Стилістична функція розмовної лексики у поетичних творах С. Жадана
“Специфічний” виклад думок вимагає використання “специфічної” лексики. Звернімося до фактичного матеріалу. Прикметним у творах Сегрія Жадан є уживання слів, які “оминає” власне поетична мова. Це можуть бути загальновживані слова на позначення стихійних лих чи хвороб:
На будинку з΄являється знак запустіння.
Високосного року гірке насіння
залягло на бруківці – густо, мов пархи.
Робітничі райони, порожні парки,
Наче кості під гіпсом, лежать під снігом;
...твій
голос приходить, ніби хвороба,
крізь непричинені кимось ворота,
легко, мов пошесть або суховій.
Значною є у зібраному матеріалі група лексики з негативним денотатом: гидкий, бринькати, мотлох, прокляття, наволоч, лайно (7 уживань), дохнути, підгниваючий та под.:
...в місті вмирають часто
настільки, наскільки й тихо.
Дохнуть, мов зловлена риба,
слабнучи від нудоти;
..розбиті меблі крісла фіранки будинки культури
увесь той мотлохщо називали радянським побутом [3:58];
..і хоч гидкетвоє ) лице,
та мусиш бути з ним.
Виділені лексеми характеризують колишню радянську дійсність і ставлення автора до неї.
Використання жаргонної лексики унеможливлює позитивне сприйняття поетом радянської влади, оскільки жаргонізми самою природою є стилістично маркованими синонімами до так званих “звичайних”, тобто загальновживаних нейтральних лексем:
Як ми трималися, Бога ради! –
попри усі божевільні гризоти,
попри задрочкирадянської влади.
Так, задрочки тут можна розуміти як “пусті обіцянки”, “непевні дії”. І хоча словники не подають виділену лексему як жаргонізм, уживання у цьому контексті та в усному мовленні дозволяє віднести її до жаргонної лексики. У сполученні зі знижено-розмовним божевільні гризоти контекст справді набуває ознак духовного і душевного відторгнення минулої системи.
Його тексти урбаністичні, народжені містом і присвячені містові. Але було би помилкою бачити в них лише урбанізм. У своїй творчості Жадан часто повторює мотив співіснування техногенного і природного в їхній синкретичній взаємодії. Уривок із поезії "Богдан-Ігор", на мою думку, акумулює в собі основні риси Жаданового поетичного мислення:
Сльота перекладає прес
турбот на голови містечок,
на вигини дбайливі течій.
Без попереджень і адрес
стікас приміських небес
солодкий кетчуп.
Тендітні злами забуття,
невидимі для ока межі.
Примхлива змога стати межи
усіх світич, чия кутя
ляга на радіомережі
без вороття.
Втинаючись в глибоке тло
дитячих видив, переміщень,
з усього плетива приміщень,
з усього світла, що текло
Мові очі постає стебло,
пробивши днище.
Метафори С. Жадана часто сполучають природне з індустріальним – так, як у першій строфі: прес (механізм) сльоти (природного явища) Епітет "приміські" засвідчує інтерес поета до маргіналій світу цього. Безмежні небеса теж бувають міські й приміські. Самим відшукуванням межі і усвідомленням її значущості захоплюється поет: "невидимі для ока межі", "стати межі усіх світил". Кутя світил на радіомережах - ще одне поєднання, на перший погляд, ворожих сфер: сакрально-космічної з технічною. Жадан "ловить" ці сфери в один образ. І врешті-решт "постає стебло, пробивши днище". Дієприкметник "втинаючись" створює враження утрудненого руху, проривання крізь товщу чогось. Це Антоничеве стебло проростає у текстах Жадана, але приходить воно вже в складніші умови іржавого днища кінця століття [1;256].
До натуральної сфери у Жадана належить незатишна хистка погода, як-от хвороба, яку природа переборює: "Набряклі залози весни над стінами районних центрів"; або: "теплі циклони, мов слід поцілунку, гоять природи розхитаний нерв". Людина є часткою цих процесів: "З травневих верлібрів, дощів і полюцій ми завжди виходимо якось миршаво". Весна -це теж межовий стан, це важкий початок росту:
"Якось таки виріс в цій шпарці поміж держав,
притулків, монархів, анархів, жидівських громад, республік,
стримуючи зубами язик, щоби не так дрижав..."
Саме крізь такі маргінальні шпарки в урбаністичних нагромадженнях пробивається на поверхню органіка: "Ми відкривались, творили шпарки". Периферія самого міста для Жадана важливіша, ніж його центр, точніше вона і є центром. Індустріальні комплекси тут живуть своїм повноцінним життям: "Заводи і фабрики Лівобережжя кінчають від тиску своєї Любові..." В основі цієї дещо брутальної метафори лежить майстерна аналогія між людським фалосом і заводською трубою, котра, оргазмуючи, вивергає дим. Заводи і фабрики мають право на оргазм, але й ризикують стати носіями зарази: "...із небес висівається мерхлий озон/ на угіддя фабричних триперних зон." Сергій Жадан небанально змальовує плоть індустрії. Клітини міста - будинки - ростуть, як рослини, формуючи "плантації шиферних білих дахів". Його поетичний індастріел (напрям у сучасній некомерційпій музиці) — це, можливо, ще й новий паросток українського футуризму, але паросток, забарвлений великою іронією щодо власного грунту (як і належить дереву, що виросло на іржавій покрівлі) [1;256].
Окремої уваги заслуговує релігійне і техногенне начало, часто сполучуване на рівні тропів. "Волога і різка, мов контури дерев, в повітрі застряє Господня арматура..." Якась залізобетонна структура як вияв Божого. Вживання епітета "Господня" до "арматури" може здатися надто цинічним, але слід пам'ятати, що це "індастріел", погляд на світ крізь призму техніки.
"Де лежить розіп'ята на хрестах стовпів Месія Ранку, Пані Електрика" — це вже індустріальна релігія, запозичена з прогресистського технодискурсу. Замість вірити в Бога, правильний "технар" вірив у науково-технічний прогрес, що в його свідомості уподібнювався приходові Месії. Текст Жадана у такому контексті звучить дуже іронічно, проте це постчорнобильська іронія.