Політика як соціальне явище

⇐ Назад

Уясніть, що політика є особливого роду діяльність, що регулює відносини членів суспільства, об’єднаних у різні соціальні групи і класи з метою збереження визначеної суспільної структури й організації, а також з метою її подальшого розвитку й удосконалення в інтересах як правлячого класу, так і суспільства в цілому.

Сутність політики – влада. Політика є діяльність, пов’язана з владою. Політика пов’язана з організаційно-управлінською діяльністю в суспільстві, тобто так чи інакше, її зміст пов’язаний з керуванням справами суспільства за допомогою засобів політичної влади.

Запам’ятайте: суб’єкти політики поділяються на первинні і вторинні. Первинні суб’єкти політики − це об’єктивно виникаючі спільноти людей зі своїми об’єктивними інтересами − соціальні спільноти (класи й ін.), соціально-демографічні (молодь, жінки й ін.), етнічні (нації й ін.) і т.д.

Вторинні суб’єкти політики − це створені для політичної діяльності структури – держава, партії, громадські організації і рухи. Вони створюються первинними суб’єктами і визначаються ними у своїх основних параметрах. Об’єкти політики – усі сфери і сторони життя суспільства, вплив на який з боку політики визначається законом. Сфера політичних відносин досить різноманітна, вона включає й інститути, і дії, і процеси, і різні системи обґрунтування цих дій.

Поняття «політична поведінка» дає можливість зосередити увагу в аналізі політики на найбільш рухливому, динамічному аспекті – різноманітних діях людей, спрямованих на реалізацію тієї чи іншої політичної мети.

Найбільш значимі види політичної поведінки: реакція; періодична участь; діяльність у політичних організаціях, рухах, партіях; виконання політичних функцій у межах державних органів; відвідування політичних зборів; пряма дія; вплив на хід політичних процесів через звертання і листи; зустрічі з політичними лідерами, представниками державних і політичних організацій і рухів.

Характер політичної поведінки залежить не тільки від інтересу і тієї мотивації, що виникає на його основі, але і від таких його зовнішніх регуляторів, як роль, статус, приналежністьдо групи соціальної чи політичної спільноти.

У політології існує стійка традиція аналізу політичної поведінки з акцентом на виявлення його підсвідомої мотивації, неусвідомлюваних імпульсів (потяг до агресії, нарцисизм, сексуальне самоствердження, почуття винності). Вона була закладена американським політологом Г. Лассуелом у роботі «Психопатология і політика».

Подальше аналізуйте політичну діяльність як характеристику не тільки внутрішнього механізму – мотивів, форм вираження, реакцій, спрямованості дій і рівня їхньої організації, але всього динамічного аспекту політики. Підкресліть, що її найважливішими рисами є: зосередження зусиль на загальних проблемах, потребах існування соціальної спільноти, розгляд держави, політичних інститутів як основних інструментів вирішення цих проблем, використання політичної влади як головного засобу досягнення поставлених цілей, Політична діяльність неоднорідна, тут можна виділити кілька чітких станів: політичне відчуження, політична пасивність, політична активність.

Проаналізуйте структуру політики, виділіть її структурні складові на різних підставах. Функції політики: визначення найближчих (тактичних) і перспективних (стратегічних) цілей і завдань суспільного розвитку; вироблення методів і засобів вирішення поставлених цілей і завдань; відповідний підбір і розміщення кадрів; створення політичної системи.

Політика найтіснішим чином взаємозалежна від інших сфер і сторін життя суспільства, що впливають на неї й у свою чергу залежать від неї. Визначальним є вплив на політику з боку економіки і соціальної сфери. тому дуже важливим є питання про межі політики в суспільстві. Найбільш відомими з цього питанні є концепції тоталітаризму, анархізму, лібералізму на кейнсіанства.

Джерела інформації

Аренд Х. Vita activa или о деятельной жизни. – СПб. – 2000. С.228-323.

Бурдье П. Социология политики. – М.,1993.

Бурлацкий Ф. М., Галкин А. А. Современный Левиафан. − М., 1985. − С. 217.

Вебер М. Избранные произведения. – М.1997.

Дюверже М. Политические партии /пер. с фр.-М.,2000.-С.300-3007.

Лассуел Г. Психопатология и политика.М., 2000.

Ле Бон Г. Психология народов и масс. − СПб., 1896. − С.159.

Назаров М.М. Политические ценности и политический протест. М.,1995.

Пушкарева Г.В. Политическое поведение: теоретико-методологические проблемы политического анализа.-М.,2003.С.82-88.

Тоффлер Э. Революционное богатство /Э.Тоффлер, Х.Тоффлер:-М.:АСТ:АСТ МОСКВА:ПРОФИЗДАТ,2008.-С.146-221.

1.4. Політична влада.

Влада є одним із найважливіших елементів соціальних відносин, фундаментальних начал суспільства і політики. Розгляньте концепції, які намагаються зрозуміти сутність та походження влади. Серед них теологічна, біологічна, біхевіористська, психоаналітична, міфологічна, соціологічна, конфліктологічна концепція є найбільш впливовими.Із поняттям влади пов’язані ряд інших політологічних категорій: монархія – єдиновладдя, демократія – влада народу, аристократія – влада знаті, теократія – влада духовенства, партократія – влада партії та ін. Влада – це явище, в якому зосереджені найсуттєвіші протиріччя політики: між об’єктивним і суб’єктивним, закономірним і випадковим, цілим і частинами.

