СТАН ВОДНИХ БАСЕЙНІВ УКРАЇНИ

 

Розглянемо екологічні проблеми Дніпра, Дністра, Чор­ного й Азовського морів.

Дніпро й Дністер — головні водні артерії нашої держа­ви, в басейнах яких проживає майже 80 % населення. Ко­лись Дніпро, одна з найбільших річок Європи, мав чисту воду та стабільну екосистему, що еволюціонувала й нор­мально функціонувала протягом тисячоліть, характеризу­валася великою біологічною продуктивністю, годувала й напувала мільйони людей, що жили в його басейні.

Нині ж через нехтування протягом останніх десятиліть усіх правил і принципів раціонального природокористуван­ня екосистема Дніпра повністю деградована, порушені всі вертикальні та горизонтальні зв'язки між біотичними й абіотичними елементами. Основні причини кризової ситуа­ції, що склалася, такі: спорудження водосховищ на Дніпрі; великомасштабні меліорації; будівництво цілого ряду ве­ликих промислових комплексів у басейні; величезні об'єми водозабору для промисловості й зрошення; колосальні об­сяги забруднень. З таких же причин деградувала й еко­система Дністра, де також вимерли цінні види риби, на дні акумулюється дедалі більша кількість теригенних відкладів, важких металів; радіонуклідів, гумусових речовин, еродуються береги.

З Дніпра для потреб промисловості й сільського госпо­дарства щорічно відбирають близько 15 млрд. м3 води, а в атмосферу басейну щорічно викидається понад 10 млн. т газопилових забруднень. Щорічно з різними стоками (до­щовими й талими водами) в Дніпро та водосховища по­трапляє близько 500 тис. т азотних сполук, 40 тис. т фос­форних, 20 тис. т калійних, близько 1 тис. т заліза, 40 т нікелю, 2 т цинку, 1 т міді, 0,5 т хрому. В басейні Славу­тича діють сім АЕС!

Штучно річковий режим Дніпра трансформовано в озерний, водообмін різко уповільнився, утворилися зони застою (замору), почастішали явища евтрофікації. Крім того, водосховища значно погіршили стан довкілля — під­нявся рівень ґрунтових вод далеко від берегів, посилилося засолення грунтів, майже в десять разів збільшився об'єм підземного стоку, а разом з цим — значно зросло забруд­нення підземних вод, особливо в нижній частині басейну; змінився водно-сольовий режим грунтів у зонах іригації, знизився вміст гумусу; посилилася ерозія берегової зони. Такі ж негативні наслідки характерні й для басейну Дні­стра. Великої шкоди водам цього басейну завдають дуже брудні стоки з полів, викиди таких концернів, як «Хлорві­ніл» (м. Калуш), «Укрцемент» (м. Кам'янець-Подільський), «Укрнафтохім» (м. Надвірне), Бурштинська ДРЕС та ін.

Дуже небезпечним явищем є постійне підвищення ра­діаційної забрудненості донних відкладів Дніпра, особли­во — Київського водосховища, а також швидке накопичен­ня в намулах Дніпродзержинського й Дніпровського водо­сховищ великих кількостей заліза, ціанідів, хлоридів, хрому, міді, кобальту, свинцю, цинку, кадмію, фенолів, нафтопродуктів.

Втрати від затоплення чорноземів дніпровських заплав, як підрахували, становлять до 10 млрд. крб. щорічно, тоді як усі шість ГЕС на Дніпрі дають прибуток 25—28 млн. крб. па рік. Загинули не лише заплавні зообіоценози, Дніпро тратив здатність до самоочищення.

Наша красуня-Десна теж потребує термінової й серйоз­ної допомоги, бо її чисті та цілющі колись води нині вже не відповідають навіть третій категорії класифікації дже­рел питної води й забруднюються все більше. Найголов­нішу роль у цьому відіграють Шосткинський хімкомбінат, промпідприємства Чернігова та Сум, Смоленська й Кур­ська АЕС. У дуже тяжкому екологічному стані перебуває Азовське море, без перебільшення, це — зона екологічної катастро­фи. Якихось 40—50 років тому в ньому виловлювали риби в 35 разів більше, ніж у Чорному морі, в 12 разів більше, ніж у Балтійському.

Тут раніше водилося 114 видів риби, і загальний вилов іноді перевищував 300 тис. т на рік (з них більша части­на— цінні породи). Нині ж вилови знизилися в шість ра­зів, а та риба, що виловлюється, забруднена отрутохімі­катами настільки, що споживати її небезпечно. Як і дес­нянські води, води Азову колись відзначалися цілющими властивостями, але в результаті антропогенних забруднень у 1987 р. концентрація в них лише пестицидів зросла в 20 разів. Вміст отрутохімікатів, важких металів в донних від­кладах моря набагато перевищує норми.

Головні причини катастрофи Азовського моря такі:

хижацький вилов риби Мінрибгоспом, який розпочався з 50-х років (методом потужного океанічного лову за до­помогою величезних тралів, кошелів, механічних драг за­мість віковічно традиційних невеликих сіток, особливих снастей, невеликих карбасів, розрахованих на глибини мо­ря 5—8 м);

будівництво гребель і водосховищ на основних, живля­чих море ріках (Дон, Кубань), перетворення цих водосхо­вищ на гігантські промислові відстійники, наприклад Цим­лянське водосховище перетворилося на азотно-марганцево-нікелево-кобальтовий відстійник, у водах якого концентрація міді у 12 разів більша ГДК, кадмію — в 60, нафтопродук­тів— у чотири, повно ДДТ у всіх ланках екосистеми, ак­тивно розвиваються аміачні замори, синьо-зелені водорості;

інтенсивне впровадження в сусідніх регіонах зрошува­ного землеробства й рисосіяння замість традиційних куль­тур, що призвело до інтенсивної хімізації, забруднення грунтів і вод,- засолення, з'явилося 1700 водозаборів у ба­сейні Дону, який почав недодавати щорічно в Азов 6— 8 км3 прісної води (Кубань недодає 5—6 км3 щорічно); якби не води Чорного моря, що підтікають у Азов через Керченську протоку, він висох би раніше Аралу;

зростання забруднення довкілля викидами хімічної й ме­талургійної промисловості (Маріуполь, Ростов, Таганрог, Камиш-Бурун) — лише Маріуполь викидає близько 800 тис. т токсикантів на рік;

інтенсивне будівництво на узбережжі й косах моря чис­ленних пансіонатів і баз відпочинку, що негайно призвело до активного зростання побутових відходів, каналізаційних стоків у море;

неконтрольоване лавиноподібне зростання зливу пести­цидів у море з прилеглих сільськогосподарських масивів та внесення їх у море річками Доном і Кубанню.

