Правовідносини та їх складові елементи
Правовідносини – це суспільні відносини, що представляють собоюдвосторонній конкретний зв’язок між соціальними суб’єктами, що виникає наоснові норм права. У правовідносинах виникає зв’язок між особами за допомогоюсуб’єктивних прав і юридичних обов’язків, причому цей зв’язок носить вольовийхарактер.Інакше кажучи, правовідносини, перш ніж скластися, проходять через свідомістьі волю людей. Лише в окремих випадках суб’єкт може не знати, що ставучасником правового відношення, наприклад, виявившись спадкоємцем за закономпісля смерті родича, що проживає в іншому місті.Правовідносини, як і право, на базі якого вони виникають, охороняютьсядержавою. Інші відносини такого захисту не мають. Охорона законності іправопорядку означає й охорону правовідносин, тому що останні у своїйсукупності й утворять правовий порядок як результат законності. Також правовівідносини відрізняються индивідуалізованістю суб’єктів, строгою визначеністюі взаємністю, персоніфікацією прав і обов’язків. Це завжди конкретневідношення “когось” з “кимсь”. Сторони (фізичні і юридичні особи), якправило, відомі і можуть бути названі по саме, їхні дії скоординовані. Це неспостерігається в інших суспільних відносинах, наприклад, моральних,політичних, естетичних, що не настільки формалізовані і керовані.Найбільший внесок у розвитку в правовідносинах внесла цивілістична наука. Наїї висновках і положеннях значною мірою ґрунтується і загальна теорія державиі права. Однак, вторгати з цими готовими мірками в інші соціальні сфери йаналізуючи механізм правового опосередкування суспільних відносин більшзагального і більш високого рівня, у неї виникають утруднення.Юридичний інструментарій, відпрацьований за тисячоріччя, успішнозастосовуваний у своїй області, не завжди без усяких застережень може бутивикористаний в іншій області. Звідси потреба доповнити цей механізм, зробитибільш гнучким, уніфікованим, для того щоб з його допомогою можна булоупорядкувати, регулювати й інші відносини.Відносини типу держава – держава, держава – громадянин, федерація – суб’єктфедерації, президент – парламент, депутат – виборець, а також відносини іформи взаємодії різних структур, інститутів і галузей влади, тощо виступаютьяк правові, оскільки регулюються правом. У них своя специфіка і ціправовідносини можна розділити на окремі види по різних підставах:· у залежності від предмета правового регулювання правовідносиниподіляються на конституційні, адміністративні, карні, цивільні і т.п.· у залежності від характеру на матеріальні і процесуальні· у залежності від функціональної ролі – на регулятивні й охоронні· у залежності від природи юридичного обов’язку – на пасивні,зв’язані зі здійсненням заборон і активні, зв’язані зі здійсненням визначенихпозитивних дій· у залежності від складу учасників – на прості, виникаючі між двомасуб’єктами і складні, виникаючі між декількома суб’єктами· у залежності від тривалості дії – на короткочасні і довгострокові· у залежності від визначеності сторін – на відносні, абсолютні і загальні.У відносних правовідносинах конкретно визначені всі учасники. В абсолютнихправовідносинах відомо лише управомочна сторона, а обов’язкові особи – різнісуб’єкти, покликані утримуватися від порушень інтересів управомочного.СКЛАДОВІ ЕЛЕМЕНТИ ПРАВОВИХ ВІДНОСИН:
а) суб•єкти правових відносин, юридичні властивості суб•єктів, види суб•єктів;
Елементи правових відносин складають визначені зв•язки, сукупність права і обов•язківу суб•єктів. Вона різнобічна і визнаена, як характером так і ціллю задля якої держава приймає це врегулювання, якщо в суспільних відносинах дії особи взаємно пов•язані і держава намагається ці відносини закріпити.є то вона наділяє сторони взаємними правами обов•язками. Якщо не відносини такого роду, то держава намагається зруйннувати негативний зв•язок, прекратити дані відносини. в цьому разі держва встановлює заборону на таку діяльність, притягуючи до такої відповідальності або обидві сторони даних відносин.
Під елементами правових відносин розуміють сукупність складаючих його елементів і способів їх взаємодії. До елементів правових відносин відносять:
1. суб•єктів правових відносин;
2. об•єктів правових відносин;
3. змістовні правові відносини.
1. Суб•єкти правових відносин - це учасники правових відносин, що мають суб•єктивні права і юридичні обов•язки.
Суб•єкти правових відносин - це правоздатні суб•єкти суспільного життя, які є носіями юридичних прав і обов•язків.
Для того, щоб бути суб•єктом права організація або індивіди повинні володіти правосуб•єктивністю. У державних і громадських організаціях правосуб•єктивність знаходить свій вираз у компетенції її органів, тобто в сукупності права і обов•язків, що надаються їм для для виконання відповідних функцій. Що ж до право-суб•єктивності індивидів, то юридичною передумовою найбуття статусу суб•єкта правовідносин є наявність у нього правосуб•єктивності, дійєздатність.
