Обов’язок повнолітніх дітей утримувати батьків та його виконання
Стаття 51 Конституції України закріплює обов’язок повнолітніх дітей піклуватися про своїх непрацездатних батьків. Турбота може знаходити свій вияв у особистому догляді, наданні матеріальної допомоги, представництві, захисті прав та інтересів батьків у різних установах тощо. Згідно з СК повнолітні дочка, син зобов’язані утримувати батьків, які є непрацездатними і потребують матеріальної допомоги (ч. 1 ст. 202 СК). Підставою виникнення аліментного зобов’язання між повнолітніми дітьми і їхніми батьками щодо утримання останніх є склад юридичних фактів: а) походження дітей (родинний зв’язок батьків і дітей); б) непрацездатність батьків; в) потреба батьків у матеріальній допомозі.
Закон передбачає примусовий порядок стягнення аліментів на батьків з їхніх повнолітніх дітей у випадку, якщо останні не надають матеріальної допомоги добровільно. Згідно зі ст. 205 СК розмір аліментів на батьків визначається судом у кожному конкретному випадку з урахуванням всіх обставин справи. До уваги береться матеріальний та сімейний стан сторін, можливість одержання батьками утримання від інших осіб: дітей, дружини, чоловіка, а також своїх батьків.
Не виключена ситуація, коли батьки на особистих підставах пред’являють позов про стягнення аліментів тільки до одного з дітей. Закон не зобов’язує батьків висувати свою вимогу до всіх дітей. Тому вони вправі звертатися з позовом до когось із них. Однак, оскільки обов’язок щодо утримання батьків покладається на всіх дітей рівною мірою, наявність інших повнолітніх дітей буде враховуватися судом при визначенні розміру аліментів, що підлягають стягненню з відповідача. Для визначення розміру аліментів на батьків має значення також наявність в одержувача й інших осіб, які можуть надати йому утримання, — його батьків або другого з подружжя. На рішення впливає також наявність у дитини, яка має сплачувати аліменти, інших осіб, яких вона зобов’язана утримувати, — непрацездатного чоловіка (дружини), неповнолітніх або повнолітніх непрацездатних дітей. Зазначені обставини характеризують сімейний стан платника й одержувача аліментів і, як правило, впливають на їхнє майнове становище.
СК покладає на повнолітніх дітей обов’язок щодо утримання батьків незалежно від того, чи можуть вони таке матеріальне утримання надавати, а також чи є вони самі працездатними та дієздатними. Разом із тим, рівень матеріального забезпечення особи знаходиться в безпосередній залежності від її працездатності, тому факт непрацездатності дочки, сина теж береться судом до уваги при визначенні розміру аліментів на батьків.
Відповідно до ч. 1 ст. 205 СК суд визначає розмір аліментів на батьків у твердій грошовій сумі й (або) у частці від заробітку (доходу) повнолітньої дитини. Вирішення цього питання залежить від конкретних обставин: способу отримання дитиною доходу (постійний або мінливий), особливостей роботи дитини тощо.
Обов’язок дітей утримувати своїх непрацездатних батьків не є безумовним. У ст. 204 СК передбачаються підстави звільнення дітей від цього обов’язку. Так, якщо судом буде встановлено, що мати, батько, що заявляють вимоги про надання їм утримання, ухилялися від виконання батьківських обов’язків, діти можуть бути звільнені від обов’язку надавати їм утримання. За подібних обставин суд може у виняткових випадках присудити аліменти на користь батьків, але на строк не більш ніж три роки. До виняткових випадків можна віднести абсолютну відсутність у батьків будь-яких коштів до існування, тяжку хворобу тощо. Обов’язок утримувати матір, батька у дочки, сина, щодо яких вони були позбавлені батьківських прав, не виникає, якщо ці права не були відновлені (ч. 2 ст. 202 СК). Встановлені ст. 204 і ч. 2 ст. 202 СК санкції за невиконання батьками своїх обов’язків стосовно дітей указують на взаємний характер аліментних правовідносин між батьками та дітьми.
Вважається, що повнолітні діти виконують свої обов’язки щодо утримання непрацездатних батьків добровільно. У більшості випадків це відповідає реальному стану речей. У цьому зв’язку виникає питання про договірне регулювання аліментних відносин батьків і дітей. СК прямо не передбачає можливості укладення договорів повнолітніми дітьми між собою з приводу надання утримання батькам, а також договорів між повнолітніми дітьми і батьками про надання утримання останнім. Разом із тим, ч. 1 ст. 9 СК містить положення, відповідно до якого батьки і діти можуть врегулювати свої відносини за домовленістю чи договором, якщо це не суперечить вимогам законодавства і моральним засадам суспільства. Аналіз зазначеної норми приводить до висновку про те, що СК допускає можливість укладення між батьками і їх повнолітніми дітьми договорів про сплату аліментів.
За загальним правилом, обов’язок щодо утримання непрацездатних батьків виникає тільки у дітей, які досягли 18-річного віку. Неповнолітні діти не зобов’язані надавати батькам утримання навіть якщо вони набули повної цивільної дієздатності (ч. 2 ст. 34, ст. 35 ЦК). І хоча неповнолітня дитина, яка працює за трудовим договором або здійснює підприємницьку діяльність, має певний дохід, СК загалом виходить із недоцільності покладання на неповнолітнього тягаря щодо утримання непрацездатних батьків. Разом із тим, це правило має один виняток. Згідно зі ст. 206 СК суд може прийняти рішення про стягнення коштів на покриття витрат, пов’язаних з лікуванням і доглядом за батьками і з дитини, тобто особи, яка не досягла 18 років (ст. 6 СК). Підставами для стягнення слугуватимуть: а) тяжка хвороба або інвалідність батьків; б) наявність достатнього доходу (заробітку неповнолітньої дитини). Таким чином, у цій нормі йдеться не просто про випадки хвороби батьків, а про виняткову ситуацію, коли батьки є тяжко хворими або інвалідами. Суд може прийняти рішення про стягнення з неповнолітньої дитини витрат на догляд та лікування батьків тільки за умови, що дитина має достатній дохід. Це питання має вирішити суд. Стягнення коштів на покриття витрат, пов’язаних з лікуванням та доглядом за батьками може бути одноразовим або здійснюватися протягом певного строку.
Повнолітні діти крім сплати аліментів зобов’язані брати участь у додаткових витратах на батьків. Закон поширює це правило тільки на випадки, якщо такі витрати викликані тяжкою хворобою батьків, інвалідністю або немічністю (ст. 203 СК). Інших підстав закон не називає. При визначенні розміру стягнення суд враховує наявність інших повнолітніх дітей, незалежно від того, до всіх чи до когось із дітей пред’явлений позов. Згідно із ст. 206 СК додаткові кошти на лікування і догляд за непрацездатними батьками у виняткових випадках (тяжка хвороба, інвалідність) можуть бути стягнені з малолітньої чи неповнолітньої дитини, за умови, що дитина має достатній дохід (заробіток).
Вопрос № 53
ОБОВ'ЯЗОК ПО УТРИМАННЮ ІНШИХ ЧЛЕНІВ СІМ'Ї ТА РОДИЧІВ
Стаття 265. Обов'язок баби, діда утримувати внуків
1. Баба, дід зобов'язані утримувати своїх малолітніх,
неповнолітніх внуків, якщо у них немає матері, батька або якщо
батьки не можуть з поважних причин надавати їм належного
утримання, за умови, що баба, дід можуть надавати матеріальну
допомогу.
Стаття 266. Обов'язок внуків, правнуків утримувати бабу,
діда, прабабу, прадіда
1. Повнолітні внуки, правнуки зобов'язані утримувати
непрацездатних бабу, діда, прабабу, прадіда, які потребують
матеріальної допомоги і якщо у них немає чоловіка, дружини,
повнолітніх дочки, сина або ці особи з поважних причин не можуть
надавати їм належного утримання, за умови, що повнолітні внуки,
правнуки можуть надавати матеріальну допомогу.