Врятувати Азов з величезними труднощами й витрата­ми ще можливо, якщо вжити таких заходів:

повністю припинити на певний час промисловий лов ри­би, покінчити з браконьєрством;

довести до оптимальних об'ємів річковий стік;

звести до мінімуму обсяг забруднень морських вод про­мисловими й сільськогосподарськими відходами (перейти па нові технології виробництва та господарювання);

зменшити, згідно з екологічною ємністю узбережжя, кількість рекреаційних баз, відремонтувати каналізаційну мережу.

Екологічна ситуація в басейні Чорного моря не наба­гато краща (табл. 11).

Поки що рятують його розміри й глибина. Як уже зга­дувалося, й у цей басейн водами Дніпра, Південного Бугу, Дністра, Дунаю щорічно вносяться мільйони кубометрів забруднених десятками токсикантів стоків. Мають місце величезні обсяги забруднень шельфових зон побутовими, каналізаційними стоками, пов'язаними з індустрією туриз­му й рекреації. Через це в останні роки десятки разів закри­валися пляжі Ялти, Феодосії, Євпаторії, Алушти, Одеси. Саме внаслідок великих обсягів брудного теригенного зносу в прибережних районах північно-західної частини Чор­ного моря дедалі частіше виникають зони замору (рис. 19). У цьому ж регіоні в зв'язку з розробкою підводних нафто­газових родовищ почалося активне забруднення води наф­топродуктами.

Протягом останніх років значно підвищився у водах моря й донних відкладах вміст радіонуклідів. Через пору­шення регіонального гідродинамічного, гідрохімічного й теплового балансу водних мас моря поступово піднімається верхня межа насичених сірководнем глибинних вод моря. Нині вона знаходиться вже на глибинах 80—110 м (рані­ше— на глибинах 150—200 м).

Різко погіршилася ситуація в Дніпровському й Дніст­ровському лиманах, Каламітській і Каркінітській затоках, кризовою вона стала в Сасикському водосховищі. Велику небезпеку становлять припортові потужні заводи й Півден­ний порт поблизу Одеси, де виробляються та концентрую­ться великі об'єми рідкого аміаку, функціонує потужний аміакопровід Одеса — Тальятті. Ця дуже отруйна речовина перевозиться танкерами ємністю до 50—12 тис. т. Аварія на заводі, в порту чи на такому танкері призведе до дуже тяжких екологічних і економічних наслідків. До екологічних бід водних екосистем України з травня 1986 р. додалася ще одна — зростання забруднення радіо­нуклідами вод Дніпровського басейну й морів.

Як нині стало відомо, жодна катастрофа XX ст. не ма­ла таких тяжких екологічних наслідків, як чорнобильська. Це трагедія не регіонального чи національного, а глобаль­ного масштабу. В результаті катастрофи вже загинуло ба­гато тисяч людей (10 тис. з 100 тис, які брали участь у ліквідації аварії). Колективну дозу опромінення нині ви­значено в 20 млн. людино-бер лише в момент ліквідації аварії.

Сильним радіоактивним брудом вкрито 5 млн. га тери­торії України (32 райони шести областей), більша части­на яких — сільськогосподарські угіддя. Забруднено 1,5 млн. га лісів. Понад 15 тис. людей мешкають в умовах радіо­активного забруднення понад 45 Кі/км2 (за цезієм), 46 тис.— від 15 до 45, а ще 150 тис.— від 5 до 15 Кі/км2. Майже 1,5 млн. чоловік проживає на території, де радіо­активний фон у десятки разів перевищує допустимі норми (Київська, Житомирська, Чернігівська, Рівненська, Черка­ська, Вінницька, Чернівецька, Кіровоградська, Івано-Фран­ківська області).

Дезактиваційні роботи, на які в 1986—1989 рр. було витрачено мільйони карбованців, бажаних результатів не дали.

У водах Дніпра, Прип'яті, Київського водосховища кон­центрації радіонуклідів і через шість років після аварії були в 10—100 разів вищими, ніж до аварії, а в донних відкладах, особливо мулових, збагачених органікою, нако­пичилася величезна кількість радіоактивного бруду. Вва­жають, що в грунті заплав і дна водойм 30-кілометрової зони накопичилося близько 14 400 Ки цезію-137, 7360 стронцію-90, 250 Кі плутонію, а в Київському водосховищі на­дбиралося вже понад 60 млн. т радіоактивного мулу (в ньо­му — понад 2000 Кі цезію-137).

Велику небезпеку для довкілля становлять 800 тимчасових могильників навколо АЕС і «Саркофаг» над четвер­нім блоком. Там ще знаходиться велика кількість бруду Радіоактивністю багато сотень тисяч кюрі, непоширення якого зовсім не гарантоване. Могильники вже нині проті­кають. «Саркофаг» з роками стає дедалі радіоактивнішим, конструкції його осідають, деформуються.

Вплив чорнобильської аварії на здоров'я людей є дуже значним і становитиме проблему не лише для нас, а й для кількох прийдешніх поколінь. Уже в 1991 —1992 рр. у Житомирській і Київській областях, як і в Білорусії, за даними МОЗ України, в жительок забруднених радіонуклідами районів значно збільшилася кількість недоношених дітей і калік, тяжких ускладнень вагітності (у 2,5—3 рази), є серйозні генетичні зміни.

У 1990 р. експертна комісія по­передньо оцінила збитки від катастрофи на ЧАЕС у 250 млрд. крб. Реальні ж витрати поки що підрахувати важко. Наслідки цього лиха — вічні, глобальні, й тепер можна ли­ше говорити про пристосування біосфери, людства до не­оборотного пост чорнобильського стану.

Одне з основних завдань подолання наслідків — це збе­реження й оздоровлення етносоціальних спільностей, сімей, окремих осіб, що постраждали, як носіїв культури (фоль­клору, ремесел, звичаїв, обрядів тощо). Необхідно зберег­ти унікальну культуру Полісся, північного й середнього Придніпров'я.

Інші завдання — локалізація забруднених районів, об­меження міграції радіонуклідів, ліквідація опромінених, моральна, медична й економічна допомога людям, які постраждали, виконання комплексу наукових досліджень усіх аспектів катастрофи з метою визначення змін, що ста­лися й відбудуться в природному середовищі, та вироб­лення заходів щодо мінімізації подальших негативних на­слідків чорнобильської катастрофи й діяльності атомної енергетики взагалі.

