Неокейнсіанські теорії економічного зростання

Неокейнсіанські теорії стали розвиватися, долаючи вузькі місця концепції Кейнса. Аналізуючи економіку капіталістичних країн у 30-ті рр., він неминуче мусив виходити з умов її глибокої стагнації. Відтак кейнсіанська теорія була статичною, бо брала економіку у рівновазі, а не у стані динаміки. Вона майже не розглядала довгострокових, перспективних тенденцій, оскільки була тільки спробою пояснити сучасний Кейнсу стан економіки, з'ясувати умови «повної зайнятості».

У післявоєнні роки на перший план соціально-економічного розвитку західних країн виступають не проблеми «повної зайнятості», а проблема економічного зростання.

Об'єктивною передумовою для появи такої проблеми стали процеси, що відбувалися в розвитку економіки в післявоєнний період. Розгортання НТР, нерівномірний розвиток капіталістичних країн, високі темпи економічного зростання в соціалістичних країнах поставили цю проблему на порядок денний. Найбільш непокоїли західних економістів високі темпи зростання економіки соціалістичних країн, що загострювали проблему «економічного змагання двох систем». Не випадково американський економіст Є. Домар писав, що проблема темпів перетворюється на проблему самого існування капіталізму.

Саме за цих умов і з'являються теорії економічного зростання, автори яких роблять спроби створити теорію відтворення придатну для різних кон'юнктурних умов, визначити загальні фактори економічного зростання.

Поява цих теорій була б неможливою без суттєвої зміни поглядів на роль держави в регулюванні відтворювальних процесів.

Теоретична модель зростання, що була побудована Кейнсом, передбачала можливість впливати на величину сукупного попиту, зайнятості та національного доходу регулюванням «незалежних змінних» - схильності до споживання, граничної ефективності капіталу та норми процента.

Ідеї Кейнса розвинули його послідовники - А. Хансен, Р. Харрод, Є. Домар та ін. Після другої світової війни, намагаючись уникнути недоліків моделі Кейнса, неокейнсіанці опрацювали нові (моделі Р. Харрода, Є. Домара).

Теоретики економічного зростання - неокейнсіанці - прагнуть динамізувати статичну модель Кейнса та обгрунтувати умови стійкої рівноваги з використанням не тільки «дохідного ефекту» Кейнса, а й «виробничого ефекту», тобто повної зайнятості виробничих потужностей і робочої сили, а також виявити причини порушення такої рівноваги. Якщо Кейнс застосовував модель мультиплікатора для короткострокового періоду, то неокейнсіанці розширили часові межі дії мультиплікатора, використовуючи цю модель у динамічному аналізі. Важливим нововведенням неокейнсіанської теорії саме і є включення «виробничого ефекту» у модель зростання і врахування умов, необхідних для забезпечення безперервного зростання економіки (динамічної рівноваги).

Модель Харрода—Домара

Oднофакторна модель зростання. В економічній літературі відома модель Харрода—Домара*3. У ній автори враховують як єдиний фактор економічного зростання лише капітал, тобто це однофакторна модель. Вихідною умовою такої посилки є те, що капітал (як фактор) наче «вбирає» в себе потенції решти виробничих факторів.

*3: {Назва моделі походить від прізвищ двох авторів — англійського економіста Р. Ф. Харрода та американського економіста Є. Д. Домара, які розробили свої варіанти моделі визначення темпів зростання. Але ці варіанти були дуже схожі, тому в літературі вони дістали назву як модель Харрода—Домара.}

Ця модель базується на ряді припущень (абстракцій). Так, передбачається, що задіяні всі фактори виробництва, зберігається рівновага попиту і пропонування та рівні їхніх приростів, залишаються постійними співвідношення між заощадженнями S та інвестиціями І. На практиці це далеко не так.

Модель Харрода—Домара слугує допоміжним інструментом у розв’язанні проблем економічного зростання в довгостроковому періоді, допомагає виявити характер взаємозв’язків у динаміці та проілюструвати їх.

Формула (рівняння) Харрода—Домара має такий вигляд:

G = S / C, або G / C = S,

де G — темп економічного зростання; C — відношення капіталу до випуску продукції (національного доходу), тобто коефіцієнт капіталомісткості; S — частка заощаджень у національному доході.

У наведеному вище рівнянні автори моделі виходять з того, що S = I; G / С — частка чистих інвестицій у національному доході.