Стаття 267. Обов'язок по утриманню братів та сестер
1. Повнолітні брати, сестри зобов'язані утримувати
малолітніх, неповнолітніх братів та сестер, які потребують
матеріальної допомоги і якщо вони не мають батьків, чоловіка,
дружини або ці особи з поважних причин не можуть надавати їм
належного утримання, за умови, що повнолітні брати та сестри
можуть надавати матеріальну допомогу.
2. Повнолітні брати і сестри зобов'язані утримувати
непрацездатних повнолітніх братів і сестер, які потребують
матеріальної допомоги, якщо вони не мають чоловіка, дружини,
батьків або повнолітніх дочки, сина, за умови, що повнолітні брати
та сестри можуть надавати матеріальну допомогу.
Стаття 268. Обов'язок мачухи, вітчима утримувати падчерку,
пасинка
1. Мачуха, вітчим зобов'язані утримувати малолітніх,
неповнолітніх падчерку, пасинка, які з ними проживають, якщо у них
немає матері, батька, діда, баби, повнолітніх братів та сестер або
ці особи з поважних причин не можуть надавати їм належного
утримання, за умови, що мачуха, вітчим можуть надавати матеріальну
допомогу.
2. Суд може звільнити вітчима, мачуху від обов'язку по
утриманню падчерки, пасинка або обмежити його певним строком,
зокрема у разі:
1) нетривалого проживання з їхнім матір'ю, батьком;
2) негідної поведінки у шлюбних відносинах матері, батька
дитини.
Стаття 269. Обов'язок інших осіб утримувати дитину
1. Особи, у сім'ї яких виховувалася дитина, зобов'язані
надавати їй матеріальну допомогу, якщо у неї немає батьків, баби,
діда, повнолітніх братів та сестер, за умови, що ці особи можуть
надавати матеріальну допомогу.
Стаття 270. Обов'язок падчерки, пасинка утримувати мачуху,
вітчима
1. Повнолітні падчерка, пасинок зобов'язані утримувати
непрацездатних мачуху, вітчима, якщо вони потребують матеріальної
допомоги і якщо вони надавали падчерці, пасинкові систематичну
матеріальну допомогу не менш як п'ять років, за умови, що
падчерка, пасинок можуть надавати матеріальну допомогу.
2. Обов'язок падчерки, пасинка по утриманню мачухи, вітчима
виникає, якщо у мачухи, вітчима немає чоловіка, дружини,
повнолітніх дочки, сина, братів та сестер або якщо ці особи з
поважних причин не можуть надавати їм належного утримання.
Стаття 271. Обов'язок особи утримувати тих, з ким вона
проживала однією сім'єю до досягнення повноліття
1. Якщо особа до досягнення повноліття проживала з родичами
або іншими особами однією сім'єю, вона зобов'язана утримувати
непрацездатних родичів та інших осіб, з якими проживала не менш як
п'ять років, за умови, що ця особа може надавати матеріальну
допомогу.
Цей обов'язок виникає, якщо у того, хто потребує матеріальної
допомоги, немає дружини, чоловіка, повнолітніх дочки, сина, братів
та сестер або ці особи з поважних причин не можуть надавати їм
належного утримання.
Вопрос № 54Аліментні правовідносини батьків та дітей
Аліментні правовідносини (зобов'язання) батьків та дітей щодо утримання — це правовідносини, в яких одна сторона зобов'язана надати другій стороні утримання на підставах і в порядку, що встановлені законом, а друга сторона вправі вимагати виконання такого обов'язку. Правовідносини батьків і дітей щодо утримання залежно від самої зобов'язаної особи можна поділити на дві основні групи, кожна з яких має свої підгрупи. По-перше, це аліментні зобов'язання батьків щодо утримання дитини, до яких входять зобов'язання батьків щодо утримання дитини до досягнення нею повноліття (ст. 180 СК); зобов'язання батьків щодо утримання повнолітніх дочки, сина, що продовжують навчання й у зв'язку з цим потребують матеріальної допомоги (ст. 199 СК); зобов'язання батьків щодо утримання непрацездатних повнолітніх дочки, сина, які потребують матеріальної допомоги (ст. 198 СК); зобов'язання батьків брати участь у додаткових витратах на неповнолітню дитину, що викликані особливими обставинами (ст. 185 СК). По-друге, це аліментні зобов'язання повнолітніх дітей щодо утримання батьків, які складаються з зобов'язання повнолітніх дітей щодо утримання непрацездатних батьків, що потребують матеріальної допомоги (ст. 202 СК); зобов'язання повнолітніх дітей брати участь у додаткових витратах на батьків, викликаних тяжкою хворобою чи інвалідністю, немічністю (статті 203, 206 СК).
Вопрос № 55Поняття та значення опіки та піклування над дітьми
У процесі кодифікації цивільного та сімейного законодавства відбувся певний перерозподіл сфер впливу між цивільним та сімейним законодавством. Більшість норм про опіку та піклування, що виступають як способи доповнення дієздатності і захисту прав та інтересів неповнолітніх і недієздатних осіб, і традиційно містилися в КЗпШС УРСР, знайшли своє закріплення в новому ЦК у гл. 6 «Опіка та піклування».
Між тим, питання, пов'язані з встановленням і здійсненням опіки та піклування над дітьми, які залишилися без батьківського піклування, регулюються гл. 19 СК «Опіка та піклування над дітьми». Виходячи з цього, слід погодитися з тим, що інститут опіки і піклування - комплексний інститут, а норми СК про опіку і піклування тлумачаться в поєднанні з нормами ЦК, що передбачають цей інститут, і з нормами адміністративного права, що встановлюють, зокрема, компетенцію органів омі ки і піклування.
У сімейному праві опіка та піклування розглядаються як передача дітей, позбавлених батьківського піклування, іншим особам з метою виховання та захисту їх майнових і особистих прав. Позбавлення батьківського піклування означає, що батьки дитини померли, невідомі, визнані у судовому порядку безвісно відсутніми або померлими. Але опіка і піклування можуть встановлюватися і за життя батьків неповнолітніх дітей у випадках, коли батьки судом позбавлені батьківських прав або прийнято рішення про відібрання дитини, оскільки перебування з батьками небезпечне для її життя; батьки визнані у встановленому порядку недієздатними або обмежено дієздатними (психічно хворі, розумово відсталі тощо); понад шість місяців не проживають разом з дитиною та без поважних причин не беруть участі в її вихованні та утриманні; не виявляють щодо дитини батьківської уваги та турботи або підкинули дитину, і це підтверджено відповідними актами органів внутрішніх справ; відмовилися від дитини у встановленому законом порядку; перебувають під слідством; виїхали на постійне місце проживання або на постійне місце роботи за кордон чи перебувають у тривалому відрядженні.
Між тим, встановлення опіки та піклування стосовно дитини, яка позбавлена батьківського піклування, не є обов'язковим. У випадках, передбачених законом, інші особи, насамперед, близькі родичі, можуть без встановлення над дитиною опіки і без призначення їх опікунами, звертатися з позовами до суду про захист прав та інтересів такої дитини або брати участь у її вихованні. Закон відносить до таких осіб діда, бабу, сестру, брата, мачуху, вітчима, особу, яка взяла у свою сім'ю таку дитину («фактичного вихователя»; статті 258, 260, 261, 262 СК).
