Розвиток культури на західноукраїнських землях у міжвоєнний період

Непростими, але по-своєму яскравими були шляхи розвитку української культури у міжвоєнний час за межами УРСР. З 1919 по 1939 рр. Західна Україна була окупована Польщею. Північна Буковина перебувала під владою Румунії, а Закарпаття опинилося у складі новоутвореної Чехословаччини. У ставленні до місцевого населення проводилась фак- тично колоніальна політика. Польська, румунська, чеська адміністрації розглядали українські землі як сировинний придаток та джерело дешевої робочої сили. По хижацькому експлуатувались природні багатства краю.

Така політика прирікала місцеве населення на злиденність і тяжку працю. Особливо тяжким було становище селян- ства, яке мало низький матеріальний і духовний рівень свого життя. Не кращими були умови життя трудящих у містах. Безробіття і голод, антисанітарія переслідували західноукраїнського робітника. У 20–30-х рр. на Західній Україні соці- альні суперечності, моральна деградація виявилися особливо рельєфно.

Західноукраїнське населення було позбавлене державної підтримки у розвитку освіти, науки, мистецтва. Урядові кола Польщі навіть назву Західної України замінили на «Східну Малопольщу». Вони висунули теорію, згідно з якою нібито в «Східній Малопольщі» нема українців, а є окремі етнографічні групи населення: лемки, бойки, русини, гуцули та ін., яких потрібно прилучити до польської культури, або попросту полонізувати. Запроваджувались дискримінаційні заходи в галузі освіти і культури, закривались українські школи, культурні заклади, припинялися україномовні видання, переслідували українську літературу та мову. Під гаслом чистки суспільства від так званого «гайдамацького елементу» розпочалося масове звільнення українських робітників, зміщення з різних посад української інтелігенції.

Шовіністичні політичні кола Польщі придушували українську культуру. Для цього й вигадані були «наукові» дока- зи про те, що культура західноукраїнських трудящих начебто є «ані українською, ані польською» і, отже, заслуговує на знищення. Особливо злісні дискримінаційні заходи вживались у галузі освіти. Уряд Польщі практикував масове пере- селення вчителів-українців вглиб Польщі і насаджував у школах Західної України польських учителів-шовіністів.

Внаслідок масової полонізації шкіл на Західній Україні в 1939 р. залишилось лише 139 шкіл з українською мовою навчання. Польська мова стала офіційною урядовою мовою на окупованих землях в усіх установах та навчальних за- кладах. У школах з українською мовою навчання документацію дозволялось вести тільки польською мовою. Українсь- кий робітник чи селянин не права звернутися рідною мовою в суд або будь-який інший навчальний заклад.

31 липня 1924 р. польський уряд прийняв ганебний «кресовий» шкільний закон («кресами», тобто прикордонними смугами, польська шовіністична інтелігенція називала територію Західної України та Білорусії). Згідно з цим законом вживання української мови в школах практично заборонялося. Дітей українців у полонізованих школах шляхом мо- рального, а то й фізичного тиску змушували називати себе поляками, що живуть на польській землі. Дітям українських трудящих доступ до навчання у вузах був, як правило, закритий. Так, ректор Львівського університету Ю. Макаревич у промові з нагоди початку 1923/24 навчального року зауважував, що до університету повинні прийматися тільки ті, «які всім серцем і душею віддані польській державності, які польську культуру всмоктали з молоком матері». Але водночас не припинялися намагання розвивати національну освіту.

В 1921 р. представники демократичної громадськості створили у Львові таємний Український університет і Вищу технічну школу. Ректором університету був літературознавець і поет В. Щурат. Після державного перевороту в 1926 р. у Польщі ці заклади були розігнані, а їх майно конфісковано.

