Як біла тінь суворої скорботи
Наді мною синєвіко неба:
сіро-чорнашлакова трунагетьобшила душу.
(В.Стус)
Метафора з часів античної риторики й філософії була і є в центрі уваги вчених-лінгвістів, філософів, психологів, бо це один з основних шляхів пізнання реальності й ідеалу шляхом перенесення понять з однієї сфери в іншу: від конкретно-чуттєвої до абстрактної, від матеріальної до духовної. Метафору можна назвати логікою в образі, настільки точно вона може передати сутність обраного явища, субстанції в образі.
Метафора є в науці, культурі, освіті. В часи розвитку інформаційних технологій, інтенсивного розвитку реклами, коли вимагається короткий, чіткий, але ємкий та образний вербальний текст,якийби швидко запам'ятався, засвоївся і «збудив» свідомість саменацей, актуалізований предмет, роль метафори у мовному спілкуванні зростає. Визначний філософ і письменник X. Ортега-і-Гассет вважав, що метафора подовжує «руку» інтелекту, її роль у логіці можна уподібнити до вудочки на рибалці чи рушниці на полюванні.
Метафора виконує кілька функцій: пізнавальну, номінативну й образну. Метафорою користуються для опису і пояснення складних явищ у процесі наукового дослідження. В результаті сформувався цілий клас наукових метафор.
Метафору використовують як назву для нових предметів, речей, явищ: мишка (для управління комп'ютером), лапка (у швейній машині), собачка (деталь), кросівки, вітрівка, в 'єтнамки, бікіні та багато інших. Так виникають загальномовні метафори, які через часту вживаність і поширеність втрачають свою фігуральну ознаку.
Проте найбільш помітною й експлуатованою є первинна і основна функція метафори — образна. Вона здатна швидко й точно активізувати перцептивні можливості слухача, викликати спрогнозо-ваний відгук у свідомості й почуттях. Вміння мовця творити свої, оригінальні метафори — це великий талант. Про це говорив ще Арістотель. Навчитися метафоризувати важко, але можливо. Механізм конструювання метафори складається з кількох етапів.
Перший етап — це формування ідеї і пошук основного образу для її вираження — суб'єкта метафори.
Другий етап — пошук додаткового об'єкта, який міг би стати образним компонентом і збудити у свідомості слухача певну асоціацію об'єкта метафори.
Третій етап — це синтез обраних об'єктів — суб'єкта та об'єкта, при якому ознаки обох створюють новий образ.
Як приклад можна навести пошук і створення метафори для рекламування мобільного телефону «Нокіа», описані А. Бичковою у журналі «Реклама»:
Ознаки об'єкта: Асоціації, що виникли за аналогією до цих ознак:
мініатюрний іграшка, метелик, птах
забезпечує постійнийзв'язок бути завжди напоготові, контролювати, непомітно, поряд, дім, батьківщина
надійність не підведе, можна йти в розвідку, Штірліц
відома торгова марка популярний герой, радість впізнання, зірка, герой фантазій
престижний крок до успіху, впевненість у собі, супермен
зручний, простий завжди зі мною, ти не один у лісі
для використання і полі
Наступний етап — зіставлення між собою асоціацій, в результаті чого народилася розгорнена метафора, в якій використано образні аналогії:
мініатюрний — птах
постійний зв'язок — мобільний телефон
надійність — не підведе, Штірліц
відома торгова марка — популярний герой
престижний — супермен
зручний — ти не один (а з телефоном)
В результаті відбору варіантів метафора втілилася в такий рекламний малюнок: Штірліц на фоні весняного неба з мобільним телефоном у руці мрійно дивиться на журавлів. Внизу напис: «Краще «Нокіа» в руці, ніж журавель у небі», модифікований з відомої приказки «Краще синиця в жмені, ніж журавель у небі».
Синестезія (від гр. вупаівйіеків — одночасне сприйняття) — різновид метафори, побудований на поєднанні лексем, що позначають різні сфери чуттів або щось сприйняте одночасно різними органами відчуттів. В результаті синестезії утворюються синтетичні художні образи з акустичними компонентами:
Коливалося флейтами
Там, де сонце зайшло;
Гей над дорогою стоїтьверба, Дзвінкі дощові струни ловить.
