Дипломатичне красномовство
Дипломатичне красномовство має кілька видів промов, серед яких поширені:
а) промови на міжнародних та міждержавних конференціях, зборах, засіданнях, зустрічах;
б) промови під час дипломатичних актів (угод, контактів,комю-'.. ніке);
в) промови під час візитів, прийомів, прощань, нагород тощо;
г) дипломатичне листування.
Дипломатичне красномовство досягає належного розвитку тільки у вільних державах, що проводять активну міжнародну політику. Воно потребує від оратора бездоганного володіння рідною літературною та іноземними мовами, гарної вимови, розвиненого чуття мови, вміння підключатися до потрібних тем, ідей, думок, зацікавлено вести бесіду, потребує такту і коректності. Для оратора-дипломата потрібні воля, сила, інтелект і разом з тим обережність та обачність.
В Україні дипломатичне красномовство започаткувалося у часи Київської Русі, продовжувалося в періоди державного будівництва за часів Богдана Хмельницького, козаччини і гетьманщини, в пе-; ріод Української Народної Республіки (1917—1920 рр.) і нині активно розвивається, набирає сили в Українській державі з 1991 р.
Дипломатичне красномовство належить до особливо вишуканого виду. Це елітарний, вищий рівень мовлення. Навчитися цьому самому неможливо. Його треба спеціально вивчати як засіб професійної дипломатичної майстерності. Дипломатичне красномовство започаткувалося в античній риториці. Для того щоб досягти успіху в переговорах з представниками інших країн, треба було бути гарним контактним оратором, володіти майстерністю спілкування. Бувало так, що часто великі оратори ставали послами своїх країн і домагалися значних успіхів (Горгій, Демосфен). Упродовж віків міжнародне співробітництво виробило певні правила і норми дипломатичного спілкування, порушення яких не допускається й нині. їх треба суворо дотримуватися в дипломатичних промовах та інших жанрах цього спілкування, як усних, так і писемних, бо вони закріпилися традицією і стали тими умовностями, що допомагають підтримувати процеси міждержавного спілкування.
Сукупність таких загальноприйнятих правил, традицій, умовностей називають дипломатичним протоколом'. До змісту цього поняття входять нині практично всі сфери дипломатичної діяльності: визнання нових держав, встановлення дипломатичних відносин, відкриття місій і представництв, призначення глав дипломатичних представництв, вручення вірчих грамот, здійснення дипломатичних візитів, бесід, переговорів, скликання міжнародних нарад і конференцій, підписання конвенцій, комюніке, заяв, угод, договорів, зустрічі і проводи офіційних делегацій, реагування на святкові і трагічні події, на державну символіку країни-представника і країни перебування, дипломатичні прийоми і листування.
Основою дипломатичного протоколу є правила міжнародної ввічливості, закріплені Віденською конвенцією про дипломатичні відносини 1961 р.
Дипломатичний протокол передбачає правила реакцій, дій, учинків, поведінки, проте основну і найбільшу частину його складають морально-етичні правила поводження і мовний етикет в різних ситуаціях дипломатичного спілкування.
Етичність дипломатичного красномовства виявляється через такі мовні знання й уміння промовця:
— знання, крім предмета викладу, дипломатичної термінології, яка здебільшого має іншомовне походження;
— знання мовних формул усіх типів (номінативних, атрибутивних, предикативних, адвербіальних) та умов використанняїхвідповідно до дипломатичних рангів промовців;
— володіння дипломатичним мовним етикетом відповідно до умов спілкування, рангів співрозмовників і жанрів дипломатичного дискурсу;
— володіння мовними засобами ідентичності, тотожності (різними видами синонімії) та опозиційності, контрастивності, альтернативності (різними видами антонімії), яке дає промовцеві можливість уникати прямолінійності суджень, категоричності відповідей (вміння не сказати ні «так», ні «ні»);
— володіння такими комунікативними якостями мовлення, як логічна послідовність, точність, ясність, стислість, доречність, виразність, образність і національна традиційність.
Оскільки традиції і правила дипломатичного спілкування виформувалися як результат довготривалого досвіду міждержавної співпраці, то до сфери сучасної української дипломатичної термінології успадкувалося багато слів іншомовного походження. І хоча майже кожному з них є український відповідник у вигляді окремого слова або мовної формули чи описової конструкції, мовний етикет і правила дипломатичного мовлення потребують обов'язкового вживання слів і виразів саме іншомовного походження.