Зрозумійте, що необхідність влади в суспільстві породжується потребами управління при наявності різноманітних інтересів та необхідності здійснення загальних цілей, та неможливістю досягнення повного інформаційного забезпечення управлінських рішень, тобто влада є засобом подолання інформаційного дефіциту через примусові рішення. Таким чином влада стає визначальним інструментом політики, могутнім управлінським ресурсом та ресурсом впливу на людей з боку тих, хто володіє владою і здатністю до виконання своєї ролі незважаючи на опір інших. Політика неодмінно реалізується у владній формі, оскільки вона пов’язана із постійною боротьбою різноманітних інтересів і потребою подолання опору.

Розділ науки, пов’язаний з вивченням влади та владних відносин, називається кратологія.

Джерела інформації

Алексеева Т. Легітимність влади в період транзиту // Політична думка. -1998.-№3-4.

Борзунова Е.Д. Социологические концепции легитимности власти Т.Парсонса и М.Вебера: сравнительный анализ // Социс. - 1997. - №9.

Высоцкий А.Ю. Легитимность: анализ понятия // Грани. - 2003. - №1.

Дегтярев А.А. Политическая власть как регулятивный механизм социального общения // Полис. - 1996. - №3.

Дергачов О., Полохало В. Метаморфози посткомуністичної влади.// Політична думка. - 1996. - №7.

Доган М. Легитимность режимов и кризис доверия // СОЦИС. - 1994.-
№4.

Доган М. Падение традиционных ценностей в Западной Европе:
религия, государство-нация, власть //МЭ и МО. - 1999. - №12.

Доган М. Эрозия доверия в развитых демократиях // МЭиМО. - 1999.№ 5,6.

Ильин М.В., Мельвиль А.Ю. Власть //Полис. - 1997. - №6.

Ледяев В.Г. Власть: концептуальный анализ // Полис. - 2000. - №1.

Ледяев В.Г. Формы власти: типологический анализ // Полис. - 2000. - №2.

Макеев С. Десятирічна криза легітимності правлячих кіл. // Політична думка. - 2001.-№ З.

Міщенко М. Влада іміджу // Розбудова держави. - 1998. - №9-10.

Рябов С.Г. Державна влада: проблеми авторитету і легітимності. -К.,1996.

Серебрянников В.В.Ответственность как принцип власти // Социс-1998.-№4.

Соловьев А.И. Власть в политическом измерении // Вестник МГУ. Сер. 18. -1997.-№6.

Томенко М. Реальні та удавані конфлікти в українській владі // Політична думка.-1997.-№9.

Тоффлер О. Проблема власти на пороге XXI века // Свободная мысль. - 1992.-№2

ЗМ 2.Політичні інститути

2.1. Політична система суспільства та її інститути.

Однією з центральних тем політології є тема «Політична система суспільства». Політична система виступає як одна з частин або підсистем сукупної суспільної системи. Вона взаємодіє з іншими її підсистемами: соціальною, економічною, ідеологічною, етичною, правовою, культурною тощо.

Дослідження політичної системи розпочинається із часу відкриття Людвігом фон Берталанфі загальної теорії системного підходу.

Проаналізуйте теорії політичної системи Д. Істона, Г. Алмонда, К. Дойча. Розгляньте механізм функціонування політичної системи.

Система трактується як певна цілісність, що складається із різноманітних елементів, між якими встановлюються тісні зв’язки і відношення. Політична система є упорядкованою складною сукупністю різнорідних елементів, між якими існує тісна взаємодія та взаємозв’язок. У політичну систему входять складні елементи як окремі підсистеми, зокрема можна виділити інституціональну, нормативну, функціональну, комунікативну, культурно-ідеологічну підсистеми.

Політична система виконує функції, пов’язані із забезпеченням політичної влади відповідною соціальною групою, управління різними сферами суспільного життя, вияв та реалізація інтересів відповідних соціальних суб’єктів, інтеграція суспільства за допомогою політичних важелів, політична комунікація та легітимізація влади.

Джерела інформації

Бакуменко В., Сурмін Ю. Реформа політичної системи України:
необхідність та основні напрями реалізації //Вісн. Укр. Акад. держ. упр.
при Президентові України. - 2002. - №4.

Белов Г.А. Политическая система//Кентавр.-1995.-№2.

Білоус А.О. Політико-правові системи: світ і Україна: Навч. посібник.-К.:Асоціація молодих українських політологів і політиків, 2000.-200 с.

Ерёмин В.Н. Политическая система современности. Японское
общество.-М.: Наука, 1992.

Журавский В. Политический процесс в Украине: анализ, поиски, решения.-К.,1995.

Журавський В. Політична система України: особливості, фактори, чинники права // Віче.-2000.-№2.

Кочетков А.Т. Политические партии и политические системы //Вестник
Московского университета.-Серия 12.-Политические науки.-1998.-№6.

Політологія: історія та методологія /за заг. ред.проф.Ф.М..Кирилюка.-К: 3доров'я, 2000.

Работяжев Н.В. Политическая система тоталитаризма: структура и характерные особенности// Вестник Московского университета. Серия 12.-Политические науки.- 1998.-№1.

Трохи С. Порівняльні політичні системи сучасності. - К., 2003.

2.2. Політичні режими сучасності.

При вивченні політичних режимів сучасності зверніть увагу, що одним з матеріально-практичних вимірів влади, що розкриває те, як вона реально функціонує, є політичний режим.

Необхідно пам’ятати і те, що політичний режим дуже рухливий і динамічний. Викликано це тим, що він пов’язаний не стільки з формою політичної влади (яка більш стійка), скільки з її змістом.

Зверніть увагу, що під політичним режимом тривалий час розуміли методи і способи здійснення політичної влади. Однак таке визначення страждає однобічністю, не відбиває суті політичного режиму, його динамізм і багатогранність.