(П. Тичина) Метонімія
Метонімія (відгр. теїопутіа — перейменування) —це метафоричний троп, основу якого складає заміна одних назв іншими на ґрунті асоціації за суміжністю їх значень: золото у вухах (замість: золоті сережки чи сережки з золота), кришталь на столі (мають на увазі вироби з кришталю), столове срібло (прибори з срібла), вивчали Шевченка (твори Шевченка), подай математику (підручник з математики), зібралася вся школа (учні й учителі школи), відділ у відпустці (співробітники відділу), немає серця (жорстокий).
Метонімія справляє враження мовлення «навпростець» і є стильовою рисою живої розмовної мови. Як скомпресована, згорнена номінативна структура метонімія зручна для використання в усному мовленні, відповідно продуктивна, стилістично експресивна і не виходить за межі стильових норм. Нікого не дивують виразиназразок:міністерство згодне,район знайшов кошти,інститутпідтягнувся, його знає весьбудинок, село повчало тощо.
У художньому тексті метонімія цікава тим, що ніби вихоплює і висвітлює найважливіше слово, фокусує на ньому увагу. Наприклад: Кругом листочки обведу та й списую Сковороду (Т. Шевчен-| ко); Через сліпучу призму пекторалі тепер для нас всіскіфи золоті. Бо як вони свій епос не створили, чи нам його не трапилось гортать, — то що ж лишилось? Піднімати брили. Історіюпо золоту читать; Вони твій хистпоклали під фуганок; В тіні олив, закохані в Елладу, де птиця фенікс ще раз ожила, ми, юні пташенятатого Саду,пили мистецтво з першоджерела (Л. Костенко).
Метонімія може поширюватися за допомогою епітета, який і вказує на предмет метонімічного переносу. Наприклад,чаїнийжаль (замість крик): А десь же є і степові кринички, і степові озеречка, і чаїний жаль над ними (М. Стельмах).
Синекдоха (від гр. купеїоіосЬе) — це різновид метонімії, такий тропеїчний зворот, в якому ціле подається через назву його частини, загальне — через його часткове вираження: влаштувався на роботу, може, яку копійку заробить; всі чекали вечері, бо досі не було й крихти в роті; не ступала людська нога; щоб і ноги твоєї там не було; він накинув оком; ділилися шматком хліба [дружно жили]; має десь руку; не показує носа.
Метонімія і синекдоха пов'язані функцією заміщення назв на грунті асоціації за залежністю і суміжністю. Проте якщо метонімія заміщає назвою цілі його частини (слухав Шопена), то синекдоха заміщає назвою частини ціле, що складається з таких частин. Наприклад: Ніхто з нас ще не написав «Реве та стогне...», тобто ніхто ще не може писати так, як писав Шевченко; Старий Мартин, жебрацький покровитель, з тобою тут поділиться плащем [дасть притулок і догляд]; Човни ж везли у десять пар волів, явивши тільки вуса з-під брилів (Л. Костенко).
У риториках такі тропи називають фігурами заміщення.
Парономазія
Парономазія (гр. рагопотакіа — «біля називання») — стилістична фігура, що виникає на каламбурному зближенні близькихзазвучанням, але різних за змістом слів:талант твійлатаний(Т. Шевченко);вогонь вагань (Д. Фальківський); будьтебезумні — незимні, атоми утоми (П. Тичина);серпанок серпня (І. Драч);
груди грудня (М. Вінграновський); убілій білоті недосягання (В. Стус); Зимно, зимно вітер над землеювіє. І кричить, івиє, ікогось шукає (О. Олесь).
Парономазію можна назвати звуковою метафорою, при якій ідея звукового зближення слів поширюється на семантику і веде їх до смислового зближення. Виникають нові несподівані умовно-асоціативні образи: Синь ужесиніє. Ніч іде нечутно, та для містаночі наче і нема (В. Сосюра);Борвій-буран схопив дерева вбран;
І ніжнимчадом, чудом чистим бузкова свічка понад листом вже злотом-променем жива (І. Драч); Моє нечуване терпіння іще ніхто не переміг, бо затерпінням є Трипілля, а заЧерніговом — Черніг(Л. Костенко); / вже болить душа надуб здубіла, в ційчужаниці, чужбі, чужині! (В. Стус).