Наприклад: агреман (фр.) — у міжнародному праві попередня згода держави на прийнятгя певної особи як глави дипломатичного представництва іншої держави (отримати агреман, запит на агреман, відмова в агремані); аташе (фр.) — ранг співробітника дипломатичного представництва та відомства закордонних справ або особа, що відає певними питаннями у дипломатичній місії (аташе з питань культури, військовий аташе); комюніке (фр.) — офіційне повідомлення про хід або наслідки дипломатичних переговорів (в комюніке повідомляється, опубліковано комюніке); парафування (гр. > фр.) — попереднє підписання міжнародного документа ініціалами уповноважених осіб, які брали участь у його виробленні (парафування договору); ратифікація (лат.) — затвердження верховним органом влади держави міжнародного договору, який з певного моменту набуває чинності для цієї держави (Верховна Рада України парафувала договір про...); денонсація (фр.) — відмова однієї зі сторін міжнародного договору від його виконання, що призводить до припинення дії договору або повідомлення про припинення дії, розірвання договору (...призвело до денонсації договору); консул (лат.) — службова особа однієї держави, яка постійно перебуває в певному пункті іншої держави, захищаючи правові й економічні інтереси своєї держави та її громадян (Генеральний консул України у Нью-Йорку); екстрадиція (фр.) — видача іноземній державі особи, яка порушила закони цієї держави (договір про екстрадицію злочинців).
Частина дипломатичних термінів розвинула вторинні значення і стала суспільно-політичними чи загальнонауковими термінами:
аудієнція, альянс, глобалізація, декларація, імунітет, коаліція, конгрес, легалізація, місія, церемонія тощо. За походженням більшість іншомовних термінів-у дипломатичній лексиці, як і у правничій
галузі, є запозиченнями з класичнихмов — грецької (протокол — ргбіокоііог < ргоіох — перший + Ісоїіо — приклеюю) та переважно латинської (кодекс — согіех — книга; декларація — оесіагагіо < < (іесіаго — заявляю, оповіщаю; агент — а§еп& (а§еп1;іх) — діючий; місія — тіввіо — посилка, доручення; конгрес — соп^гекхих — зустріч, збори; імунітет — іттипііах (іттипііагік) — звільнення, свобода; нота — поіа — знак, зауваження; ратифікація — гаїіпса-гіо < гаЦіх — затверджений + Гасеге — робити; екзекватура — ех8е^ио^ — виконую; консул — СОП511І; легат — 1е§аїи5 — посол; преференція — ргаеіеге — вважаю за краще; легалізація — 1е§а1І5 — законний; аудієнція — аиаіепііа — слухання; контингент — сопгіп-§епк — той, що трапляється; церемонія — саегетопіа — благоговіння, культовий обряд, торжества; коаліція — соаііііо — союз; інтегра-' ція — іігіе@га1іо — поповнення; конвенція — сопуеппо — договір, угода; меморандум — тетогагкшт — те, про що слід пам'ятати).
Формування класичних правил геополітики та дипломатії (а саме Віденський конгрес 1814—1815 рр. та Аахський протокол 1818 р. заклали правила і традиції дипломатичного церемоніалу та протоколу) збіглися з періодом панування у Європі французької мови. Багато дипломатичних термінів, що мають класичну основу, прийшли до нас через посередництво французької мови: акредитація (фр. ассгеаіІіГ< лат. ассгесііііуш — довірчий); глобальний (фр. §1о-Ьаі < лат. §1оЬих — куля); регламент (фр. ге@1аетеп1 < лат. ге§и-1а — правило); комюніке (фр. соттиг^ие < лат. соттипісо — повідомляю); резидент (фр. геаіаепі < лат. гевіоеш — той, що залишається на місці); віза (фр. уіаа < лат. уіяия — побачений); екстрадиція (фр. ехїгасіігіоп < лат. ех — з, поза + Ігааіііо — передача);
етикет (фр. е^иеПе від флам. аіееісеп — встромляти); альянс (фр. аіііапсе від аіііег— з'єднувати).