Питання, пов'язані з утриманням і вихованням дітей, позбавлених батьківського піклування, вирішуються не тільки на підставі норм СК і ЦК, а на сьогодні також на підставі Правил опіки та піклування (далі - Правил) органами опіки та піклування, якими є районні, районні в містах Києві та Севастополі державні адміністрації, виконавчі комітети міських, районних у містах, сільських, селищних рад. Безпосереднє ведення справ щодоопіки і піклування покладається у межах їх компетенції на відповідні управління та відділи місцевої державної адміністрації районів, районів міст Києва і Севастополя, виконавчих комітетів міських чи районних у містах рад. У селищах і селах справами опіки та піклування відають виконавчі комітети сільських і селищних рад. Зокрема органи освіти здійснюють діяльність щодо виявлення, обліку та передачі дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, до дитячих будинків, шкіл-інтернатів різних профілів, під опіку (піклування), усиновлення та з інших питань, що належать до їх компетенції.
Опіка і піклування відрізняються за своїм змістом. Опіка встановлюється над дитиною, яка не досягла чотирнадцяти років (малолітньою особою) і має часткову цивільну дієздатність, тобто має право самостійно вчиняти лише дрібні побутові правочини, здійснювати особисті немайнові права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом, і не несе відповідальності за завдану нею шкоду. Виходячи з цього, опікун замінює її у здійсненні всіх інших прав і обов'язків, являючись її законним представником. Між тим, він не має права без дозволу органу опіки та піклування відмовитися від майнових прав підопічного; видавати письмові зобов'язання від імені підопічного; укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, в тому числі договори щодо поділу або обміну жилого будинку, квартири; укладати договори щодо іншого цінного майна (ч. 1 ст. 71 ЦК).
Піклування встановлюється над дитиною у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років (неповнолітньою особою), яка має неповну цивільну дієздатність, тобто має право самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією або іншими доходами, самостійно здійснювати права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом, бути учасником (засновником) юридичних осіб, якщо це не заборонено законом або установчими документами юридичної особи, самостійно укладати договір банківського вкладу (рахунку) та розпоряджатися вкладом, внесеним нею на своє ім'я (грошовими коштами на рахунку). Така дитина особисто несе відповідальність за порушення договору, укладеного нею самостійно відповідно до закону і самостійно на загальних підставах відповідає за завдану нею шкоду. Виходячи з цього, піклувальник дає згоду на вчинення інших правочинів неповнолітньою дитиною, за винятком випадків, передбачених законом. Так, відповідно до ст. 70 ЦК піклувальник не може давати згоду на укладення договорів між підопічним та своєю дружиною (своїм чоловіком) або своїми близькими родичами, крім передання майна підопічному у власність за договором дарування або у безоплатне користування на підставі договору позички, а також може давати згоду на укладення певних договорів тільки з дозволу органу опіки та піклування (ч. 2 ст. 71 ЦК). Піклувальник захищає дитину від зловживань з боку інших осіб.
Орган опіки та піклування контролює діяльність опікунів (піклувальників) щодо умов утримання, виховання, навчання дитини, здійснюючи такий контроль у різні способи, зокрема, перевіркою умов життя дитини, її виховання і навчання, перевіркою звітів опікунів (піклувальників) щодо діяльності за певний термін, співбесідами із сусідами опікунів (піклувальників), вчителями тощо. Підставою для оцінки діяльності опікуна (піклувальника) є акт, який складається після кожної планової перевірки.
Вопрос № 56Поняття патронату над дітьми. Договір про патронатПатронат — альтернативна форма влаштування дитини, яка є сиротою або з інших причин позбавлена батьківського піклування, в сім’ю іншої особи (патронатного вихователя) з метою сімейного виховання. Стаття 252. Договір про патронат1. За договором про патронат орган опіки та піклування
передає дитину-сироту або дитину, позбавлену батьківського
піклування, на виховання у сім'ю іншої особи (патронатного
вихователя) до досягнення дитиною повноліття, за плату.{ Частина перша статті 252 із змінами, внесеними згідно із Законом
N 3497-IV ( 3497-15 ) від 23.02.2006 }
Стаття 253. Згода дитини на проживання у сім'ї патронатного
вихователя
1. На передачу дитини у сім'ю патронатного вихователя
потрібна згода дитини, якщо вона досягла такого віку, що може її
висловити.
Стаття 254. Плата за виховання дитини
1. За виховання дитини патронатному вихователю встановлюється
плата, розмір якої визначається за його домовленістю з органом
опіки та піклування.
Стаття 255. Обов'язки патронатного вихователя
1. Патронатний вихователь зобов'язаний:
1) забезпечити дитину житлом, одягом, харчуванням тощо;
2) створити дитині умови для навчання, фізичного та духовного
розвитку;
3) захищати дитину, її права та інтереси як опікун або
піклувальник, без спеціальних на те повноважень.
Стаття 256. Припинення договору про патронат
1. Договір про патронат припиняється у разі відмови від нього
вихователя або дитини, яка досягла чотирнадцяти років.
До призначення дитині нового вихователя або передання дитини
іншій особі, навчальному закладові, закладові охорони здоров'я або
соціального захисту вихователь, який відмовився від договору,
зобов'язаний піклуватися про дитину.
2. Договір про патронат може бути розірваний за згодою сторін
або за рішенням суду в разі невиконання вихователем своїх
обов'язків або якщо між ним та дитиною склалися стосунки, які
перешкоджають виконанню обов'язків за договором.
Вопрос № 57Умови порядок та правові наслідки усиновленняУмови усиновлення — це згода осіб, які відповідно до закону мають на це право: самої дитини; її батьків або осіб, що їх замінюють; одного з подружжя, якщо він не виступає усиновлювачем.
Умови та вимоги, яких слід дотримуватися при здійсненні усиновлення, витікають із самої суті інституту усиновлення, і призначення їх зводиться до того, щоб усиновлення слугувало виключно інтересам дитини. Наприклад, якщо на обліку для можливого усиновлення перебувають рідні брати і сестри, вони не можуть бути роз’єднані при їх усиновленні, за винятком обставин, що мають істотне значення (наприклад один із братів має фізичну ваду). Згоду на це обов’язково дає орган опіки та піклування. Причому, якщо усиновлення для дитини не є таємним, брат і сестра мають право знати про нове місце її проживання (ст. 210 СК).
Згода дитини на усиновлення. СК установив, що згода дитини може братися до уваги тільки з того моменту, коли остання може сформулювати і висловити її у формі, яка відповідає її віку. Але для того, щоб дитина дала згоду або відмовилася від усиновлення, необхідно щоб вона була поінформована щодо правових наслідків усиновлення. Відмова дитини дати згоду на усиновлення, повинна розглядатися як серйозна перешкода для усиновлення. І лише тоді, коли судом буде встановлено, що заперечення дитини не має під собою обґрунтування і не тягне встановлення перешкод до створення нормальних відносин між ним і усиновлювачем, усиновлення провадиться без згоди дитини. Це можливо у наступних випадках: якщо дитина у зв’язку з віком або станом здоров’я не усвідомлює факту усиновлення, а також, якщо вона проживає в сім’ї усиновлювачів і вважає їх своїми батьками (ст. 218 СК). Останній виняток вводиться з метою збереження таємниці усиновлення.
Згода батьків на усиновлення дитини. Як правило, усиновлюються діти, у яких немає батьків. На жаль, за сучасних умов, поширеними стали випадки, коли батьки, або бодай один із них, у дитини є, але існує нагальна потреба змінити догляд за нею, що, безумовно, приведе до істотних юридичних змін у їх стосунках. У цих випадках і потрібна згода кровних (рідних) батьків на це.
Усиновлення дитини здійснюється за вільною згодою її батьків, тобто тоді, коли мати, батько усвідомлюють значення своїх дій та можуть керувати ними. Якщо ж буде встановлено, що згода дана під тиском фізичного або психічного насильства, внаслідок збігу тяжких обставин, вона може бути оскаржена у суді. Між тим, відміна усиновлення, що вже відбулося, при оскарженні згоди батьків можлива лише за умови, що це відповідає інтересам дитини.
