Поміщики намагалися використати всі можливості підвищення прибутковості своїх господарств. Поряд з гуральництвом, цукроварінням, суконною промисловістю зростали інші галузі: броварництво, млинарство, медоваріння, виробництво скла, шкір тощо. Значні доходи давала суконна промисловість.
Розширення поміщицького господарства, прагнення збільшити прибутки призводили до посилення експлуатації селянства і, як наслідок, до занепаду селянського господарства. А оскільки поміщицькі й селянські господарства були тісно пов’язані, починає занепадати і поміщицьке господарство. Шукаючи виходу з цього становища, поміщики починають заставляти маєтки, бувало і вдруге, і втретє. Уряд намагався поліпшити становище поміщиків у 1830 і 1839 рр. Цар Микола І дозволив збільшувати розмір позики, що видавалася поміщикам державними кредитними установами, і одночасно зменшив банківський процент. Та ці заходи не поліпшили становища, а тільки призвели до збільшення кількості застав. На 1856 р. було заставлено 23,9% поміщицьких маєтків і 53% — селян-кріпаків. Невикуплені маєтки продавалися на публічних торгах. Їх купували більш хазяйновиті поміщики, купці, підприємці.
Таким чином, з 30-х років ХІХ ст. кріпосницьке сільське господарство опинилося в стані кризи. Про це свідчило те, що зникає натуральність господарства. Все було підпорядковане вимогам ринку. 90 відсотків товарного хліба давали поміщицькі господарства і 10 відсотків — селянські. Поміщики в гонитві за прибутками вимагали, щоб крім панщини селяни сплачували чинш, і цим самим примушували селян продавати частину своєї продукції.
Про кризу свідчило також і те, що йшло обезземелення селян, тобто їх залишали без засобів виробництва. Якщо в другій половині ХVIII ст. селяни Лівобережної України користувалися майже 75% усієї поміщицької землі, то напередодні реформи 1861 р. — тільки 45,5%. На Правобережній Україні в селян у користуванні було ще менше землі — 37%. Це мало наслідком зростання мало- і безземельних селян. На Лівобережній Україні в 1859 р. селян-городників було 10%, а халупників, тобто безземельних — 24%.
Кріпосне право було причиною низького агрокультурного рівня сільського господарства, зумовлювало його екстенсивність і низьку продуктивність. Урожайність землеробства була на низькому рівні (30—35 пудів зерна з десятини, у 2 рази менше, ніж в Англії).
У своїх господарствах поміщики почали впроваджувати машини: косилки, молотарки, віялки тощо. Але більшість цих спроб закінчувалися невдачею. Все гальмувало панування феодально-кріпосницької системи. Частина поміщиків розуміла, що вихід з цього становища був тільки в скасуванні кріпацтва.
Занепадають поміщицькі рудні, не витримуючи конкуренції великих металургійних підприємств, побудованих купцями.
Особливо важким було становище посесійних підприємств у зв’язку з тим, що власники посесійних підприємств не мали права відчужувати робочу силу від підприємств. Вони зверталися до уряду з вимогами звільнити їх від посесійних селян. У 1840 р. така постанова вийшла. У результаті за порівняно короткий строк посесійні підприємства перетворились у капіталістичні.
Промисловий переворот в Україні відбувався повільно. Його гальмувала існуюча феодально-кріпосницька система. Повільно йшло нагромадження капіталу, тому що робітниками на підприємствах були в більшості кріпаки, відпущені на чинш. Підприємець мусив платити робітнику не тільки суму прожиткового мінімуму, але й суму, що йшла на чинш. Кріпосне право звужувало ринок робочої сили, 59,7% усього селянства становили селяни-кріпаки. Ця ж обставина звужувала і внутрішній ринок. А оскільки сільське господарство знаходилось у стані кризи, не досить широким був ринок сировини для промисловості.
Успішно розвивалася сірчана промисловість.
В розвитку економіки Галичини важливе місце належало торговельному капіталу. Він відігравав важливу роль у зовнішній торгівлі, головною статтею якої була худоба.
Головною причиною економічної відсталості Галичини було кріпацтво. Воно зумовило вузький внутрішній ринок, що стримувало розвиток місцевої промисловості. Друга важлива причина економічної відсталості Галичини — особливість галицького торговельного капіталу. Купці займалися лихварством і не вкладали капітали в промисловість. Існували й інші причини: незручні шляхи транспортування товарів на Захід (через Карпати), митна політика австрійського уряду тощо.