Трапляються у дипломатичних текстах і окремі сталі вирази латинського походження. Деякі з них подаються літерацією оригіналу: тосіш ргосепаі (спосіб визначення засобу дії) — дипломатичний термін, що означає спосіб дії, тобто визначення, яким чином і в якому порядку має бути виконане яке-небудь зобов'язання чи дія; аа іпіегіт (раг іпіегіт) — латинський термін, частіше вживається скорочено а. і / р. і перед назвою посади дипломатичної особи, яка підписує акт чи документ, і означає, що вона лише тимчасово виконує ці обов'язки. Моаш уіуепаі (спосіб співіснування) — дипломатичний термін, що позначає тимчасову, як правило, короткотермінову угоду. N0 уагіегіиг (не підлягає зміні) — латинський вираз, що звичайно вживається при кінцевому узгодженні чи при парафуванні якої-небудь угоди; означає, що при остаточному оформленні тексту в нього не може бути внесено ніяких змін;
аа ге/егепаит — термін означає «за умови схвалення». При укладанні угоди, акту, проекту чи пропозиції така позначка робиться
; особою, яка його підписує, на знак того, що в силу документ всту-; пає лише за умови схвалення його урядом; са^ш ЬеШ — безпосе-! редній формальний привід для виникнення війни між державами;
ех о^/ісіо — за посадою; сазиз /оеаегії (випадок союзу) — обставини, які зобов'язують державу, відповідно до договору про військо-; вий союз, вступити в війну, яку веде союзна держава; геЬи5 їісзіап-ііЬи5 (обумовлення незмінних обставин), скорочено К. 8. 8. — термін, що позначає обставини, зміна яких призведе до скасування договору.
Деякі вирази функціонують у формі української літерації, проте не перекладаються: де-юре (лат. ае^ге) — юридична, за правом, формально; де-факто (лат. сіє Гасіо ) — фактично; персона грата (лат. регзопа §га1а — букв. бажана особа) — особа, кандидатура якої в якості дипломатичного представника в якій-небудь державі прийнята урядом цієї держави; персона нон грата (лат. регзопа поп §га1а — букв. небажана особа) — дипломатичний представник, який не користується довірою з боку уряду тої чи тої держави, куди він призначається, або той, що втратив довіру і підлягає
« відкликанню; статус-кво (лат. 5Іапі5 ^ио) — існуючий стан справ;
ЦІ гоноріс кауза (лат. Ьопогік сайка — букв. заради шани) — за заслу-
Е ги, почесне звання, почесна посада.
р Ряд сталих виразів, запозичених з історії світової дипломатії, фігурують у практиці українських дипломатичних текстів у перекладеній формі: джентльменська угода (§еп1:1етап а@геетеп1) — усна дипломатична угода без будь-яких письмових доказів; блискуча ізоляція (їріепаіа івоіагіоп) —термін виник на позначення англійської дипломатичної доктрини, що характеризувалася утриманням від усіляких попередніх і довготривалих союзів з іншими державами і збереженням повної свободи дії; озброєний нейтралітет — термін виник за назвою принципу ліги нейтральних держав, що була утворена 1780 р. у період війни північноамериканських колоній за незалежність (суч. Позиція озброєного нейтралітету у відносинах з...); політика доброго сусіда — термін виник від назви позиції США стосовно країн Латинської Америки, проголошеної Франкліном Рузвельтом (суч. політика добросусідства і співпраці)', добрі послуги (фр. Ьопик ойісек, англ. §оогі ойісев) — міжнародно-правова процедура, що стосується військового права, з часів Гаагзької конференції 1899 р. входить у нормативну частину міжнародного права. Поняття «добрі послуги» передбачає, що коли переговори між двома державами не мають перспектив і здатні лише загострити становище, одна чи кілька третіх країн мають право запропонувати свої послуги з метою налагодження контакту і мирного врегулювання проблеми.