Під праводієздатністю розуміють обумовлену нормами права здатність суб•єкта мати суб•єктивні права та юридичні обов•язки. У людини правоздатність виникає з моменту її її народження і припиняється зі смертю.
В сучасному цивілізаційному суспільстві немає і не може бути людей не наділених спільною правоздатністю. Вона витікає з міжнародних пактівпро права людини, принципів гуманізма, свободи, справедливості. Обов•язком кожної держави - належним чином гарантувати і захищати цю якість.
Головне в діяєздатності - не право, а принципіальна можливість або здатність їх мати.
Вперше поняття правоздатності було оформлено і введено в практику буржуазними кодексами ХІХ ст. (франц. громадянський кодекс 1804р.; герман. громадянське уложення, 1894р.). Відмінність правоздатності від суб•єктивного права в тому, що вона:
а) невід•ємна від особи- не можна людину лишити правоздатності або відграничити;
б) не залежить від кола, віку, професії, національності, майнового стану або інших життєвих обставин;
в) невід•ємна - її не можливо віддати іншим;
г) по відношенню до суб•єктивного права, вона первинна;
д) субєєктивне право - конкретне, а правоздатність - абстрактна.
Всезагальність правоздатності зводиться до того, що державна влада з самого початку наділяє всіх своїїх громадян спільними особливостями - юридичною можливостю бути носієм відповідних прав і обов•язків.
Правоздатність організацій, юридичних осіб виникає в час створення і регістрації тієї чи іншої організації і припиняється в час її ліквідації.
Дієздатність - це закріплення в законодавтсві і забезпечити державну можливість субєєктам здійснити свої права і обов•язки особистими діями.
Дієздатність залежить від віку і психічного стану особи. Дієздатність настає в повному обсязі з настанням повноліття по досягненню 18 річного віку.
Дієздатністю не володіють мололітні діти до 14 років і душевнохворі особи, які можуть мати право. По можливості їх реалізувати. За них виступають їх законні представники - батьки, опекуни і т.п.
Дієздатність буває: повна, часткова і обмежена. Повна з 14річного віку, а обмежена, коли особа обмежена в дієздатності за рішенням суду. У деяких випадках до складу правосуб•єтивності разом з праводієздатністю включається ще деліктоздатність, тобто здатність особи нести юридичну відповідальність за скоєні правопорушення. Ніхто не може бути обмеженим у правовій дієздатності, інакше як у випадку передбаченому законом.
Суб•єктами права можуть бути:
1. Фізичні особи:
а) громадяни даної держави;
б) іноземні громдяни;
в) біпатриди;
г) апатриди.
2. Організації та об•днання:
а) громадські організації;
б) підприємтва;
в) державні установи;
г) установи та їх посадові особи.
3. Соціальні спілки:
а) держава вцілому;
б) народна нація;
в) адмінстративно-територіальні одиниці;
г) трудові колективи.
В своїх взаємовідносинах і відносинах з громадянами юридичні особи діють, як єдиний суб•єкт, внутрішня структруа якого не має значення для вступаючим з ним в правовідносини.
Юридичні особи і громадяни беруть участь у відносинах, які регулюються різними галузями права. Однак умови при яких організації можуть бути визнані юридичними особами, порядок їх вининкнення, зупинка і суспільні принципи вступу у майнові відносини визнає громадянським законодавством.
Юридичними особами визнаються організації, які мають відокремити майно, можуть від свого імені набувати майнові і особисті немайнові права і обов•язки, бути позивачем і відповідачем в суді.
Різні суб•єкти вступають у правові відносин и насамперед з метою задоволення певних своїх інтересів і потреб. Для досягнення поставлених цілей суб•єкти в рамках правових відносин шляхом реалізації своїх прав і обов•язків здійснює певні дії, чим досягається результат - об•єкти правових відносин, за ради якого відбулися правові відносини.
2. Об•єкти правових відносин дуже різноманітні ними можуть бути:
-матеріальні, духовні та інші блага, за вийнятком предметів вилучених з цивільного обігу;ї
-також особа може вступати вступати в правові відносини в інтересах здійснення визначених дій. Отже об•єктом правових відносин можуть виступати як самі ці дії, та і їх наслідки;
-поведінка учасників правових відносин може бути напрвалена на саме суб•єктивне право. Це має місто в тих випадках, коли фізична особа, юридична особа домагається визнання за ними факта належності в них того або іншого юридичного права.
Деякі автори згідні з тим, що об•єктом правових відносин є те, що воно направлене або на що дії, різні матеріальні і вольові об•єкти. Під матеріальними об•єктами розуміють вцілому матеріальні та духовні блага, під юридичним - поведінка зобов•язаної особи. З цими двома видами об•єктів можна погодитись, що ж до вольового об•єкта правових відносин, то воно визначене спірне.
Отже об•єкт правових відносин визнається не те, що направлені дії сторін, а фактично їх волдя як об•кт дії з боку держави.
