Соціальна структура середньовічного суспільства і диференціація художньої культури
Починаючи з ІХ ст. і закінчуючи приблизно ХІ ст., у Західній Європі завершується процес формування не тільки європейських держав: Франції, Англії, Германії та Італії, але й формування феодальних відносин та розділу суспільства на соціальні верстви. Феодальна держава – це суспільство з чіткою вертикальною ієрархією, в основі якої були васально-сеньйоральні відносини.
Середньовіччя – епоха класифікації: кожна частина і жива істота, створені Богом, мали свій ступінь досконалості, своє місце в Божому всесвіті. Уявляючи світ у вигляді двовершинної піраміди, людина Середньовіччя розподіляла на різних поверхах не тільки сили небесні, а й сили земні – людей.
Своє місце у світі середньовічна людина уявляла, ґрунтуючись на такі принципи:
· по-перше, все людство ділилося на християн та язичників, останніх можна було вбивати – це не вважалося гріхом, їх треба було привертати до істинної віри – хрестити;
· по-друге, християни класифікувалися на католиків (“вірних” християн) і на “греків”, чия віра, з точки зору католиків Західної Європи, недалеко відійшла від язичників.
Але і західноєвропейське християнське суспільство мало свою структуру. Перша межа відокремлює світське суспільство від духовенства.
Духовенство – це не тільки верства, що мала велику владу (і духовну, і політичну ), а й верства багатих людей: духовенство, яке було васалом королів, мало власних васалів-лицарів. Духовенство формує й найголовнішу в Середні віки релігійну культуру.
У світському суспільстві середньовічної Європи існували три головних соціальних верстви, належність до яких обумовлювалась походженням людини:
· дворянство;
· селяни;
· городяни.
Дворянство – друга головна верства середньовічного суспільства, яка мала монополію на військову справу. Дворяни були рицарями, тобто воїнами та шляхетними людьми.
Дворянство породило свою – куртуазну, або рицарську, культуру. “Куртуазний універсам” (тобто світ) – це система етичних та естетичних цінностей, що спиралися на уявлення про куртуазність як особливий кодекс поведінки благородної людини. З куртуазністю пов’язаний і рицарський кодекс честі, й культ рицарського служіння дамі.
Третьою великою соціальною верствою західноєвропейського середньовічного суспільства були селяни, які становили 85 % населення середньовічних європейських держав.
Вони створюють свою – народну культуру, специфічну систему світосприйняття, де поєднуються фольклорне та християнське начала. М.М. Бахтін визначає це світосприйняття, цей народно-сміховий світ як карнавальні.
Замок, село, місто – три умовні “складових частини” середньовічного суспільства.
Різноманітність функцій середньовічного міста обумовила його особливе місце у структурі суспільства. Представники всіх верств населення Середньовічної Європи: селяни, феодали, монахи, єпископи жили в містах, які були центрами розвитку комерції, промисловості й культури. Дух підприємництва, що панував у середньовічному місті, сформував ту атмосферу свободи, яка дозволяла городянину відчувати себе залежним тільки від особистої вдачі та Бога. Цехова дисципліна, міська рада, яка обиралася з мешканців міста, а не призначалася королем, – всі ці ієрархічні структури, надаючи місту усталеності, не стримували особистої свободи громадянина в тій мірі, в якій сільська громада пригнічувала своїх членів.
Однак і на вулицях міст, як і на шляхах середньовічної Європи, можна було побачити багато калік, хворих, жебраків, шахраїв. На полотнах відомих середньовічних художників Ієроніма Босха і Пітера Брейгеля зображено багато виродків, кривих, сліпих. Це не перебільшення, не плід хворої фантазії, а досить реалістичне відображення тогочасної дійсності, причиною якої були і різке соціальне розшарування суспільства, і погана їжа, і недосконалість медичної науки.
| Див.: слайди 1, 2, 3 |
Міський плебс, інтелігенція середньовічних міст мала свою – міську культуру.
Головною формою культури була, як ви розумієте, релігійна. Але вся історія середньовічної культури – це історія боротьби церкви та держави за владу.
Видатний християнський теолог Середньовіччя Аврелій Августин відобразив цей процес у трактаті “Про Град Божий” (413 – 426 рр.), де показав історію людства як історію споконвічної боротьби двох Градів: Града Земного – тобто спільноти, що заснована на мирській державності, на “любові до себе”, і Града Божого – духовної спільноти, в основі якої лежить “любов до Бога”, доведена до презирства до себе.
Можна побачити за цими двома Градами державутацеркву. Відомі хрестові походи спрямовувались на втілення ідеї створення Града Божого на Землі – єдиної європейської імперії під владою папства.
Саме тоді виникає проблема співвідношення знання та віри. Полеміку з цього питання відкриває у ХІ ст. англійський єпископ Ансельм Кентерберійський, який стверджує пріоритет віри: “Вірую, щоб розуміти”.
Трохи пізніше (кінець ХІ – початок ХІІ ст.) французький богослов П’єр Абеляр пропонує іншу тезу: “Розумію, щоб вірити” (пріоритет світських знань над вірою).
У ХІІІ ст. італієць-теолог, філософ Фома Аквінський в “Сумі теології” висуває ідею гармонії віри і розуму.
У цьому ж столітті англійський вчений природознавець Роджер Бекон стверджує цінність експериментального, досвідного знання.
Зразком об’єднання в науці різних точок зору на цю проблему є суто середньовічна наука – алхімія, представниками якої були і Бекон, і німецький вчений Альберт Великий.