Згода батьків повинна бути безумовною, наприклад, батьки не можуть вимагати, щоб дитина була усиновлена конкретною особою або подружжям тощо. Згода повинна бути безоплатною. Умова про надання усиновлювачем плати батькам за згоду є нікчемною і, як наслідок, зумовлює необхідність повернення такої плати відповідно до норм ЦК. Що ж стосується самої згоди на усиновлення, то в цьому випадку немає причин скасовувати її.
Існує певний порядок для дачі згоди батьками. Так, згода може бути дана лише після досягнення дитиною двомісячного віку. Це правило тісно пов’язане з медичним критерієм, відповідно до якого саме цей період є психічно складним для матері дитини. Якщо мати чи батько дитини є неповнолітніми, крім їхньої згоди потрібна ще згода їх батьків, оскільки їх воля не може визнаватися цілком сформованою. Така думка неодноразово висловлювалася в науковій літературі. Тобто ця вимога пов’язана з необхідністю додаткового захисту інтересів неповнолітніх батьків, які могли б вчинити акт, про наслідки якого в подальшому можуть тужити все своє життя. Між тим, доцільним було б розширити перелік осіб, які повинні давати згоду на цей випадок, додавши до них опікунів або попечителів, а за відсутності їх — органи опіки та піклування. Згода батьків на усиновлення їхньої дитини має бути укладена письмово і посвідчена нотаріусом.
Якщо батьки не погоджуються на усиновлення, останнє неможливе. Це пояснюється тим, що згода на усиновлення — одне з важливих особистих немайнових прав батьків і воно не може бути порушене, оскільки усиновлення дитини спричинює повне припинення правового зв’язку між нею і батьками (ст. 217 СК).
Усиновлення дитини без згоди батьків. Усиновлення можливе без згоди батьків, якщо вони значною мірою втратили зв’язок з дитиною: невідомі (усиновлення дитини, яка була підкинута, знайдена), визнані безвісно відсутніми, недієздатними, позбавлені батьківських прав щодо дитини, яка усиновлюється.
Без згоди повнолітніх батьків проводиться усиновлення, якщо судом буде встановлено, що вони, не проживаючи з дитиною понад шість місяців без поважних причин, не виявляють до неї батьківської турботи та піклування, не виховують та не утримують її. Відомо, що неналежне виконання батьківських прав та обов’язків тягне за собою застосування санкцій. В цьому випадку йдеться саме про відповідальність батьків, яка буде застосовуватися лише за наявності вини останніх (ст. 219 СК).
Згода опікуна, піклувальника на усиновлення дитини. Щодо дітей, які позбавлені батьківського піклування, згоду на усиновлення надає опікун, піклувальник, заклад охорони здоров’я або навчальний заклад, в яких знаходилася дитина. Згода надається в письмовому вигляді (статті 221, 222 СК). Отримання згоди вказаних осіб необхідне виключно з метою захисту інтересів дитини. Тому, якщо опікун або піклувальник не дають згоди на усиновлення, така згода може бути дана органом опіки та піклування. Між тим, і відмова вказаних органів не є перешкодою для усиновлення дитини, якщо це відповідає її інтересам.
Заклад охорони здоров’я чи навчальний заклад також можуть не дати згоди на усиновлення. Причому, якщо в судовому порядку буде встановлено, що для цього не було достатніх підстав, заперечення вказаних органів не буде перешкодою до усиновлення.
Згода одного з подружжя на усиновлення дитини. На усиновлення дитини одним з подружжя потрібна письмова згода другого з подружжя, посвідчена нотаріально. Така згода необхідна в зв’язку з тим, що той з подружжя, що не є усиновителем, також буде брати участь у вихованні дитини як вітчим або мачуха. Між тим, усиновлення дитини може відбутися без згоди другого з подружжя, якщо він визнаний безвісно відсутнім, недієздатним, а також за наявності інших обставин, що мають істотне значення. Необхідність у згоді відпадає також і у випадку, коли встановлюється режим їх окремого проживання (ч. 3 ст. 220, п. 3 ч. 2 ст. 120 СК).
Порядок усиновлення — це процедура, яка складається з певних стадій і здійснюється відповідними органами за правилами, що встановлені законодавством. Новий СК зберігає судовий порядок усиновлення (статті 223, 224 СК), за певним винятком (ст. 282 СК). Процедура усиновлення на сьогодні регулюється ЦПК. Справи про усиновлення дітей, які проживають на території України, розглядаються районним (міським) судом за місцем проживання усиновлюваної дитини або за місцем проживання заявника. Особа, яка бажає усиновити дитину, подає до суду письмову заяву про усиновлення персонально. Подання заяви через представника не допускається.
Усиновлення, в першу чергу, пов’язане з волею особи, яка бажає усиновити дитину, і тому будь-яка життєва ситуація може вплинути на його наміри. Тому закон дозволяє такій особі відкликати заяву про усиновлення до набрання чинності рішенням суду про усиновлення (ч. 2 ст. 223 СК). Після цього відмова від усиновлення стає неможливою.
Постановляючи рішення про усиновлення дитини, суд має враховувати всі обставини, що мають істотне значення, а саме стан здоров’я та матеріальне становище особи, яка бажає усиновити дитину; її сімейний стан та умови проживання; ставлення до виховання дитини; мотиви, на підставі яких особа бажає усиновити дитину; мотиви того, чому другий із подружжя не бажає бути усиновлювачем, якщо лише один із подружжя подав заяву на усиновлення; особу дитини та стан її здоров’я, ставлення дитини до особи, яка бажає її усиновити; взаємини особи, яка бажає усиновити дитину, та дитини, навіть те, як довго ця особа опікується вже дитиною тощо (ч. 1 ст. 224 СК). Безумовно, перелік цих обставин не є вичерпним і суддя може вимагати представлення будь-яких інших документів, залучати до участі в справі батьків дитини, саму дитину, яка досягла віку 7 років, інших заінтересованих осіб для того, щоб прийняти вірне рішення.
Тільки при дотриманні всіх умов усиновлення, встановлення здатності особи, яка бажає усиновити дитину, до цього, а також упевненості в тому, що усиновленням будуть забезпечені стабільні та гармонійні умови для життя дитини, суд постановляє рішення, яким оголошує цю особу усиновлювачем дитини. Перепоною до усиновлення не може слугувати той факт, що особа, яка бажає усиновити дитину, вже має або може народити дитину (ч. 3 ст. 224 СК).
Вже на стадії подачі заяви особа, що бажає стати усиновлювачем, може виявити намір бути записаною у Книзі реєстрації народжень матір’ю, батьком дитини або повнолітньої особи, змінити відомості про місце народження та дату народження дитини, а також змінити прізвище, ім’я та по батькові цієї дитини. Між тим, бажання усиновлювача можуть бути задоволеними за загальним правилом тільки тоді, коли вони відповідають інтересам дитини. При цьому в ряді випадків передбачено дотримання також й інших умов. Наприклад, при усиновленні дитини, яка досягла семи років, для запису усиновлювача матір’ю, батьком, потрібна її згода, за винятком випадків, якщо дитина проживає в сім’ї усиновлювачів і вважає їх своїми батьками, а також якщо вона за станом здоров’я не усвідомлює факту усиновлення.
Бажання змінити дату народження впливатиме на медичні показники розвитку дитини, тому закон дозволяє це зробити, але не більш як на шість місяців.