Деякі слова і вирази у дипломатичній практиці і на сьогодні прийнято вживати французькою мовою. Наприклад: спаг^е а'а/-
/аіге5 (фр.) — повірений у справах; особа, яка заміщає посла у його відсутність. Існує ціла система коротких записів на візитних картках, які передають певне ставлення до особи: р. / (роиг/еІісНег) — поздоровлення; р. г. (роиг гетегсіег) — подяка; р. с. (роиг сопсіоіеапсе) — співчуття; р. /. N. А. (роиг /еіісіїег Коиуеі Ап) — поздоровлення з Новим роком; р. р. (роиг рге5впіег) — заочна рекомендація нової особи, яка прибула на роботу до представництва;
р. р. с. (роиг ргепсіге соп§е) — висловлення прощання у зв'язку з остаточним від'їздом із країни, коли прощальний візит не наноситься'.
Суттєвою ознакою дипломатичного мовлення є й високочастотне використання стійких словосполучень, які усталились як мовні формули обов'язкового використання. Ці мовні формули — складні назви держав, міжнародних організацій, назви представництв і офіційних осіб за посадами, рангами: Співдружність незалежних держав. Сполучені Штати Америки, Велика Британія, Організація Об 'єднаних Націй; дипломатичне представництво, країна перебування; генеральний консул,радник першого класу, перший секретар першого класу. Надзвичайний і Повноважний Посол першого класу і т. ін. В публічних промовах, дипломатичному листуванні ці назви-формули не можна скорочувати чи заміняти абревіатурами.
Дипломатичним протоколом окремо передбачено, коли і які можна вживати синонімічні вирази на означення особи (Президент— глава держави — найвища посадова особа держави;
Прем'єр-міністр — глава Кабінету Міністрів — глава уряду країни; глава управління закордонних справ держави — глава зовнішньополітичного відомства — особа, яка очолює відомство закордонних справ — міністр закордонних справ (в Україні). Є також офіційний реєстр складноскорочених слів (абревіатур), які можна вживати.
Для дипломатичних промов обов'язковим є етос «міжнародної ввічливості», поваги і шани всього, що представляє і символізує свою державу і державу партнера. Він виявляється через мовні формули міжнародної і національної ввічливості та компліментів, без яких немислиме дипломатичне спілкування ні в усній формі (промови, заяви, виступи, діалоги, інтерв'ю), ні в писемній (дипломатичне листування). Мовні етикетні формули в дипломатії складалися віками, поєднуючи в собі елементи міжнародної й національної етики.
Традиції мовної ввічливості української дипломатії добре ілюструє лист гетьмана «Військ Запорозьких і всієї України обіруч Дніпра» Богдана Хмельницького до шведського короля Карла Гус-
тава, надісланий з козацької столиці Чигирина 1656 р.,який уже| тоді засвідчив ту «міжнародну ввічливість», що є характерноюоз-_ накою і сучасного дипломатичного спілкування:
Нашсніший королю Швеції, наш вельможний пане і друже.
З наказу самої природи і з нашої вродженої прихильності до кожного ми звикли нікому не робити кривди, а навпаки, змагатися у доброзичливості з тими, хто ставиться до нас прихильно. Отже, ми, відчуваючи добре і достатньою мірою ясне ставлення до нас вашої королівської величності, вже двічі, з душевною насолодою, відіслали листи до вашої королівської величності. Але якимсь чином, як проти нашого бажання, так і проти бажання вашої королівської величності, вони і досі не торкнулися рук вашої королівської величності. Таким же чином частіші нагоди до бесід були відрізані з обох сторін, це треба приписати не якійсь ворожій недбай-' ливості з нашого боку, в зависній ненависті тієї ж долі. Тепер, отже, для І- підтвердження нашої приязні до вашої королівської величності ми по-|; відомляємо і ясно заявляємо, що не дамо нікому допомоги — хоч би до І цього нас часто закликали — ані підемо ні на кого в наступ, але при Божій . допомозі захищатимемо, як зможемо, віру, волю і наші кордони. Хоч би : поширювалась якась несприятлива чутка, ніби ми піднімаємо зброю проти вашої королівської величності. То нехай ваша королівська величність дасть якнайменше віри цій безглуздій чутці, бо ми ( як свідчать про нас минулі події) ніколи без причини не трубимо сигналу. Подавець цього листа усно і більш докладно викладе вашій королівській величності нашу доброзичливість. Тим часом благаємо у Всевишнього найліпшого Бога вічного щастя вашій королівській величності.