Широко використовується звуко-семантичне зближення слів у сучасній українській поезії. Слова, близькі за звучанням, зазнають поетичної семантизації і створюють асоціативно-узагальнену форму, яку називають паронімічною атракцією (лат. аіїгасгіо — притягування). Паронімічна атракція може формуватися на фольклорній ; семантичній паралелі: Тазабіліли сніги,забіліли білі, ще й дібровонька... Тазаболіло тіло бурлацькеє біле, ще й головонька (Нар. пісня). Наприклад, в українській культурній традиції білий колір викликає приємні асоціації і ніби притягує до себе різні дис-трибути: білі руки, біле личко, біла хата, білий лебідь,білий цвіт на калині; плаче тепербілим цвітом мамина вишня в саду (Д. Лу-ценко) тощо.
На зв'язках і перенесенні називань — білий сніг [сивина] на скронях — зболіла душа — посивіла голова — побіліла голова — ви-, никла асоціативно-узагальнена поетична формулабілий біль', ...бо-і лем збілілим (О. Олесь); Лечу надбілим болем бєздоріж... (Л. Ко-. стенко);Білого болю, як білого терну (І. Драч); Прив 'язана за коси І до соснибіліє, начебіль, забіль біліша (В. Стус).
Риторичне запитання
Це дуже давня риторична фігура, відома ще з часів античної риторики. За лексико-граматичним вираженням вона не відрізняється від звичайного запитання. Специфіка риторичного запитання полягає в тому, що воно не потребує відповіді на відміну від звичайного. Наприклад: Золоте Відродження змалювало людству мадонн. А хто змалював наших босоногих мадонн із сапкою в руках чи серпом на плечі та дитям біля перс, що знали не шовки, а лише нерівне шорстке полотно? І чи зрозуміють це ті, що вже не знатимуть полотна і полиневого смутку давнини? (М. Стельмах);
Душа полів, ти пам 'ятаєш стерні? Оцю печаль, покинутість оцю? (Л. Костенко).
Риторичне запитання не потребує відповіді у двох випадках. Перший — найпоширеніший, тому що відповідь і так усім слуха-| чам відома, треба тільки актуалізувати її для сприймання слуха-| чем. Другий випадок: риторичним запитанням є таке, на яке ніхто не знає відповіді або її й зовсім не існує, на зразок: Хто винен? Що робити? Куди йдемо? Однак автор, не чекаючи відповіді, вважає за потрібне поставити запитання, щоб підкреслити незвичайність ситуації, трагізм або комізм її, звернути на неї увагу співрозмовників.
| Слід зауважити, що фігура риторичного запитання не є такою [ простою, як здається на перший погляд. Хоча відповідь усім відома, але автор може ставити провокаційні запитання, тому що в нього є на це запитання зовсім інша відповідь (всі думають так, а насправді все інакше). В такий спосіб створюється стилістичний ефект оманливого очікування. Тому Є. В. Клюєв вважає, що риторичне запитання, як і риторичний оклик та риторичне звертання, — це фігури, що грунтуються на критерії щирості'. Наприклад: Житечко-житечко,хто ж тебекосити буде? Пішли твої косарі на війну, і тільки з-за обріїв страшний косар смерті дає знати про себе; О па-м 'ять і смуток землі,чи минулися ви? Чи минулись? Бо й тепер од печалі сивіє жито... (М. Стельмах).
Вглядаюсь в осінні стерні —
Куди ти біжиш, дорого?
І як ти озивешся — з такої німоти?
(В.Стус)
Душе моя обпалена, І як ти ще жива?
(Л. Костенко)
Риторичне звертання
Риторичне звертання — це також фігура античної риторики, яка виявляє не тільки власне звертання, а й реакцію, ставлення мовця до ситуації спілкування, предмета, ідей мовця тощо, тобто ця фігура також тримається на «принципі щирості». Саме в риторичних звертаннях предметом звернення буває, як правило, не конкретна особа, а якісь речі, уявлення, поняття, глобальні субстанції тощо.
Земле рідна! Мозок мій світліє... (В. Симоненко)
Вернидо мене,пам 'яте моя!
Народе мій, коли тобі проститься крик передсмертний і тяжка сльоза розстріляних, замучених, забитих по соловках, сибірах, магаданах?