Зазвичай дитина при усиновленні зберігає своє прізвище, ім’я та по батькові, що витікає з Конвенції про права дитини. Між тим, прізвище та по батькові дитини закон дозволяє змінити за умови, якщо усиновлювачами одночасно є жінка та чоловік, які записуються батьками дитини. Якщо прізвища усиновлювачів не співпадають, прізвище дитини визначається за їх вибором. Що ж стосується імені дитини, то це відбувається з її згоди, якщо вона досягла семи років, за винятком випадку, коли дитина живе в сім’ї усиновлювачів і звикла до імені.
При усиновленні повнолітньої особи її прізвище, ім’я та по батькові можуть бути змінені тільки з взаємної згоди усиновлювача та самої повнолітньої особи — усиновленого.
Якщо при усиновленні змінюється ім’я, прізвище, по батькові, дата чи місце народження дитини або усиновителі записуються матір’ю, батьком дитини, про це робиться спеціальна вказівка у рішенні суду про усиновлення.
На підставі рішення суду про усиновлення залежно від бажання усиновлювача видається або Свідоцтво про усиновлення, або нове Свідоцтво про народження дитини (ч. 2 ст. 225, ст. 233 СК). Якщо особа, що бажає стати усиновлювачем, прагне зберегти тайну усиновлення, то на підставі рішення суду про усиновлення, копія якого обов’язково надсилається до відділу РАЦС за місцем винесення рішення, а якщо відбувається усиновлення дитини іноземними громадянами, то також і до Центру з усиновлення дітей, до актового запису про народження дитини або повнолітньої особи державний орган РАЦС вносить відповідні зміни і видає нове Свідоцтво про народження дитини. Свідоцтво про народження, що було видане раніше, анулюється.
Слід зазначити, що СК передбачає спеціальні заходи, спрямовані на збереження таємниці усиновлення. Так, особа має право на таємницю перебування на обліку тих, хто бажає усиновити дитину, пошуку дитини для усиновлення, подання заяви про усиновлення та її розгляду, рішення суду про усиновлення. Усиновлювач має право приховувати факт усиновлення від дитини, яка ним усиновлена, якщо розкриття таємниці усиновлення може завдати шкоди її інтересам, і вимагати нерозголошення цієї інформації особами, яким стало відомо про неї як до, так і після досягнення дитиною повноліття. А особи, яким у зв’язку з виконанням службових обов’язків доступна інформація щодо усиновлення, зобов’язані не розголошувати її, зокрема і тоді, коли усиновлення для самої дитини не є таємним. Відомості про усиновлення видаються судом лише за згодою усиновлювача, крім випадків, коли такі відомості потрібні правоохоронним органам, суду у зв’язку з цивільною чи кримінальною справою, яка є у їх провадженні. Між тим, особа, яка була усиновлена, має право після досягнення нею чотирнадцяти років на одержання інформації щодо свого усиновлення. Таким чином, можна дійти висновку, що таємницею є не тільки сам факт усиновлення, а й певні стадії самого процесу усиновлення.
Усиновлення дитини, яка є громадянином України, але проживає за межами України. Усиновлення громадянином України дитини, яка є громадянином України, але проживає за межами України, здійснюється в консульській установі або дипломатичному представництві України. Встановлення винятку із загального правила про судову процедуру усиновлення пов’язане з якнайшвидшим вирішенням цього питання. Усиновлення здійснюється відповідно до законів України за винятком порядку усиновлення.
Правові наслідки усиновлення. Усиновлення породжує певні правові наслідки. По-перше, з моменту здійснення усиновлення, а ним вважається день набрання чинності рішенням суду (ч. 1 ст. 225 СК), припиняються особисті та майнові права і обов’язки між батьками та особою, яка усиновлена, а також між нею та іншими її родичами за походженням, за певними винятками. Так, наприклад, одночасно з заявою про усиновлення суд може розглядати заяву найближчих родичів (баби, діда, рідних братів та сестер дитини) про збереження між ними та дитиною, яку усиновлюють, правового зв’язку (ч. 2 ст. 232 СК). Суд задовольняє заяву, якщо це буде відповідати інтересам дитини.
По-друге, з моменту усиновлення виникають взаємні особисті немайнові та майнові права і обов’язки між особою, яка усиновлена (а в майбутньому — між її дітьми, онуками), та усиновлювачем і його родичами за походженням.
По-третє, усиновлювачі одержують правовий статус матері, батька, а усиновлені — правовий статус дитини (сина, дочки). Усиновлювачеві надаються права і накладаються на нього обов’язки щодо дитини, яку він усиновив, у такому ж обсязі, який мають батьки щодо дитини, а особі, яку усиновлено, надаються права і накладаються на неї обов’язки щодо усиновлювача у такому ж обсязі, який має дитина щодо своїх батьків.
Між тим, у випадках, передбачених законом, дитина зберігає права, які вона мала до усиновлення. Це стосується права на пенсію, інші соціальні виплати, а також на відшкодування шкоди у зв’язку з втратою годувальника, які вона мала до усиновлення (ст. 234 СК).
Відповідно до нового СК за станом утримання та виховання дітей, які були усиновлені, здійснюється нагляд. За дотриманням прав дитини, що усиновлена і проживає в Україні, до досягнення нею повноліття нагляд здійснюється органом опіки та піклування. Якщо ж діти усиновлені іноземцями і проживають за межами України, відповідна консульська установа за дорученням Міністерства закордонних справ України (далі — МЗС) веде облік цих дітей і до досягнення ними вісімнадцяти років здійснює нагляд за дотриманням їхніх прав.Стаття 232. Правові наслідки усиновлення
1. З моменту здійснення усиновлення припиняються особисті та
майнові права і обов'язки між батьками та особою, яка усиновлена,
а також між нею та іншими її родичами за походженням.
При усиновленні дитини однією особою ці права та обов'язки
можуть бути збережені за бажанням матері, якщо усиновлювачем є
чоловік, або за бажанням батька, якщо усиновлювачем є жінка.
2. Якщо після смерті одного з батьків дитини або розірвання
шлюбу з особою, визнаною судом недієздатною, другий з батьків
дитини вступив у повторний шлюб і його дружина, чоловік у
повторному шлюбі бажають усиновити дитину, баба, дід дитини з боку
того з батьків, хто помер або визнаний недієздатним, рідні брати,
сестри дитини мають право подати до суду заяву про збереження між
ними та дитиною, яку усиновлюють, правового зв'язку. Суд розглядає таку заяву одночасно із заявою про усиновлення
і задовольняє її, якщо це відповідає інтересам дитини.
3. З моменту усиновлення виникають взаємні особисті немайнові
та майнові права і обов'язки між особою, яка усиновлена (а в
майбутньому - між її дітьми, внуками), та усиновлювачем і його
родичами за походженням.
4. Усиновлення надає усиновлювачеві права і накладає на нього
обов'язки щодо дитини, яку він усиновив, у такому ж обсязі, який
мають батьки щодо дитини.
5. Усиновлення надає особі, яку усиновлено, права і накладає
на неї обов'язки щодо усиновлювача у такому ж обсязі, який має
дитина щодо своїх батьків.
Вопрос № 58 Оспорювання батьківства та материнстваОспорювання батьківства (материнства) – це невизнання особою реєстрації себе як батька (матери) дитини. Особа, яка записана батьком дитини згідно з положеннями СК України, має право оспорити своє батьківство, пред’явивши позов про виключення запису про нього як батька з актового запису про народження дитини (ч. 1 ст. 136 СК України). Особа, яка була записана батьком дитини на законних підставах, повинна довести відсутність кровного споріднення між собою й дитиною, батьком якої вона записана. Однак заперечення кровного споріднення не завжди є підставою для оспорювання батьківства. У окремих випадках особа, яка записана батьком дитини, повинна також довести, що на момент вчинення запису про народження дитини вона не знала, що не є батьком дитини.
