Суб’єкти міжнародного права
Суб'єкти займають центральне положення в міжнародному праві, яке покликане регулювати їх взаємини. Особливість становища суб'єктів міжнародного права полягає в тому, що вони не тільки виступають носіями прав і обов'язків, а й грають головну роль у створенні та реалізації міжнародно-правових норм. Суб'єкт міжнародного права - це носій міжнародних прав і обов'язків, що виникають відповідно до загальних норм міжнародного права або за міжнародно-правовими приписами.
Існує дві категорії суб'єктів міжнародного права: первинні (суверенні) і похідні (несуверенні).
Схема 10.2.
Держава – основний суб’єкт міжнародного права
Держави є первинними суб'єктами міжнародного права (в деяких випадках народи і нації) в силу властивого їм національного суверенітету і визнаються носіями міжнародних прав і обов'язків.
Державу характеризують три елементи: населення, територія і суверенна влада.
Державний суверенітет означає верховенство держави в межах власних кордонів і його самостійність у взаєминах з іншими державами.
Міжнародне право розглядає в якості свого суб'єкта і учасника міжнародних відносин не які-небудь державні органи або окремих посадових осіб, а державу в цілому. Всі скільки-небудь значимі міжнародно-правові дії, вчинені уповноваженими на те офіційними особами, вважаються здійсненими від імені держави.
Під територією розуміються простори земної кулі з його сухопутною і водною поверхнею, надрами і повітряними просторами, а також космічний простір і небесні тіла, що знаходяться в ньому.
Міжнародне право для характеристики територій уживає два поняття – правовий статус і правовий режим. Обидва ці поняття тісно пов`язані між собою, але не є рівнозначними. Правовий статус визначає положення даної території відносно суверенітету будь-якої держави. Правовий режим становить систему юридичних норм і правил, які регулюють діяльність і поведінку суб`єктів права на даній території.
За основними видами правового режиму всі території поділяються на три типи:
1) державна територія;
2) територія з міжнародним режимом;
3) територія зі змішаним режимом.
Державна територія – частина земної кулі, що знаходиться під суверенітетом певної країни. Належність і верховенство є двома основними ознаками державної території.
До територій з міжнародним режимом належать території земного простору за межами державної, які не належать будь-кому, а перебувають у загальному користуванні всіх країн у відповідності з міжнародним правом.
До територій зі змішаним режимом відносяться континентальний шельф і економічна зона.
Території морських просторів класифікують за ознакою приналежності до суверенної державної території, та поділяються на 3 групи: морські простори, що знаходяться під суверенітетом держави; морські простори, на яких здійснюються певні повноваження економічного характеру; морські простори, на які не поширюється суверенітет жодної з країн.
Морські простори, що знаходяться під суверенітетом держави:
а) внутрішні морські води – це морські простори, які є складовою держави, що має морські узбережжя і знаходяться під її суверенітетом.
б) територіальне море – морський пояс, розташований вздовж берега або безпосередньо за внутрішніми морськими водами прибережної держави (у держави-архіпелагу – за архіпелажними водами) і що знаходиться під його суверенітетом.
в) архіпелажні води – це води, розташовані в середині архіпелажних прямих вихідних ліній, незалежно від їх глибини чи відстані від берега. Ці води відмежовуються від інших частин моря навколо держави-архіпелага прямими архіпелажними вихідними лініями.
г) деякі морські протоки. Протока – це природній морський звужений прохід, що сполучає між собою частини одного й того ж моря, або окремі моря й океани.
Морські простори, на яких держава здійснює обмежені повноваження:
а) прилегла зона – це морський район, прилеглий до територіального моря і спільний з ним, що має ширину не більшу за 24 морських милі від зовнішнього кордону територіального моря, у межах яких прибережна держава може здійснювати контроль і юрисдикцію в окремих, спеціально передбачених галузях.
б) виняткова економічна зона – це пояс морського простору, що розташований за зовнішнім кордоном територіального моря, який прилягає до нього, має ширину до 200 миль, і відраховується від тих же вихідних ліній, що і територіальне море.