Дано в Чигирині, дня 13 липня І 1656 за старим календарем.
| Вашій королівській величності, | вельмишановного пана і друга р готовий до послуг друг Богдан і: Хмельницький, гетьман Військ І Запорізьких'.
і Сукупність етикетних мовних формул, формул ввічливості ( у всіх можливих варіантах) формує систему мовного етикету кожної нації, і не тільки у сфері дипломатії. За визначенням лінгвістичної енциклопедії, мовний етикет є системою «стійких формул спілкування, рекомендованих суспільством для встановлення мовленнєвого контакту співрозмовників, підтримання спілкування у виразній тональності відповідно до їх соціальних ролей і рольових позицій відносно один одного в офіційних і неофіційних обставинах»2.
Правила мовного етикету, що витворювалися століттями українським народом, становлять особливу групу стереотипних, стійких
форм спілкування, що реалізуються в основному в одиницях лексичного («Дякую», «Добридень»), фразеологічного («Ні пухуніпера») і частково морфологічного рівнів (вживання займенникових і дієслівних форм пошанної множини, наприклад: Ви чарівні;
бабуся стомилися тощо)1.
Більшість етикетних формул, якіми вживаємо у повсякденному житті, закладені у нашій свідомості як своєрідні кліше або заготовки, що є адекватними тій чи іншій ситуації. С. Богдан зазначає, що «це готові формули не тільки з точки зору їх граматичної впорядкованості. Позиційна стійкість окремих лексем у етикетних формулах умовна (зичимо щастя і щастя зичимо), однак в окремих фразах подібні позиційні зміни неможливі (йдеться про фразеологічні одиниці). Іноді вони просто небажані з огляду на руйнування літературної норми або втрату регіональних особливостей»2.
У структурі мовного етикету виділяють формули, що «вживаються при зав'язуванні контакту між мовцями — формули звертань і вітань, при підтриманні контакту між мовцями —формули вибачення, прохання, подяки та ін., при припиненні контакту — формули прощання, побажання тощо. Це — власне етикетні мовні формули»3.
Звертання є необхідним початковим компонентом будь-якої промови. Без нього не буває й діалогу.
Серед формул ввічливості найпершою, безсумнівно, є звертання.
Звертання — граматично незалежний та інтонаційно відокремлений компонент речення чи більш складного синтаксичного цілого, що позначає особу або предмет, до якого безпосередньо звернена мова того, хто говорить або пише4. Як правило, категоріальним засобом вираження звертання в українській мові є кличний відмінок (вокатив) іменника або будь-яка рівнозначна йому словоформа у поєднанні з особливою кличною інтонацією. Звертання буває поширене і непоширене, до його складу може входити прикладка або ціле підрядне речення, що підпорядковується основному компоненту звертання. Як граматично незалежний компонент речення звертання має вільну позицію у ньому, може стояти на початку, всередині і в кінці речення. Якщо звертання вживається як окреме висловлювання, що виражає емоційно забарвлені спонукання до якоїсь дії або почуття радості, докору, осуду тощо, то
воно становить еквівалент речення або особливий тип речення — вокативне'. Звертання належить до найдавніших риторичних фігур.
Ще Михайло Ломоносов у «Кратком руководстве по красноре-чию» визначав звертання як «чудову, сильну, пробуджуючу слово фігуру», зазначав, що «сею фігурою можна радити, засвідчувати, обіцяти, погрожувати, хвалити, насміхатися, утішати, бажати, прощатися, шкодувати, наказувати, забороняти, просити вибачення, оплакувати, жалітися, просити, вітати та інше».
Українська літературна мова, а саме офіційно-ділова сфера,маєвласну історію цього питання.
У часи Київської Русі поширеними були звертання княже, князю, дружино, людіє. Наприклад: В літо 986. Прийшли з Волги болгари магометанської віри, кажучи: Ти, князю, мудрий і розумом тямущий, а закону не знаєш...2. Братіє і дружино Р.