Стаття 136. Оспорювання батьківства особою, яка записана
батьком дитини
1. Особа, яка записана батьком дитини відповідно до статей
122, 124, 126 і 127 цього Кодексу, має право оспорити своє
батьківство, пред'явивши позов про виключення запису про нього як
батька з актового запису про народження дитини.
2. У разі доведення відсутності кровного споріднення між
особою, яка записана батьком, та дитиною суд постановляє рішення
про виключення відомостей про особу як батька дитини з актового
запису про її народження.
3. Оспорювання батьківства можливе лише після народження
дитини і до досягнення нею повноліття.
4. Оспорювання батьківства неможливе у разі смерті дитини.
5. Не має права оспорювати батьківство особа, записана
батьком дитини, якщо в момент реєстрації себе батьком дитини вона
знала, що не є її батьком, а також особа, яка дала згоду на
застосування допоміжних репродуктивних технологій відповідно до
частини першої статті 123 цього Кодексу. 6. До вимоги чоловіка про виключення запису про нього як
батька з актового запису про народження дитини позовна давність не
застосовується.
Стаття 137. Оспорювання батьківства після смерті особи, яка
записана батьком дитини
1. Якщо той, хто записаний батьком дитини, помер до
народження дитини, оспорити його батьківство мають право його
спадкоємці, за умови подання ним за життя до нотаріуса заяви про
невизнання свого батьківства.
2. Якщо той, хто записаний батьком дитини, помер після
пред'явлення ним позову про виключення свого імені як батька з
актового запису про народження дитини, позовну заяву можуть
підтримати в суді його спадкоємці.
3. Якщо через поважні причини особа не знала про те, що
записана батьком дитини, і померла, оспорити батьківство можуть її
спадкоємці: дружина, батьки та діти.
4. До вимоги про виключення запису про особу як батька дитини
з актового запису про народження дитини позовна давність не
застосовується.
Стаття 138. Право матері дитини на оспорювання батьківства
свого чоловіка
1. Жінка, яка народила дитину у шлюбі, має право оспорити
батьківство свого чоловіка, пред'явивши позов про виключення
запису про нього як батька дитини з актового запису про народження
дитини. 2. Вимога матері про виключення запису про її чоловіка як
батька дитини з актового запису про народження дитини може бути
задоволена лише у разі подання іншою особою заяви про своє
батьківство.
3. До вимоги матері про внесення змін до актового запису про
народження дитини встановлюється позовна давність в один рік, яка
починається від дня реєстрації народження дитини.
Стаття 139. Спір про материнство
1. Жінка, яка записана матір'ю дитини, може оспорити своє
материнство.
2. Жінка, яка вважає себе матір'ю дитини, має право
пред'явити позов до жінки, яка записана матір'ю дитини, про
визнання свого материнства. Оспорювання материнства не
допускається у випадках, передбачених частинами другою та третьою
статті 123 цього Кодексу.
3. До вимоги про визнання материнства встановлюється позовна
давність в один рік, яка починається від дня, коли особа дізналася
або могла дізнатися, що є матір'ю дитини.
Стаття 140. Оспорювання батьківства, материнства особи, яка
сплачує аліменти за рішенням суду
1. Стягнення з особи, яка записана батьком, матір'ю,
аліментів на дитину не є перешкодою для звернення до суду з
позовом про виключення відомостей про неї як батька, матері дитини
з актового запису про її народження. Вопрос № 59Скасування усиновлення
Стаття 238. Скасування усиновлення
1. Усиновлення може бути скасоване за рішенням суду, якщо:
1) воно суперечить інтересам дитини, не забезпечує їй
сімейного виховання;
2) дитина страждає недоумством, на психічну чи іншу тяжку
невиліковну хворобу, про що усиновлювач не знав і не міг знати на
час усиновлення;
3) між усиновлювачем і дитиною склалися, незалежно від волі
усиновлювача, стосунки, які роблять неможливими їхнє спільне
проживання і виконання усиновлювачем своїх батьківських
обов'язків.
2. Скасування усиновлення не допускається після досягнення
дитиною повноліття.
Усиновлення може бути скасоване після досягнення дитиною
повноліття, якщо протиправна поведінка усиновленого, усиновлювача
загрожує життю, здоров'ю усиновлювача, усиновленого або інших
членів сім'ї.
3. Усиновлення повнолітньої особи може бути скасовано судом
за взаємною згодою усиновлювача і усиновленого або на вимогу
одного з них, якщо сімейні відносини між ними не склалися.
4. Усиновлення скасовується від дня набрання чинності
рішенням суду.
Вопрос № 60Визнання усиновлення недійсним Стаття 236. Недійсність усиновлення
1. Усиновлення визнається недійсним за рішенням суду, якщо
воно було проведене без згоди дитини та батьків, якщо така згода
була необхідною.
2. Усиновлення визнається недійсним за рішенням суду, якщо
усиновлювач не бажав настання прав та обов'язків, які виникають у
результаті усиновлення (фіктивне усиновлення).
3. Усиновлення може бути визнане недійсним за рішенням суду,
якщо воно було проведене на підставі підроблених документів.
4. Усиновлення може бути визнане недійсним за рішенням суду у
разі відсутності згоди на усиновлення осіб, зазначених у статтях
220-222 цього Кодексу.
5. Якщо одним із подружжя усиновлена дитина другого з
подружжя, усиновлення може бути визнане недійсним за рішенням
суду, якщо буде встановлено, що на момент усиновлення другий із
подружжя не мав наміру продовжувати з ним шлюбні відносини Вопрос № 61Визначення походження дитини від батьків які перебувають у шлюбі Стаття 122. Визначення походження дитини від матері та
батька, які перебувають у шлюбі між собою
1. Дитина, яка зачата і (або) народжена у шлюбі, походить від
подружжя.
Походження дитини від подружжя визначається на підставі
Свідоцтва про шлюб та документа закладу охорони здоров'я про
народження дружиною дитини.
2. Дитина, яка народжена до спливу десяти місяців після
припинення шлюбу або визнання його недійсним, походить від
подружжя. 3. Подружжя, а також жінка та чоловік, шлюб між якими
припинено, у разі народження дитини до спливу десяти місяців після
припинення їх шлюбу, мають право подати до органу державної
реєстрації актів цивільного стану спільну заяву про невизнання
чоловіка (колишнього чоловіка) батьком дитини. Така вимога може
бути задоволена лише у разі подання іншою особою та матір'ю дитини
заяви про визнання батьківства.
Якщо дитина народилася до спливу десяти місяців від дня
припинення шлюбу внаслідок смерті чоловіка, походження дитини від
батька може бути визначене за спільною заявою матері та чоловіка,
який вважає себе батьком.Вопрос № 63Влаштування дітей позбавлених батьківського піклування
Мати або батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вони:
- не забрали дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров'я без поважної причини і протягом шести місяців не виявляли щодо неї батьківського піклування;
- ухиляються від виконання своїх обов'язків з виховання дитини;
- жорстоко поводяться з дитиною;
- є хронічними алкоголіками або наркоманами;
- вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, примушують її до жебракування та бродяжництва;
- засуджені за вчинення умисного злочину щодо дитини. Батьки можуть бути позбавлені батьківських прав щодо
усіх своїх дітей або когось із них.
Якщо суд при розгляді справи про позбавлення батьківських прав виявить у діях батьків або одного з них ознаки злочину, він порушує кримінальну справу.