Питання про об•єкт право розглядає громадянське право. Правова наука використовує термін «Об•єкт» ще в одному значенні. В цьому разі мова іде про об•єкт, на який право може діяти. Право неопосередковане дії на вольову поведінку суб•єктів. Отже __ діяльність суб•єктів служить об•єктом правової дії. Оскільки суспільні відносини являються наслідком такої діяльності, то в кінцевому рахунку об•єктом правової дії виступають самі суспільні відносини.
Коло можливих правових відносин визначається законом. Об•єктами правових відносин можуть бути:
1.Матеріальні балга:
а) засоби виробництва.
2. Немайнові особисті блага:
а) життя;
б) свобода.
Характерні для кримінально-процесуальних правових відносин
3.Продукти харчової творчості:
а) твори літератури;
б) наукові твори.
Все, що являється наслідком інтелектуальної праці.
4. Гроші та цінні папери:
а) облігації;
б) гроші.
5. Наслідок поведінки суб•єктів:
а) ремонт побутової техніки;
б) будівництво будинку.
12. Правова держава та її ознаки.
Правова держава — це суверенна політико-територіальна організація влади, яка існує і функціонує в громадянському демократичному суспільстві на підставі соціально-справедливого права і в якій на його основі реально забезпечується здійснення прав, свобод, законних інтересів людини і громадянина, окремих груп людей та громадянського суспільства в цілому, де держава й людина несуть взаємну відповідальність. Іншими словами, це держава, в якій юридичними засобами реально забезпечено максимальне здійснення, охорона та захист основних прав і свобод людини.Справді, правові держави характеризуються ознаками як соціального змісту (матеріальними), так і формальними (структурно-організаційними, процедурними).
Ознаки соціального змісту:• юридичне закріплення основних прав і свобод людини в конституції та їх фактичне забезпечення;
• верховенство в суспільному та державному житті права й закону;
• врегулювання відносин між собою і державою на основі загального принципу: "Особі дозволено робити все, що прямо не заборонено законом";
• взаємна відповідальність та взаємодопомога особи й держави;
• притаманність усім громадянам високої правової культури;
• демократичний плюралізм та гласність — діяльність легальних політичних партій і рухів, відносна свобода засобів масової інформації тощо.
Формальні ознаки:
• чіткий розподіл функціональних повноважень держави між певними спеціалізованими системами, її органами (принцип поділу влади);
• юридична захищеність особи;
• верховенство громадянського суспільства та його представника — парламенту — над державою та її апаратом, значуще становище судових органів у суспільному та державному житті.
Правова держава може бути розбудованою лише там, де наявні інститути громадянського суспільства, в центрі якого перебуває людина, її права, свободи та інтереси
13. Правопорядок. Правопорушення: ознаки та види.
Результатом законності визнають певний її стан - правопорядок. Це реалізовані правові норми в системі суспільних відносин, у яких діяльність суб'єктів права є правомірною.
Правопорядку притаманні наступні риси: не порушення загально-правових заборон; безперешкодне здійснення правового становища людини і громадянина, державних і громадських організацій, їхніх об'єднань; реалізація учасниками правовідносин суб'єктивних прав і виконання юридичних обов'язків; невідворотність юридичної відповідальності правопорушників у разі невиконання обов'язків, порушення прав і законних інтересів.
Із законністю і правопорядком тісно пов'язані такі юридичні категорії, як суспільний і громадський порядок, дисципліна.
Суспільний порядок - реальна узгодженість суспільних відносин, що відповідають не тільки нормам права, а й соціальним принципам, суспільній моралі.
Громадський порядок - порядок у громадських місцях. Дисципліна - своєчасне і точне виконання вимог, що випливають з нормативних та індивідуально-правових актів, технологічних, організаційних, моральних, громадських та інших соціальних норм. Розрізняють такі Ті види: державна, фінансова, бюджетна, виробнича, трудова, військова, навчальна, екологічна тощо.
Отже, законність як режим відповідності суспільних відносин чинним законам (іншим нормативно-правовим актам), що утворюється завдяки їх здійсненню суб'єктами права, характеризується правопорядком.
Дисципліна як режим відповідності суспільних відносин наявним соціальним нормам, що утворюється завдяки їх здійсненню всіма соціальними суб'єктами, характеризується громадським порядком.
Поняття, ознаки та види правопорушень
Правопорушення являють собою особливу різновидність поведінки людей і інших суб'єктів суспільних відносин. Законом регулюються тільки поступки (вчинки) людей, їх дії або бездіяльність. Не можуть регулюватися нормами права думки людей або певні риси характеру. Поза своїми діями, підкреслював К.Маркс, людина не існує для закону. Якщо ж закон карає за тенденцію, за образ думок, то він служить знищенню рівності людей перед законом, роз'єднує їх. Закони, які роблять головним критерієм не дії як такі, а образ думок діючої особи — це не що інше, як позитивні санкції беззаконня.
