Теоретичні концепції кредиту
Кредит, як і гроші, є однією з найдавніших економічних категорій. Кредитні відносини охоплюють широкі верстви населення, всі соціальні групи, зумовлюючи між ними гострі суперечності та прискорюючи розвиток суспільного виробництва. Тому явище кредиту завжди привертало до себе увагу мислителів і вчених. Наукове дослідження кредиту розпочалося в епоху капіталізму, особливо на його вищій, монополістичній стадії розвитку.
На перших етапах розвитку теорії кредиту економічна думка була сконцентрована на дослідженні самого поняття кредиту, виходячи з моральних чи етичних міркувань. Зокрема, наприкінці XVIII–протягом XIX ст. у західноєвропейській та російській економічній літературі досить поширеним було трактування кредиту як довіри, яку виявляє кредитор до свого боржника. Були спроби визначити кредит також як мінову операцію, що складається з двох розділених у часі частин: передання цінностей та їх повернення або як тимчасове користування боржником цінностями кредитора. Лише після того, як дослідження кредиту стало здійснюватися через пізнання механізму його зв’язку з суспільним виробництвом, відкрився шлях до формування наукової теорії кредиту. Кредит став розглядатися як об’єктивне явище, якому властива вартісна суть, та як специфічна форма суспільних відносин.
Проте до цього часу не знайдено однозначного вирішення основних проблем теорії кредиту, передусім визначення його ролі в процесі відтворення. За цим критерієм у світовій економічній думці чітко визначилися дві концепції: натуралістична та капіталотворча.
Натуралістична теорія кредиту формувалася в епоху домонополістичного капіталізму, якій були притаманні певні особливості: акціонерна форма організації ще не була розвинута; такі важливі елементи капіталістичної системи господарювання, як позичковий і фіктивний капітал, знаходилися на початковій стадії розвитку; суперечності капіталізму не одержали чіткого виразу в циклічному характері розвитку суспільного виробництва, що не давало можливості спостерігати відносну самостійність руху позичкового капіталу порівняно з товарним, відносну незалежність норми позичкового процента від норми прибутку; сферу обігу обслуговували переважно повноцінні (“натуральні”) гроші – золоті монети та розмінні банкноти.
З огляду на зазначене дослідники кредитних відносин концентрували свою увагу на натурально-речовій формі руху вартості в процесі відтворення, тому й об’єкт кредиту зводили передусім до матеріальних благ, а мету і роль кредитних відносин – до перерозподілу благ у процесі відтворення.
Основоположниками натуралістичної теорії кредиту були класики політичної економії А. Сміт, Д. Рікардо, А. Тюрго, Дж. С. Мілль. Перерозподільчий компонент цієї теорії сприйняв К. Маркс. Погляди на кредит класиків політекономії розвивали такі відомі економісти, як Ж. Сей, А. Вагнер, А. Маршалл та ін.
В найбільш загальному вигляді суть натуралістичної теорії кредиту можна звести до таких положень:
- об’єктом кредиту визнається тимчасово вільний капітал у натурально-речовій формі;
- кредит – це форма руху матеріальних благ, а його роль зводиться до перерозподілу цих благ у суспільстві;
- позичковий капітал є реальним капіталом, тобто капіталом у речовій формі;
- банки виступають лише посередниками в кредиті, вони спочатку акумулюють вільні кошти, а потім розміщують їх у позички;
- пасивні операції банків є первинними порівняно з активними.
Заслугою натуралістичної теорії було те, що її представники не просто визнавали зв’язок кредиту з процесами виробництва, виходили з первинності виробництва і вторинності кредиту, вони доводили, що сам кредит не може створювати реального капіталу, який виникає лише в процесі виробництва. З цих позицій прихильники натуралістичної теорії трактували процент як частину прибутку, створеного в процесі виробництва, визнавали залежність норми процента від норми прибутку.
Проте натуралістичний підхід мав і суттєві недоліки, зумовлені тим, що до кінця не була з’ясована різниця між позичковим і реальним капіталом. По суті ці поняття ототожнювалися. До того ж орієнтація на товарний капітал призводила до недооцінки ролі кредиту і банків в економічному житті суспільства.