Антиукраїнські тенденції особливо посилилися після державного перевороту Пілсудського в 1926 р. Протягом 20-х років польський уряд поступово ліквідував усі відділення культурно-національного товариства «Січ». Але на той час в Україні вже існували нелегально сили різної політичної орієнтації, які проголошували гасла захисту інтересів україн- ського народу: в лютому 1919 р. створено Комуністичну партію Східної Галичини (пізніше – КПЗУ), а в 1920 виникла Українська військова організація, яка в 1929 р. перетворилася на Організацію українських націоналістів (ОУН). Крім того, на Західній Україні існували інші політичні організації національної орієнтації – Українське національно-демо- кратичне об’єднання «Львів» (з 1925), Український католицький союз (з 1931), Українська національна партія у Пів- нічній Буковині (з 1927) та ін. Відомий діяч національного руху Дмитро Донцов продовжував видавати у Львові «Літе- ратурно-науковий вісник» з додатком для молоді «Напередодні», на сторінках якого давав власну інтерпретацію поді- ям українського політичного та культурного життя.

КПЗУ орієнтувалася передусім на політичну організацію мас, цій меті вона підпорядкувала і свою культурницьку діяльність. Натомість ОУН вирішила боротися з ворогами української культури терористичними методами: так в 1930 році у Львові було убито ідеолога полонізації освіти С. Собінського, а в 1931 році – українського політика Т. Головка, який закликав українців «мирно зливатися з великим польським народом».

Важливу роль у культурному житті відігравала преса. Літературним центром національного табору був «Вісник» Д. Донцова, до нього примикав уніатський часопис «Дзвони». Лівий табір репрезентували журнали «Нова культура» (1923–1924 рр.) «Культура» (1924–1934 рр.), газети «Світло» та інші. Продовжувалося українське книговидання.

В ті часи разом з піднесенням національно-визвольної боротьби лідери національної ідеї висували теорію про «єди- ний потік» у розвитку української культури. Виступаючи за національну культуру українські національні організації утворили видавництва та періодичні видання, де пропагували свої ідеї в галузі культурного життя.

Претендувала на визначальну роль в історико-культурному процесі греко-католицька церква. У працях богословів доводилася важлива роль католицької церкви у розвитку національно-самобутньої культури в Західній Україні. Церква продовжувала сприяти збереженню української мови, культури, народних звичаїв. У 1922 році керівництво греко-като- лицької церкви підписало звернення «До всього культурного світу», в якому засуджувалася антиукраїнська політика польського уряду. На початку 30-х рр. православні та протестанти висунули ідею нового перекладу Біблії літературною українською мовою, який і здійснив надалі ієрарх української православної церкви професор Іван Огієнко. Справа но- вого перекладу об’єднувала віруючих українців, гуртувала їх довкола ідеї духовного та культурного відродження.

Релігійним началам національної культури протистояли сили лівої орієнтації, серед яких чільне місце посідали представники творчої інтелігенції, що знаходилася під впливом КПЗУ. Вони піклувалися про пропаганду досягнень на- роду Західної України на ниві соціалістичного, економічного та культурного будівництва. У періодичних виданнях, що виходили під впливом КПЗУ – «Нова культура», «Культура», «Світло», «Вікна», «Освіта», «Нові шляхи», «Наша прав- да» та ін. з позиції марксистської ідеології зображувалися перспективи культурного відродження західноукраїнських земель. Автори комуністичної орієнтації виступали з гострим осудом тверджень про елітарний характер культури і на- магалися підкреслити класовий характер духовного життя на Західній Україні. Журнал «Нова культура» закликав: «Приступаймо до творення основ культури, визволеної з кайданів рабства праці! ... Ми хочемо не тільки хліба – ми хо- чемо також знання, ми хочемо краси і сили, і ми хочемо створити їх самі без помочі покидьків капіталістичного ладу – кабаретних творців і поетів...». На сторінках згаданих видань систематично публікувалися твори Павла Тичини, Воло- димира Сосюри, Василя Еллана-Блакитного, Остапа Вишні, а також знаходили місце райдужні нариси і статті про мис- тецтво, літературу, театр у радянській Україні.