Економічна думка України
Бурхливий розвиток продуктивних сил у пореформлений період
супроводжувався значними соціальними зрушеннями. Поглибленням соціальних
суперечностей, пожвавленням суспільної думки. Зміни, що сталися в
економічному та суспільному житті країни після реформи 1861 року,
позначився і на розвитку політичної економії.
Економістів цікавлять проблеми аналізу економічних категорій, з’ясування
предмета ПЕ, якій вони надавали виняткового значення в суспільному
житті.
Одним з перших розробив курс ПЕ російською мовою Т.Ф.Степанов
російською мовою Т.Ф.Степанов
(1795-1847) – професор ПЕ Харківського університету. Степанов широко і
творчо використовує надбання світової науки в галузі ПЕ. Аналізує такі
питання, якпредмет ПЕ, суть і джерела багатства, продуктивні й
непродуктивні класи, продуктивну й непродуктивну працю, суспільний поділ
праці, відношення між виробництвом та споживанням, цінність, капітал,
заробітну плату, прибуток, ренту, процент, кредит, НД тощо. У
висвітленні цих категорій Т.Степанов не був оригінальним. В дусі Сміта
він визначає такі категорії, як цінність, багатство. Під капіталом він
фактично розуміє засоби виробництва, хоч і застерігає проти однобічного
його розуміння. Він не лише аналізував і пропагував теоретичні ідеї
західноєвропейських економістів, а й пов’язував йх з російською
дійсністю, використовував для критики феодально-кріпосницької системи.
Англійський імперіалізм
Английский империализм принято называть колониальным, потому что здесь гипертрофированное развитие получила именно эта сторона новой экономики.
Известно, что уже к 70-е гг. XIX в. Англия успела захватить больше колоний, чем другие страны. В последней трети и ого столетия она еще увеличивает колониальные владения, присоединив огромные территории в Африке.
Остальные континенты к этому времени были уже разделены на сферы влияния, а в Африке европейцы владели только небольшими территориями по океанским берегам. Внутренние земли оставались для европейцев белым пятном. Туда пробираются лишь отдельные путешественники, купцы, миссионеры. Они, по сути дела, ведут разведку для будущих колониальных захватов.
В конце 70-х годов положение резко меняется. Крупные страны бросают в Африку вооруженные силы и начинают двигаться от своих опорных баз на побережье в глубь континента, присоединяя все новые территории.
Англичане двигались главным образом с двух сторон; с севера, где их опорой был Суэцкий канал, и с юга, где английскую экспансию направляли месторождения золота и алмазов. Эти месторождения были обнаружены в Южно-Африканской бурской республике. И предлогом для захвата этой республики пило жестокое отношение буров к туземцам.
За два десятка лет вся Африка была поделена. В 1898 г. на последней незанятой территории у крепости Фашода в Судане встретились английский и французский отряды, отправленные для захвата этой земли. Англичане стремились этим соединить свои северные владения с южными, французы — западные с восточными. Но пути пересеклись. В маленькой крепости стоили два отряда, над ней развевались английский и французский флаги, а командиры разговаривали в ожидании решения дипломатов. Последний "ничейной" земли был поделен. дел был неравным. В руки Англии попала Нигерия — страна зол марганца и олова, а французы лучили часть Сахары (через Сахару французы собирались строить железную дорогу, соединяющую владения). Журналисты иронизировали: "Французы получили больше квадратных миль земли, но в стране с сыпучей, очень сыпучей почвой". Однако потом на этой земле была обнаружена нефть.
Фашодский инцидент стал переломом. С этого момента мир был поделен, причем больше половины всех колоний Земле принадлежало Англии. Территория английских колоний была в сто раз больше территории самой Англии, и Англия гордо заявляли, что над Британской империей никогда не ходит солнце.
Колонии обеспечивали Англии огромные преимущественно перед другими странами, но именно эти преимущества тормозили рост английской экономики. Каким образом?