Правопорушення — це, перш за все, діяння (дії або бездіяльність). Воно відрізняється від права і від правомірної поведінки наступними ознаками:
1. Це суспільно небезпечне або шкідливе діяння. Усі правопорушення є суспільно небезпечними або шкідливими діяннями, оскільки вони спрямовані проти суб'єктивних прав і свобод людини, юридичної особи, держави чи суспільства в цілому. Порушуючи природні права або права, які закріплені законом, правопорушник наносить шкоду людям, природі, державі чи організаціям. Шкода або соціальна небезпека буває різна: матеріальна, моральна, — іноді дуже небезпечна, коли здійснюється посягання на життя чи здоров'я людини, на державну безпеку тощо. В зв'язку із цим кримінальні злочини є найбільш соціально небезпечними серед усіх правопорушень. Наприклад, крадіжка особистого чи державного майна наносить шкоду особі або державі.
2. Правопорушення — це протиправне діяння (дія або бездіяльність). Усі правопорушення спрямовані проти вимог чинного законодавства чи природних прав людини, які Ще не закріплені в законодавстві. Вони можуть виявитися в активних фізичних діях правопорушника (порушення правил дорожнього руху, хуліганство тощо). В окремих випадках правопорушення вчиняються в результаті бездіяльності, коли на суб'єкта покладаються юридичні обов'язки, передбачені законом чи договором, а він не виконує їх, в результаті чого наноситься шкода або створюється соціальна небезпека. Наприклад, на охоронника покладається обов'язок охороняти матеріальні цінності, а він не виконав своїх обов'язків і трапилось розкрадання майна. Тому «дія» і «бездіяльність» охоплюються одним поняттям — діяння.
3. Правопорушення — це винне діяння. Воно не тільки протиправне, шкідливе, небезпечне діяння, а й винне діяння. Без вини ніхто не може бути притягнутий до юридичної відповідальності (за виключенням безвинної відповідальності при використанні джерел підвищеної небезпеки, які нанесли шкоду іншим особам). Вина — це психічне відношення особи до своїх протиправних діянь. Вона має об'єктивну і суб'єктивну сторону (як почуття вини). Особа іноді може визнавати свою вину у вчиненні правопорушення, а іноді не визнає її. В таких випадках вина доказується державними органами або позивачем по цивільних справах.
4. Правопорушення — це юридичне карне діяння. Караність означає, що в чинному законодавстві передбачено склад правопорушень, і встановлена міра юридичної відповідальності. В зв'язку із цим всі правопорушення і юридична відповідальність за них закріплені в законодавстві. Питання про відповідальність за порушення природних прав людини, які юридичне не закріплені в законодавстві, повинні вирішуватись на підставі міжнародно-правових актів, які ратифіковані Україною, або на підставі застосування аналогії права і аналогії закону в тих галузях права, де вона не заборонена.
5. В окремих видах правопорушень, особливо кримінальних злочинах, необхідно встановити причинний зв'язок між протиправними діями і наслідками, які настали. Якщо такого причинного зв'язку не буде встановлено, то не можна і ставити питання про наявність складу правопорушення. Наприклад, громадянка В. під час суперечки із своїм начальником штовхнула його об одвірок дверей, в результаті чого начальник був негайно доставлений в лікарню і через кілька годин помер. Слідчі органи кваліфікували дії гр. В. по ст. 206 ч. 2 КК України, незважаючи на те, що громадянин помер, тобто наступили тяжкі наслідки. Було встановлено, що між діями гр. В і наслідками не було причинного зв'язку. Якби був причинний зв'язок, то її дії можна було б кваліфікувати по ст. 94 — як вбивство.
Таким чином, правопорушення — це соціально-небезпечне або шкідливе, протиправне, винне діяння деліктоздатного суб'єкта (фізичної чи юридичної особи), яке передбачене чинним законодавством і за яке встановлена юридична відповідальність.
Види правопорушень – класифікаційні групи правопорушень за різними підставами розмежовуються між собою за ступенем суспільної шкідливості (небезпечності), за об’єктами посягань, за суб’єктами, за розповсюдженням, за ознаками об’єктивної і суб’єктивної сторони, а також за процедурами їх розгляду.
Отже, правопорушення класифікуються за:
а) ступенем суспільної небезпеки – на злочини і провини;
б) належністю норм права, які порушуються, до відповідних галузей права: кримінальні, цивільні, адміністративні, правопорушення у сфері трудового законодавства і інші);
в) колом осіб – особові і колективні;
г) за характером правових приписів – нормативно-правові і дисциплінарні;
д) в залежності від характеру цивільно-правового порушення – договірні і позадоговірні правопорушення;
е) правопорушення у сфері суспільного життя (в сфері соціально-економічних відносин, в суспільно-політичній сфері, в сфері побуту і дозвілля).
Найбільш поширеною класифікацією правопорушень є їх поділ за ступенем суспільної небезпеки, коли правопорушення поділяються на злочини і проступки.
Правопорушення можуть вчинятись у різних сферах суспільного життя, порушувати норми різних галузей законодавства, заподіювати неоднакову шкоду. Тому такі протиправні дії класифікуються за наступними видами.
1. Дисциплінарні проступки — порушення навчальної або виробничої дисципліни, внутрішнього розпорядку організації (установи).
2. Цивільно-правові проступки — заподіяння майнової шкоди, порушення інших майнових або особистих інтересів людей, що захищаються законом.