Останнім часом (1993—1994 рр.) захисту екосистем Чорного моря приділяється особлива увага. У квітні 1993 р. на Нараді міністрів охорони довкілля країн, що оточують Чорне море (м. Одеса), було прийнято Декларацією із за­хисту Чорного моря, яку підтримали присутні на нараді представники ООН, Міжнародної Морської організації, Всесвітнього Банку та ін. Ця Декларація — проміжний етап дій, спрямованих на збереження Чорного моря відпо­відно до резолюції 3-ї дипломатичної Конференції (1992, Бухарест) і проекту Всесвітнього екологічного фонду «Раціональне природокористування та захист Чорного моря».

У Декларації 1993 р. визначено основні завдання щодо покращення екологічної ситуації в Чорному морі та захо­ди, яких слід для цього вжити:

розробити та впровадити до 1996 р. національні плани реалізації вимог міжнародних угод і конвенцій щодо гос­подарювання в Чорному морі;

заборонити скидання радіоактивних речовин у море, зменшити скидання шкідливих хімічних матеріалів і побу­тових стоків; терміново спорудити каналізаційні системи та станції очищення стічних вод;

довести до нормального рівня туристичне навантаження га риболовство;

заборонити транспортування через Чорне море токсич­них відходів;

вжити заходи по відтворенню, збереженню та регулюванню живих природних ресурсів Чорного моря;

розробити плани ліквідації аварійних ситуацій та ін.

 

Семінар №4

Теми: Забруднення літосфери.

План

1. Охорона грунтів.

2. Охорона земної поверхні.

3. Охорона земних надр.

4. Рекультивація порушених земель.

Реферати

1. Ліс на охороні землі, води і повітря.

2. Забруднення земель: види і наслідки

Література

1. Білявський Г.О., Падун М.М., Фурдуй Р.С. Основи загальної екології.- К.Либідь, 1995.

2. Запольський А.К., Салюк А.І. Основи екології- К.: Вища школа, 2001.

3. Джигирей В.С. Екологія та охорона навколишнього природного середовища.- К: Знання, 2000.

4. Лук'янова Л.Б. Основи екології.- К.: Вища школа, 2000.

5. Назарук М.М. Основи екології та соціоекології.- Львів: Афіша, 2000.

ОХОРОНА ГРУНТІВ

Одним з головних питань охорони довкілля є охорона літосфери — зовнішньої твердої оболонки Землі, яка має такі життєво важливі ресурси, як землі, грунти й збагачені різними копалинами та мінеральною сировиною надра.

За довгий період існування (понад 4,5 млрд. років) зем­на поверхня зазнала дуже великих змін. Геологам відомо, що за цей час неодноразово під впливом внутрішніх і зов­нішніх геологічних і космічних сил змінювався не лише рельєф земної поверхні в межах окремих континентів, коли три ставали глибокими морями й навпаки, а й сама фор­ма континентів, їх розміри, розташування. За цей довгий тріод на земній поверхні відбувалися багаторазові ло­кальні, регіональні й глобальні екологічні катастрофи, які різко змінювали клімат і склад атмосфери, чисельні й потужні землетруси, виверження вулканів, під час яких розжижена лава, вирвавшись з земних глибин, вкривала смертельною вогняною ковдрою тисячі квадратних кілометрів. Періоди катастроф змінювалися періодами спокою, коли протягом мільйонів років знову відтворювалося й розви­валося життя, відбувалися процеси вивітрювання порід, денудації, виположення, пенепленізації.

Одночасно з формуванням земної поверхні формувалися також грунти (на межі розділу літосфери й атмосфери) та корисні копалини (на поверхні та в надрах, на глиби­нах від кількох метрів до кількох десятків кілометрів).

Грунти — це природні утворення, які характеризуються родючістю — здатністю забезпечувати рослини речовинами, необхідними для їх життєдіяльності, а також накопичени­ми водою й повітрям. Грунти — це органо-мінеральні утво­рення, що виникли в результаті тривалої взаємодії живих організмів і субстрату (певного типу гірських порід — гра­нітів, вапняків, базальтів, глин, пісків чи сланців тощо), розкладу живих організмів, впливу природних вод і атмо­сферного повітря.

Найродючіші та найпотужніші грунти — чорноземи — формувалися протягом тисячоліть у зонах лугових степів, де був сприятливий клімат (тепле літо, кількість опадів — 500—600 мм на рік) і оптимальні умови для розвитку ба­гатої трав'яної рослинності. Північніше, де вологи біль­ше, але не досить тепло, в лісовій зоні, утворилися темно-сірі, сірі й світло-сірі грунти (підзолисті, дерново-підзолис­ті, болотні) та торфовища. Південніше, де тепла більше, ніж у степовій зоні, але значно менше вологи, рослинність бідна, ґрунтоутворення відбувалося слабше. Тут, у сухих степах, напівпустелях і пустелях переважають бурі, сіро-бурі й каштанові грунти, сіроземи, солонці та солончаки. В Україні нараховується близько 650 видів різних грунтів.

Дуже важливим компонентом грунту є перегній — орга­нічна речовина, яка утворюється з решток померлих рос­лин під впливом діяльності мікроорганізмів, які живляться вуглеводнями, білками, жирами, лігніном, пектином, цук­ром й іншими речовинами, що містяться в рослинах, пере­робляють їх, розкладають, перетворюють на глюкозу, амі­нокислоти, гліцерин, хінони та поліфеноли. Мікроби за допомогою ферментів синтезують гумус, ґрунтовий пере­гній, вуглекислий газ і воду, аміак, окиси азоту та інші речовини. Ґрунтоутворення є важливою частиною біологіч­ного кругообігу речовин і енергії. Грунт забезпечує рос­линний світ калієм і вуглецем, а також азотом і фосфором, які входять до складу білка. Родючість залежить від кіль­кості азоту в перегної, перегною в грунті та потужності грунту. Кращі чорноземи містять до 10—15 % гумусу (пе­регною).

Грунти мають для нас величезне значення не лише тому, що є головним джерелом одержання продуктів хар­чування, вони відіграють активну роль в очищенні природ­них і стічних вод, які через них фільтруються. Грунтово-рослинний покрив планети є регулятором водного балансу суші, оскільки він поглинає, утримує й перерозподіляє величезну кількість атмосферної вологи. Це — універсальний фільтр і нейтралізатор багатьох видів антропогенних7 за­бруднень. Тому користуватися землею, грунтом слід розум­но й обережно.

Грунт, який не є продуктом праці людини й створював­ся природою протягом тисячоліть, нині в результаті хижа­цького користування, нерозумної аграрної політики та роз­базарювання під різні види будівництва, кар'єри, полігони знаходиться в стані виснаження, вичерпання. Внаслідок того, що в гонитві за врожаєм грунти почали орати дедалі глибше та частіше, завозити на поля величезні кількості мінеральних добрив та пестицидів для боротьби з шкідни­ками, на величезних площах землі в степових і посушливих районах грунти втратили здатність вбирати й пропускати моду, їх структура деградувала, вони перенасичені шкідли­вими хімічними речовинами. Повсюдно врожайність грун­тів катастрофічно зменшується. Потрібні термінові заходи для відтворення структури й родючості грунтів —їх нейтра­лізація, розсолення, збагачення гумусом тощо.