Натуралістичний підхід до трактування сутності й ролі кредиту мав не лише теоретичне значення, а й помітно впливав на банківську і грошову політику тієї доби. Зокрема, він лежав в основі так званої грошової школи, представники якої всіляко відстоювали акт Р. Піля (1844 р.), що обмежував випуск банкнот в Англії вузькими рамками золотого забезпечення. Базовою для цієї позиції була ідея про те, що позичковий капітал є дзеркальним відображенням реального капіталу.
У міру заміни повноцінних грошей кредитними засобами обігу, зростання ролі кредиту й банків у розвитку виробництва, використання їх у державному регулюванні економіки послаблювалися передумови для подальшого розвитку натуралістичної теорії кредиту. Обмежуючи можливості банків масштабами їхніх пасивних операцій, ці концепції дедалі частіше вступали у суперечність із реальною дійсністю в грошово-кредитній сфері. Тому вони замінювалися іншими теоріями – експансіоністською, відтворювальною, фондовою, які формувалися в складі капіталотворчої теорії кредиту, основними положеннями якої є те, що:
- кредит у своєму русі незалежний від процесів відтворення;
- кредит, як і гроші, безпосередньо є капіталом, багатством, тому розширення кредиту означає нагромадження капіталу;
- банки – не посередники в кредиті, а “фабрики кредиту”, творці капіталу. Тому їх активні операції є первинними порівняно з пасивними.
Першим ідеї капіталотворчої теорії сформулював англійський економіст XVIII ст. Джон Ло. Вчений висловлював ідею про незалежність кредиту від процесу відтворення та його визначальну роль в економіці. Поняття кредиту пов’язувалося з грошима і багатством. У пошуках джерел зростання національного багатства він пропонував випуск кредитних грошей для створення нових підприємств шляхом залучення в сферу виробництва незайнятих робітників, необроблюваних земель, вільних природних ресурсів. Він вважав, що для цього достатньо активно розширювати кредит за рахунок випуску не розмінних на золото грошових знаків. На думку Дж. Ло, емісія грошей дозволить у короткий строк збагатити державу, зробити її квітучою. Своїми планами Ло зацікавив керівні кола Франції, і йому дозволили створити емісійний банк. Як тільки цей банк розпочав випуск нічим не забезпечених банкнот, вони катастрофічно знецінилися, а банк збанкрутував. Це на тривалий час підірвало довіру до капіталотворчої теорії та зміцнило позиції прихильників натуралістичної.
Проте з розвитком кредитної системи, акціонерних банків і чекового обігу капіталотворча теорія знову відродилася. Особливо цьому сприяв у другій половині ХІХ ст. англійський економіст Генрі Маклеод. На відміну від Ло, він стверджував, що кредит не створює капіталу, а сам є продуктивним капіталом, оскільки дає прибуток у вигляді процента. Розглядаючи банки як “фабрики кредиту”, Г. Маклеод вважав їх і творцями капіталу. На його думку, вирішальна роль у діяльності банків належить активним операціям: через депозитну чи готівкову емісію банки можуть здійснювати кредитні операції, унаслідок яких потім формуються депозити.
Проте Г. Маклеод, завдячуючи певною мірою і невдалому експерименту Дж. Ло з емісійним банком, розумів, що капіталотворення з допомогою кредиту не може бути безмежним, і навіть ставив завдання знайти межі “розумного” збільшення обсягів кредиту. Все це стало не лише помітним внеском у розвиток капіталотворчої теорії, а й сприяло зближенню останньої з натуралістичною теорією.
В епоху імперіалізму з’явилися нові передумови для подальшого розвитку капіталотворчої теорії кредиту. Насамперед – це посилення державно-монополістичного регулювання економіки і широке використання для цього механізму банківського кредиту. Кредитна політика, що базувалася на капіталотворчій теорії, дедалі більше набувала експансіоністського характеру, у зв’язку з чим сама теорія стала називатися експансіоністською.