Особливо розгляньте типологію та критерії класифікації режимів. Дайте характеристику сутнісних рис і ознак тоталітаризму, авторитаризму, демократії і гібридних режимів.

Охарактеризуйте політичний режим в сучасній Україні. Для цього спробуйте відповісти на наступні питання:

1.Як виник даний політичний режим? 2.Які політичні угруповання знаходяться при владі? 3.Яким методам політичного панування віддається перевага − демократичним чи насильницьким? 4.Які партії домагаються приходу до політичної влади (комуністичні, ліберальні, демократичні і т. ін.)? 5.Чи допускається існування політичної опозиції і якою мірою? 6.Яке становище особистості в даній країні?

Почніть вивчення теми з етимологічних визначень демократії. Проаналізуйте нормативний та емпіричний підходи до демократії.

Аналізуючи демократичний політичний режим, зверніть увагу, щойому властиві наступні стійкі ознаки: вищі органи держави мають мандат народу, влада реалізується в його інтересах і правовими методами, найважливіша особливість демократичної організації влади – органічне поєднання народовладдя з особистою свободою.

Одним з основних принципів демократичного політичного режиму є принцип більшості. Він складає суть доктрини народного суверенітету, відповідно до якої народ проголошується першоджерелом влади.

Обґрунтуйте, що в основі демократичної державності лежить принцип поділу єдиної державної влади на законодавчу, виконавчу і судову.

Проаналізуйте, як залежно від розуміння структури народу його влада може виступати загальною або соціально (класово, етнічно, демографічно і т.п.) обмеженою демократією, а також охлократією.

З’ясуйте сутність індивідуалістичної, плюралістичної і колективістської демократії, використовуючи критерій – безпосереднє джерело влади.

Проаналізувати залежність того, як народ бере участь в управлінні, хто і як безпосередньо виконує владні функції, розподіл демократії на пряму, плебісцитарну і представницьку (репрезентативну).

Як сучасні демократії необхідно розглянути: демократію класичного лібералізму, колективістську демократію, а також плюралістичну, підкресливши відмінні риси кожної.

При аналізутоталітаризму необхідно підкресліть, що режим характеризується прагненням держави до абсолютного контролю над усіма областями громадського життя, повним підпорядкуванням людини політичній владі і пануючій ідеології.

Подальше проаналізувати поняття «тоталітаризм». Разом з тим виділіть загальні риси, що характеризують усі форми тоталітаризму і відбивають його сутність.

Особливо підкресліть, що головною загальною передумовою тоталітаризму є індустріальна стадія розвитку суспільства. Далі відзначить, що породженням індустріалізму і етатизму (різкого державного впливу) є і колективістсько-механістичний світогляд, що лежить в основі тоталітаризму.

Необхідно надати увагу і найважливішій суб’єктивній передумові тоталітаризму – психологічній незадоволеності людини атомізацією суспільства в індустріальну епоху, руйнуванням традиційних зв’язків і цінностей.

Зверніть увагу, що основу авторитаризму складає диктатура однієї людини чи групи осіб. При цьому, однак, державний контроль не поширюється на неполітичні сфери: економіку, культуру, релігію і т. ін. Підкресліть, що історичний досвід показує – авторитарний режим виникає, як правило, у країнах, де відбувається зміна суспільного ладу, що супроводжується різкою поляризацією політичних сил; у країнах, де спостерігаються тривалі економічні і політичні кризи, подолання яких демократичними засобами стає неможливим.

Означте основну ціль авторитарного політичного режиму – навести в країні порядок, забезпечити нормальні умови життя суспільства. Підкресліть, що дана мета, у свою чергу, визначає засоби її досягнення (насамперед, це концентрація політичної влади в єдиному центрі), а також можливості і стан усіх сфер громадського життя і всіх соціальних шарів.

Виділіть загальні риси, характерні для авторитарних режимів, і специфічні особливості, що дозволяють говорити про різні типи авторитаризму. Крім того, необхідно розглянути відмінність авторитаризму від тоталітаризму.

Джерела інформації

Алмонд Г., Пауэлл Дж., Стром К., Далтон Р. Сравнительная политология сегодня: Мировой обзор; Учебное пособие. – М.,2002. – С.69-92, 110-132

Андреев С.С. Политический режим и политическая демократия // СПН. - 1992. - № 2,3

Аренд Х. Истоки тоталитаризма. – М.,1996.

Берлін І. Чотири есе про свободу/ Пер. з англ. О.Коваленко. - К.: Основи. -1994.-272с.

Герчиков В. И. Демократизация управления и формы собственности // СОЦИС. - 1992. - № 1.

Даль Р. Введение в теорию демократии. - М., 1992.

Даль Р. О демократии / Пер. с англ. А.С.Богдановского, под ред. О.А.Алякринского. - М.: Аспект Пресс. - 2000. - 208с.

Демократические переходы: варианты путей и неопределенность результатов (Круглый стол) // Полис. - 1998.- №3

Категории политической науки. Учебник. - М.: МГИМО, РОССПЭН. -2002

Карл Т.Л., Шмиттер Ф. Демократизация: концепты, постулаты, гипотезы. (Размышления по поводу применимости транзитологической парадигмы при изучении посткоммунистических трансформаций)// Полис. - 2004. - №4

Лоуренс Ле Дюк. Учасницька демократія: референдуми у теорії та на практиці/Пер з англ.. Р.Ткачук, Гол.ред. Дж.Перлін. - Харків: Центр Освітніх Ініціатив. – 2002.

Мельвиль А.Ю. Демократические транзиты. Теоретико-методологические и прикладне аспекты. - М.,1999.