3. Адміністративні проступки — порушення встановленого державою порядку в громадських місцях, а також порядку управління усіма іншими сферами життєдіяльності суспільства.
4. Злочини — суспільне небезпечні дії або бездіяльність, за які у законі передбачено кримінальне покарання.
Порушення правових норм називають правопорушеннями, а найбільш тяжкі з них — порушення уголовно-правових норм — називають злочинами.
Таким чином, відрізняються:
1) соціальні норми, які притаманні будь-якому людському суспільству (мораль, звичаї, традиції) і правові норми, які встановлюються державою (закон);
2) примусова влада суспільства, притаманна будь якому людському суспільству (громадський осуд, вигнання і державні примуси (стягнення, покарання).
Правопорушення по колу осіб: особисті і групові (колективні).
Груповими називаються правопорушення, скоєні об’єднанням дій членів групи, які характеризуються визначеним ступенем загальності інтересів, цілей і єдністю дій.
Поряд із національним правом держав існує і міжнародне право. Порушення міжнародно-правової норми є міжнародним правопорушенням, яке породжує міжнародно-правову відповідальність.
Поняття злочину визначається його суспільною природою, походженням, витоками, змістом, а також суспільним призначенням його законодавчого визначення.
Злочин — це порушення уголовно-правових норм — заборон, встановлених державою, порушення правил, встановлених уголовним законом.
Чинний Кримінальний кодекс України, визначаючи злочин (ст.7), виділяє в його понятті дві головні ознаки злочину — суспільну небезпечність та протиправність.
Стаття З КК виділяє ще дві важливіші ознаки злочину — вчинення злочину винно (навмисно чи необережно), а також караність злочину.
Із законодавчого визначення злочину витікають його головні ознаки:
1) злочинне діяння,
2) суспільна небезпечність,
3) протиправність,
4) винність,
5) караність.
Практичне значення поняття злочину полягає в тому, що воно окреслює коло уголовно караних діянь, дає злочинові чітку суспільно-політичну характеристику, вказує на його соціальну спрямованість і суспільну небезпечність, викриває зміст тих суспільних благ (цінностей), які виступають його об'єктом, виконує роль міри (масштабу) для відмежування злочину від інших правопорушень.
Злочини та інші правопорушення — проступки (адміністративні, дисциплінарні і цивільні) є діяннями суспільно небезпечними і протиправними, які порушують правопорядок, норми моралі і завдають шкоди суспільним відносинам. Як злочини, так і правопорушення за суджуються суспільством, за те й інше настає покарання. Проте проступки істотно відрізняються від злочинів, а саме:
а) за злочини настає кримінальна відповідальність, за проступки — адміністративна, дисциплінарна, цивільно-правова;
б) за злочини міру кримінального покарання (позбавлення волі, виправні роботи та ін.) визначає суд, а за проступки міру покарання визначає не тільки суд, а й інші органи держави, посадові особи і громадські організації;
в) покарання за злочини більш суворі, ніж за проступки;
г) найістотніша відміна злочинів від інших правопорушень — у характері і ступені їхньої суспільної небезпечності. За характером і ступенем суспільної небезпечності злочини відрізняються, як правило, посяганням на більш важливі об'єкти, заподіянням більш значної шкоди суспільним відносинам, ніж проступки.
На підвищений ступінь суспільної небезпечності злочинів порівняно з проступками впливають об'єктивні і суб'єктивні ознаки: розмір заподіяної шкоди, спосіб, місце, час, наслідки вчиненого діяння, форма вини, мотив і мета.
Порушення правил безпеки руху і експлуатації автотранспорту тягне за загальним правилом адміністративну або дисциплінарну відповідальність, але якщо таке порушення супроводилося завданням потерпілому тілесних пошкоджень, настанням смерті чи призвело до великої матеріальної шкоди, то підвищена суспільна небезпечність перетворює його в злочин, передбачений ст. 215 КК.
Знищення особистого майна громадян є злочином за умови, якщо воно вчинене навмисно (ст. 145 КК). Необережне знищення такого майна розглядається як цивільно-правове правопорушення.
Міри кримінального покарання встановлюються тільки кримінальними законами, які приймає Верховна Рада України, а адміністративна і дисциплінарна відповідальність регулюється як законами, так і підзаконними актами.
Отже, ми визначили різні види правопорушень і можемо зробити висновок, що всі вони знаходяться в тісному зв’язку та взаємозалежності між собою.
14. Види та підстави юридичної відповідальності.
Юридична відповідальність: поняття, мета, види, підстави притягнення і звільнення
Юридична відповідальність поділяється на перспективну (позитивну) і ретроспективну (негативну).
Позитивна юридична відповідальність - сумлінне виконання своїх обов'язків перед громадянським суспільством, правовою державою, колективом людей та окремою особою.
Ретроспективна юридична відповідальність - специфічні правовідносини між державою і правопорушником внаслідок державно-правового примусу, що характеризуються засудженням протиправного діяння і суб'єкта правопорушення, покладанням на останнього обов'язку перетерпіти позбавлення і несприятливі наслідки особистого, майнового, організаційного характеру за скоєне правопорушення.