Як сказано в одній з останніх доповідей ООН про стан земельних ресурсів світу, подальше існування нашої циві­лізації поставлене під загрозу через широкомасштабну за­гибель родючих земель, що збільшується.

Нині охорона й раціональне використання земельних ресурсів — одна з найактуальніших проблем.

Загальна площа орних земель суші становить близько 1,5 млрд. га (10—11 % площі суші), пасовиськ і сінокосів — близько 3 млрд. га (тобто близько 20 % площі суші). Ре­зерви сільськогосподарських угідь на сьогодні, згідно з да­ними ООН, повністю вичерпані. На кожного мешканця планети припадає в середньому лише 0,4 га орної землі, й ця цифра зменшується через значний приріст населення планети. Стан земельних ресурсів планети відображено на рис. 20.

Близько 3/4 усіх грунтів земної кулі мають до того ж знижену продуктивність через незабезпеченість вологою та теплом. І, нарешті, має місце швидка деградація цих грунтів під потужним антропогенним тиском.

В умовах зростаючого дефіциту продуктів харчування нині кожна п'ядь землі, на якій можна виростити щось їстівне, має велике значення й повинна охоронятися. Разом з тим, охорона земельних ресурсів здійснюється дуже незадовільно, зокрема в Україні.

Великих збитків сільському господарству завдає ерозія грунтів. Цьому негативному явищу сприяє активне утворення ярів у результаті діяльності людини – вирубування лісів на схилах, знищення трав’яного й чагарникового покривів, неправильного розорювання землі тощо. Спричинюють ерозію й пилові бурі, коли в умовах посухи вітри видувають мільйони тон грунтів. в одних місцях зносячи сантиметри й навіть десятки сантиметрів верхнього родючого шару й перетворюючи багаті угіддя на безплідну пустелю, а в інших – засипаючи поля, сади, луки, дороги й будівлі шаром пилу та піску інколи завтовшки 2 – 3 м. Вітрова й водна ерозії цілком знищують грунти або істотно зменшують вміст у них азоту, фосфору, калію, мікроелементів – усього того. від чого залежить родючість. Активізують ерозію грунтів часті оранки, культивації, боронування, ущільнення, трамбування колесами й гусеницями важкої сільськогосподарської техніки.

До основних заходів задля відновлення грунтів на оголених ділянках належать насадження лісозахисних смуг, екологічно обгрунтоване зрошення земель, запровадження сівозмін, періодична консервація угідь ( коли земля відпочиває).

Однією з найбільших бід після ерозії грунтів є, мабуть, і х засолення, основна причина якого — неправильне зро­шення. Ерозія й засолення грунтів призводять до спустошення земель. Протягом останніх десятиріч тисячі гектарів посушливих земель у степових районах, пустелях і напівпустелях, де проводилося інтенсивне зрошення й спо­чатку значно підвищилася врожайність (більше половини приросту продукції світового сільського господарства зу­мовлено зрошенням), згодом стали непридатними для ви­користання через «білу отруту», як називають місцеві жителі сіль, якою забиті всі пори грунту та його поверхня в результаті випаровування зрошувальних вод.

Раніше, до масового зрошення, на значних територіях росли дикі трави, чагарники, а на землях, розумно зроше­них, постійно була висока врожайність полів і садів. Нині через перезволоження, надлишок води в грунтах і їх засо­леність гинуть дерева, поля, сади, виноградники, бавовняні плантації. В найближчих до полів селищах вода позали­вала льохи, стан питної води значно погіршився, особливо навколо каналів, що можна спостерігати й у Середній Азії і вздовж Каракумського каналу, й у нас на півдні України, в районах Північнокримського, Каховського та Краснознаменського каналів.

Повторне засолення грунтів і ґрунтових вод, підтоплен­ня й заболочення територій, активізація зсувових, посадочних і карстово-суфозійних явищ відбулися через не­враховані природні інженерно-геологічні й гідрологічні умо­ви, а також недосконалість або неправильність методик меліоративних робіт, втрати (їх обсяг величезний) води в транспортних системах, водоводах. Дуже важливими при будь-яких меліораціях є попередні гідрогеологічні й гідро­хімічні дослідження та якомога точніші прогнози водно-со­ляного режиму та балансу ґрунтових вод, передбачення систем вертикального дренажу, водозбереження, чітке керівництво водорозподілом.

Дедалі відчутнішими стають негативні наслідки хімізації сільського господарства — погіршення стану грунтів через накопичення в них шкідливих хімічних речовин після тривалих й інтенсивних (без належних розрахунків і врахування гідрогеологічних та екологічних законів) внесень міндобрив та різних пестицидів. Адже внесений у грунт фосфор практично не вимивається. До речі, у водойми від промислових та побутових стоків його потрапляє значно 1 більше, ніж з сільськогосподарських угідь (його частка в забрудненні не перевищує 20 %). Використання великої і кількості фосфорних добрив призводить також до накопичення в грунтах фтору, стронцію, урану, торію, радію.

На сьогодні в грунтах світу накопичено близько 150 млрд. т азоту, зокрема в чорноземах — до 20—30 т азоту на кожному гектарі. Але рослинам його все ж не вистачає, бо ними засвоюються далеко не всі азотні сполуки. При цьому дуже важливою умовою є поступовий розклад гумусу протягом кількох років, перехід азоту з однієї форми в іншу. Грунт повинен бути розпушеним, пористим, грудочкуватим, до нього вільно мають надходити вода й по­вітря. Розкладають азотні сполуки й відновлюють їх до різних окислів і молекулярної форми азоту бактерії-денітрифікатори.

Одним з негативних наслідків перезбагачення грунтів і водойм хімікатами є евтрофікація водойм — підвищення їх біологічної продуктивності через накопичення біогенних елементів, пов'язаних з азотом, «цвітіння» водоростей, їх накопичення, відмирання, розклад з інтенсивним поглинанням кисню з водойм, що спричинює задуху водойм, за­гибель риби та інших водних тварин.

Нітрати накопичуються не лише у воді й грунтах, а й у рослинах, овочах та фруктах, справляючи шкідливий вплив на здоров'я людини. Нітрати мало токсичні, але в шлунко­во-кишковому тракті вони під дією мікрофлори відновлю­ються до нітритів — солей азотистої кислоти, які набагато токсичніші, особливо для людей похилого віку та дітей з серцево-судинними хворобами. Надлишки нітратів у організмі беруть участь в утворенні нітрозоамінів-канцерогенів. Крім того, вони, взаємодіючи з гемоглобіном крові, перетворюють двовалентне залізо на тривалентне, зменшуючи транспорт кисню та перешкоджаючи нормальному диханню тканин.