в) континентальний шельф – це морське дно і надра підводних районів, що тягнуться за межами територіальних вод протягом всього природного продовження його сухопутної території до зовнішнього кордону підводної околиці материка або на відстань 200 морських миль від вихідних ліній, від яких відмірюється ширина територіальних вод, коли зовнішній кордон підводної околиці материка не тягнеться на таку відстань.
Морські простори з міжнародним режимом:
а) відкрите море – це простір, що знаходиться за межами територіального моря, на який не розповсюджується суверенітет будь-якої держави. Для визначення поняття відкритого моря важливі обидві його ознаки: непідлеглість суверенітету якої-небудь держави та знаходження за межами територіальних вод.
б) замкнені і напівзамкнені моря – означають затоки, басейни або море, оточені двома або декількома державами, які мають сполучення з іншим морем або океаном через вузький прохід або складаються повністю чи головним чином з територіальних морів і виняткових економічних зон двох або декількох прибережних держав.
в) міжнародний район морського дна – це морське дно і його надра, розташовані за межами виняткових економічних зон і континентального шельфу прибережних держав, тобто дно морів і океанів, його надра за межами дії національної юрисдикції.
Державні кордони визначають межі державної території. Державним кордоном вважається лінія і вертикальна площина, що проходить по ній.
Розрізняють сухопутні, водні і повітряні кордони державної території.
Відповідно до сучасного міжнародного права, зміна кордонів можлива лише за наявності будь-якого з наступних трьох підстав. По-перше, при здійсненні народами і націями права на самовизначення, коли відбувається поділ або возєдн`ання держави чи народів, природним наслідком чого є встановлення нових державних кордонів і (або) ліквідація колишніх. По-друге, при обміні невеликими ділянками території між суміжними державами. І , по-третє, в випадку територіальних змін у становищі держави-агресора як санкції за агресію.
Населенням прийнято вважати сукупність індивідів, що проживають в даний момент на території певної держави.
Населення держави складається з його громадян, іноземних громадян та осіб без громадянства (апатридів). До проміжної категорії належать особи, які мають подвійне громадянство (біпатриди).
Правове становище населення держави регламентується, насамперед, нормами національного права. Значну роль у регулюванні прав і свобод індивіда відіграє і міжнародне право, норми якого визначають положення іноземних громадян, регулюють правовідносини з іноземним елементом і т.д.
Громадянство – це стійкий правовий зв'язок фізичної особи з державою, виражається в сукупності їх взаємних прав та обов'язків.
Громадянство набувається двома основними способами: за народженням і в результаті прийому до громадянства. Що стосується втрати громадянства, то можна виділити три її форми: автоматичну втрату громадянства; вихід з громадянства; позбавлення громадянства.
Основу міжнародно-правового статусу держави складають права та зобов'язання.
Для набуття державою статусу суб'єкта міжнародного права найчастіше використовується інститут визнання. Визнання є односторонній добровільний акт держави, в якому прямо або побічно заявлено про те, що вона розглядає іншу державу як суб'єкт міжнародного права і має намір підтримувати з нею офіційні відносини.
Є дві форми офіційного визнання: де-юре і де-факто. Визнання де-юре – повне і остаточне; воно тягне за собою, як правило, встановлення дипломатичних відносин у повному обсязі. В окремих випадках проміжним етапом може бути налагодження консульських зв'язків. Визнання де-факто, на практиці досить рідкісне, означає офіційне, але неповне визнання, якщо держава вважає повне визнання передчасним.
Міжнародні організації.
Міжнародні міжурядові організації виступають як похідні (несуверенні) суб'єкти міжнародного права. Похідними суб'єктами міжнародного права вважаються міжурядові організації та державно-службові утворення, створювані первинними суб'єктами міжнародного права. Засновуючи такі, держави наділяють їх міжнародно-правовою правосуб'єктністю, необхідною для здійснення низки функцій. Правосуб'єктність міждержавної організації є спеціальною, оскільки обмежена цілями і повноваженнями, які регламентовані відповідними установчими документами.