Першими зробили спробу застосування постулатів капіталотворчої теорії до регулювання економіки були австрійський економіст Й. Шумпетер і німецький економіст А. Ган.
Ототожнюючи кредит з капіталом, Й. Шумпетер вважав кредит і банки вирішальними чинниками розвитку капіталістичного виробництва, здатними відвернути економічні кризи, інфляцію, забезпечити процвітання суспільства. Він впритул підійшов до розробки кредитних методів економічного регулювання.
На відміну від своїх попередників, А. Ган зробив спробу пояснити механізм капіталотворчої функції кредиту. Найповніше вона може розкритися при кредитуванні по контокоренту. В такій формі банки задовольняють потреби підприємств не лише в короткострокових, а й у довгострокових кредитах, а отже, і в капіталах. За контокорентним рахунком банк може в будь-який час надати підприємству додаткову купівельну спроможність, необхідну для залученню до свого обороту робочої сили і матеріальних цінностей. Збільшення виробництва і зростання цін зумовлюють додатковий попит на кредит. Такий механізм забезпечує посилення зв’язку банків з підприємствами, їх постійний контроль.
На цій основі А. Ган розробив рекомендації щодо широкого використання кредитної політики для підтримування високої економічної кон’юнктури. Змінюючи умови кредитування, форсуючи надання позик, банки можуть створити стільки “купівельної сили”, скільки необхідно для збільшення попиту, запобігання кризи надвиробництва, згладжування коливань економічного циклу. У зв’язку з цим А. Ган проголосив теоретичну можливість створення безкризового господарства.
Рекомендації А. Гана широко використовувалися у 20-ті роки минулого століття – в період глибоких економічних криз. Проте тривала гіперінфляція, що вразила Німеччину, дещо підірвала авторитет капіталотворчих рекомендацій. Гана навіть звинувачували у тому, що його теорія сприяла розкрученню інфляції. Під тиском цих звинувачень він навіть переглянув свої позиції. Зокрема, перестав вважати кредитну експансію єдиною умовою високої економічної кон’юнктури і став радити періодично проводити кредитну рестрикцію.
Слід зазначити, що усі сучасні теорії грошово-кредитного регулювання, передусім кейнсіанського напряму, базуються на основних постулатах капіталотворчої теорії.
Сприйнявши основні положення капіталотворчої теорії і запропоновану А. Ганом ідею її використання в інтересах державного регулювання економіки, Дж. М. Кейнс вважав, що кризи і безробіття можна послабити втручанням емісійного банку й уряду в економічні процеси. Вважаючи за можливе збільшення грошової маси в обороті і позичкового капіталу посиленням кредитної експансії, вплив цього чинника на збільшення попиту, а отже послаблення кризового спаду і зростання зайнятості, бачив опосередкованим, через ставку процента.
Установлена Кейнсом залежність зростання економічної активності й зайнятості від зниження позичкового процента, а в кінцевому підсумку – від кредитної експансії, базувалася на кількісній теорії грошей і капіталотворчій теорії кредиту. Розуміючи, що капіталотворчі можливості кредиту і банків не безмежні, Кейнс радив поряд з кредитними інструментами використовувати фіскально-бюджетні заходи регулювання економіки.
Деякі положення капіталотворчої теорії кредиту застосовують у своїх теоретичних побудовах представники неокейнсіанства та кейнсіансько-монетаристського синтезу. Методи грошово-кредитної експансії та рестрикції, що базуються на ідеях капіталотворчої теорії, увійшли в світову практику грошово-кредитного регулювання ринкової економіки.
Разом з тим накопичений досвід теоретичного аналізу кредиту та практичного його використання в політиці макроекономічного регулювання свідчить про те, що у тривалій суперечці представників натуралістичної та капіталотворчої теорії жодна зі сторін не перемогла. Істина, як завжди, знаходиться посередині. Банки виявилися і посередниками, і “фабриками” грошового капіталу. Їх активні операції хоч і є первинними відносно пасивних, але держави чітко обмежують обсяги цих операцій. Позичковий капітал хоча здійснює самостійний рух, проте не може зовсім відірватися від реального капіталу, і його самостійність відносна. Тому сучасна наукова думка з теорії кредиту розвивається шляхом синтезу окремих ідей натуралістичної та капіталотворчої теорій.