1. Английская промышленность оказалась в привилегированном положении. Она имела в колониях монопольные источники дешевого сырья и монопольные рынки сбыта. Таким образом, английские промышленники имели гарантирован прибыли, и поэтому у них не было стимула к технической совершенствованию своих предприятий. Колониальные рынки и без этого поглощали их продукцию. А между тем оборудование английских заводов к началу XX в. уже морально устарело: ведь они строились раньше, чем заводы Германии и США. Достаточно сказать, что основой английской энергетики ост вались паровые двигатели, тогда как в Германии и США регламентирующие позиции завоевывала уже электроэнергетика.
2. Наиболее выгодным употреблением капитала был вывоз его в колонии: там прибыли были выше уже по причине, что низкой была оплата труда туземных рабов. Поэтому новые капиталы, которые накапливались в Англии преимущественно уходили в колонии, а не вкладывались в свою промышленность.
3. Главным рынком сбыта английской промышленности пыли колонии, но колонии были рынком для потребительских товаров, для продукции легкой промышленности. Поэтому ведущую роль в Англии сохраняет мелкая промышленность, тогда
пак в Германии и США уже усиленно развивалось машиностроение. Особенно отставало в Англии развитие новых отраслей промышленности — электротехнической и химической.
Эти обстоятельства привели к потере Англией промышленной монополии. Она перестала быть "фабрикой мира". Если и середине XIX в. Англия давала половину мировой промышленной продукции, то к 1914 г. ее удельный вес в мировом промышленном производстве сократился на 20%. Если мировое промышленное производство с 1871 по 1913 г. выросло в 5 раз, го английское — только в 2 раза. По объему промышленного производства Англия теперь отходит на 3-е место в мире, ее обгоняют США и Германия.
Замедленными темпами в Англии идет и концентрация производства, а следовательно, и образование монополии. Монополии высшего типа, тресты и концерны, раньше всего образуются в военной промышленности. Крупнейшие из них — Армстронг" и "Виккерс", которые потом слились в один трест ' Виккерс".
А в других отраслях образование монополий замедляла политика свободной торговли. Рынок Англии был открыт для иностранных товаров, поэтому если бы здесь несколько фирм но производству какого-то товара объединились в монополию и договорились о повышении цен, то потребители стали бы покупать более дешевые импортные товары, а продукция монополии не нашла бы сбыта.
С потерей промышленного лидерства такая политика стала нецелесообразной. Германские и американские товары не только успешно вытесняют английские с мировых рынков, но проникают в Англию и там успешно конкурируют с ними.
Но особенно затормозила колониальная империя развитие. сельского хозяйства Англии. Дешевые сельскохозяйственные продукты шли из всех колоний, и это дополнялось притоком дешевого хлеба из Америки. Английские фермеры не выдержать конкуренции: ведь они часть доходов были вынуждены отдавать в качестве арендной платы лендлордам. Фермеры разоряются. Накануне Первой мировой войны сельским хозяйством занималось только 8% населения Англии.
В первую очередь резко сократились посевы зерна. Несколько дольше держалось мясное животноводство, пот что мясо — скоропортящийся продукт и его трудно везти рез океаны, а особенно через тропические воды. Но в XIX в. появились пароходы-рефрижераторы, и Англия была засыпана дешевым мороженым мясом из колоний.
В результате английское сельское хозяйство сохранило значение только в качестве пригородного. Оно поставляло города свежие овощи и продукты животноводства. А 2/3 потребляемой сельскохозяйственной продукции теперь поступало из колоний. Большие территории земли в Англии отводились под заповедники для охоты, площадки для игры в голье парки. Ландшафт Англии приобретал современный вид.
Но получая огромные доходы от колоний, Англия ста богатейшей страной мира. Английская денежная единица - фунт стерлингов — стала основной единицей международного обращения.
Англия занимала первое место в мире по вывозу капитала, причем до 75% вывозимого капитала направлялось в колок. Но что значит вывоз капитала. Это значит, что деньги вывозились из Англии и вкладывались в хозяйство других странах (преимущественно колоний), а прибыли этого хозяйства вращались обратно в Англию.
Прибыли от вывоза капитала стали главной статьей национального дохода Англии. Они были вчетверо больше дохода своей английской промышленности. Англия жила теперь в основном за счет доходов от хозяйства других стран. Она тепе могла вообще не иметь своего хозяйства, поскольку наработало хозяйство колоний
Французьський імпералізм
Перехід до імперіалізму у Франції виявився в основному монополізацією не промисловій, а банківської діяльності. Процес концентрації французької промисловості відбувався значно повільніше, ніж у США, Німеччини і Англії. Наприкінці XIX-початку XX ст. з'явилися монополії в металургії, вугільної, машинобудівної та інших галузях промисловості. У той же час за темпами концентрації і централізації банків Франція обганяла інші країни. Зростання капіталу трьох найбільших банків Франції: "Ліонський кредит», «Національна облікова контора" і "Генеральне суспільство» - відображають наступні дані: в 1870 р. їх загальний капітал становив 627 млн. франків, в 1890 р.-1510 млн., у 1909-5250 млн. франків.