Ознаки ретроспективної юридичної відповідальності: державно-правовий примус; негативна реакція держави на правопорушення і суб'єкта, що винний у його скоєнні; обов'язок правопорушника перетерпіти несприятливі наслідки за свою протиправну поведінку. Принципи юридичної відповідальності: відповідальність винної особи за діяння, а не за виявлення наміру; законність, невідворотність, доцільність і справедливість покладення юридичної відповідальності; гуманність і своєчасність юридичної відповідальності.
Мета юридичної відповідальності - вияв її соціальної необхідності та ефективності.
Розрізняють такі види мети юридичної відповідальності: загальну превенцію правопорушення; покарання правопорушника; вплив на свідомість правопорушника; моральну перебудову особи; формування в людини, яка порушила норми права, настанови на правомірну поведінку надалі; виховний вплив на інших людей з метою попередження правопорушень з їхнього боку.
Мета юридичної відповідальності своєю чергою визначає її функції.
Функції юридичної відповідальності - головні напрямки юридичного впливу як на правопорушника, так і на інших осіб, з метою захисту правопорядку і виховання суб'єктів права, що скоїли чи можуть скоїти правопорушення.
Розрізняють такі види функцій юридичної відповідальності: превентивну (попереджувальну); виховну; репресивну (каральну); компенсаційну (поновлювальну); сигналізаційну (інформаційну).
Існування різних видів правопорушень передбачає і поділ ретроспективної юридичної відповідальності на самостійні види. Існують різні підстави поділу юридичної відповідальності на види. Залежно від суб'єктів - органів, що накладають юридичну відповідальність, її поділяють на таку, що покладається: а) органами влади; б) виконавчими і розпорядчими органами; в) судовими та іншими юрисдикційними органами. Залежно від суб'єктів правопорушників вона буває: а) індивідуальною; б) колективною.
Розрізняють також внутрішню державну і міжнародну юридичну відповідальність. Поширеною є класифікація юридичної відповідальності залежно від галузевої належності правової норми, що порушена. На цій підставі розрізняють юридичну відповідальність:
а) кримінально-правову; б) адміністративну; в) цивільно-правову; г) трудову (дисциплінарну, матеріальну відповідальність робітників і службовців) та ін.
Кримінальна відповідальність - різновид ретроспективної юридичної відповідальності, що полягає у застосуванні міри кримінального покарання до фізичних осіб, винних у вчиненні злочину.
Різновидом ретроспективної юридичної відповідальності є адміністративна відповідальність, під .якою розуміють покладення на порушників загальнообов'язкових правил, що діють в управлінні та в інших сферах, адміністративних стягнень, котрі тягнуть для цих осіб обтяжливі наслідки майнового чи морального характеру.
Самостійним видом ретроспективної юридичної відповідальності є цивільно-правова відповідальність. Це відповідальність фізичної чи юридичної особи за порушення договірних зобов'язань, за заподіяння позадоговірної майнової шкоди, а також за порушення особистих майнових прав. Завданням цивільно-правової відповідальності є захист прав власника.
Окрім майнового, цивільно-правова відповідальність має і компенсаційний (правопоновлювальний) характер. Із допомогою цивільного права регулюються і особисті немайнові відносини. На фізичну чи юридичну особу може бути покладено обов'язок спростувати відомості, які ганьблять честь і гідність громадянина або організації, коли той, хто її поширює, не доведе, що вони відповідають дійсності (ст. 7 ЦК України). Але покладення немайнової відповідальності в цивільному праві - це скоріше виняток, аніж правило. Основним же для названого виду відповідальності є майновий характер заподіяної шкоди, правової санкції та юридичної відповідальності. Трудове право передбачає дисциплінарну (статті 139-152 КЗпП України) і матеріальну відповідальність працівників (статті 130-138 КЗпП України).
- Дисциплінарна відповідальність - різновид юридичної ретроспективної відповідальності працівника за порушення трудової дисципліни з застосуванням до нього догани та звільнення. Законодавством, статутами й положеннями про дисципліну для окремих категорій працівників можуть бути передбачені інші дисциплінарні стягнення.
- Розрізняють загальну і спеціальну дисциплінарну відповідальність. Загальна дисциплінарна відповідальність передбачається Кодексом законів про працю і Правилами внутрішнього трудового розпорядку, а спеціальна - здійснюється: а) в порядку підлеглості; б) за статутами про дисципліну; в) за окремими нормативними актами.
Дисциплінарні стягнення можуть застосовувати органи, які мають право приймати на роботу (обирати, затверджувати і призначати на посаду даного працівника). На працівників, які несуть дисциплінарну відповідальність за статутами, положеннями та іншими актами законодавства, дисциплінарні стягнення можуть накладати також органи, що стоять вище від згаданих (ст. 1471 КЗпП України). Близько до дисциплінарної знаходиться матеріальна відповідальність, оскільки підставою для притягнення до обох видів відповідальності є трудове правопорушення. На відміну від дисциплінарної, матеріальна відповідальність працівника настає у випадках, коли заподіяно матеріальну шкоду.