Різні рослини мають неоднакову здатність до накопи­чення нітратів. Найбільше їх акумулюють кріп, салат, пет­рушка, потім буряки, значно менше — капуста та морква, те менше — картопля.

Концентруються нітрати в рослинах теж по-різному. В капусті їх найбільше в центральній, кореневій частині та верхніх листках, у огірках, патисонах — у шкірці, в картоп­лі — всередині, у моркві, буряках, кабачках — у нижній час­тині плоду.

Якщо очищену картоплю тримати деякий час у воді, кількість нітратів у ній значно зменшується.

Гранично допустима концентрація нітратів (у мг/кг за нітрат-іоном) у картоплі становить 80, капусті білокачанній і та моркві — 300, помідорах — 60, цибулі — 60, огірках — І50, кавунах і динях — 45, буряках— 140. Щоб визначити ГДК нітратів у ранніх овочах, ці цифри подвоюють.

У відвари переходить 50 % і більше (у капусти — 70 %) початкової кількості нітратів, особливо якщо овочі поріза­ні. Корені й шкірку овочів завжди варто викидати. Наполовину зменшують вміст нітратів у овочах соління, маринування, квашення.

Для зменшення нітрифікації рекомендують інгібіто­ри— речовини, які гальмують цей процес.

Необхідно користуватися рекомендаціями відповідних служб (агрохімічних центрів) щодо якості, типу й кілько­сті мінеральних добрив, які застосовуються в певних райо­нах для певних культур, організації транспортування, збе­рігання та застосування різних добрив, контролю за ста­ном навколишнього середовища.

Дуже важливо також організувати моніторинг земель — систематичне спостереження за станом земельного фонду. Слід мати дані щодо розподілу земель за власниками й користувачами, продуктивності земельних ресурсів, сту­пеня деградації грунтів, стану їх забруднення, а також фонового забруднення (загальний стан забруднення атмо­сфери, природних вод усього регіону. Особливо важливо постійно контролювати вміст у грун­тах та ґрунтових водах пестицидів (метафос, карбофос, севін, гептахлор, карбатіон, поліхлорпропілен тощо) і ДДТ, який через свою стійкість ще міститься в грунтах багатьох районів.

Навколо всіх міст і промислових центрів слід постійно контролювати вміст у грунтах і водах важких металів, ви­являти шляхи їх міграції.

 

ОХОРОНА ЗЕМНОї ПОВЕРХНі

 

Площа всієї суші на Землі становить 148 млн. км2; 10 % цієї території займають льодовики (Антарктида, Гренлан­дія та ін.). Уся інша територія є вичерпними ресурсами по­верхні Землі; 33,1 % цієї території — це сільськогосподар­ські угіддя, 30,1 —ліси, 36,8 % — так звані «інші землі> (площі, зайняті населеними пунктами, промисловими під­приємствами, транспортними магістралями тощо, а також пустелями, болотами, тундрою, горами). Під впливом ан­тропогенної діяльності структура земної поверхні постійно змінюється: скорочуються площі сільськогосподарських угідь і лісів, зростають площі «інших земель».

Берегти землю — це означає розумно, по-хазяйському її використовувати, щоб служила вона довго, багатьом прийдешнім поколінням.

Значні втрати земельних ресурсів пов'язані з такими видами антропогенної діяльності, як промислове й громад­ське будівництво, особливо інтенсивне в зонах мегаполісів (столиці та найбільші міста великих країн), військове бу­дівництво (аеродроми, полігони, бази, військові містечка, склади пального та боєприпасів, літні табори, радіолока­ційні станції тощо), розвідка, пошуки та видобування ко­рисних копалин.

Усі ці види людської діяльності раніше здійснювалися без знання екологічних ситуацій. Нині кожен проект на будівництво проходить екологічну експертизу, досліджу­ється ступінь майбутніх екологічних змін і шкоди приро­ді, розробляються відповідні заходи щодо мінімалізації не­гативного впливу на довкілля. Якщо навіть у віддаленому майбутньому (кілька десятків років) будівництво призве­де до значних негативних екологічних змін, воно має бути заборонене.

Останнім часом стали відомі численні факти негативно­го впливу військової діяльності на природу, й зокрема на земельні ресурси.

Сільськогосподарські землі є найціннішою частиною земельних ресурсів, бо вони забезпечують людство продук­тами харчування. Більша частина сільськогосподарських земель відводиться під ріллю, решта — площі багаторіч­них насаджень (сади, лісосмуги тощо), луги й пасовиська. Зростання населення Землі потребує збільшення кількості продуктів харчування, основним постачальником яких є орні землі. А тим часом можливостей для розширення ор­них земель нині майже ніде на Землі не залишилося. Навпаки, в багатьох країнах спостерігається неухильне скоро­чення цих площ .Тому єдиним способом задоволення зростаючих потреб у продуктах харчування є інтенси­фікація сільськогосподарського виробництва, тобто одержання вищого врожаю з тих самих площ.

У світі накопичено важливий досвід з цього питання. Зокрема, слід згадати «зелену революцію» 50—60-х років у деяких країнах Азії та Латинської Америки (Індія, краї­ни Південно-Східної Азії тощо), коли за допомогою фахів­ців ООН були запроваджені високоврожайні гібриди рису, пшениці, інших сільськогосподарських культур, застосова­ні нові прогресивні технології вирощування, меліорації то­що, що дозволило різко (в три-п'ять і навіть більше разів) підвищити врожайність основних сільськогосподарських культур і зменшити гостроту продовольчої проблеми в цих країнах.

Сьогодні в посушливих районах Землі спостерігається дуже не­безпечне явище опустелювання (перетворення земель на пустелю). Причиною цього є легка вразливість природи в цих зонах, надмірне використання земель під пасовиська, вирубування на дрова нечисленних дерев і кущів. Пустеля Сахара за останні 50 років збільшила свою площу на 650 тис. км2. Фахівці ООН підрахували, що за ті ж остан­ні 50 років внаслідок господарської діяльності людини на Землі перетворилася на пустелю територія, що дорівнює половині площі Південної Америки! Кожної хвилини в сві­ті втрачається, перетворюється на безплідну пустелю 44 га землі.

