Визначте Роль Кирило-Мефодіївського братства в житті української інтелігенції
34. Визначте роль громад у суспільному та культурному житті XIX ст.. Розвиток економіки, ускладнення суспільного життя все більше потребували працівників духовно-інтелектуальної сфери — інтелігенції. Саме з її середовища виходили активні громадські діячі, які ставали провідниками українського національного руху. Особливе місце в цій справі належить Кирило-Мефодіївському братству, яке започаткувало новий національний рух, а його провідні діячі — М. Костомаров, П. Куліш, Т. Шевченко — сформулювали сутність української національної ідеї — державна самостійність України та соціальне звільнення народу.
Наприкінці 50-х - на початку 60-х років XIX ст. розвинувся громадівський рух. Він продовжив вирішення поставлених Кирило-Мефодіївським братством питань освіти народу, розвитку української видавничої справи, які мали б сприяти відродженню української національної самосвідомості. Найвидатнішими громадами початкового періоду стали Петербурзька та Київська. Вони видавали популярні книжки для народного читання, організовували недільні школи для дорослих, книгозбірні.
Російські власті придушили першу хвилю громадівського руху, оскільки в культурно-освітній діяльності вбачали загрозу «потрясіння держави». Вершиною реакції початку 60-х років став Валуєвський циркуляр.
Після поразки революції 1848-1849 pp. пішов на спад національно-визвольний рух і в Західній Україні. У другій половині 60-х років, досягнувши компромісу з Габсбургами, владу в Східній Галичині перебрали до своїх рук польські шляхтичі.
Частина галицьких провідників старшого покоління через відчай і безпорадність обрали москвофільську орієнтацію. Представники молодшого покоління — народовці — звернули свої погляди до Східної України. Вони брали наснагу з культури власного народу.
Свою діяльність народовці розпочали з культурно-освітньої роботи, а наприкінці 70-х років поступово почали вести політичну роботу, яка відображала не лише духовно-культурні, а й соціально-економічні потреби та інтереси народу. У другій половині 90-х років це привело до створення політичних партій і визначення нової політичної мети: здобуття політичної самостійності та соборності України.
На початку 70-х років XIX ст. знову набрав сили громадсько-політичний рух у Східній Україні. Представники старшого покоління громадівського руху зосередили свою увагу на літературній та науковій роботі, досягнувши в цій царині помітних успіхів.
Громадівців молодшого покоління вони спрямовували на ведення культурно-освітньої роботи. Пожвавлення українського руху спричинив новий удар властей - Емський указ, яким заборонялося українське друковане й усне слово.
Новий етап українського громадсько-політичного руху започаткувало «Братство тарасівців». І хоча його діяльність була припинена імперськими властями, воно дало поштовх до розгортання студентського громадівського руху. Цей рух спочатку заявив про себе як неполітичний, організовуючи заходи культурно-освітнього змісту. Разом із тим він ставав на захист конституційних політичних прав і свобод демократичного суспільства. Головним винуватцем тяжкого соціально-економічного й культурного становища українського народу студентський рух вважав російський абсолютизм. Особливе місце в еволюції національного руху в Західній і Східній Україні посів М. Драгоманов. Саме його ідеї спрямовували молоде покоління громадсько-політичних діячів до зацікавлення соціально-економічними питаннями життя народу, захисту його потреб та інтересів політичними засобами, створенням перших українських партій.
35. Проаналізуйте історію створення гімну «Ще не вмерла Україна» Гімн - величава пісня, виконання якої пов´язане із святкувими урочистостями, офіційними державними заходами, військовими парадами, політичними подіями, релігійними ритуалами тощо. Державні і національні гімни утверджують усталене традицією почуття єдності і самобутності народу. Це ті слова та музика, які змушують кожного з нас підніматися при перших же акордах, з трепетом у душі слухати мелодію, яка кличе до високого і світлого.
Своїм корінням гімни сягають глибокої давнини. Спочатку вони використовувалися для прославлення богів і героїв.
Більшість сучасних державних гімнів європейських країн зародилися у 18-19 ст. У піснях-гімнах сконцентрована жива історія народів, їх прагнення до волі, відображені шляхи визвольних прагнень, національно-політичні ідеали. Створення українсько гімну бере початок з осені 1862 року. Український етнограф, фольклорист, відомий поет, член Російського географічного товариства (1873 р.), лауреат золотої медалі Міжнародного географічного конгресу в Парижі (1875 р.) та Уваровської премії петербурської Академії наук (1879 р.) Павло Платонович Чубинський (1839-1884 рр.) пише вірш «Ще не вмерла Україна», якому у майбутньому судилося стати національним, а згодом і державним гімном українського народу. Поширення цього вірша серед українофільських гуртків, щойно об'єднаних у Громаду сталося миттєво. Проте, вже 20 жовтня того ж року шеф жандармів князь Долгоруков дає розпорядження вислати Чубинського «за вредное влияние на умы простолюдинов» на проживання в Архангельську губернію під нагляд поліції. Перша публікація вірша П.Чубинського була у львівському журналі "Мета", 1863, № 4
Отримавши поширення на Західній Україні патріотичний вірш не пройшов повз увагу й релігійних діячів того часу. Один з них, отець Михайло(Вербицький) (1815-1870 рр.)., ще й знаний композитор свого часу, захоплений віршем Павла Чубинського пише музику до нього. Вперше надрукований у 1863, а з нотами - 1865 вперше почав використовуватись як державний гімн у 1917 році.
