М.Коцюбинський. Intermezzo (уривок)
Лишалось тільки ще спакуватись... Се було одно з тих незчисленних «треба», які мене так утомили і не давали спати. Дарма, чи те «треба» мале, чи велике - вагу те має, що кожен раз воно вимагає уваги, що не я їм, а воно мною уже керує. Фактично - стаєш невільником сього многоголосного звіра. Хоч на час увільнитись від нього, забути, спочити. Я утомився.
Бо життя безупинно і невблаганно іде на мене, як хвиля на берег. Не тільки власне, а і чуже. А врешті - хіба я знаю, де кінчається власне життя, а чуже починається? Я чую, як чуже існування входить в моє, мов повітря крізь вікно і двері, як води притоків у річку, я не можу розминутись з людиною. Я не можу бути самотнім. Признаюсь - заздрю планетам: вони мають свої орбіти, і ніщо не стає їм на їхній дорозі. Тоді як на своїй я скрізь і завжди стрічаю людину.
Так, ти стаєш мені на дорозі і уважаєш, що маєш на мене право. Ти скрізь. Се ти одягла землю в камінь і залізо, се ти через вікна будинків - тисячі чорних ротів - вічно дихаєш смородом. Ти бичуєш святу тишу землі скреготом фабрик, громом коліс, брудниш повітря пилом та димом, ревеш від болю, з радості, злості. Як звірина. Скрізь я стрічаю твій погляд; твої очі, цікаві, жадні, влазять у мене; і сама ти, в твоїй розмаїтості кольорів і форм, застрягаєш в моїй зіниці. Я не можу розминутись з тобою... я не можу бути самотнім... Ти не тільки ідеш поруч зі мною, ти влазиш всередину в мене. Ти кидаєш у моє серце, як до власного сховку, свої страждання і свої болі, розбиті надії і свою розпач. Свою жорстокість і звірячі інстинкти. Весь жах, весь бруд свого існування. Яке тобі діло, що ти мене мучиш? Ти хочеш бути моїм паном, хочеш взяти мене... мої руки, мій розум, мою волю і моє серце... Ти хочеш виссати мене, всю мою кров, як той вампір. І ти се робиш. Я живу не так, як хочу, а як ти мені кажеш в твоїх незліченних «треба», у безконечних «мусиш».
Я утомився.
№4
Яке місце наведеного уривка в сюжеті твору? Як зображено конфлікт? Визначити роль деталей.
В.Стефаник. Новина (уривок).
То прийшов він вечором додому та й застав дівчата на печі.
- Дєдю, ми хочемо їсти, - сказала старша, Гандзуня.
- То їжте мене, а що ж я дам вам їсти? Аді, є хліб, та й начинєйтеси!
Та й дав їм кусень хліба, а вони, як щенята коло голої кістки, коло того
хліба заходилися.
- Начинила вас та й лишила на мою голову, бодай ї земля вікінула! А чума десь ходить, бодай голову зломила, а до вас не поверне. Цеї хати і чума збояла би си!
Дівчата не слухали татової бесіди, бо таке було щоднини і щогодини, і вони привикли. їли хліб на печі, і дивитися на них було страшно і жаль. Бог знає, як ті дрібонькі кісточки держалися вкупі? Лише четверо чорних очей, що були живі і що мали вагу. Здавалося, що ті очі важили би так, як олово, а решта тіла, якби не очі, то полетіла би з вітром, як пір’я. Та й тепер, як вони їли сухий хліб, то здавалося, що кістки в лиці потріскають.
Гриць глянув на них з лави і погадав: «Мерці», - і напудився так, що аж його піт обсипав. Чогось йому так стало, як коли б йому хто тяжкий камінь поклав на груди. Дівчата глемедали хліб, а він припав до землі і молився, але щось його тягнуло все глядіти на них і гадати: «Мерці!».
Через кілька день Гриць боявся сидіти в хаті, все ходив по сусідах, а вони казали, що він дуже журився. Почорнів, і очі запали всередину так, що майже не дивилися на світ, лиш на той камінь, що давив груди.
№5
Визначити тональність вірша, характер переживання ліричного героя. Вказати на особливості ритміки, клаузул, роль перенесень.
В.Стус
Ти десь живеш на призабутім березі
моїх змілілих пам’ятей. Блукаєш
пустелею моїх молодощасть,
як біла тінь суворої скорботи.
Так часто Бог нам зустрічі дарує -
в цій келії. Так часто я тебе
зову крізь сон, щоб душу натрудити
повік незбутнім молодим гріхом.
Припертий до стіни (чотири мури -
і п’ятого кутка ніяк не знайдеш).
Чи не щодень до сповіді стаю,
та жодної мені нема покути.
На кожнім мурі проступає рить
Журби твоєї. Посестри - подоби
(нічний твій поступ) - в кількоро очей
зорять на мене поглядом німотним -
дошукуються давньої душі.
Ти є в мені. І так пробудеш вічно,
свічо моя пекельна! У біді,
вже напівмертвий, я в тобі єдиній
собі вертаю певність, що живий,
і жив, і житиму, щоб пам’ятати
нещастя щасть і злигоднів розкоші,
як молодість утрачену свою,
жоно моя загублена! Тобою
я запізнав ті розстані, які
нам доля не прощає. За тобою
спинив я часу плин. І кождодня
вертаюся в витоки. Надто тяжко
ступати безворотною дорогою,
де втрачено початки і кінці.
Я здумано живу і не зберуся
натішитися злагодою ночі
і забуття. Неначе стовп огненний,
мене ти з себе викликаєш, надиш -
забутим, згубленим, далеким, карим
І золотим. Куди ж мене зовеш,
Брунатна бджілко? Дай мені лишитись
у цьому часі страдному. Дозволь
зостатися з бідою наодинці.
І - а чи вмерти, чи перемогти.
Дарма. Ти знову в сни мої заходиш
вельможно мури прочиняєш всі -
і золоті, брунатні, карі очі
йдуть зовсібіч на мене. І беруть
у свій полон.
До молодості зносять,
аби жбурнути - в прірву...
№6
Визначити місце й роль наведеного уривка в композиції новели. Яка тут форма викладу? її змістовність. Визначити 5-6 тропів.