Мельвиль А.Ю. О траектории посткоммунистических трансформаций // Полис. - 2004. - №2.

Основи демократії: Навч. посібник для студентів вищіх навчальних закладів./Авт колектив: М.Бессонова, О.Бірюков та ін., Заг.ред. А.Колодій. -К: "АйБі". - 2002. - 684с.

Саллин A.M. Политический процесс и демократия // СПН. 1991.-№9.

Салман А. Современная демократия: очерки становлення. - М.: Ad Marginem, 1997.-448с.

Хантингтон С. Третья волна. Демократизация в конце XX века./ Пер. с англ. - М.: «Российская политическая энциклопедия», 2003.

Харитонова О. Генезис демократии // Полис. - 1996. - №5.

Хейвуд Э. Политология: Учебник для студентов вузов /пер. с англ. Под ред. Г.Г. Водолазова, В.Ю. Бельского.-М.:ЮНИТИ-ДАНА,2005.-С.36-49,82-105.

Шляхи до демократичної державності // Політика і час. -1992. - №5.

Шумпетер И.А. Капитализм, Социализм и Демократия: Пер с англ./ Ред. В.С.Автомонова.- М.: Экономика- 1995.

2.3. Держава як базовий інститут політичної системи.

Держава посідає особливе місце в політичній системі, надаючи їй цілісності і стійкості, зорієнтованості на важливі суспільні справи. Держава як соціальна організація має виняткову природу походження, до трактування якої у політологічній літературі існують різні концептуальні підходи. Ознайомлення з ними дає більш широке уявлення про сутність держави, її структуру, атрибути та ознаки.

При розгляді цього питання важливо врахувати, що для вираження і представництва загальнозначущих інтересів суспільство, соціальні групи, індивіди створюють політичні інститути. Політичний інститут − це сукупність ролей і статусів, призначених для задоволення політичної потреби. Він складається з двох елементів: структури (організації) і колективних уявлень, вірувань (чи загальної мети), що обслуговують організації. Найбільш важливим політичним інститутом є держава.

Питання, пов’язані з державою, вивчаються в рамках цілого ряду суспільних наук: політичної історії, філософії, економічної теорії. Політичний аспект вивчення держави припускає аналіз його політичних характеристик, цілей, завдань, функцій, форм політичного правління в сучасному світі.

У самому загальному сенсі сутність держави можна визначити як політичну спільність, структуру, що має певну організацію політичної влади, управління соціальними процесами на певній території. Однак це управління має потребу в додаткових характеристиках.

Проаналізуйте точки зору щодо сутності держави, причин та умов її виникнення: теократичну, патріархальну, договірну, марксистську та теорію насильства.

Ознайомтесь з визначенням держави визначається як основний інститут політичної системи суспільства, який здійснює управління суспільством, охорону його політичної і соціальної структури на основі права за допомогою спеціального механізму (апарату).

Проаналізуйте ознаки держави як політичного інституту:

1) виступає як єдина територіальна організація політичної влади в масштабах усієї країни. Державна влада поширюється на все населення в межах визначеної території;

2) являє собою особливу організацію політичної влади, що володіє спеціальним механізмом, системою органів і установ, що безпосередньо керують суспільством;

3) організує громадське життя на основі права, регулює життя суспільства за допомогою законів, що мають загальнообов’язковий характер;

4) являє собою суверенну організацію влади. Суверенітет державної влади виражається в її верховенстві і незалежності від будь-якої іншої влади усередині країни чи у взаєминах з іншими державами;

5) має у своєму розпорядженні систему примусового стягування податків та інших обов’язкових платежів.

У більшості сучасних держав виділяють два види функцій згідно з містом їх здійснення: внутрішні та зовнішні. До внутрішніх функцій відносяться: економічна, соціальна, організаторська, правова, політична, освітня, культурно-виховна і т. ін. Серед зовнішніх функцій виділяють функцію взаємовигідного співробітництва в економічній, соціальній, технологічній, культурній, торговій і іншій сферах з іншими країнами і функцію оборони країни.

Розгляньте державу з погляду форми в двох аспектах: як форму правління і як форму державного устрою. Під формою правління розуміють організацію верховною державної влади, систему взаємовідносин між її органами і населенням. Форми правління за способом організації влади та її формальному джерелу поділяють на монархію та республіку.

Способи об’єднання населення на території, зв’язок громадян через політичні і територіальні утворення з державою виражає поняття «форма державного устрою». Виділяють унітарну держава, федерацію та конфедеративну форму.

Проаналізуйте ознаки правової держави, яка являє собою таку форму організації і діяльності державної влади, при якій сама держава, усі соціальні спільності, окремий індивід поважають право і знаходяться в однаковому відношенні до нього. Право виступає способом взаємозв’язку держави, суспільства й індивіда. Принцип правової держави припускає, що всі правові акти відповідають основному закону країни − конституції.

Джерела інформації

Авторитаризм и демократия в развивающихся странах/В.Г.Хорос, Г.И.Мирский, К.Л.Майданик и др. РАН Ин-т мировой экономики и международных отношений.-М..Наука, 1996.

Дем'янець В. Інститут президентства в країнах Центрально-Східної Європи //Нова політика.-1999.-№3.

Кульчицький С. Еволюція державного устрою в Україні: від тоталіаризму до демократії //Віче.-1997.№1.

Медушевский Л.И. Демократия и авторитаризм: Российский конституализм в сравнительной перспективе.-М.,1998.

Політичні режими сучасності та перехід до демократії /С.Давимука А.Колодій, Ю.Кужелюк та ін.-Львів,1999.