3. Економічна основа, стадії та закономірності руху кредиту. Принципи кредитування
Кредит, як економічне явище, являє собою процес, що характеризується рухом елементів його структури (об’єкта та суб’єктів). Рух кредиту є його ключовою ознакою як економічної категорії.
Особливість руху суб’єктів полягає у тому, що статус кредитора чи позичальника економічний суб’єкт набуває не назавжди, а систематично змінює. Він буває то кредитором, то позичальником, одночасно тим і другим або ні тим, ні другим.
Рух вартості як об’єкта кредиту проявляється в переміщенні її від одного суб’єкта кредиту до іншого, по стадіях кругообороту капіталу, між регіонами (країнами), між галузями та сферами економіки. Рух об’єкта кредиту має часовий та просторовий виміри. Часовий вимір відбиває тривалість користування позичальником одержаною вартістю. На практиці цей вимір проявляється в класифікації позичок на короткострокові, середньострокові, довгострокові. Просторові ознаки має міжнародний кредит (позичена вартість переміщується між окремими країнами).
Для розуміння суті кредиту важливе значення має рух позиченої вартості на мікрорівні. Економічною основою цього руху, виділення його окремих стадій є кругооборот капіталу в процесі розширеного відтворення.
Рух капіталу в процесі відтворення на засадах кругообороту, що описується формулою Г – Т … В … Т' – Г', забезпечує послідовне проходження позиченою вартістю всіх стадій свого руху та повернення до свого власника (кредитора). Цей рух позиченої вартості можна назвати відтворювальним і виразити формулою:
ВВ – РП – ОП … ВП … ВК … – ПК – ОК,
де ВВ – формування вільної вартості у кредиторів;
РП – розміщення вільних коштів у позички;
ОП – одержання додаткових коштів позичальником;
ВП – використання позичальником одержаних коштів на свої потреби;
ВК – вивільнення коштів з обороту позичальника;
ПК – повернення позичальником коштів кредитору;
ОК – одержання кредитором коштів, наданих у позичку.
Отже, на цій основі можна виділити стадії відтворювального руху кредиту:
1 стадія – формування вільної вартості як джерела надання позичок (операція ВВ);
2 стадія – розміщення вільної вартості в позичку (РП – ОП);
3 стадія – використання позичальником коштів, одержаних у тимчасове розпорядження (ВП);
4 стадія – вивільнення використаних позичальником коштів з його обороту або формування в нього доходів, достатніх для повернення позички (ВК);
5 стадія – повернення позичальником вартості кредитору (ПК – ОК) та сплата процента.
Рух у п’ять стадій здійснює лише кредит, що бере участь у формуванні капіталу позичальника. Якщо кредит використовується позичальником лише як гроші (наприклад, міжбанківський кредит на підкріплення ліквідності), то третя і четверта стадії випадають і рух кредиту здійснюється значно швидше.
Виділення стадій руху кредиту має умовний характер, оскільки всі ці стадії нерозривно пов’язані між собою. Зупинка руху на будь-якій стадії загрожує економічним інтересам суб’єктів кредиту.
У русі кредиту можна виділити аспект, пов’язаний з функціонуванням його на макрорівні. Оскільки в сучасних умовах гроші мають кредитний характер, зміна маси кредитних ресурсів і кредитних вкладень впливає на динаміку пропозиції грошей, а через неї на загальну кон’юнктуру ринку та розвиток економіки.