Протягом майже всього XIX ст. за рівнем промислового виробництва Франція займала друге місце в світі після Англії. Однак уже наприкінці XIX ст. за цим показником вона перебувала на четвертому місці (після США, Німеччини, Англії), а за темпами приросту промислової продукції стала значно відставати і від країн більш молодого капіталізму - США, Німеччини, Росії. Якщо наприкінці 60-х рр.. Франція давала 10% світової промислової продукції, то в кінці XIX ст. - Лише 7%. Надалі її питома вага в світовому промисловому виробництві ще більш скоротився.
Причини промислового відставання Франції наступні:
1. На економічному становищі країни важко відбилося її поразки у франко-прусській війні. Загальна сума втрат склала 16 млрд. франків, загинуло близько 1,5 млн. чоловік. Франція була зобов'язана в короткий термін виплатити контрибуцію в 5 млрд. франків. До Німеччини перейшли два найбільш розвинені в економічному відношенні області: Ельзас, який був одним із центрів текстильної промисловості і розвиненого сільськогосподарського виробництва, і Лотарингія, багата покладами залізняку.
2. Французька промисловість значно відставала від своїх головних конкурентів за технічним рівнем виробництва. Обладнання, яке було встановлено на підприємствах у роки промислового перевороту, до кінця XIX ст. морально і фізично застаріло і вимагало заміни.
3. Промисловість країни відчувала брак сировини і палива, у великій кількості ввозилися коксівне вугілля і залізна руда, чорний метал, мідь, бавовна. Дороге привізне сировину підвищувало собівартість французьких товарів і знижувало їх конкурентоспроможність на світовому ринку.
4. Досить складним було становище в сільському господарстві. Його низький рівень обумовив вузькість внутрішнього ринку. Парцелярного сільське господарство затримувало "зайве" населення у землеробстві і тим самим скорочувало ринок робочої сили в країні. Селянські сім'ї обмежували кількість дітей, не бажаючи ще більше дробити сімейні наділи землі, що вело до зниження зростання населення. За 1870-1913 рр.. його кількість у Франції майже не збільшилося. Якщо у Німеччині за цей період населення зросло з 41 до 67 млн. чоловік, в Англії - з 25,8 до 41,3 млн. то Франція, що мала напередодні франко-пруської війни 36,9 млн. у першу світову війну вступила з населенням 39,8 млн. чоловік.
Низький приріст населення зменшив потенційні можливості країни з точки зору трудових ресурсів, сприяв подальшому відставання Франції і значно послабив її стратегічні позиції у боротьбі з Німеччиною.
5. Економічний розвиток стримувався і політикою французької буржуазії. Були накопичені великі грошові ресурси, які не вкладалися у вітчизняну економіку. Це пояснюється тим, що прибуток з дрібних підприємств та господарств була значно меншою, ніж від закордонних інвестицій і цінних паперів. Крім того, банки прагнули уникнути розпорошеності коштів між тисячами дрібних підприємств і бути в залежності від їх діяльності.
Відсталою була і структура промислового виробництва. Якщо в промисловості США та Німеччини переважала важка індустрія, то у французькій промисловості як і раніше провідне місце займало виробництво предметів споживання. З промислових товарів на світовому ринку більше всього цінувалися предмети розкоші: дорогі шовкові тканини, меблі, одяг, взуття, парфумерія та косметика, ювелірні вироби, вироби художніх промислів і т.д. Темпи приросту текстильної промисловості в 1870-1913 рр.. були майже вдвічі вище, ніж у 1830-1860 рр.., а чавуноливарний і вугільної різко знизилися в порівнянні з першою половиною XIX ст.