Політологія: історія та методологія /за заг. ред.проф.Ф.М..Кирилюка.-К: 3доров’я, 2000.

Сафонов В.Н. Соотношение форм правления и режимов правления//Социально-политический журнал.-1998.-№1.

Тарасов Е.Н. Государство как институт политической системы //Социально-политический журнал.-1994.-№1-2.

Цыганков А.Т. Политический режим //Социально-политический журнал.-1996.-№1.

Цыганков АЛ. Современные политические режимы: структура, типология, динамика. - М, 1995.

2.4. Політичні партії і виборчі системи.

Поряд з державою важливими політичними інститутами, елементами політичної системи суспільства є політичні партії. Вони виражають інтереси соціальних спільностей і виступають головною ланкою, яка пов'язує громадянське суспільство з державою, забезпечує представництво соціальних інтересів у політичній сфері суспільства. Багатоманітність соціальних інтересів зумовлює наявність у суспільстві різних політичних партій. У взаємодії – співробітництві чи боротьби – між собою вони прагнуть до завоювання (найчастіше за допомогою виборів), утримання та використання державної влади. Перемога тієї чи іншої політичної партії на виборах створює можливість використання державних посад для утвердження і вирішення економічних, соціальних і політичних питань. Боротьба політичних партій і свобода вибору є важливими засадами демократичного суспільства. Політичний режим без партій увічнює панування традиційних еліт, сформованих за ознаками походження, знатності, багатства. Такий режим робить вибори формальними й нав’язує громадянам чужих їм керівників. Історичний досвід показує: якщо суспільством не керують політичні партії, то ним керують клани. Конкретизація загального уявлення про політичні партії, про їх переваги й недоліки, місце і роль у політичній системі сприяє кращій орієнтації громадян у політичній ситуації в країні.

Багатоманітні групи людей, об’єднані спільними рисами соціально-економічного становища, видами професійної і громадської діяльності, захопленнями, для задоволення своїх інтересів створюють не лише політичні партії, а й різні суспільні організації, приєднуються до суспільних рухів, які прагнуть до представництва інтересів у політичній сфері суспільства. На державному рівні суспільні рухи та організації є інститутами демократизації суспільства. Політика для них виступає одним із засобів досягнення поставлених цілей та основним об'єктом впливу.

Суспільні рухи й організації є невід’'ємним елементом демократичного суспільства. Оскільки в кожному суспільстві існують різноманітні інтереси, а окремі рядові громадяни не можуть задовольнити свої інтереси поодинці, в такому випадку вони змушені об’єднатися. Узагальнення і формулювання групових інтересів надзвичайно важливе як для самих суспільних організацій і рухів, так і для держави. Звуження поля їх діяльності, перешкода для громадян створити ці об'єднання роблять правлячий режим більш жорстким, ізолюють правлячу еліту від народу.

Джерелаінформації

Базовкін Т., Кремінь В. Партії та громадські об'єднання України.-К.,1994.

Білоус А. Виборче законодавство та партійна система України в порівнянні з деякими країнами ЄС та Східної Європи //Нова політика.-1999.-№1.

Бабій СІ. Політичні партії: минуле, сучасність, проблеми правового статусу.//Трибуна.-1997.-№ 1,2.

Выдрин Д.И. Многопартийность: "за" и "против" //СПН. - 1990. -№9.

Голубицький О.П., Криворучко Т.Г., Кулик В.О., Якушик В.М.. Політичні партії України.-К. :Кобза, 1998.

Зельницький А., Удовенко П. Політичні партії і вибори. - К.: ІУЕП "Гарант квалі", 2003

Оксак О. Відповідальність проти популізму: виборці, партії та уряд у
демократичному суспільстві //Нова політика. - 2000. - №1.

Пахарєв А. Багатопартійність і партійна система — поняття не тотожні //Віче.- 2002.-№2.

Политическая наука: Политические партии и партийные системы в современном мире: Сб. науч.тр./РАН.ИНИОН. Центр социал.нацч.-информ.исслед., Отд.полит.науки, Рос. ассоц. полит.науки; Ред. и сост. Кулик А.Н., Мелешкина Е.Ю. — М.: ИНИОН РАН, 2006. – 284 с.

Примуш М.В. Вибори. Демократія. Партії. //Політика і час. - 2000. -
№5-8.

Примуш М.В. Демократія і багатопартійність //Політика і час.-2001.-№2.

Примуш М.В. Історія і теорія політичних партій. - Донецьк: "Китис",
2000, - 260с.

Примуш М.В. Політична орієнтація політичних партій //Трибуна. -
2000.-№5-6.

Примуш М.В. Політичні партії: механізми інституалізації і структурної
трансформації: автореф. дис. д-ра політ. Наук. - Львів, 2003

Примуш М.В. Політичні партії на виборах //Віче, 2003.-№10.

Примуш М.В. Право і утворення політичних партій./Право України.-2004.- №1.

Политические партии и партийные системы //Вестник Моск.ун-та.-Серия 12, Политические науки.-1998.-№6.

Саміло Г. Політичні партії як складова частина політичної системи демократичної держави //Підприємництво, господарство і право. -2003.-№4.

Танчер В., Карась О., Кучеренко О. Політичні партії та рухи у світлі "ситуації постмодерну"-К., 1997.

Шведа Ю. Партійна система України на шляху до поляризованого плюралізму //Українські варіанти.-1998.-№3-4

Шведа Ю. Соціологія партійних систем Моріса Дюверже // Нова політика.- 1996.-№4,5.

3.1. Політична культура і політична соціалізація.