(В. Стус)
Добрий ранок, мояодинокосте!(Л. Костенко)
Риторичний оклик
Риторичний оклик — це фігура, що виражаєзахоплення, якемали б зрозуміти всі, приєднатися до мовця, іживе ця фігура також на «принципі щирості». Наприклад:
Ах, скільки радості, коли ти любишземлю,Коли гармонії шукаєш у житті!
(П. Тичина)
О полини, сиві полини! Хто посіяв вас на землі нашій?Чи васпосіяли по степах неораних прадавні скіфи?.. А може,ви посіялись по всій землі нашій у давні роки козаччини?..
Яка дивовижна стійкість, яка живучість! (І. Цюпа)
Чоловіче мій,запрягай коня!Це не кінь, а змій — миготить стерня.
(Л. Костенко)
Проте в цій риторичній фігурі може бути провокативний елемент, коли мовець окликом висловлює для когось, захоплення чимось, але сам його не поділяє, може навіть обурюватися.
Риторичне порівняння
Порівняння — це фігури, в яких мовне зображення особи, предмета, явища чи дії передається через найхарактерніші ознаки, що є органічно властивими для інших предметів чи осіб: дівчина струнка, як тополя; волошкисині, як небо; надворітепло, як улітку; руки,як білі лебеді; Синіє день,як пізні капусти (Л. Костенко).
В основі порівняння лежать логічні операції виділення найсуттєвішої ознаки описуваного предмета і пошук іншого предмета, для якого ця ознака є виразнішою, а потім зіставлення з ним і опис ; цієї ознаки: Сплив вересеньсиній, як терен. Жовтень палає,чер-\ воний, якглід (О. Гончар). У порівнянні розрізняють суб'єкт порівняння (те, що порівнюють), об'єкт порівняння (те, з чим порівнюють) і ознаку, за якою один предмет (суб'єкт) порівнюється з іншим (об'єктом). Ознака може визначатися за кольором, формою, розміром, запахом, відчуттям, якістю, властивістю тощо.
Порівняння бувають логічні й образні. При логічних порівняннях встановлюється ступінь схожості чи відмінності між предметами одного типу, беруться до уваги всі властивості, якості, ознаки порівнюваних предметів, але виділяється щось одне: Конкурс пройшов організовано,як і в минулому році; Все склалося так добре,неначе на замовлення; Брови в Івана широкі,яку батька;
Хлопчаки,як дорослі, зосереджено копали грядку (Усне мовл.);
І на Україні я сирота, мій голубе,як і на чужині (Т. Шевченко).
Логічні порівняння використовують у науковому, офіційно-діловому, розмовному стилях. Вони додають до предмета нову інформацію.
Образне порівняння відрізняється від логічного тим, що вихоплює одну якусь найвиразнішу ознаку, часом несподівану, і робить її основною, ігноруючи всі інші.
Порівняння може мати таке граматичне вираження:
1. Порівняльний зворот (непоширений і поширений) зі сполучникамияк, мов, немов, наче, неначе, неначебто, ніби, нібито, немовби, немовбито. Наприклад: Дівчина була невеличка на зріст, але рівна,як струна, гнучка,як тополя, гарна,як червона калина, довгобраза,як червонобокі яблучка, губи були повні та червоні,як калина (І. Нечуй-Левицький); Мене спиняє біла піна гречок, запашна, легка,неначе збита крилами бджіл (М. Коцюбинський);Неначе білі пави, пливуть хмарки у небі (М. Рильський);
Пливе над світом осінь,як медуза... (Л. Костенко).
2. Форма орудного відмінка. Наприклад: А серденькосоловейком щебече та плаче; Синє морезвірюкою то стогне, то виє;
І квіткою, й калиною цвісти над ними буду (Т. Шевченко);Червонобоким яблуком доспілим скотився день... (М. Рильський).