Гостру атаку проти націонал-радикальних та релігійних концепцій розвитку української культури очолювали пись- менники Я. Галан, С. Тудор, П. Козланюк, О. Гаврилюк, В. Бобинський та ін. Степан Тудор у полемічному запалі зви- нувачував діячів культури націоналістичної орієнтації в тому, що вони, прикриваючись гаслами національної культури, нібито пропагують фашистську ідеологію. Така аргументація (подібна до політичних звинувачень, що навішувались жертвам сталінського терору) закладала базу під нищення західноукраїнської інтелігенції в майбутньому.

Комуністичну ідею про класовий характер культури в антагоністичному суспільстві активно пропагував і застосо- вував Ярослав Галан. Він зазначав, що західноукраїнська культура складається з «таборів». Основою такого проділу є соціально-економічний уклад суспільства. Я. Галан писав: «Треба звернути увагу на те, що класове розмежування на цих землях настільки пекучі, що немає середніх шляхів. З одного боку – згуртований фашистський табір, а з іншого – табір боротьби за соціальне визволення».

Зусиллями «лівих» письменників Західної України, та активної участі керівництва компартії Польщі та КПЗУ у травні 1936 року у Львові відбувся антифашистський конгрес діячів культури. В ньому брали участь представники лі- ворадикальної інтелігенції Польщі, Західної України та Західної Білорусії. Ініціаторами його скликання були С. Тудор, П. Козланюк, О. Гаврилюк, Я. Галан, відомий польський режисер Л. Шіллер і єврейський поет Я. Шудріх. У доповідях («Культура і фашизм», «Пролетарська література», «Театр сьогодні», «Питання праці в Польщі» тощо) звучали закли- ки до боротьби проти фашизму як реакційної ідеології та політики, проти організації загарбницьких воєн. Підготовка, проведення і результати антифашистського конгресу діячів культури у Львові відіграли свою роль у боротьбі проти за- грози фашизації польського суспільства.

Таким чином українські землі на заході у міжвоєнний період підпали під важкий політичний та економічний прес. Політична конфронтація досягла високого напруження. Культура, розвиваючись властивими їй шляхами, також става- ла зброєю боротьби галичан за національне самоутвердження.

Розвивалась на західноукраїнських землях національна наука, особливо гуманітарного спрямування. Вона зосеред- жувалась переважно в Науковому товаристві імені Шевченка (НТШ), що діяло у Львові. Частина західноукраїн­ських учених, зокрема М. Возняк, Ф. Колесса, К. Студинський, активно співпрацювали з Всеукраїнською академією наук в УРСР. Про авторитет науко­вого товариства свідчить, зокрема, той факт, що протягом 1920-х рр. до складу його дійсних членів було обрано ряд всесвітньо відомих вчених; основоположника квантової механіки М. Планка, творця теорії від- носності А. Ейнштейна, математика і механіка М, Крилова, фізика А. Йоффе та ін. І хоча це членство мало здебільшого формальний характер, все ж воно позитивно впливало на ставлення польської влади до НТШ.

На Заході України в 20–30-х рр. були сконцентровані значні мистецькі сили. У Львові працювали художники Петро Холодний, Микола Бутович, Павло Ковтун та ін. У Львові існували власні українські мистецькі об’єднання: Гурток діячів українського мистецтва (ГДУМ), Союз українських митців (СУМ), Асоціація незалежних українських митців (АНУМ). Працювали у Львові й визначні музиканти, композитори – Станіслав Людкевич, Василь Барвінський; розви- валася театральна справа. Досягнення західноукраїнського мистецтва 20–30-х рр. закладали грунт для тієї важливої ро- лі, яку йому судилося відіграти в західноукраїнському культурному житті наступних десятиріч.

Але мріям мешканців Західної України про соціальне і національне визволення, сподіванням на духовне відрод- ження та справжню українізацію всіх ланок суспільного життя не судилося здійснитися у «вікопомному вересні» 1939 року. Об’єднання західноукраїнських земель у складі СРСР, де українізація як соціально-культурний процес була вже придушена, не сприяло розвиткові справді вільної самобутньої культури.