У 1917-1920 "Ще не вмерла Україна" як єдиний державний гімн законодавче не був затверджений, використовувалися й інші гімни.
15 січня 1992 музична редакція Державного гімну була затверджена Верховною Радою України, що знайшло своє відображання у Конституції України. Проте, тільки 6 березня 2003 року Верховна Рада України ухвалила Закон „Про Державний гімн України", запропонований президентом Леонідом Кучмою. Законопроектом пропонувалося затвердити як Державний гімн Національний гімн на музику Михайла Вербицького зі словами тільки першого куплета і приспіву пісні Павла Чубинського «Ще не вмерла Україна». У той же час перша строфа гімну, згідно з пропозицією президента, звучатиме «Ще не вмерла України і слава, і воля».
Цей закон підтримали 334 народних депутати, проти висловилися 46 з 433, що зареєструвалися для голосування. Не брали участі в голосуванні фракції Соцпартії і Компартії.
З прийняттям цього закону Стаття 20 Конституції України набула завершеного вигляду. Національний гімн на музику М.Вербицького отримав слова, віднині затверджені законом
36. Дайте характеристику творчості М.В.Гоголя та її роль для розвитку української культури. М. Гоголь з дитинства глибоко вивчав не тільки історію та культуру України, а й всесвітню історію, національну етнографію та фольклористику.
Він уважно простудіював праці Геродота, Тіта Лівія, французьких філософів-просвітителів, здобутки сучасної йому європейської історіографії, скрупульозно опрацьовував джерела, зокрема й рукописні, склав бібліографію. Отже, він був істориком-ерудитом. Віддавши свій талант на розбудову російської літературної мови, Гоголь не тільки позбавив рідний край одного з найбільших його геніїв. Невільно він своєю діяльністю зміцнював "общерусский язык" — головне знаряддя русифікації власного народу, його духовного знекровлення. Якби шляхом Гоголя пішла вся творча еліта України, українську мову було б де-факто зведено на рівень діалекту, а нація, позбавлена головної консолідуючої сили — загальнонародної літературної мови, не змогла б протистояти загрозі тотального мовно-культурного поглинання імперським Молохом. М. Гоголь розглядав український народ як давній, великий і могутній, самобутній і волелюбний європейський народ. До Гоголя, онука знаменитого “стану козацьких канцеляристів”, що, за словами М. Грушевського, “залишилися об’єктом гордощів для пізніших поколінь українських патріотів” 3, подібно характеризували український народ козацькі літописці Самійло Гоголь часто говорив Максимовичу про свою мрію купити хату із садо чком “где-нибудь на горе, чтобы оттуда был виден и кусочек Днепра” — мрія багатьох українських творчих діячів аж до О. Довженка та К. Білокур. А коли Максимовича було призначено першим ректором Київського університету, Гоголь у листі до друга сонячними, теплими фарбами, як і в своїх художніх творах про Україну, змальовує Київ: “Ты теперь в таком спокойном, уютном и святом месте, что труд и размышление к тебе притекут сами”.
Головною, але невидимою причиною, яка змушувала Гоголя і Максимовича, а пізніше Є. Гребінку, Т. Шевченка, С. Руданського, В. Вернадського та інших українців повертатися до рідних країв, був стан їхнього здоров’я. Рідна, цілюща, сонячна природа, її дари, повітря, вода складають біологічну основу патріотизму. Тарас Шевченко, мріючи перед смертю про зустріч з Україною, зауважив, що її повітря відновить його здоров’я: “От якби додому, там би я, може, одужав”.
Проживаючи в 30-х роках у Петербурзі, Гоголь, як і Шевченко, надзви чайно тужив за Україною, за Дніпром, за рідним краєм. Він часто скаржився в листах на те, що невлаштоване життя і клімат, природа столиці Росії наганяли на нього невимовну тугу за сонячною Україною: “Душа надто тужить за Україною”, “Наша єдина бідна Україна”, “Тепер я взявся за історію нашої єдиної, бідної України” тощо. Такий же настрій був у Гоголя і за кордоном: італійська природа і побут, навіть діри в тинах нагадували йому рідну Батьківщину. Микола Гоголь, як останній в родоводі Гоголів, не зрікся прадідівських традицій, а лише під впливом обставин, національного гніту й приниження часто, як артистична натура, приховував свої погляди, пристосовувався до найвищих авторитетів. “Никак бы не дал преимущества ни малороссиянину перед русским, ни русскому перед малороссиянином, — зазна чав він 24.XІІ.1844 у листі до фрейліни О. Смирнової. — Обе природы слишком щедро одарены Богом, и, как нарочно, каждая из них порознь заключает в себе то, чего нет в другой”. Пояснено дипломатично з національною гідністю. Українсько-російські відносини за умов жорстокої колон іально-шовіністичної політики царату після скасування Гетьманської автономії і знищення Запорізької Січі Гоголь і далі розглядав у традиційному козацькому розумінні — “як вільний з вільним, як рівний з рівним” Величко, автор “Історії русів”, а потім і історики XІX ст.