За часів Запорозької Січі побутували звертання, подібні до звертань у родині: батьку (гетьмане, отамане), діти мої, братове, брат-Г тя, братці, братія, братики, що зумовлено «гуртовими порядка-I ми», які передбачали рівність усіх козаків між собою, а взаємини і молодих і старших мали родинний характер. Наприклад: Здоров І будь,батьку отамане, здоровібратики!; Не сумуйте,братці, і11 не шкодуйте пороху! Козаки самі себе звали товаришами, а Запорозьке військо — товариством. Наприюіад: І вийшов перед Хмельницького славний лицар Морозенко. Поклонився шановному товариству і промовив: — Пошліте мене,батьку Хмелю, і ви,чесне товариство, до пана Вишневенького; Кошовий зняв шапку, поклонився на всі сторони і промовив так: —Славне січове товариство, панове отамання і всікозаки-товариші. Ми вволили вашу волю, бо таке наше право, і на бажання товариства скликали сьогодні велику козацьку раду (А. Чайковський).
У часи УНР в офіційному вжитку переважали звертання пане, пані, панове, рідше — добродію, добродії (із прикметниковими означеннями — високодостойний, високоповажний, вельмишановний). Наприклад:Вельмишановний пане посол! Міністерство має за честь звернутії рівночасно Вашу,вельмишановний пане посол, увагу про недопустимість повідомлення про такі справи телеграфом;Високоповажний пане міністре! Доводжу до Вашого ласкавого відома...; До вас звертаюсь,добродію. Слово товариш уживалось у значенні «заступник», як-от: Призначититоваришам Міністра закордонних справ П. Темницького.
У звертаннях до керівників держави використовувались такі назви: Гетьман, Головний Отаман, Диктатор1.
Революція 1917р. внесла докорінні зміни у мовний етикет і найперше у формулу звертання. З мови поступово витіснилися звертання пан 1 пані, добродію 1 добродійко, так що сфера їх застосування надзвичайно зменшилася. Натомість активно стали використовуватися звертання товариш і громадянин 1 громадянка, але правила їх уживання досить сильно відрізнялися від правил дореволюційних звертань.
Отже, за словами М. Кронгауз, слід говорити не про заміну одних звертань іншими, а про заміну однієї системи звертань іншою2.
Певний період існувало протиставлення двох класів — «панів» і «товаришів», тобто людей, які вживають відповідні звертання. Далі, в радянські часи, звертання пан 1 пані в офіційній мові вживалося лише стосовно іноземців з капіталістичних країн.
Давнє українське звертання товаришу, шановане у Запорозькій Січі і відновлене у XIX ст. як форма звертання у робітничому середовищі, зберегло і своє первинне значення: «товариш» — 1) людина, яка спільно з ким-небудь виконує якусь справу (від слова «товар»), бере участь у якихось діях, співучасник чого-небудь; компаньйон, спільник; 2) людина, пов'язана з кимось-небудь дружбою, щирий друг, приятель3.
Звертання громадянин є суто офіційним, а в однині та в поєднанні з прізвищем, професією або званням використовується тільки у сфері «людина — закон». Наприклад:Громадянин Петренко, чивизнаєте себе винним?, громадянин слідчий, але ніколи громадянин міністр.
Сьогодні в українську ділову імову як офіційне повернено звертання пан 1 пані, яке найчастіше вживається разом з прізвищем, професією або посадою у кличному відмінку (пане Дмитренку;
пане вчителю; пане директоре).
Точна формула звертання у повсякденному побутовому вжитку виробляється користувачем мови суто індивідуально, залежно від його особистих уподобань, симпатій, конкретної ситуації та мети. Проте певних стандартних норм, особливо у діловому спілкуванні, слід дотримуватись. Існують такі типи звертань до осіб, що мають високий і надвисокий статус: до монархів (королів) та їх дружин — Ваша величносте... Його величність..; до князів монаршого двору,
принців, принцес: — Ваша високосте... Ваша світлосте..; до . аристократів — вельможний пане..; до глав урядів, держав, ке-• рівників центральних органів влади, шанованих гостей і таке інше | можливе застосування так званого широкого адресата (тобто звертання пане + посада, звання або прізвище у кличному відмінку), ( але перед цим звертанням, на знак високої поваги та шани, додають
прикметники високоповажний, вельмишановний, високодостойний, ;. Ваша достойносте... тощо.