Енергетичну основу французької індустрії становили парові двигуни. Хоча Франція раніше, ніж інші країни, стала використовувати електроенергію, проте за сумарної потужності електростанцій не набагато випереджала невелику Швецію. За 1900 - 1913 рр.. французьких потужність електростанцій зросла з 130 тис. до 750 тис. кВт, у той час як у США - з 1,2 млн. до 5,2 млн., у Німеччині - з 230 тис. до 2,1 млн. кВт. < p> У зв'язку з мілітаризацією економіки, що була викликана підготовкою до світової війни, на початку XX ст. відбулися значні зміни в розвитку французької важкої промисловості. Країна досягла певних успіхів у галузі машинобудування, будівельної промисловості, авіабудуванні. За автомобілебудуванню перед початком першої світової війни Франція займала друге місце в світі. Розвивалася суднобудівна промисловість, що дозволило в 1,5 раза збільшити тоннаж торгового флоту. Виникли десятки нових чавуну-і сталеплавильних заводів. За 1900-1913 рр.. виробництво сталі збільшилося в 3 рази, чавуну - майже в 2, вугілля - у 1,2 раза.
Однак, незважаючи на очевидні успіхи французької економіки, країна залишалася аграрно-індустріальною. З 16 млн. осіб економічно активного населення в промисловості було зайнято близько 2 млн., або 12,5%, у той час як у сільському господарстві - понад 5 млн. осіб, або 31%, у торгівлі - понад 4 млн., або 25%. Франція суттєво відставала від передових країн і за темпами розвитку, скорочувалася її частка у світовому промисловому виробництві і торгівлі.
Наприкінці XIX - початку XX ст. в металургії, вугільної, машинобудівної та інших галузях промисловості Франції починається процес концентрації капіталу. За 1892-1913 рр.. кількість металургійних підприємств скоротилася більш ніж удвічі, значне скорочення відбулося в паперовій, гірничорудної та деяких інших галузях. Виникають великі монополістичні об'єднання. У 1876 р. був утворений металургійний синдикат "Коміте де Форже", що об'єднав 13 найбільших металургійних заводів. У 1883 р. виник цукровий картель, в 1885 р. - гасовий. Основні підприємства військової промисловості об'єдналися в концерн "Шнейдер Крезо", в автомобілебудуванні найбільшими монополістичними об'єднаннями стали компанії "Рено" та "Пежо". Процес монополізації охопив також текстильну і харчову промисловість. Найбільш типовими для Франції цього часу формами монополістичних об'єднань стали картелі та синдикати. Однак виникали і концерни, які об'єднували підприємства суміжних галузей.
Разом з тим темпи концентрації виробництва були повільніше, ніж у США, Німеччини і Англії. На початку XX ст. у Франції налічувалося близько 77 тис. підприємств капіталістичного типу, з них приблизно 68 тис. мануфактур. Промислових підприємств з кількістю зайнятих понад 50 осіб було 9 тис., на них працювало 30,1% робітників. У 1912 р. на одне підприємство у Франції в середньому припадало 8 робітників, у той час як у Німеччині - 17. Великих підприємств у Франції було в 3 рази менше, ніж у Німеччині.
Франція, яка була країною щодо відсталого сільського господарства і повільних темпів; промислового розвитку, разом з тим володіла величезними грошовими заощадженнями. Французькі банки через акціонерні товариства та ощадні каси сконцентрували у своїх руках багаторічні накопичення капіталів, чому в чималому ступені сприяло існування в країні переважно дрібного підприємництва в промисловості, торгівлі та сільському господарстві, не потребували великих капіталовкладень. Тому дрібний капітал на тривалий термін вкладався в банки та ощадкаси. За темпами концентрації банківського капіталу Франція займала перше місце у світі. На початку XX ст. в трьох найбільших банках ( "Ліонський кредит", "Національна облікова контора" і "Генеральне суспільство") було сконцентровано близько 70% усіх вкладень. Вони розпоряджалися грошовими капіталами країни і контролювали значну частину промислового виробництва.
Досить інтенсивно у Франції формувався фінансовий капітал. Центром фінансового капіталу країни став Французький банк. Для отримання високих прибутків фінансисти і банкіри у все більших масштабах вивозили свої капітали в інші країни. У 70-і рр.. XIX ст. французькі капітали вкладалися в будівництво залізниць Іспанії, з початку 80-х рр.. вони були спрямовані в Росію - в Донбас і Кривий Ріг. У 80-90-і рр.. французький капітал панував в економіці Туреччини, Австро-Угорщини, країнах Південної Америки.