Порівняльні конструкції з орудним відмінком мають давнє походження. В них знайшли відгомін метаморфозні вірування праукраїнців, тобто вірування в можливість перетворення (матері — в зозулю, дівчини — в лілею, тополю, мавку, брата й сестри — у квіти братики-й-сестрички, козака — в явора, чоловіка — у вовкулака, сліз — у квіти тощо). Мова українського фольклору виробила свою поетичну стилістику, в якій відобразила і закріпила такі й аналогічні асоціації. Це й синтаксичні паралелізми порівняльного характеру в народних піснях на зразок: Летіла зозуля та й стала кувати. Ой то ж не зозуля, то рідная мати. Найповніше такі образні асоціації виражаються конструкціями з орудним відмінком, які важко назвати чисто порівняльними, бо вони зберігають ще ту анімістичну метаморфозність: сльози матері стали квітами материнки (українська легенда). Виразними є такі конструкції в народнопоетичній стилістиці Т. Шевченка: / на диво серед полятополею стала; А весною процвіла я [дівчина]цвітом при долині...;
Та випливирусалкою завтра серед ночі; Буде над ним його мила квіткою стояти; Прилинутиголубкою; Полетітипташкою.
Метаморфозні конструкції поступово набували функцій образних порівнянь і ставали продуктивними стилістемами. У творчості Т. Шевченка актуалізовано такі конструкції уже порівняльного характеру: серденькосоловейком щебече та плаче; червоноюкалиною постав на могилі;орлом сизокрилим літає [Ярема]; виюсовою; слава сонцем засіяла; громада жмелем загула; байстрюки Єкатерини сараною сіли. У порівняннях типу гадюкою зашипіли ступінь злиття компонентів (сем) суб'єкта й об'єкта порівняння найвищий. Тому такі порівняльні конструкції з орудним відмінком фразеологізувалися: стояти стіною, дивитися вовком [чортом]...
Побудовані на принципі заперечення, порівняння допомагають виділити в суб'єкта певну ознаку (сему) через його спорідненість з об'єктом. Прийом заперечення ніби руйнує цю тісну спорідненість і тим загострює враження. Обов'язкова в цій порівняльній конструкції часткане розрізняє (на основі спільної ознаки) суб'єкт і об'єкт та створює роздільну порівняльну ситуацію, що виражається
Е одночасно риторичною фігурою — синтаксичним (стилістичним)
паралелізмом:
Не русалонька блукає,• То дівчина ходить...;
:, Не сон-трава на могилі
Вночі процвітає.. То дівчина заручена
Калину сажає.
(Т. Шевченко)
§ В аналогічних порівняннях часто суб'єкт означає істоту, а об'єкт ^ береться зі світу природи або і суб'єкт, і об'єкт — з природи. Порівняння можуть мати кілька видів граматичного вираження.
1. Підрядне речення: / блідий місяць на ту пору із хмари де-де виглядав,неначе човен в синім морі, то виринав, то потопав(Т. Шевченко); Долиною повилась річечка,неначе хто кинув нову синю стрічку на зелену траву (М. Коцюбинський); Спливло життя,як листя за водою (Л. Костенко).
2. Конструкції з формами ступенів порівняння прислівників і прикметників: кращий, ніж...; вищий, ніж...; чорніше чорноїземлі блукають люди (Т. Шевченко).
3. Описові порівняння на зразок:Листку подібний над землею, що вітер з дерева зрива, хто мову матері своєї, як син невдячний, забува (В. Сосюра); Ой ти дівчино,з горіха зерня (І. Франко).
4. Речення порівняльної структури, в яких об'єкт порівняння охоплює всю предикативну частину: Кров твоя —рубін коштовний, кров твоя —зоря світання (Леся Українка); Я —невгасимий Огонь Прекрасний, Одвічний Дух (П.Тичина).
5. Порівняльно-приєднувальні конструкції, побудовані за принципом образної аналогії: Л у к а ш. Ой скажи, дай пораду, як прожити без долі! Доля.Як одрізана гілка, що валяється долі!
(Леся Українка);Як мисливець обережний, звіробійник довголітній, посивілий слідопит прилягає теплим ухом, щоб почути шум далекий, до ласкавої землі, — так і ти, поете, слухай голоси життя людського, нові ритми уловляй ірозбіжні, вільні хвилі, хаос ліній, дим шукання в панцир мислі одягни (М. Рильський).
Не гнівайтесь на мене, діти!
Старий я став, сумний, сердитий,
Боюсь німої самоти,
Коли нема куди іти
І ні до кого прихилитись...
Так у степу осіннім птиця
Махає раненим крилом
Услід за радісним гуртом,