Міжнародна організація (установа) – це об'єднання держав, створене первинними суб'єктами міжнародного права на основі міжнародного договору для виконання функцій чи досягнення визначених цілей яких, має систему постійно діючих органів, володіє міжнародною правосуб'єктністю і засноване згідно з міжнародним правом
На відміну від міжнародних міжурядових організацій міжнародні неурядові організації не є суб'єктами міжнародного права. Як правило, вони засновуються юридичними та фізичними особами і є громадськими об'єднаннями з іноземними елементами.
Права і обов’язки організації похідні від прав і обов’язків держав-членів. Вони визначаються сторонами договору і закріплюються в установчих документах. Держави мають право заборони здійснювати певні дії і види діяльності своїй колективній організації. Організація не може перевищувати свої повноваження.
Організація в межах своєї компетенції має право самостійно обирати засоби і способи виконання прав і обов’язків, покладених на неї установчими документами. Але ця автономна воля повинна відповідати нормам чинного міжнародного права і знаходитись під контролем країн учасниць з метою упередження або припинення неправомірних дій.
Міжнародні організації утворюються з метою координації зусиль держав в певній галузі. Держави створюють міжнародні організації, щоб доручити їм функції, які вони не можуть здійснити самостійно. Отже, за своїм призначенням міжнародні організації перебувають на службі вищих або ширших інтересів, ніж інтереси держави. Існують міжнародні організації, які поєднують зусилля держав у певній сфері – політичній (ОБСЄ), військовій (НАТО) й інші. Існують організації, які уповноважені координувати діяльність держав практично у всіх сферах (ООН).
В сучасних міжнародних відносинах міжнародні організації грають суттєву роль для співробітництва держав. Вони мають широкий діапазон компетенцій, складну структуру, певні права і обов’язки, їх зміст і обсяги визнає так зване міжнародне внутрішнє право міжнародних організацій.
Відповідно до Віденської конвенції про право договорів між державами і міжнародними організаціями або міжнародними організаціями (1986 р.) будь-яка міжурядова, міжнародна, міждержавна організація є суб’єктом міжнародного права, якщо держави погодилися наділити її відповідними правами і обов’язками, які чітко визначені в засновницьких актах (статутах, договорах, конвенціях і ін.) і повністю відповідають основним принципам і нормами міжнародного права.
Міжнародна правосуб’єктність міжурядової організації виявляється в її правовому положенні, в об’ємі тих прав і обов’язків, якими держави наділяють організацію і від характеру яких сама організація надалі може (або не може) набувати інші права і обов’язки.
До найбільш важливих ознак правосуб’єктності відносяться: визнання якості міжнародної особи іншими суб’єктами міжнародного права; наявність визначених засновницькими документами прав і обов’язків; право на забезпечення виконання покладених функцій; право на привілеї і імунітети; міжнародно-правова відповідальність.
Представницькі органи у безпосередньому значенні цього терміна складаються з представників держав-членів (Світовий банк, Міжнародний валютний фонд, всесвітні організації технічного характеру, такі, як Міжнародна морська організація, Європейське співтовариство, загалом усі оперативні організації або організації, наділені ефективними повноваженнями прийняття рішень, практикують урівноваження голосів).
Орган має повновладність, близьку до нормативної, якщо він має повноваження здійснювати дослідження, збирати інформацію, документи, робити статистичні підрахунки і достатні кошти, щоб виконувати своє завдання. Жодне рішення не може бути прийняте без надавання повної інформації. Орган, який уповноважений зібрати цю інформацію та надати її, зумовлює таким чином рішення, які необхідно прийняти. Цей орган може, бажаючи цього чи ні, подати цю інформацію таким чином, щоб домогтися такого рішення, яке він вважає найкращим. До того ж орган, уповноважений вивчати ситуацію, може визнавати за собою право відігравати певну роль у справі гармонізації національного регулювання чи практики.