Право на звернення до суду з позовом про позбавлення батьківських прав мають:
- один з батьків;
- опікун або піклувальник;
- особа, в сім'ї якої проживає дитина;
- заклад охорони здоров'я або навчальний заклад, в якому вона перебуває;
- орган опіки та піклування;
- прокурор;
- сама дитина, яка досягла чотирнадцяти років. Особа, позбавлена батьківських прав:
- втрачає особисті немайнові права щодо дитини та звільняється від обов'язків щодо її виховання;
- перестає бути законним представником дитини;
- втрачає права на пільги та державну допомогу, що надаються сім'ям з дітьми;
- не може бути усиновлювачем, опікуном та піклувальником;
- не може одержати в майбутньому тих майнових прав, пов'язаних із батьківством, які вона могла б мати у разі своєї непрацездатності (право на утримання від дитини, право на пенсію та відшкодування шкоди у разі втрати годувальника, право на спадкування);
- втрачає інші права, засновані на спорідненості з дитиною.
Позбавлення матері чи батька батьківських прав, не звільняє від обов'язку щодо утримання дитини. Одночасно з позбавленням батьківських прав суд може на вимогу позивача або за власною ініціативою вирішити питання про стягнення аліментів на дитину.
Мати, батько, позбавлені батьківських прав, мають право на звернення до суду із заявою про надання їм права на побачення з дитиною. Суд може дозволити разові, періодичні побачення з дитиною, якщо це не завдасть шкоди ЇЇ життю, здоров'ю та моральному вихованню, за умови присутності іншої особи.
Мати, батько, позбавлені батьківських прав, мають право на звернення до суду з позовом про поновлення батьківських прав. Таке поновлення неможливе, якщо:
- дитина була усиновлена і усиновлення не скасоване або не визнане недійсним у суді;
- на час розгляду справи судом дитина досягла повноліття.
Суд перевіряє; наскільки змінилася поведінка особи, позбавленої батьківських прав, та обставини, що були підставою для позбавлення батьківських прав, і постановляє рішення відповідно до інтересів дитини. При цьому суд бере до уваги думку другого з батьків, інших осіб, з ким проживає дитина.
У разі відмови в позові про поновлення батьківських прав, повторне звернення із позовом про поновлення батьківських прав можливе лише після спливу одного року з часу набрання чинності рішенням суду про таку відмову.
Діти позбавлені батьківського піклування відповідно до Сімейного кодексу України можуть бути усиновленими або над ними може бути встановлена опіка чи піклування.
Усиновленням є прийняття усиновлювачем у свою сім'ю особи на правах дочки чи сина, що здійснене на підставі рішення суду. Мета усиновлення дитини полягає у захисті Щ інтересів та для забезпечення стабільних та гармонійних умов життя.
Усиновленою може бути дитина, яка;
- покинута в пологовому будинку;
- покинута в іншому закладі охорони здоров'я;
- яку відмовилися забрати з цих закладів, батьки інші родичі;
- яку було підкинуто чи знайдено.
Новонароджена дитина може бути усиновлена після досягнення нею двомісячного віку, а підкинута чи знайдена дитина після спливу двох місяців з часу її знайдення.
Усиновлювачем дитини може бути:
- повнолітня дієздатна особа;
- особа, що старша за дитину, яку вона бажає усиновити, не менш як на п'ятнадцять років (у разі усиновлення повнолітньої особи різниця у віці не може бути меншою, ніж вісімнадцять років);
- подружжя.
Усиновлення не може бути здійснено особами, які: 1) обмежені у дієздатності;
2) визнані недієздатними;
3) позбавлені батьківських прав, якщо ці права не буяй поновлені;
4) були усиновлювачами іншої дитини, але усиновлення було скасовано або визнано недійсним з їхньої вини;
5) перебувають на обліку або на лікуванні у психоневрологічному чи наркологічному диспансері;
6) зловживають спиртними напоями або наркотичними засобами;
7) не мають постійного місця проживання та постійного заробітку (доходу);
8) страждають на хвороби, перелік яких затверджений Міністерством охорони здоров'я України;
9) мають інтереси, що суперечать інтересам дитини. Закон не обмежує кількість дітей, яких може усиновити один усиновлювач.
Якщо усиновленню підлягають рідні брати та сестри вони не можуть бути роз'єднані при їх усиновлені, але за наявності обставин, що мають істотне значення, суд за згодою органу опіки та піклування може постановити рішення про усиновлення когось із них або усиновлення їх різними особами. Якщо усиновлення для дитини не є таємним, брат та сестра мають право знати про нове місце її проживання.
За наявності кількох осіб, які виявили бажання усиновити одну і ту ж дитину, переважне право на її усиновлення має громадянин України:
- в сім'ї якого виховується дитина;
- який є чоловіком матері, дружиною батька дитини, яка усиновлюється;
- який всиновлює кількох дітей, які є братами, сестрами;
- який є родичем дитини;
- подружжя.
Для усиновлення дитини у випадках передбачених законом необхідна згода її батьків та самої дитини. Така письмова згода батьків повинна бути безумовною, засвідченою нотаріусом і може бути надана тільки після досягнення дитиною двомісячного віку, а якщо мати чи батько є неповнолітніми, крім їхньої згоди на усиновлення, потрібна згода їхніх батьків. Мати, батько дитини мають право відкликати свою згоду на усиновлення до набрання чинності рішенням суду про усиновлення.
Усиновлення дитини провадиться без згоди батьків, якщо вони:
- невідомі;
- визнані безвісно відсутніми;
- визнані недієздатними;
- позбавлені батьківських прав щодо дитини, яка усиновлюється;
- не проживають з дитиною понад шість місяців без поважних причин, не проявляють щодо неї батьківської турботи та піклування, не виховують та не утримують її і це буде встановлено судом.
На усиновлення дитини одним із подружжя потрібна письмова згода другого з подружжя, засвідчена нотаріально.
Згода дитини на її усиновлення дається у формі, яка відповідає її вікові, при цьому дитина має бути проінформована про правові наслідки усиновлення .
Усиновлення провадиться без згоди дитини, якщо вона у зв'язку з віком або станом здоров'я не усвідомлює факту усиновлення чи проживає в сім'ї усиновлювачів і вважає їх своїми батьками.
Усиновлювач має право приховувати факт усиновлення від дитини, яка ним усиновлена, і вимагати нерозголошення цієї інформації особами, яким стало відомо про неї як до, так і після досягнення дитиною повноліття. Особи, яким у зв'язку з виконанням службових обов'язків доступна інформація щодо усиновлення (перебування осіб, які бажають усиновити дитину, на обліку, пошук ними дитини для усиновлення, подання заяви про усиновлення, розгляд справи про усиновлення, здійснення нагляду за дотриманням прав усиновленої дитини тощо), зобов'язані не розголошувати її, зокрема і тоді, коли усиновлення для самої дитини не є таємним. Відомості про усиновлення видаються судом лише за згодою усиновлювача, крім випадків, коли такі відомості потрібні правоохоронним органам, суду у зв'язку з цивільною чи кримінальною справою, яка є у їх провадженні.
Особа, яка подала заяву про усиновлення, може виявити бажання змінити відомості про місце народження та дату народження дитини, яка може бути змінена не більш як на шість місяців. За заявою усиновлювачів може бути змінено ім'я дитини, її по-батькові, для цього потрібна згода дитини, крім випадків, якщо дитина живе в сім'ї усиновлювачів і звикла до нового імені.
Усиновлення вважається здійсненим у день набрання чинності рішення суду про це. З цього моменту припиняються особисті та майнові права і обов'язки між батьками та особою, яка усиновлена, а також між нею та іншими її родичами за походженням та виникають взаємні особисті немайнові та майнові права і обов'язки між особою, яка усиновлена (а в майбутньому - між її дітьми, внуками), та усиновлювачем і його родичами за походженням. Усиновлення надає усиновлювачеві права і накладає на нього обов'язки щодо дитини, яку він усиновив, у такому ж обсязі, який мають батьки щодо дитини, та особі, яку усиновлено, права і накладає на неї обов'язки щодо усиновлювача у такому ж обсязі, який має дитина щодо своїх батьків.