Закономірності руху кредиту випливають з його сутності. На мікроекономічному рівні основними закономірностями руху кредиту є: зворотність руху вартості, переданої в позичку; тимчасовість перебування позиченої вартості в обороті позичальника, яка визначається тривалістю одного кругообороту його капіталу; збереження позиченої вартості в процесі руху і повернення її до кредитора в повному обсязі; залежність величини наданої позички від наявних обсягів вільних коштів. На макроекономічному рівні закономірності руху кредиту проявляються таким чином: динаміка зростання кредитних вкладень повинна відповідати динаміці обсягів ВВП; оскільки кожна операція є двоякою (як вимога і як зобов'язання), загальні суми кредитних вкладень і позичкових ресурсів балансуються; зворотність і платність кредиту робить його найбільш відповідним ринковим умовам інструментом фінансування збільшення капіталу в реальному секторі економіки; платність кредиту і здатність приносити доход обом його суб'єктам визначають спрямування коштів з галузей і секторів з низькою рентабельністю у високорентабельні.
Зв’язок між практикою організації кредитних відносин та закономірностями руху кредиту забезпечується дотриманням суб’єктами кредиту певних принципів кредитування. Основними з них є: 1 – цільове призначення позички, 2 – строковість надання коштів кредитором позичальникові, 3 – поверненість позичальником коштів кредитору в повному обсязі, 4 – забезпеченість позички, 5 – платність користування позиченими коштами.
Цільове призначення позички полягає у тому, що економічні суб’єкти, які виявили намір вступити в кредитні відносини, повинні заздалегідь визначити ціль використання позичених коштів. Визначену ціль мають однаково розуміти та оцінювати обидві сторони.
Строковість позички передбачає передачу вільних коштів кредитора на чітко визначений строк, узгоджений сторонами у момент вступу в кредитні відносини в залежності від тривалості кругообороту капіталу позичальника.
Поверненість позички означає, що позичальник повинен повернути кредитору весь обсяг одержаної в позичку вартості. Щоб запобігти впливу девальвації, інфляції, зміні ринкових цін, порушенню термінів повернення позички, суб’єкти кредиту повинні передбачати спеціальні заходи (скорочення термінів позички, підвищення ставки позичкового процента, запровадження плаваючої ставки процента тощо).
Забезпеченість позички полягає в прийнятті кредитором додаткових заходів щодо гарантування повернення позички у визначені строки. Додатковими ці заходи є відносно принципів цільового спрямування та строковості позички, оскільки їх може бути недостатньо для захисту кредитора від неповернення боргу неплатоспроможним позичальником. Забезпеченням позички може бути майно (нерухоме, рухоме, цінні папери, валютні цінності), що приймаються у заставу, а також зобов’язання третьої особи погасити борг кредитору (гарантії, поручительства). На випадок зниження ринкової ціни застави її розмір повинен перевищувати розмір позички. Якщо позичальник надійний і кредитоспроможний, забезпечення позички може і не вимагатися.
Платність користування позичкою полягає в тому, що позичальник повертає кредитору не лише основну суму боргу, а й сплачує додаткові кошти у формі процента. Кредитор мусить стягувати плату за надані в позичку кошти для збереження свого попереднього положення на ринку. Але розмір процентної ставки повинен задовольняти обидві сторони кредитних відносин.
Економічні межі кредиту
Під межами кредиту розуміють такий рівень розвитку кредитних відносин в економіці, за якого попит і пропозиція на кредит балансуються при збереженні стабільної, помірної, доступної для переважної більшості нормально працюючих позичальників, процентної ставки.
Кількісним виразом межі нарощування пропозиції позичок з боку кредиторів, передусім банків, є реальний попит на кредит, який пред’являють економічні суб’єкти за нормальної ставки банківського процента. Реальний попит на кредит можна визначити як попит кредитоспроможних позичальників, які можуть своєчасно погасити свою заборгованість за позичками і сплатити проценти.
Таким чином, динаміка банківського процента є показником дотримання чи порушення меж кредиту. Наприклад, якщо рівень банківського процента швидко зростає чи надмірно високий, це свідчить про недостатню пропозицію кредиту, недостатнє задоволення реального попиту економічних суб’єктів на позичкові кошти, про недокредитування економіки, про порушення меж кредиту з боку їх незаповнення. Отже, розміри меж кредиту визначаються поведінкою суб’єктів грошового ринку, а не суб’єктивними оцінками аналітиків чи державних органів. Яким недостатнім не видавався би їм фактичний рівень кредитування економіки, розширювати його недоцільно, якщо не зростає реальний попит на позички, оскільки це може призвести до появи в обороті зайвих платіжних засобів та негативно вплинути на стан окремих підприємств і на економіку загалом.