З часом він все більше набуває позиковий-лихварський характер. Зростає обсяг вивозу французького капіталу - з 15 млрд. франків у 1880 р. до 60 млрд. франків у 1914 р. Хоча за розмірами експорту капіталу перше місце у світі займала Англія, головним світовим лихварем стала Франція. На відміну від Англії, що експортувала капітал у формі інвестицій у промисловість, Франція вивозила його головним чином у формі позички. В країні значно зросла кількість рантьє, що розміщали гроші в іноземні позики і без будь-якого промислового і торгового ризику одержували відсотки по облігаціях. Лихварські явища все більше поширювалися у Франції і в підсумку паразитичний наклали відбиток на всю економіку країни. Франція перетворилася в державу-рантьє. Так, за 1870-1913 рр.. промислове виробництво зросло в 3 рази, а експорт капіталу - в 6 разів. Напередодні війни всі цінні папери у Франції оцінювалися в 104 млрд. франків, а вкладення в промисловість і торгівлю склали всього 9,5 млрд. франків.
Лихварство французького фінансового капіталу закріплювало економічну відсталість не тільки Франції, але й країн, які отримували паризькі позики. У 1913 р. з 42,5 млрд. франків закордонних вкладень Франції 12 млрд. припадало на Росію, по 3 млрд. на Єгипет, балканські країни, Туреччину, піренейські країни, 2,5 млрд. на Австро-Угорщину, 6 млрд. на латиноамериканські країни. В інших капіталістичних країнах (США, Англія, Німеччина, Голландія, скандинавські держави) знаходилося в цілому приблизно 7 млрд. франків, у колоніях-2-3 млрд. франків. Таким чином, близько 21 млрд. франків були вкладені в слаборозвинені країни Східної Європи, Азії та Латинської Америки. За французьке лихварство багато народів платили дорогою ціною. Наприклад, на кошти від французького позики російський царизм придушував революцію 1905-1907 рр..
Французькі монопольні об'єднання брали участь у боротьбі за економічний поділ світу. Наприкінці XIX ст. Франція брала участь у 40 міжнародних монополії, напередодні першої світової війни - вже 100. Однак її промислові позиції були слабші, ніж США та Німеччини. З огляду на ці обставини, а також швидкий розвиток фінансового капіталу, Франція значно активізувала свою колоніальну політику. Наприкінці XIX ст. були завойовані Туніс, частина Західної Африки, Екваторіальна Африка, Мадагаскар і ін До початку першої світової війни Франція створила колоніальну імперію, територія якої становила 10,6 млн. м2, а населення досягло 55,5 млн. осіб. Територія французьких колоній в 21 разів перевищила територію самої Франції, яка стала другою після Англії колоніальною державою світу. До початку першої світової війни Франція створила другий за розмірами (після Англії) колоніальну імперію, територія якої дорівнювала 10,6 млн. кв. км, а населення досягало 55,5 млн. чоловік. Залежні країни стають постачальниками багатьох сільськогосподарських продуктів (рис, какао, кава, фрукти) і сировини (бавовна, вугілля, залізна руда та ін) для промисловості Франції. Крім того, з початку XX ст. зростає значення колоній як ринків збуту для французьких промислових товарів. Перед першою світовою війною Франція вивозила в колонії близько 10% всього експортованого капіталу, а частка колоній у французькому експорті товарів не перевищувала 13%, в імпорті - 9,5%. . Деякі території захоплювалися зі стратегічних мотивів.
Французька імперіалізм зіграв значну роль у підготовці і розв'язанні першої світової війни. Французька буржуазія прагнула до реваншу за поразку у франко-пруської війни, хотіла повернути Ельзас і Лотарингію і припинити спроби Німеччини встановити гегемонію в Європі і на світовому ринку.
Франція посилено готувалася до війни. Постійно зростали витрати. бюджету на армію і флот. З усіх галузей промисловості тільки військове виробництво за темпами розвитку не відставало від темпів його в інших країнах.
Таким чином, особливостями економічного розвитку Франції в другій половині XIX - початку XX ст. були відносно слабка промислова база, низький рівень концентрації виробництва і роздробленість сільського господарства. У той же час країна мала потужний фінансовий капітал, який придбав лихварський характер, володіла величезними територіями і вела активну зовнішню політику з метою розширення своїх інтересів.