Порядок залучення до участі у справі або вступ в справу третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог
1. Сторона, в якої за рішенням суду виникне право заявити
вимогу до третьої особи або до якої у такому випадку може заявити
вимогу сама третя особа, зобов'язана повідомити суд про цю третю
особу. 2. У заяві про залучення третьої особи повинні бути зазначені
ім'я (найменування) третьої особи, місце її проживання
(перебування) або місцезнаходження та підстави, з яких вона має
бути залучена до участі у справі.
3. Суд повідомляє третю особу про справу, направляє їй копію
заяви про залучення третьої особи і роз'яснює її право заявити про
свою участь у справі. Копія заяви надсилається особам, які беруть
участь у справі. Якщо від третьої особи не надійшло повідомлення
про згоду на участь у справі, справа розглядається без неї.
4. Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо
предмета спору, може сама звернутися з заявою про свою участь у
справі.
5. Якщо особи, які беруть участь у справі, заперечують проти
залучення чи допуску третьої особи до участі в справі, це питання
вирішується судом залежно від обставин справи.
6. З питання залучення або допуску до участі в справі третьої
особи суд постановляє ухвалу.
21.Треті особи, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору, –це треті особи, які вступають у справу шляхом пред’явлення позову до однієї чи двох сторін з метою захисту особистих суб’єктивних матеріальних прав, свобод, охоронюваних законом інтересів.
22.Третіми особами, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, називаються суб'єкти цивільних процесуальних правовідносин, котрі беруть участь у процесі по справі на стороні позивача або відповідача з метою захисту своїх суб'єктивних прав та інтересів. (ст35 ЦПК)
23.Участь прокурора в цивільному процесі спрямована: на захист прав і законних інтересів громадян таінтересів держави; на сприяння судові у виконанні вимог закону про всебічний, повний і об'єктивний розгляд справ та постановлення судових рішень, що ґрунтуються на законі; на своєчасне вжиття заходів до усунення порушень закону, від кого б вони не виходили, керуючись принципами законності, незалежності суддів, рівності фізичних та юридичних осіб перед законом і судом.За наявності порушень закону при здійсненні судочинства прокурор має вживати заходів до їх усунення, а також використовувати право внесення подань до кваліфікаційних комісій про притягнення до дисциплінарної відповідальності тих суддів, які порушили закон
24.Прокурор має право звернутися до суду з заявою на захист прав і законнихінтересів громадян та державних інтересів. При цьому прокурор може порушити справу як позовного провадження, так і провадження по справах, що виникаютьз адміністративно-правових відносин і окремого провадження.прокурор повинен порушити в суді першої інстанції справу не у всіх випадках виявлення порушень закону, а перш за все тоді, коли виявлено явні його порушення, справа має суттєву громадську значимість або коли сторони зякихось серйозних причин самі не в змозі захистити свої права та інтереси.Крім цього, прокурор зобов'язаний порушити справу й тоді, коли інтереси держави мають потребу у захисті.
25.Метою участі у цивільному процесі є захист прав, свобод та інтересів іншої особи, з якою цей орган чи особа не перебувають у відносинах представництва.Для деяких органів чи осіб така діяльність складає частину повноважень (Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, прокурор, органи опіки та піклування та ін.). Для інших – це право може бути надане в силу вказівки закону (наприклад, представник психіатричного лікувального закладу у справах про обмеження фізичної особи у дієздатності чи визнання її недієздатною).
Якщо відповідний орган чи особа захищають у цивільному судочинстві особисті інтереси, то вони займають процесуальне становище сторони чи третьої особи з наділенням їх відповідним правовим статусом, визначеним цивільним процесуальним законодавством.
26.Процесуальне представництво – це врегульована цивільними процесуальними нормами форма надання допомоги, в тому числіправової, однією особою (представником) іншій (особі, яку представляють) шляхом вчинення представником в межах наданих йому повноважень від імені та в інтересах останньої комплексу процесуальних дій у зв’язку з розглядом та вирішенням цивільної справи.
27.Процесуальний представник– це особа, яка надає правову допомогу іншій особі, шляхом вчинення в межах наданих їй повноважень від імені та в інтересах останньої комплексу процесуальних дій у зв’язку з розглядом та вирішенням цивільної справи.
Повноваження представника. Для вчинення процесуальних дій від імені та в інтересах особи, яку представляють представники наділяються широким колом повноважень. Причому однією з новел ЦПК є закріплення презумпції наділення представника усім обсягом прав та обов’язків особи, яку представляють (ст. 44). Тобто обмеження повноважень представника на вчинення певної процесуальної дії мають бути застережені у виданій йому довіреності.
28.Види представництва:
За ступенем обов’язковості представництво в цивільному процесі можна умовно поділити на два види:
1. обов’язкове – виникає на підставі закону, адміністративного чи судового акту;
2. факультативне – виникає на підставі цивільно-правової угоди.
За підставами виникнення розрізняють законне та договірне представництво:
1. договірне – підставою його виникнення є волевиявлення сторін, при якому представника і особу, чиї інтереси він представляє, пов'язує договір доручення або трудовий договір (таке представництво здійснюється адвокатами, юрисконсультами по справах своїх організацій тощо);
2. законне представництво – підстави його виникнення передбачені законом
За ознаками особи, в інтересах якої здійснюється представництво, його можна поділити на такі види:
1. представництво фізичних осіб – підставою такого представництво є закон або цивільно-правова угода;
2. представництво юридичних осіб – таке представництво базується, як правило на трудовій угоді.
29.Розмежування компетенції між окремими ланками судової системи і між судами однієї ланки щодорозгляду і вирішення підвідомчих їм цивільних справ називається підсудністю. підсудністю називають ще коло цивільних справ, вирішення яких віднесено до компетенції певного суду.
30.Визначення компетенції різних судів системи провадиться залежно від виконуваних ними функцій, від роду (предмета) справи, суб'єктів спору, що підлягає розгляду, і місця (території), на якупоширюється діяльність певного суду. В зв'язку з цим підсудність поділяється на функціональну , родову, територіальну.
Функціональна підсудність визначає компетенцію окремих ланок судової системи України на підставі виконуваних ними функцій
Родова підсудність визначає компетенцію різних ланок судової системи по розгляду цивільних справ по першій інстанції залежно від роду справи (предмета цивільного спору) або суб'єктного складу сторін спірних правовідносин.
Територіальна підсудність розмежовує компетенцію по розгляду підвідомчих судам справ між однорідними судами залежно від території, на яку поширюється їх діяльність.
31. Підвідомчість- це коло спорів про право й інші матеріально-правові питання індивідуального значення, вирішення яких віднесено до ведення тих чи інших органів держави чи громадськості.
Види підвідомчості.
Альтернативна підвідомчість має місце тоді, коли справа за вибором особи, яка шукає захисту своїх прав, може розглядатися або судом, або іншим юрисдикційним органом.
Імперативна підвідомчість — це така підвідомчість, при якій справа розглядається декількома юрисдикційними органами в установленій законом послідовності.
Договірна підвідомчість визначається взаємною угодою сторін. В основі договірної підвідомчості лежить угода сторін, тобто сторони з кількох юрисдикційних органів вибирають один
Умовна— це така підвідомчість, коли прийняття справи до розгляду тим чи іншим органом цивільної юрисдикції зумовлено встановленою законом умовою.
Виключна підвідомчість — це така підвідомчість» коли закон відносить вирішення певної категорії справ до ведення виключно будь-якого юрисдикційного органу
33.Окреме провадження– це самостійний вид непозовного цивільного судочинства, у порядку якого розглядаються справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності оспорюваних фактів