Ключовим важелем формування економічної межі кредиту та дотримання її банківською системою є регулювання ставки банківського процента центральним банком. Якщо центробанк проводить політику зниження процента і здешевлення кредиту, то попит на позички зростатиме, а межа кредиту розширюватиметься. Якщо центробанк проводить політику подорожчання кредиту, попит на позички буде зменшуватися, а межа кредиту – звужуватися.
Сама економічна межа може розглядатися в двох аспектах: по-перше, залежно від певного рівня економічної системи як мікроекономічна і макроекономічна межі кредиту; по-друге, залежно від призначення – кількісна та якісна межі кредиту.
Мікроекономічні межі кредиту визначають обсяги попиту на кредит окремих позичальників. Вони формуються під впливом кількох економічних чинників: 1 – динаміки ринкової ставки позичкового процента, 2 – характеру коливання потреби позичальника в основному і оборотному капіталі, 3 – стану забезпеченості позичальника власним капіталом та ефективності його використання, 4 – ефективності та окупності проектів, на реалізацію яких позичаються кошти.
Динаміка процентної ставки впливає на попит на позички з боку мікроекономічних суб’єктів. Інші чинники впливають на попит на позички кожного з позичальників по-різному. Так, в одних підприємств попит на позички може зростати внаслідок збільшення виробничих затрат (сільське господарство) або сезонного накопичення товарних запасів (оптова торгівля). В інших підприємств у цей час можуть реалізовуватися великі інвестиційні проекти, для фінансування яких необхідні довгострокові позички.
Розширення мікроекономічних меж кредиту повинно супроводжуватися відповідним нарощуванням пропозиції. Нарощення пропозиції можливе шляхом збільшення банківського або комерційного кредитування. Якщо цього не станеться, у господарюючих суб’єктів не буде достатніх коштів для забезпечення виробництва матеріальними ресурсами, оплати робочої сили, погашення боргових зобов’язань і вони не зможуть нормально виконувати свої виробничі плани. За таких умов неминуче уповільниться оборот капіталу, знизяться темпи відтворення. В одних підприємств сформуються значні суми простроченої кредиторської, в інших – дебіторської заборгованості.
Внаслідок надто ліберальних умов банківського кредитування; залучення економічними суб’єктами в оборот додаткових коштів через використання незабезпечених векселів, простроченої кредиторської заборгованості; несвоєчасних розрахунків за некомерційними платежами (у бюджет, позабюджетні фонди, за зарплатою тощо); надмірним залученням коштів на грошовому ринку за рахунок випуску облігацій, банківських векселів тощо обсяг позичок може перевищити реальний попит на кредит.
Якщо мікроекономічні межі кредиту порушуються у бік перекредитування, наслідки такої ситуації не менш загрозливі, ніж недокредитування: за рахунок надмірного залучення позикових коштів підприємства будуть створювати підвищені запаси, покривати нераціональні затрати, збитки, провокувати неефективні інвестиції тощо. Результатом цього неминуче стане уповільнення процесу відтворення, зниження ефективності виробництва, що гальмуватиме розвиток економіки.
Світова практика кредитного регулювання виробила інструменти, за допомогою яких можна забезпечити дотримання мікроекономічних меж кредиту. Це, по-перше, дотримання принципів кредитування. По-друге, регулювання ставки банківського процента. По-третє, механізм регулювання банківської ліквідності за рахунок рефінансування комерційних банків центробанком, міжбанківського кредитування, зміни норми обов’язкового резервування. По-четверте, механізм вексельного обігу, який сприяє розвитку комерційного кредиту.