Таким чином, знаючи основні економічні параметри (національний капітал, національний дохід та їх співвідношення, розміри чистих заощаджень та інвестицій), можна прогнозувати приблизні темпи зростання економіки на перспективу. Проте реальні темпи можуть відрізнятись від розрахованого середнього показника, оскільки вони ще залежать від структури інвестицій, використання технічних досягнень, фази економічного циклу та інших змінних факторів, які впливають на економічну кон’юнктуру.

Или есть такой вариант в кратце

Неокейнсіанськими називають ті моделі зростання, які, як і кейнсіанська теорія взагалі, грунтуються на попиті. Один із факторів попиту – інвестиції, які мультиплікативно збільшують доход. Водночас інвестиції самі обумовлюються зростанням доходу (ефект акселератора).

Відомим прикладом моделей даного напряму є модель Домара-Харрода (30-і р. ХХ)

Схожість розглянутих моделей зумовила їх поєднання в модель Домара-Харрода. Її модифікації набули широкого практичного застосування.

Ключовими елементами моделі Домара-Харрода є величина заощаджень і схильність до заощаджень.

Головні особливості моделі Домара-Харрода:

Модель грунтується на так званій капітальній теорії вартості. Тобто приймається, що вирішальне значення для економічного зростання мають запас капіталу та його збільшення. Праці відводиться підпорядкована роль. В основу моделі покладено, що при зростанні капіталу відбувається пропорційне зростання праці (DL / DK = const, де DL – приріст праці; DK – приріст капіталу).

Модель не враховує технологічних змін.

У моделі основним фактором економічного зростання є сукупний попит.

У моделі приймається, що інвестиції (І) дорівнюють заощадження (S).

Чисті інвестиції тотожні приросту капітал (І = DK).

Отже, економічне зростання визначається часткою заощаджень у продукті (через яку оцінюється загальна схильність до заощаджень), віднесеною до коефіцієнта, що показує внесок зростання капіталу у зростання продукту.

Таким чином, модель Домара-Харрода відображає зв’язок між рівнем заощаджень, інвестиціями (капіталовкладеннями) та економічним зростанням.

 

55. Теорія суспільного розвитку Шумнетера. Теорія монополії іконкуренції.

Теорія суспільного розвитку Й.Шумпетера. Теорії монополії і конкуренції

Поняття конкуренції розглядає в іншій площині – як вияв суб`єктивних якостей виробника, підприємця – новатора. Саме підприємець, на думку Шумпетера є тією рівноважною та рушійною силою, яка водночас є і монополістом, і супротивником монополії.

Вперше ввів термін «інновація» - нововведення в галузі технології або організації виробництва. Це не просто відкриття, це нововведення прикладного характеру. Інновація спрямована на підвищення продуктивності і отримання додаткового доходу в результаті втілення нових і створення кращих за своїми якостями ідей і технологій. Інновація захоплює весь спектр діяльності: від дослідження до маркетингу.

Максимальна ефективність конкуренції виявляється в інноваціях, новаторстві, яке дає змогу просунутись вперед , а це завжди веде до створення монополії. Проте така монополія сприя поширенню інновацій, прогресивному розвитку всіх виробництв, тобто знову ж таки врівноважування економіки.

На перший план висуває такі категорії як:

Інновація

Нововведення

Підприємство

Економічна динаміка ґрунтується на розповсюдженні нововведень в різних формах – це виробництво нових товарів, застосування нових технологій, відкриття нових ринків збуту, підрив монополій, удосконалення організації та управління. Це може зробити тільки підприємець – новатор, не обов`язково власник.

З інноваціями пов`язаний циклічний розвиток капіталізму. Виділив три цикли: 1- короткі, 2- середні, 3 – довгі.

 

НЕП

Нова́ економі́чна полі́тика (неп) — економічна політика, яка проводилася в Радянських республіках починаючи з 1921 року. Була прийнята весною 1921 року X з'їздом РКП(б), змінивши політику «воєнного комунізму», що проводилася в ході Громадянської війни. Нова економічна політика мала на меті відновлення народного господарства і подальший перехід до соціалізму. Головний зміст НЕП — заміна продрозкладки продподатком в селі, використання ринку і різних форм власності, залучення іноземного капіталу у формі концесій, проведення грошової реформи (1922—1924), в результаті якої рубль став конвертованою валютою.

НЕП дозволив швидко відновити господарство, зруйноване Першою світовою і Громадянською війнами.

З другої половини 1920-х років почалися перші спроби згортання НЕПу. Ліквідовувалися синдикати в промисловості, з якої адміністративно витіснявся приватний капітал, створювалася жорстка централізована система управління економікою (господарські наркомати). Сталін і його оточення узяли курс на примусове вилучення хліба і насильницьку колективізацію села. Проводилися репресії проти управлінських кадрів (Шахтинська справа, процес Промпартії і ін.). На початок 1930-х років НЕП був фактично згорнутий.