Важливу роль у дипломатичному листуванні відіграють звертання. Підручники з дипломатичного протоколу радять, готуючи той чи інший дипломатичний документ, ретельно продумувати формулу звертання. Найпоширенішою формулою є «Шановний пане + посада, звання або прізвище у кличному відмінку». Наприклад: Шановний пане Міністре, Шановний пане Посол, Шановний пане Петренку... Показовим є те, що за звертанням, яким починається нота або лист, можна визначити тональність документа. Наприклад, якщо нота починається словами: Пане Міністре, Пане Посол (без слова шановний), то це свідчить про стриманийабонавіть напружений характер листа.
Актуальними для дипломатичних текстів є перераховані вище прикметники, які характеризують ставлення до адресата як до людини поважної і шанованої: ЙогоВисокоповажності Надзвичайному і Повноважному Послу Федеративної Республіки Німеччини в Україні...;Вельмишановний Едгергардте Гей-кенї...
Як показує практика, у дипломатичному листуванні, що ведеться між представниками східнослов'янських країн, країн СНД, часто вживається така форма звертання, як ім'я та по батькові, також, як правило, з прикметником шановний 1 вельмишановний'. Надзвичайному та Повноважному Послу України в Польщі Дмитру Васильовичу Павличку!..
Для дипломатичного листування важливим є не тільки звертання до адресата, а й те, від якої особи ведеться мова у тексті. Наприклад, за цією ознакою та за наявністю або відсутністю підпису такий найуживаніший дипломатичний документ, як нота, поділяється на два види — особиста нота і вербальна нота. Особиста нота ! має форму листа і стосується питань, що мають принципово важливе значення чи містить інформацію про якусь політичну подію. І Вона складається відпершої особи, від імені персони, яка її підпи-v сує. Текст особистої ноти починається із звернення, закінчується 5 вона виявом поваги (компліментом), тобто трафаретною фразою і. ввічливості. Вербальна нота вважається одним із найпоширеніших І; документів дипломатичного листування. Вислів «вербальна нота» означає: «документ, який повинен якнайсерйозніше братися до | уваги». Текст таких нот складаєтьсявід третьої особи і не підпи-
сується. Вербальнанота також починається і закінчується формулами ввічливості1.
Комплімент (фр. сотріітепі) є, мабуть, чи не найдавнішим засобом мовного впливу, він може виразити приязнь, увагу, вдячність, сподівання і т. ін. Формула компліменту («Формула трафаретної ввічливості»)2 є невід'ємною складовою дипломатичної практики. Характер компліменту має враховувати принцип взаємності, особливо при направленні ноти-відповіді3.
Комплімент, як правило, обрамлює текст — лист починається і закінчується формулою ввічливості, тобто можна говорити про спеціальні формули початку і кінця тексту.
Оскільки метою початкового компліменту є встановлення контакту, приязного тону, він містить, найперше, засвідчення поваги:
Міністерство закордонних справ Українизасвідчує свою повагу..;
Посольство України в Австрійській республіцізасвідчує свою повагу... Часто засвідчення поваги поєднується з повідомленням:засвідчує свою повагу і має честь повідомити або з вишуканою формою прохання: Дипломатична академія при Міністерстві закордонних справ Українизасвідчує свою повагу Посольству Королівства Нідерландів в Україніімає честь звернутися до Вас, Вельмишановний пане Посол, з проханням.... Залежно від ситуації прохання може бути висловлене у різних формах: ...має честь звернутися з проханням; ...звертається з проханням...; ...просить Вас...;... висловлює прохання...
Багатогранність мовних формул, широка палітра різноманітності нюансів мовної етики дає можливість змінювати тон дипломатичного листування від найвишуканішої люб'язності до стриманого ввічливого незадоволення залежно від ситуації, мети і типу документа. Цікавим прикладом є формула повідомлення, представлена в чотирьох різних документах: Користуючись нагодою, маємо честь поінформувати Вас...; В плані інформації повідомляємо...;
Інформуємо Вас...; Доводжу до Вашого відома... Пор.: Повідомляємо Вас... —Маємо честь повідомити Вам...
Досить часто у дипломатичному листуванні присутні формули подяки за те, що вже було зроблене адресатом:дозвольте подякувати Вам за уважне і конструктивне ставлення до реалізації питання про...;Щиро дякую за Ваш лист...; Дозвольтевисловити