Ліси — надзвичайно важлива складова біосфери. Вони є одним з основних поглиначів вуглекислого газу атмо­сфери й виробників кисню, постачають людству дуже цінні матеріали (деревина, сировина для хімічної промисловості, продукти харчування тощо), поглинач пилових і газових забруднень атмосфери, захисник поверхні Землі від водної ерозії та суховіїв, мають велике рекреаційне зна­чення. Це середовище життя багатьох звірів, птахів, комах. Ліс має велике оздоровче значення, оскільки деякі дерева – біла береза, сосна, ялиця та ін.- продукують особливі леткі речовини – фітонциди, які вбивають хвороботворні мікроби й роблять повітря цілющим. І, нарешті, ліс діє на людину заспокійливо, сприяє пробудженню в неї творчої наснаги, добрих піднесених почуттів.

Відповідно до норм лісового законодавства, прийнятих у більшості країн, ліси поділяються на три групи.

1. Ліси з захисною функцією — охорона водних ресур­сів, протиерозійні ліси, державні лісозахисні смуги, ліси заповідників і національних парків, ліси, що мають санітарно-гігієнічне й оздоровче значення.

2. Ліси захисного й обмеженого експлуатаційного значення — лісові масиви в густонаселених районах і місцевостях з обмеженими лісосировинними ресурсами.

3. Ліси експлуатаційні — тайга, тропічні ліси.

До лісів першої та другої груп застосовуються більш суворі режими лісокористування. Ліси, що є в Україні, належать саме до перших двох груп, у нас практично немає експлуатаційних лісів (за винятком невеликих площі у Карпатах).

«Інші землі» поділяються на дві групи. До першої з них належать землі, малопридатні для сільського господарства («невдоби») — пустелі, гори, тундра, яри тощо. Деякі з них можуть бути освоєні сільським господарством, але лише за умови значних матеріальних і фінансових затрат, До другої групи належать заселені й забудовані території, тобто такі, які вже не можна використати якось інакше.

 

ОХОРОНА ЗЕМНИХ НАДР

 

Надра Землі використовуються в кількох напрямах: 1) для добування корисних копалин;

2) зберігання рідких і газоподібних корисних копалин у природних і штучних сховищах;

3) створення різних споруд і навіть цілих заво­дів; 4) прокладання транспортних комунікацій (метро, трубопроводи);5) захоронення промислових токсичних і радіоактивних від­ходів.

Промисловому використанню надр обов'язково має пе­редувати їх ретельне геологічне, гідрогеологічне й інженерно-геологічне дослідження. Мінеральні ресурси, зосе­реджені в надрах, є основою функціонування головних га­лузей світового господарства. Мінеральні ресурси — це су­купність усіх корисних копалин суші й Світового океану, які використовуються в галузях енергетики, чорної та ко­льорової металургії, хімічної промисловості, будівництва. Вони є національним багатством кожної країни. Видобуті нині з надр землі корисні копалини забезпечують сирови­ною енергетику (на 83 %), хімічну (на 75) і металургійну промисловість (на 80—90 %). Щорічно на нашій планеті видобувається майже по 30 т різних корисних копалин на людину.

Останнім часом корисні копалини стали причиною по­літичних суперечок і міжнародних конфліктів, предметом вивчення спеціальних комісій ООН (південь і північ Аф­рики, Чилі, Близький Схід, нафтові родовища Північного моря, залізо-марганцеві конкреції Світового океану та ін.).

Мінеральні ресурси нині значною мірою визначають економічний потенціал будь-якої держави. В гірничодо­бувній промисловості розвинених країн зосереджено до 35—45 % основних виробничих фондів, зайнято майже п'яту частину трудівників.

Ще один дуже важливий факт — лише 1—5% усього обсягу речовин, що видобуваються з земних надр, через недосконалість сучасних технологій і техніки реалізуються у вигляді продукції виробництва, решта йде у відходи та втрачається на етапах виробництва. Наприклад, на Ангренському родовищі в Узбекистані за рік видобувають 1,9 млн. т каолінів, а відвантажують споживачам — 385 тис. т, тобто 6 %.

З розвитком цивілізації й народонаселення різко зросло видобування корисних копалин у всьому світі. Величезного значення для економіки всіх країн набули такі корисні копалини, як нафта й газ, алюмінієві руди, хром, нікель, кобальт, титан, уран, марганець, свинець і олово. Міжнародні експерти підрахували, що за су­часних темпів видобування навіть найбільші родовища наф­ти будуть вичерпані через кілька десятиріч (Саудівська Аравія — 68 років. Об'єднані Арабські Емірати — 72, Ку­вейт— 221, Іран—114 років, інші родовища — набагато швидше). Дані ООН свідчать: якщо країни, що розвива­ються, збільшать видобування й використання мінераль­них ресурсів до рівня США початку 90-х років XX ст., то запаси бокситів, міді, нафти, газу, свинцю, цинку будуть вичерпані протягом 5—15 років.

Спеціалісти також вважають, що десятимільярдне на­селення Землі щорічно буде викидати близько 400 млрд. т твердих відходів — кількість, достатня для того, щоб за­валити відходами Лос-Анджелес шаром товщиною 100 м.

Ці відомості ще раз підтверджують необхідність сти­муляції використання вторинних ресурсів, ресурсозбере­ження, переходу на безвідхідні технології виробництва та використання альтернативних матеріалів.

В умовах наростаючої в усьому світі кризи мінеральних ресурсів особливого значення набувають запаси корисних копалин, зосереджені на дні Світового океану — від шель­фу до найбільших глибин. Це будівельні матеріали, нафта, газ, поліметали, сірка тощо, фосфоритові та залізо-марганцеві конкреції. їх приблизна маса лише в Тихому океа­ні становить 1500 млрд. т, і містять вони не лише залізо та марганець, але й мільярди тонн міді, нікелю, кобальту.

Слід зазначити, що корисні копалини суші вичерпні, невідновні, а конкреції — відновні. В Тихому океані, як підраховано, щорічно утворюється близько 6 млн. т конкрецій. Запасів таких підводних корисних копалин виста­чить людству на багато сотень і тисяч років (нікелю — на 70 тис. років, марганцю —на 140, кобальту—на 420 тис. років). Для видобування залізо-марганцевих конкрецій створено вісім міжнародних консорціумів і координаційний центр «Інтермаргео». Головна вимога до промисловців — використовувати для розробки підводних родовищ лише та­кі технології й обладнання, які не зашкодять екосистемам океану ні тепер, ні на далеку перспективу. З 1987 р. аме­риканськими та японськими компаніями розпочато перші роботи по добуванню конкрецій у зоні Кларіон-Кліппертон у північно-східній частині Тихого океану на обмежених ді­лянках.

У перспективі важливою сировиною-продуктом океан­ських глибин будуть також діатомові й глобігеринові мули (містять величезну кількість кремнезему й кальцію), «чер­воні» глини (містять сотні мільярдів тонн оксиду алюмінію) та багаті кольоровими металами гідротермальні відклади рифтових долин Серединно-океанічних хребтів.