Проаналізуйте концепції політичної культури. Як і будь-який інший вид людської діяльності, політика має свідомий характер. Визначаючи у кінцевому підсумку об’єктивними економічними та соціальними чинниками, вона водночас здійснюється під впливом свідомості та культури людей. Зверніть увагу, що саме політична культура визначає політичну поведінку індивідів і соціальних спільнот, надаючи їй певного змісту та спрямування. Політична культура багато в чому визначає також характер і особливості конкретної політичної системи, політичний режим, динаміку і спрямованість політичних процесів. Визначте типи політичної культури.

Без вивчення і врахування об’єктивного чинника політичного життя, впливу свідомості і культури не можливо осягнути сутність політичних явищ і процесів, визначити тенденції і перспективи їх розвитку. Запам’ятайте, що поняття політичної культури дає можливість перейти від поверхневого сприйняття політичної системи, функціонування її інститутів до розуміння глибинних причин політики, ролі в ній ідеалістичного чинника, традицій, уявлень, переконань. Про важливість вивчення політичної культури свідчить те, що політологію іноді визначають як науку про закономірності розвитку та функціонування політичної культури. Проаналізуйте функції і структуру політичної культури.

Визначить значення політичної культури в житті суспільства, яке зумовлює прагнення різних політичних сил, передусім політичних партій, узяти під свій контроль процес формування політичної культури, засвоєння індивідом політичних знань, норм і цінностей, впливати на нього у вигідному для себе напрямі. Уясніть сутність політичної соціалізації, її етапи та основні типи.

Джерела інформації

Бебик В., Корнєв М. Політична культура і політична соціалізація //Політична думка.-І994.-№1.

Григор'ев В. Вітчизняна політична культура в контексті теоретичного пошуку//Нова політика.-1998.-№5.(19)

Дакин В. Политическая культура и власть //Свободая мысль.-199б.-№1.

Молчанов М. Політична культура України: радянська і пострадянська.//Сучасність.-1995.- №10.

Кокорська О.І., Кокорський В.Ф. Політична культура: теоретико-
методологічні проблеми //Наук. зап. Нац. ун-ту „Києво-Могилян. акад."
- 2002. - Т. 20: Політ. науки.

Лясота Л. Причини відтворення авторитарних цінностей в Україні //Нова політика.-2001.-№5.

Пахомов Ю. Політична культура посттоталітарної доби// Політологічні читання.-1992.-№2.

Політологія: Історія та методологія /За ред.Ф.М.Кирилюка.-К.,2000.

Політологія /За ред.Бабкіної О.В., Горбатенка В.П. - 2-е вид. перероб і доп.-К.,2001.

Поліщук І. Синдром радянськості.// Нова політика.-2001.-№3.

Рудакевич О.М., Гутор М.С. Політичне відродження" українського народу (шляхи формування новітньої української політичної культури).- Київ-Тернопіль,1998.

Рудакевич О.М. Політична культура України: руйнація та шляхи відродження. //Розбудова держави. - 1995 .-№ 1

Соловьев А.И. Политическая культура: проблемное поле метатеории.//Вестник Моск. Ун-та. - Серия 12. Политические науки.-1995.-№3.

Цимбалістий Б. Політична культура українців // Сучасність.-1994.-№3.

Шурко О. Місце і роль політичної культури в трансформації владних
відносин в Україні. // Студії. -1997.- №1. - С.248-254.

Яременко О., Міщенко М. Політичні уподобання українців як чинник
впливу на політичні процеси // Політична думка. - 2000. -№1.- С.3-18.

3.2. Політичне лідерство.

Розгляньте політичне лідерство як феноменом влади. У лідерстві чітко виявляється здатність однієї особи, що знаходиться на вершині владної піраміди, змінювати бажаним для себе чином соціальну поведінку інших людей, соціальних шарів суспільства (якщо мова йде про загальнонаціонального лідера). Разом з тим лідерство − це влада особливого роду. У лідерстві владні відносини відрізняються максимальною асиметричністю, максимальною нерівністю, оскільки лідер акумулює в собі владу, здатну змусити робити те, що він наказує, усіх членів групи, організації, а у випадку з нацією − усіх громадян.

Проаналізуйте три основні функції, які виконує лідер: діагностична, директивна, мобілізаційна функції. Навколо лідера згуртовуються групи, соціальні шари, нація в цілому. Багато дослідників політичного лідерства вважають, що різноманітні соціальні інтереси тільки з приходом лідера одержують чітке оформлення і переносяться в центр політичного життя. Лідер сприяє політичній самоідентифікації індивідів, соціальних груп, шарів. Впливаючи на людей у масі, лідери здатні надихнути і повести їх за собою на реалізацію самих складних завдань, що вимагають від громадян і мужності, і жертовності, і героїзму.

Запам’ятайте, лідер − це авторитетний член організації чи соціальної групи, вплив якого дозволяє відігравати йому головну роль у прийнятті рішень у політичному процесі і конкретних ситуаціях.

Дуже багато дослідників підкреслюють значимість психологічних якостей для лідера. Їх вивчали французькі вчені Т. Тард і Г. Лебон, російський соціолог і представник народницького руху Н.К. Михайлівський,

австрійський психоаналітик 3. Фрейд, американський Г. Лассуелл, німецько-американський психолог і соціолог Е. Фромм (у США з 1933 р.).

Останнім часом учені все більше орієнтують на створення «загальної теорії лідерства», яка б відкривала шлях до всеосяжного аналізу лідерства до соціально-владного феномена.

З’ясуйте, які класифікації політичних лідерів існують. Різноманіття класифікацій визначається багатомірністю самого лідерства як владних відносин і можливістю застосовувати різні підходи для виділення типів лідера.