Матеріальна відповідальність розглядається як різновид ретроспективної юридичної відповідальності працівника за матеріальну шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації внаслідок порушення покладених на нього трудових обов'язків (ст. 130 КЗпП України). Умовами накладення матеріальної відповідальності є передбачені законодавством такі ознаки: а) пряма дійсна шкода; б) протиправна поведінка працівника; в) причинний зв'язок між протиправними діями чи бездіяльністю та виниклою шкодою; г) провина працівника в заподіяній шкоді.
Матеріальна відповідальність може бути повною та обмеженою. Випадки обмеженої матеріальної відповідальності працівників передбачені ст. 133, а повна матеріальна відповідальність - ст. 134 КЗпП України.
Як самостійний вид ретроспективної юридичної відповідальності в теорії права розглядають скасування актів, що суперечать чинному законодавству. Це - особливий вид ретроспективної юридичної відповідальності, який полягає в тому, що компетентний орган чи службова особа застосовує право відновну санкцію, скасовуючи незаконно прийнятий акт. Є декілька форм названої юридичної відповідальності:
а) скасування акта, який суперечить чинному законодавству; б) визнання недійсним акта, який суперечить чинному законодавству; в) зміна акта в тій частині, що не відповідає чинному законодавству; г) давання вказівок компетентним органом чи службовою особою про обов'язкове скасування чи зміну акта, який суперечить чинному законодавству суб'єктом, який його приймав.
Не вважається формою зазначеного виду юридичної відповідальності припинення дії акта.
Підставами юридичної відповідальності є: наявність правової норми, що передбачає склад правопорушення; юридичний факт - скоєння самого правопорушення; наявність правозастосовного акта, що набрав чинності.
Невідворотність відповідальності, як один із принципів законності держави, ще не означає, що особа за кожне правопорушення має обов'язково нести юридичну відповідальність, відбути повністю покарання, чи на неї повинно бути накладене стягнення. Законодавець передбачає підстави звільнення від юридичної відповідальності.
Такі підстави передбачаються у кримінальному, адміністративному, трудовому та іншому законодавстві. Наприклад, кримінальне законодавство передбачає випадки звільнення особи від кримінальної відповідальності та від кримінального покарання (статті 50, 51 КК України). Підставами звільнення від кримінальної відповідальності можна назвати такі:
- давність притягнення до кримінальної відповідальності;
- коли до часу розслідування чи розгляду справи в суді внаслідок зміни обставин скоєне винним діяння перестало бути суспільне небезпечним чи сама особа перестала бути суспільне небезпечною;
- амністія чи помилування;
- застосування до неповнолітнього, який скоїв злочин, примусових заходів виховного характеру;
- застосування до особи, яка скоїла злочин, що не має великої суспільної небезпеки, заходів виправлення і перевиховання без застосування кримінального покарання, через притягнення такої особи до адміністративної відповідальності;
- передача матеріалів справи на розгляд у товариські суди; вжиття заходів медичного характеру;
- передача особи на поруки громадській організації або трудовому колективу.
Підставами звільнення від адміністративної відповідальності є:
- давність притягнення до адміністративної відповідальності;
- передача матеріалів справи на розгляд товариського суду, громадської організації чи трудового колективу;
- обмеження усним зауваженням у разі скоєння незначного адміністративного правопорушення.
Власник або уповноважений ним орган чи фізична особа може замість накладення дисциплінарного стягнення передати питання про правопорушення на розгляд трудового колективу або його органу (ст. 152 КЗпП України).
Підсумовуючи сказане, можна визнати два блоки підстав звільнення від юридичної відповідальності:
- особа, яка скоїла правопорушення, вважається такою, що втратила суспільну небезпечність;
- правопорушення внаслідок зміни обставин перестало бути суспільне небезпечним.
Отже, правова поведінка, як діяльність і спілкування суспільних суб'єктів права, характеризується правомірним і протиправним аспектами діянь. Правопорушення, як один із різновидів протиправних діянь, тягне за собою ретроспективну юридичну відповідальність, що є реакцією держави на правопорушника і ті діяння, які він скоїв і за які зобов'язаний понести певну кару чи стягнення з метою виправлення і перевиховання.
Підбиваючи підсумки розглянутої теми, можна зробити такі висновки:
1. Право, як і держава, має розглядатися в їх постійній взаємодії, взаєморозвитку, взаємофункціонуванні.
2. Як самостійне явище право має свої поняття, ознаки, функції, форму і середовище здійснення.
3. Теоретичні знання про право сприяють оволодінню регулятивно-юридичними механізмами в повсякденному житті, формують навички його практичного застосування.
4. Вміння користуватися правом допоможе активно здійснювати, охороняти і захищати права людини в громадянському суспільстві.
15.Загальна характеристика Конституції України.
Конституція України складається з преамбули та п'ятнадцяти розділів, які містять 161 статтю. XV розділ Конституції України - "Перехідні положення" - фактично вичерпав свій потенціал, оскільки значна частина його положень стосувалася періоду наступних п'яти років з моменту набуття чинності Конституцією України.