Не менш важливими є води Світового океану, в яких у розчиненому вигляді є величезна кількість корисних речо­вин і елементів, а методи їх вилучення продуктивно розроб­ляються в багатьох країнах.

Під впливом гірничих розробок — розвитку кар'єрів, шахт, свердловин — істотно змінюються природні ланд­шафти й екологічні ситуації. Під час підземних розробок виникають пустоти, тріщини в масивах гірських порід, про­сідання, обвали породи, дренаж водоносних горизонтів і їх осушення. Утворюються також розриви, воронки, а на ве­ликих глибинах у гірських породах мають місце удари, ви­киди, набухання порід, виділення метану, сірководню, рап­тові прориви підземних вод, особливо небезпечні в карстових районах і зонах тектонічних розломів.

Поверхневі, відкриті розробки корисних копалин супро­воджуються великими штучними зниженнями рельєфу (кар'єри, по краях яких розвиваються зсуви, обвали, селі, осипи). Навколо родовищ корисних копалин завжди утво­рюються відвали пустої породи, терикони. Пустою породою (шламом) засипають найближчі яри та балки, створюючи шламосховища.

Щоб уявити, якої шкоди природі завдають інтенсивні розробки корисних копалин, наведемо кілька прикладів.

Розглянемо Криворізький залізорудний район. Хто хоч раз побував на його гірничо-збагачувальних комбінатах (Південному, Північному, Центральному та ін.), той на­завжди запам'ятає не лише велетенські кар'єри глибиною десятки та сотні метрів та довжиною кілька кілометрі», але й сіро-руду пилюку, кіптяву й дими могутніх труб, що розносяться на багато кілометрів навколо. Мільйонами тонн відходів, що залишаються після вилучення заліза з породи та збагачення залізних руд, засипані всі яри ти балки навколо комбінатів. Ці відходи є подрібненою до стану піщано-пилуватої маси залишковою породою. В шламосховищах, які мають вигляд піщано-пилуватих на півзастиглих озер, на поверхні гуляє пилюка, а в нижніх шарах накопичуються, як правило, забруднені води, що, розті­каючись довкола, псують грунтові води, підтоплюють те­риторії.

Оскільки руда в кар'єрах видобувається за допомогою вибухів, то від газів, що виділяються, сильно забруднюєть­ся атмосфера, далеко навкруги порушується міцність грун­тів, збільшується тріщинуватість порід, зникають підземні води. Пилюка й газо-димові тверді частки, які осідають на десятки кілометрів навколо гірничо-збагачувальних комбі­натів, забруднюють грунти, врожайність яких через це зни­жується на 15—20 %.

На території Донбасу за роки існування вугільної про­мисловості навколо шахт утворилося близько тисячі тери­конів («піраміди» з відвальної породи), які зайняли вели­ку площу землі, й переважно родючої. Рекультивовано ж, тобто засаджено деревами після розрівнювання вершини, насипання грунту, виположення й терасування схилів, ли­ше 12 з них. Усі інші терикони продовжують потихеньку горіти, виділяючи шкідливі отруйні гази, поширюючи пи­люку, коли дмуть вітри.

У Лисичансько-Рубежанському промисловому районі підземні води забруднені на площі понад 120 км2 настіль­ки, що непридатні для життя. В цьому районі кількість тільки фенолів у повітрі перевищує ГДК у 260 разів. На Донецько-Придніпровський район взагалі припадає понад 74 % усіх забруднень території України.

Через дуже значні порушення земної кори шахтами на території Донбасу з колодязів багатьох сіл зникла вода, а в інших — така забруднена, що пити її не можна. Нині в 90 сіл питну воду привозять.

Крім того, в межах Донбасу близько 13 тис. га орної землі захаращено звалищами, металобрухтом, будівельни­ми залишками які накопичилися навколо шахт, робочих містечок, міст і промислових підприємств. Близько 40 най­більших промислових підприємств Донбасу щодоби ски­дають 186 тис. м3 забруднених стічних вод, а всього на під­приємствах Донбасу щорічно утворюється 70 млн. т шкід­ливих промислових і побутових стоків.

Така картина характерна майже для всіх сучасних про­мислових центрів світу. Всюди навколо них звалюється сотні тисяч тонн відходів і пустої породи (в колишньому СРСР — лише на гірничодобувних підприємствах їх утво­рювалося щорічно до 3 млрд. т), вилучаються з агрокористування тисячі гектарів, забруднюються грунти, грунтові води й повітря.

Разом з тим, значна частина відходів (а часом і всі від­ходи) може бути використана, якщо організувати комп­лексне використання мінеральних ресурсів і запровадити найновіші технології.

Особливі зміни природного середовища відбуваються в північних регіонах нашої планети, де розвідка й видобу­вання корисних копалин здійснюються в умовах «вічної» мерзлоти. Під впливом роботи техніки, споруд житлового та промислового значення, трубопроводів, автодоріг, за­лізниць і численних потужних глибоких свердловин у цих краях значно змінюються тепловий режим верхньої части­ни земної кори, а також її структура. Внаслідок цього ак­тивно розвиваються термокарст (танення льоду в порах і тріщинах порід), а потім просідання поверхні, кріогенне пучення, термоерозія. В результаті порушення грунтів, па­совиськ, вирубки лісів утворюються тундроподібні терито­рії, в карстових провалах і на місці знищення мохових па­совиськ — болота.

Локальні ландшафтні техногенні порушення призводять до регіональних кліматичних змін. Дуже небезпечними ста­ли газо- та нафтопроводи, якими подають газ чи нафту з температурою, вищою, ніж у навколишнього середовища. Постійно змінюючи температурний режим уздовж траси на великих площах, вони дуже негативно впливають на міс­цеві екосистеми, шкодять їм. Крім того, там, де грунт під трубами відтає, вони часто прогинаються й тріскаються, мають місце газові та нафтові аварії з тяжкими наслідка­ми, адже діаметр труб, як правило, більший 1 м, і сирови­на в них подається під великим тиском (до 10 атм). Че­рез згадані та інші причини лише на тюменських газопро­водах щорічно трапляється до 700 аварій. Кілька аварій, що мали негативні наслідки, сталося й у нас у Прикар­патті на трансматериковому газопроводі (Уренгой — Уж­город).

Майбутні молоді фахівці — геологи, географи, будівель­ники, екологи — мають зробити все від них залежне, щоб подібне не повторювалося. А для цього слід використати весь досвід ліквідації наслідків аварій і застосування не­продуманих заходів, недосконалих технологій, а також знання основних екологічних законів і нових законів про охорону природи.