Опіка і піклування є особливим видом державної турботи щодо дітей, які з різних причин втратили батьківське піклування, вона встановлюється органом опіки та піклування, а також судом у випадках, передбачених Цивільним кодексом України.
Опіка встановлюється над дитиною, яка не досягла чотирнадцяти років, а піклування встановлюється над дитиною у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років при відсутності батьківського піклування.
Опікуном або піклувальником дитини може бути повнолітня дієздатна особа, яка дає на це згоду. Не може бути опікуном, піклувальником дитини особа, яка зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, особа, позбавлена батьківських прав, а також особа, інтереси якої суперечать інтересам дитини.
При призначенні дитині опікуна або піклувальника, органом опіки та піклування враховуються особисті якості особи, її здатність до виховання дитини, ставлення до неї, а також бажання самої дитини.
Якщо дитина постійно проживає у дитячому закладі або закладі охорони здоров'я, функції опікуна та піклувальника щодо неї покладаються на адміністрацію цих закладів.
Орган опіки та піклування контролює умови утримання, виховання, навчання дитини, над якою встановлено опіку або піклування.
Дитина, над якою встановлено опіку або піклування, має право:
- на проживання в сім'ї опікуна або піклувальника, на піклування з його боку;
- на забезпечення їй умов для всебічного розвитку, освіти, виховання і на повагу до її людської гідності;
- на збереження права користування житлом, у якому вона проживала до встановлення опіки або піклування. У разі відсутності житла така дитина має право на його отримання відповідно до закону;
- на аліменти, пенсії, інші соціальні виплати, а також на відшкодування шкоди у зв'язку з втратою годувальника;
- на захист від зловживань з боку опікуна або піклувальника;
- інші права передбачені законом.
Опікун чи піклувальник зобов'язаний виховувати дитину, піклуватися про її здоров'я, фізичний, психічний, духовний розвиток, забезпечити одержання дитиною повної загальної середньої освіти та одночасно має право самостійно визначати способи виховання дитини з урахуванням думки дитини та рекомендацій органу опіки та піклування, вимагати повернення дитини від будь-якої особи, яка тримає її у себе не на підставі закону або рішення суду, та не має права перешкоджати спілкуванню дитини з її батьками та іншими родичами, за винятком випадків, коли таке спілкування суперечить інтересам дитини. Цивільні права та обов'язки опікуна, піклувальника встановлюються Цивільним кодексом України, вони виконуються опікуном та піклувальником безоплатно.
Орган опіки та піклування здійснює контроль за умовами утримання, виховання навчання дитини, яка знаходиться під опікою чи піклуванням.
Опіка припиняється при досягненні дитиною 14-тиріч-ного віку чи передачі малолітньої особи батькам (усиновлювачам), а піклування - при досягненні дитини 18-ти річного віку, реєстрації шлюбу неповнолітньої особи, надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності.
Турбота про дитину позбавлену батьківського піклування може здійснюватися у формі патронату, під яким розуміється передача органом опіки та піклування за договором дитини, яка є сиротою на виховання у сім'ю іншої особи (патронатного вихователя) до досягнення дитиною повноліття, за плату, розмір якої визначається за домовленістю сторін. Вопрос № 64Правовідносини дітей та батьків з приводу майнаОкрему групу сімейних правовідносин становлять майнові правовідносини батьків та дітей. У сімейно-правовій літературі вони поділяються на дві групи: 1) правовідносини з приводу майна та 2) аліментні правовідносини. Перш за все необхідно розглянути перший вид правовідносин — ті, що виникають між батьками та дітьми стосовно належного їм майна. Такі правовідносини поділяються на три види залежно від джерела набуття майна. До них, зокрема, належать правовідносини щодо майна: а) набутого батьками і призначеного для потреб усієї сім’ї; б) набутого за рахунок спільної праці чи спільних коштів батьків і дітей; в) майна, що набувається самими неповнолітніми на різних правових підставах.
Кожна сім’я має певний обсяг майна, яке призначене для задоволення побутових та інших потреб її членів. Сімейне законодавство послідовно закріплює принцип роздільності майна батьків і дітей. Згідно з ч. 1 ст. 173 СК батьки і діти, зокрема ті, які спільно проживають, можуть бути самостійними власниками майна. Це означає, що незалежно від тривалості спільного проживання та спільного користування роздільним майном, яке належить батькам або дитині, воно зберігає свій первісний правовий режим. СК уводить також презумпцію права власності батьків на спірне майно. Відповідно до ч. 2 ст. 173 СК при вирішенні спору між батьками та малолітніми, неповнолітніми дітьми, які спільно проживають, щодо належності їм майна вважається, що воно є власністю батьків. Виняток з цього правила стосується речей, які придбані батьками чи одним із них для забезпечення розвитку, навчання і виховання дитини (одяг, інші речі особистого вжитку, іграшки, книги, музичні інструменти, спортивне обладнання тощо). СК прямо закріплює право власності дитини на таке майно (cт. 174).
Батьки при визначенні порядку володіння та користування майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, а також роздільним майном зобов’язані враховувати інтереси своїх неповнолітніх дітей. Майно, що забезпечує виховання і розвиток дитини, вони зобов’язані передавати їй у користування (ч. 1 ст. 59, ч. 1 ст. 176 СК). Відповідно до ч. 2 ст. 176 СК права батьків і дітей на користування житлом, що є власністю когось із них, встановлюються законом. При розпорядженні своїм майном дружина, чоловік зобов’язані враховувати інтереси дитини, інших членів сім’ї, які відповідно до закону мають право користуватися ним (ст. 59 СК). Майно, набуте батьками і дітьми за рахунок їхньої спільної праці чи спільних коштів, належить їм на праві спільної сумісної власності (ст. 175 СК).
Батьки вирішують спільно питання про управління майном дитини. Порядок вчинення батьками правочинів щодо майна дитини визначається законодавством (ст. 177 СК). За загальним правилом, продукція, плоди і доходи від майна, що належить власникові речі, є його власністю (ст. 189 ЦК). Це правило поширюється на випадки, коли власником речі є неповнолітня особа. Саме вона набуває прав щодо плодів та доходів від належного їй майна. Однак управляють таким майном і доходами від нього батьки дитини. Крім того, закон надає батькам право використовувати доходи від майна, що належить малолітній дитині, на виховання та утримання інших дітей, а також на невідкладні потреби сім’ї (ч. 1 ст. 178 СК). Неповнолітня дитина розпоряджається доходом від свого майна відповідно до цивільного законодавства (ст. 178 СК).
Батьки управляють майном своєї дитини до досягнення нею повноліття та набуття повної цивільної дієздатності (статті 34, 35 ЦК). Після припинення управління батьки зобов’язані повернути дитині майно, яким вони управляли, а також доходи від нього (ч. 4 ст. 177 СК). У випадку неналежного виконання батьками своїх обов’язків щодо управління майном дитини на них може бути покладений обов’язок відшкодувати завдану їй матеріальну шкоду (ч. 5 ст. 177 СК).
Законом урегульований правовий режим майна, одержаного як аліментні виплати. Аліменти виплачуються на ім’я того з батьків, з ким проживає дитина. Разом із правом власності на аліменти за батьками закріплюється й обов’язок використовувати їх строго за цільовим призначенням, тобто для задоволення фізичних, духовних й інших потреб дитини, її навчання і розвитку (ч. 1 ст. 179 СК). СК закріплює право неповнолітньої дитини брати участь у розпорядженні аліментами, отриманими для неї. Неповнолітня дитина, тобто особа, яка досягла 14 років, має право на самостійне одержання аліментів і розпорядження ними відповідно до ЦК.
ТА ЙОГО ВИКОНАННЯ