Джерела інформації

Абашкина Е. Косолапова Ю. О теориях лидерства в современной политической психологии // США: экономика, политика, идеология. – 1993. - №4.

Андреев С.С. Политический авторитет и политическое лидерство // Социально-политический журнал. – 1993. - № 1-2.

Ашин Г. Политическое лидерство: оптимальный стиль // Общественные науки и современность. – 1993. - № 2.

Блондель Ж. Политическое лидерство. Путь к всеобъемлющему анализу. – М., 1982.

Гозман Л.Я., ШестопалЕ.Б. Политическая психология. – Ростов-на-Дону. – 1996.

ГоряиновВ.П. Динамика и прогнозирование рейтинга доверия
политическим лидерам России // Полис. – 1997. № 4.

Кравченко А. Макиавелли: технологии эффективного лидерства // Социс. – 1993. - № 6.

Пугачев В. Субъекты политики: личность, элиты, лидерство. – М., 1991.

Трофимов М.И. Политическое лидерство // Социально-политические науки. – 1991. № 2.

3.3. Політична свідомість і ідеологія.

Уясніть, що політична свідомість виникла в античності як відповідь на реальну потребу в осмисленні таких нових явищ, як держава і державна влада, що уперше виникли з розколом суспільства на антагоністичні класи. У політичній свідомості суспільства відбивається розуміння того співвідношення, що встановлюється між безпосередньою практичною діяльністю людей з одного боку, а з іншого − соціально-регламентованими умовами, в яких ця діяльність протікає. Політична свідомість навіть у рамках політології відноситься до числа міждисциплінарних, комплексних категорій, з різних точок зору досліджуваних різними напрямками усередині політичної думки.

Політична свідомість − одна з центральних категорій політології, що входить у систему її понятійних координат і позначає сприйняття суб’єктом тієї частини навколишньої його дійсності, що пов’язана з політикою і в який включений він сам, а також пов’язані з нею дії і стани. У змістовному відношенні більшість дослідників розглядає політичну свідомість як багатогранне, неоднорідне, внутрішньо суперечливе, багаторівневе утворення, що в узагальненій формі відображає ступінь знайомства суб’єкта з політикою і раціонального до неї ставлення.

Запам’ятайте, що власне політологічне вивчення політичної свідомості, в першу чергу, включає дослідження її суб’єктів-носіїв, динаміки розвитку політичної свідомості й її основних функціональних форм. З погляду суб’єкта політичної свідомості у світовій політології виділяється: 1) масова політична свідомість; 2) групова політична свідомість; 3) індивідуальна політична свідомість.

Проаналізуйте динаміку і характеристики різних етапів розвитку політичної свідомості звичайно досліджуються на всіх доступних рівнях − масовому, груповому й індивідуальному, що дозволяє досить надійно прогнозувати й оцінювати ймовірність конкретних варіантів модифікації політичних систем у досліджуваних суспільствах.

Зверніть увагу, що основними формами існування політичної свідомості є політична психологія й ідеологія.

Політична психологія − це сукупність духовних утворень, які містять емоційно-чуттєві відчуття й уявлення людей про політичні явища і які формуються в процесі власної політичної поведінки і безпосереднього спілкування людей з інститутами влади.

Ідеологія − система поглядів і ідей, в яких виражається відношення до тієї чи іншої дійсності; погляди, інтереси, цілі, наміри, умонастрої людей, класів, партій, суб’єктів політики і влади тих чи інших епох, поколінь, суспільних рухів, мистецтва, літератури і т.д., аж до світогляду, умонастроїв і життєвих позицій носіїв тієї чи іншої ідеології.

Таким чином, найбільш загальною категорією, що характеризує суб’єктивну сторону політики, є політична свідомість. Основними формами існування політичної свідомості є політична ідеологія і психологія. Серед них особливу і зростаючу роль відіграє політична ідеологія.

Джерела інформації

Автономова Н.С. Рассудок. Разум. Рациональность. – М.: ИФРАН, 1988. С.– 80–126, 167–186.

Бергсон А. Здравый смысл и классическое образование // Вопросы философии.– 1990.– №1.– С. 163–168.

Бурдье П. Социальное пространство и генезис «классов» // Вопросы социологии. – М.:Адапт, 1992.– Т.1.– №1.– С.17–37.

Грехнев В. Харизматическое сознание в политическом выборе россиян // Вестник МГУ. – №6.– С. 72.– (Сер. 12)

Давыдов Ю. Н. «Картины мира» и типы рациональности. Новые подходы к изучению социологического наследия Макса Вебера // Вопросы философии.– 1989.– №8.– С. 150–162.

Матвеева С. Консервативный либерализм в современной России // Общественные науки и современность.– 1993.– №2.– С. 5.

Матц У. Идеологии как детерминанта политики в эпоху модерна // Полис.– 1992.– №1–2.– С. 130–142.

Мигранян А. М. Плебисцитарная теория демократии Макса Вебера и современный политический процесс // Вопросы философии.– 1989.– №6.–

C. 148–158.

Мурадян А. А. Двуликий Янус. Введение в политологию. – М.: Международная педагогическая академия, 1994.– С. 172–205.

Пугачев В. П., Соловьев А. И. Введение в политологию. – М.: Аспект Пресс, 1995.– С. 223–237.

Рормозер Р. Пути либерализма в России // Полис.– 1993.– №1.– С. 33, 34.

Современная западная философия: Словарь/ Сост. В. С. Малахов, В. П. Филатов. – М.: Издательство политической литературы, 1991.– С. 55–58.– (Ст. «Вебер»)

Фукуяма С. Конец истории? // Вопросы философии.– 1990.– №3.