Вищим рівнем є перехід до здійснення справжніх нормативних повноважень, якщо орган має функції координації чи узгодження національних законодавств чи регламентацій держав-членів. Директиви Європейського економічного співтовариства являють собою унікальне явище: вони визначають очікувану мету, але залишають державам-членам вибирати засоби для її досягнення.
Деякі органи наділені повноваженнями висування ініціатив, пропозицій, що нагадують ті, які належать національним урядам у їх зв’язках з парламентами, це, наприклад, генеральні секретарі спеціалізованих інституцій системи Об’єднаних Націй, сама ООН чи Комісія Європейського економічного співтовариства (роль якої у висуванні пропозицій до Ради є однією з ключових у початковій інституційній рівновазі, Рада має змогу в принципі прийняти пропозиції Комісії більшістю голосів, а відхилити їх вона може лише одноголосне). Інші органи уповноважені керувати структурами, що нагадують міжнародні публічні служби, які належать їх організаціям. Нарешті, ще інші органи мають повноваження, які лежать у сфері компетенції поліції: вони здійснюють контроль, вибірковий чи плановий, попереджувальний чи фактичний, та можуть приймати рішення щодо санкцій.
Деяким органам можуть доручатися функції розслідування, посередництва, примирення. Іноді організації сприяють ліквідації конфлікту шляхом колективного постійного обговорення, яке вони організовують.
Численні організації мають юридичні органи. Як ми вже зазначали, ці органи можуть мати повноваження врегулювання протиріч, які можуть виникнути між членами організацій, між членами та самою організацією, іноді вони можуть скликатися недержавним суб’єктом права (фізичною чи юридичною особою).
Юридична особа організації певною мірою може розглядатися як об’єктивна. Тому треті сторони можуть бути притягнутими до відповідальності стосовно організації, якщо вони заподіяли їй шкоду.
До того ж організація укладає контракти та договори з іншими суб’єктами права. Комісія з міжнародного права розробила проект Конвенції про договори, які укладені між державами та міжнародними організаціями або між двома чи більше міжнародними організаціями, але він не був прийнятий.
В якості суб’єктів міжнародного права достатньо часто науковці і практики визначають транснаціональні компанії (далі - ТНК). Де пояснюється тим, що ТНК стають все більш важливими суб’єктами міжнародних відносин, чинниками впливу на національну і світову економіку. Економісти намагалися системно вивчати їх у сімдесяті роки, а юристи зацікавилися ними трохи пізніше. Втім, міжнародне право у цій галузі знаходиться ще у зародковому стані.
Можна відрізняти ТНК за природою: нафтові, газові компанії; за призначенням: використання у світовому масштабі технологічних переваг (ІВМ чи Соса-Соlа, наприклад); випадкові: транснаціоналізація компанії була результатом особливої історичної події.
Можна також розрізняти ТНК сектору первинних ресурсів: розробка шахт, агроіндустрія; стратегічні виробництва: автомобілі, електроніка, інформатика; комерційна стратегія: адаптація до різноманітних ринків збуту; сектору послуг: банки, страхові компанії, транспорт, туризм, технології.
Хартія економічних прав і обов’язків держав (1974 року) визначила принцип підпорядкування ТНК національному законодавству і зафіксувала, що кожна держава має право регулювати і контролювати діяльність транснаціональних компаній в межах дій своєї національної юрисдикції і приймати заходи для того, щоб така діяльність не суперечила її законам, нормам і постановам і відповідала її економічній і соціальній політиці. Транснаціональні корпорації не повинні втручатися у внутрішні справи держави, що приймає.
ТНК юридично визнаються суб’єктами національного права. При цьому використовується два підходи: вони є суб’єктами права або держави реєстрації ТНК, або держави осідлості ТНК, тобто держави, в якій розташовані або адміністративний центр або місце основної господарської діяльності.