Безперечним успіхом НЕПу було відновлення зруйнованої економіки, причому, якщо врахувати, що після революції Росія втратила багато висококваліфікованих кадрів (економістів, управлінців, виробничників), то успіх нової влади стає ще більшим, стаючи справжньою «перемогою над розрухою». В той же час, відсутність тих самих висококваліфікованих кадрів стала причиною прорахунків і помилок.

Значні темпи зростання економіки, проте, були досягнуті лише за рахунок повернення в буд довоєнних потужностей, адже Росія лише до 1926—1927 року досягла економічних показників довоєнних років. Потенціал для подальшого зростання економіки виявився украй низьким.

Приватний сектор не допускався на «командні висоти в економіці», іноземні інвестиції не віталися, та і самі інвестори особливо не квапилися до Росії через нестабільность, що зберігається, і загрози націоналізації капіталів. Держава ж була нездібна лише зі своїх засобів виробляти довгострокові капіталомісткі інвестиції.

Також суперечливою була ситуація і в селі, де явно гнобилися «куркулі» — найбільш дбайливі і ефективні господарі. У них був відсутній стимул працювати краще. Змусити село збільшувати обсяг виробництва можна було лише переклавши її на колективний спосіб господарювання, що підкоряється централізованому плануванню.

Катастрофічне становище в економіці призвело до різкого зростання невдоволення більшовиками. Воно вилилося у військові заколоти, великі робітничі страйки та селянські повстання. У 1921 р. уряд змушений був визнати повний провал політики „воєнного комунізму” і перейти до нової економічної політики (НЕП).

Основні складові НЕПу: відновлення торгівлі та товарно-грошових відносин; введення стійкої грошової одиниці, надання їй конвертованості; дозвіл приватної торгівлі; денаціоналізація середніх та дрібних підприємств, повернення їх старим власникам; введення господарського розрахунку на підприємствах (право продажу надпланової продукції); дозвіл іноземних концесій (передача на певних умовах і на певний строк права експлуатації окремих державних об’єктів); відновлення матеріальних стимулів виробництва, розвиток кооперації та оренди; зменшення державного втручання в економіку; зміна продрозверстки продподатком. За собою уряд залишав контроль за важкою промисловістю, банками, транспортом і зовнішньою торгівлею.

У сільському господарстві передбачалася система заходів, серед яких найголовнішим була заміна продрозверстки продподатком. Розмір податку визначався напередодні посівної і був у два рази меншим, ніж розмір продрозверстки, передбаченої на 1921р. Селянам дозволялося продавати надлишок продукції на ринку, організовуватися у кооперативи, а також орендувати землю та використовувати найману працю.

У промисловості НЕП передбачав повернення дрібних та середніх підприємств їхнім власникам, проведення децентралізації управління промисловістю.

Підприємства могли об’єднуватися у трести. Була відмінена обов’язкова трудова повинність, створювались умови для формування ринку робочої сили. У промисловості також дозволялося використання найманої праці та оренди. Під час проведення нової економічної політики залучався іноземний капітал шляхом створення концесій та спільних підприємств.

У торгівлі створювалися умови для розвитку трьох її форм: приватної, державної та кооперативної, відкривалися ярмарки. У 1922 – 1924 рр. було введено в обіг нову грошову одиницю – червонець, який дорівнював 10 золотим карбованцям, став конвертованим і сприяв оздоровленню економіки в цілому. Була введена єдина система податків, створювалися ощадні каси й ощадний банк.

НЕП сприяв розгортанню кооперативного руху. Сформувалась єдина система кооперації: споживчої, сільськогосподарської, кредитної, виробничої. Вона сприяла підвищенню продуктивності праці, заготівлі й збуту продукції, ефективному кредитуванню селянських господарств.

В умовах НЕПу довоєнного рівня досягли галузі легкої, харчової промисловості, виробництво предметів споживання. Проте відставали галузі важкої промисловості, транспорт і зв’язок, які були під контролем держави. Ставала очевидною невідповідність між ідеологією більшовиків і їхньою повсякденною практикою.

В кінці 20-х років НЕП було відкинуто. Приводом до цього стала чергова хлібозаготівельна криза 1927 – 1928рр. На початку 1928р. почали застосовуватись командно - адміністративні заходи керівництва.

 

 



php"; ?>