Всю сукупність мікроекономічних меж кредиту можна розглядати як макроекономічну межу кредиту.Вона визначає об’єктивний обсяг кредитних вкладень в економіку загалом. Макроекономічна межа кредиту формується під впливом таких загальноекономічних чинників як: обсяги і темпи зростання ВВП; структура та рівень розвитку фінансової системи і стан державних фінансів; цілі та методи державної грошово-кредитної політики; розвиток ринкових відносин тощо.
Обсяги і темпи зростання ВВП впливають на макроекономічну межу кредиту прямо пропорційно, оскільки відповідно до цього зростання збільшуються запаси і затрати, інвестиції, інші потреби в капіталі. Проте ця залежність може бути деформована дією інших чинників. Наприклад, якщо в структурі фінансової системи переважає власний капітал підприємств, а стан державних фінансів дає змогу скорочувати рівень оподаткування підприємств, то додаткова потреба в капіталі може бути задоволена за рахунок використання власних коштів, без залучення позичкового капіталу і макромежа кредиту не розшириться чи розшириться меншою мірою, ніж зросте ВВП. Якщо в базовому періоді (до зростання ВВП) економіка була недокредитована, то у новому періоді макромежа кредиту зросте не лише в міру зростання обсягу ВВП, а й на обсяг “невикористаної” межі кредиту в попередньому періоді.
Особливу роль у формуванні макромежі кредиту як об’єктивної потреби в ньому відіграє грошово-кредитна політика. Передусім вона активно впливає на динаміку процентної ставки, під впливом якої перебуває реальний попит на кредит. По-друге, грошово-кредитна політика центрального банку визначає динаміку маси грошей в обороті, на базі якої формуються кредитні ресурси банківської системи, її здатність задовольняти попит на позичковий капітал. Нормальне задоволення цього попиту сприяє економічному зростанню, а отже, розширенню об’єктивної макроекономічної межі кредиту в подальших відтворювальних циклах.
Поняття макроекономічної межі кредиту – суто абстрактне, тому кількісно визначити її обсяг та використати для організації кредитування як обмежувальний чинник практично неможливо. Дати оцінку того, наскільки ця межа дотримується на практиці, можна лише за деякими опосередкованими показниками чи процесами, які можуть розглядатися як критерії такого дотримання. Це – динаміка і рівень ставки позичкового процента та інфляції; відношення кредитних вкладень в економіку до обсягів ВВП та капіталу в розпорядженні економічних суб’єктів; співвідношення між темпами зростання банківського кредитування господарюючих суб’єктів та ВВП та ін.
Найбільш універсальним із цих критеріїв є динаміка та рівень позичкового процента. Проте тією мірою, якою він піддається регулюючому впливу центробанку з монетарних та інших, “некредитних”, міркувань, цей показник може не досить точно виражати дотримання межі кредиту.
Рівень та динаміка інфляції теж певною мірою характеризують дотримання межі кредиту: їх зростання повинно свідчити про перевищення межі кредиту, а зниження – про стискування кредитування до об’єктивної межі. Проте показник інфляції може бути проявом і некредитних процесів, таких як зміна затратності і структури виробництва, зміна дефіцитності бюджету та ін.
У питанні про макроекономічну межу кредиту слід також розрізняти два аспекти: якою є об’єктивна межа – достатньо розвинутою, широкою чи нерозвинутою, вузькою; наскільки кредитна практика дотримується межі, що об’єктивно склалася, – перевищує її чи не використовує в повному обсязі для забезпечення економіки позичковими коштами.
Найбільш сприятливою для розвитку економіки країни є ситуація, за якої межа кредиту є добре розвинутою, достатньо широкою, а кредитна практика оптимально дотримується цієї межі.
Стосовно кількісної та якісної межі кредиту слід зазначити, що вони нерозривно пов’язані. Так, якщо кількісна межа порушується у бік перекредитування, то частина кредитів не буде повернута. Втративши ознаки платності та зворотності, вони перетворяться в інше економічне явище – примусове безповоротне фінансування, а їх якісні межі будуть розмиті. І навпаки, якщо при наданні позичок порушуються основні принципи кредитування, неминуче буде перекредитування підприємств, а отже, порушення мікромеж, і можливо, також макромеж кредиту.