Розділ І Конституції України називається "Загальні засади" (статті 1-20). Зі змісту статей цього розділу вбачається, що його доцільніше було б назвати "Конституційний лад", оскільки конституційні положення розділу регламентують найважливіші сфери суспільного та державного життя: принцип поділу державної влади, територіальну цілісність держави, державний, національний та народний суверенітет, основи місцевого самоврядування, державні символи України та ін.
Розділ II Конституції України - "Права, свободи та обов'язки людини і громадянина" (статті 21- 68) становить концентруючу вісь правового статусу особи в Україні. У його статтях розкривається зміст політичних, економічних, соціальних, екологічних, культурних та інших прав. На жаль, значна частина зафіксованих прав та свобод особи в
Конституції України є декларативною, оскільки практична їх реалізація неможлива.
У розділі III Конституції України - "Вибори. Референдум" (статті 69-74) врегульовано основні форми народовладдя; встановлено, що вибори до органів державної влади та органів місцевого самоврядування є вільними і відбуваються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування; визначено, що референдум не допускається щодо законопроектів з питань податків, бюджету та амністії.
У розділі IV Конституції України - "Верховна Рада України" (статті 75-101) врегульовано загальний конституційно-правовий статус парламенту України, зокрема порядок його організації і діяльності, повноваження і компетенцію, кількісний склад і структуру, основні форми роботи, строк повноважень і підстави дострокового припинення повноважень, порядок взаємодії з іншими органами влади тощо.
У розділі V Конституції України - "Президент України" (статті 102-112) Президенту України надано правовий статус глави держави, а також визначено, що Президент України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини та громадянина. Зважаючи на те, що Україна є президентсько-парламентською республікою, Президент України наділений великим обсягом повноважень: формує уряд та інші органи державної влади, є Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України, очолює Раду національної безпеки і оборони України, підписує закони, нагороджує державними нагородами, здійснює помилування, призначає всеукраїнський референдум щодо змін Конституції України відповідно до ст. 156 Конституції України, проголошує всеукраїнський референдум за народною ініціативою та ін.
У розділі VI Конституції України - "Кабінет Міністрів України. Інші органи виконавчої влади" (статті 113-120) визначено, що Кабінет Міністрів України знаходиться на вершині ієрархічної системи органів виконавчої влади, установлено порядок організації та діяльності уряду, його повноваження і компетенцію, підстави і порядок дострокового припинення повноважень, порядок взаємодії з іншими органами державної влади та ін.
У розділі VII Конституції України - "Прокуратура" (статті 121-123) визначено основні засади конституційно-правового статусу Генерального прокурора, повноваження і компетенцію органів прокуратури.
У ст. 123 регламентовано, що організація і порядок діяльності органів прокуратури України визначаються законом.
У розділі VIII Конституції України - "Правосуддя" (статті 124-131) установлено основні засади судочинства, порядок організації і діяльності судових органів, визначено, що судочинство здійснюється виключно Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції. У ст. 131 Конституції України зазначено, що в Україні діє Вища рада юстиції, яка наділена повноваженнями вносити подання про призначення суддів на посади або про звільнення їх з посад, приймати рішення стосовно порушення суддями і прокурорами вимог щодо несумісності, здійснювати дисциплінарне провадження стосовно суддів Верховного Суду України і суддів вищих спеціалізованих судів та розглядати скарги на рішення про притягнення до дисциплінарної відповідальності суддів апеляційних та місцевих судів, а також прокурорів.
У розділі IX Конституції України - "Територіальний устрій України" (статті 132, 133) установлено основні засади територіального устрою України; регламентовано систему адміністративно-територіального устрою України, яку становлять: Автономна Республіка Крим, області, райони, міста, райони в містах, селища і села; визначено спеціальний статус міст Києва і Севастополя.
У розділі X Конституції України - "Автономна Республіка Крим" (статті 134-139) врегульовано конституційно-правовий статус Автономної Республіки Крим та її вищих органів влади у складі Української держави.
У розділі XI Конституції України - "Місцеве самоврядування" (статті 140 - 146) установлено право територіальної громади самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України; визначено матеріальну і фінансову основу місцевого самоврядування, регламентовано порядок організації та діяльності органів місцевого самоврядування, надано гарантії захисту інституту місцевого самоврядування, зокрема в ст. 145 зазначено, що права місцевого самоврядування захищаються в судовому порядку.
У розділі XII Конституції України - "Конституційний Суд України" (статті 147-153) визначено конституційно-правовий статус Конституційного Суду України, порядок його організації і діяльності, вимоги до кандидатів на посаду судді.
У розділі XIII Конституції України - "Внесення змін до Конституції України" (статті 154-159) урегульовано ускладнену процедуру внесення змін до Основного Закону України, що має сприяти його стабільності.
У розділі XIV Конституції України - "Прикінцеві положення" (статті 160, 161) визначено, що Конституція України набуває чинності з дня її прийняття. День прийняття Конституції України є державним святом - Днем Конституції України.
Розділ XV Конституції України - "Перехідні положення" (пункти 1- 4) спрямований на врегулювання та узгодження нормативно-правової бази з положеннями Конституції України.