З відомих нині соціально-політичних причин ми з вели­ким запізненням почали об'єктивно й активно аналізувати стан наших мінеральних ресурсів, їх роль і перспективи використання. На сьогодні чітко визначено тенденції мар­нотратства, хижацької експлуатації родовищ і недбалого ставлення до природи протягом десятиліть. Ці тенденції настільки вкоренилися, що викоренити їх одразу дуже важ­ки І все ж, якщо не змінити політику ресурсокористування, екологічна криза розвиватиметься дедалі швидше й бурхливіше.

Перш за все слід значно зменшити втрати під час до­бування корисних копалин і їх транспортування. Нині, на жаль, використовуються не вся руда, вугілля тощо, які вилучаються з надр, мають місце їх неминучі втрати — кіль­кісні й якісні.

Кількісні втрати зумовлені тим, що частина корисних копалин залишається недобутою в охоронних ціликах (стовпах породи, які залишають під землею, щоб запобігти обвалам покрівлі), в лежачих і висячих боках покладу, міжблокових і міжшахтних ділянках тощо.

Якісні втрати, або розубожування, спричинені тим, що під час добування корисної копалини має місце змішуван­ня її з вміщуючими пустими породами, в результаті чого вміст металу в добутій руді знижується, зростає зольність вугілля тощо.

Втрати корисних копалин у разі застосування відкритого способу добування значно нижчі (10—12%), ніж при підземному (30—40%). На жаль, не кожне родовище мо­же розроблятися відкритим способом. Крім того, добуван­ня кар'єрним способом пов'язане із складними проблема­ми— відчуженням родючих земель, появою великої кіль­кості відвалів тощо.

Значне зниження кількісних і якісних втрат за підзем­ного способу добування досягається за рахунок розробки корисних копалин з супутньою закладкою пустими порода­ми відпрацьованих підземних порожнин (штреків, штолень). Наприклад, на Норільському мідно-нікелевому родовищі в Сибіру застосування твердіючої закладки (пусті породи з домішкою невеликої кількості в'яжучих матеріа­лів) дозволило вилучати до 98,6 % руди. При цьому одно­часно різко знижуються енергетичні й матеріальні витрати, пов’язані з необхідністю піднімати догори багато пустих порід.

Значний економічний ефект і економію ресурсів забез­печують новітні технології добування корисних копалин — і свердловинне гідродобування й вилуговування, підземні виплавка сірки та газифікація вугілля тощо. Крім того, відомі й інші шляхи поліпшення користування мінеральни­ми ресурсами.

По-перше, це досягнення економічного ефектузавдяки жорсткому дотриманню політики ресурсозбереження, що можливо завдяки переходу на нові технології видобування мінеральної сировини, зменшенню втрат під час транспор­тування, вантажно-розвантажувальних робіт, комплексно­му використанню мінеральної сировини на кожному родо­вищі. Наприклад, добуваючи залізну руду чи поліметали, слід вилучати з породи не лише основну речовину, але й решту цінних речовин та елементів, а пусту породу вико­ристовувати як будівельний матеріал, накопичувач.

По-друге, вживання під час розробки родовищ корисних копалин з метою завдання мінімальної шкоди природі ряду обов'язкових природоохоронних заходів — від мінімальних порушень екосистем за рахунок жорсткого дотримання від­повідних інструкцій і нормативів на початкових стадіях експлуатації до максимальних зменшень усіх типів забруд­нень середовища в ході експлуатації й виконання рекультиваційних робіт на завершальних стадіях і після закінчен­ня експлуатації родовищ.

По-третє, перехід на максимальне використання вторин­них ресурсів — металобрухту, матеріалів, що нині мільяр­дами тонн накопичено в звалищах усього світу, а понад усе — в нашій країні та країнах СНД.

Можна навести такі приклади. Внаслідок комплексного використання корисних копалин пусті породи з вугільних та інших шахт використовують для будівництва шляхів, гідротехнічних дамб, виробництва будівельних блоків, за­повнення відпрацьованих штолень, штреків, кар'єрів. Де­які вуглисті породи застосовують як добрива. На підпри­ємствах кольорової металургії почали поряд з десятком основних металів вилучати ще 60, зокрема вісмут, індій, селен, телур, кобальт та ін.

З пустих порід з кар'єрних розробок, які раніше скла­дувалися у відвали, тепер виготовляють щебінку, цемент, скло, силікатну цеглу, вогнетривкі й формовочні матеріали.

Значний ефект, як свідчить досвід передових країн сві­ту, має вилучення корисних речовин із газів, пилу й стіч­них вод, що мільйонами тонн викидаються промисловими підприємствами. З цих викидів одержують сірку, цинк, сви­нець, рідкісні метали, молібден.

За такими технологіями почали працювати деякі під­приємства й у нас у Дніпропетровську, Запоріжжі, а та­кож у Норильську, на Уралі, на Балхаському гірничо-мета­лургійному комбінаті. Набагато ефективніше нині вико­ристовуються вуглисті сланці.

На Камиш-Бурунському залізорудному комбінаті мають добрий досвід рекультивації земель Керченського басейну. На початку розробки кар'єру за допомогою скрепе­рів і екскаваторів знімають родючі грунти та шар четвер­тинних відкладів, перевозять, складують, знімають породи, що залягають нижче, й теж перевозять у інше місце спеці­альним відвально-транспортним мостом. Далі грунт, четвертинні відклади та більш давні породи переносять із збе­реженням умов природного залягання на відпрацьовані ді­лянки, акуратно розрівнюють і для ущільнення залишають на два роки. Потім ділянку знову розрівнюють, вкривають шаром гумусу 50 см завтовшки, й земля добре родить.

Важливим заходом збереження надр є, як і в інших гео­сферах, моніторинг, комплекс робіт, що складається із спо­стереження за станом родовищ мінеральної сировини (фотозйомка за допомогою аерометодів та космічних методів), аналіз даних про стан відвалів, кар'єрів, обсяг і шляхи міграції забруднень, прийняття відповідних рішень щодо покращання ситуації, вироблення рекомендацій для управ­ління процесами. Рівень сучасної фототехніки за кордоном і в нас дозволяє ефективно реєструвати плями поверхневих і підземних забруднень, теплі промислові стоки, різні фізичні й фізико-хімічні аномалії.

Дистанційні методи мають велике майбутнє в галузі охорони природного середовища та стану геологічних об'­єктів.

В Україні значних успіхів у використанні дистанційних методів вивчення особливостей земної поверхні в останні роки досягнуто в Центрі аерокосмічних досліджень Землі Інституту геологічних наук НАНУ.

У 1992 р. Верховною Радою України затверджено нові закони про охорону природного середовища й ресурсів Ук­раїни, де передбачено заходи охорони, зокрема й надр, а також жорсткі покарання за шкоду, завдану природі.