Шампань П. Манифестация: производство политического события // Вопросы социологии. – М.: Адапт, 1992.– Т.1.– №2.– С. 35–61.

3.4. Сучасні політичні течії.

З’ясуйте, які критерії класифікацій ідеологій існують в сучасній науці. ідеологій. Проаналізуйте та порівняйте сучасні ідеологічні течії: лібералізм, консерватизм, соціал-демократія, комунізм, фашизм та ін.

Соціал-демократія − впливова сила в робочому і демократичному русі багатьох країн. У даний час у світі нараховується більше 80 партій соціал-демократичної орієнтації з кількістю членів понад 17 млн. Позиції, роль, діяльність соціал-демократичних партій у різних країнах часом мають істотні відмінності. Але їх основні ідеологічні і політичні установки, соціальна база, організаційні принципи, форми і методи діяльності багато в чому збігаються. Широка соціальна база соціал-демократії є джерелом сили і впливу цих партій, тому що дозволяє їм мати зв’язки з різними верствами населення. Але разом з тим це і джерело труднощів і протиріч у них, оскільки позиції й інтереси різних соціальних прошарків дещо різняться. Унаслідок цього програмні документи, політичні заяви і передвиборні платформи соціал-демократів мають, як правило, компромісний характер, вони часом розпливчасті, суперечливі.

Ідеологічною основою соціал-демократії є доктрина демократичного соціалізму, основними цінностями якого проголошуються свобода, рівність, соціальна справедливість і солідарність. Вирішальною умовою утвердження соціалізму і самою його суттю соціал-демократи вважають здійснення справжньої демократії у всіх сферах життя суспільства − політичній, економічній і соціальній.

Кінцева мета, що проголошується прихильниками цієї течії, полягає у досягненні соціальної демократії, тобто в забезпеченні всіх соціальних прав трудящих (право на працю, освіту, відпочинок, лікування, житло, соціальне забезпечення), у ліквідації усіх форм пригнічення, дискримінації, експлуатації людини людиною, в гарантії всіх умов для вільного розвитку кожної особистості як умови вільного розвитку всього суспільства.

У фокусі уваги соціал-демократії також питання модернізації виробництва з метою підвищення його ефективності і вирішення проблем зайнятості. Значне місце вона приділяє проблемі державного регулювання економіки і розвитку ринкових механізмів.

Лібералізм− у широкому значенні − це інтелектуальна і моральна установка на таку організацію громадського життя, яка побудована на визнанні політичних і економічних прав індивіда в границях, обмежених дією законів, які розуміються як узагальнення природних потреб нормальних цивілізованих людей. У цьому значенні лібералізм став домінуючим типом політичної культури Заходу. Він втілився у структурних характеристиках і принципах функціонування найважливіших політичних інститутів і одержав специфічні прояви в основних ідейно-політичних течіях сучасного Заходу − від консерватизму до соціал-демократії.

Ідейно-моральне ядро «класичного» лібералізму утворили наступні положення:

1)абсолютна цінність людської особистості і споконвічна рівність усіх людей;

2)автономія індивідуальної волі;

3)сутнісна раціональність і доброчесність людини;

4)існування певних невідчужуваних прав людини, таких, як право на життя, свободу, власність;

5)державотворення на основі загального консенсусу і з єдиною метою зберегти і захистити природні права людини;

6)договірний характер відносин між державою й індивідом;

7)верховенство закону як інструмента соціального контролю;

8)обмеження обсягу і сфер діяльності держави;

9) захищеність насамперед, від державного втручання у приватне життя людини і свободу її дій (в рамках закону) у всіх сферах громадського життя;

10) існування вищих істин розуму, доступних зусиллям думки індивіда, що повинні відігравати роль орієнтирів у виборі між добром і злом, порядком і анархією.

Приватна власність має значення як гарантія самостійності і достоїнства індивіда, а не як самозростаючий і самокоштовний капітал, що підкоряє собі людину.

Порівняйте сутність класичного лібералізму та неолібералізму.

Консерватизм у політиці можна трактувати переконання і заходи для зміцнення підвалин існуючого соціального життя, стабільних державних порядків, збереження загальноприйнятих моральних звичаїв і моральних норм, підтримка авторитету і традиції.

Консерватори віддають перевагу не рівності, а свободі; на їхню думку, освіта, перш ніж розкріпачити людину, повинна його дисциплінувати. Дослідники виділяють три різновиди консервативної ідеології: традиціоналізм, лібертаризм і неоконсерватизм.

Перший ставить акцент на необхідності збереження соціальних підвалин і дотримання моральний традицій, властивому класичному ринковому капіталізму, у чомусь і феодалізму, з акцентом на визнанні закону і порядку «старих добрих часів». Її масовою базою в США були рухи правих євангелістів, які превалювали, а часто і визначали духовну атмосферу США на всьому протязі історії країни.

Другий різновид консерватизму як політичної теорії (філософії) − лібертаризм як крайня прихильність ідеям необмеженої волі індивіда. Його натхненники − Ф. Хайєк з його трактуванням колективізму як шляху до рабства; Дж. Роулс, що заперечував утилітарні теорії політичних зобов’язань і соціального порядку і ратував за перегляд суспільного договору з метою збереження «природних» прав індивіда; Р. Позик з його трактуванням невід’ємності цих прав і абсолютності приватної власності як ефективного бар’єра проти загального розподільництва.

Третій різновид − неоконсерватизм − найбільш цікава (не тільки в рамках консерватизму) соціально-філософська і політологічна течія. Неоконсерватизм значно зблизився з неолібералізмом по ряду найважливіших політичних і соціальних питань, чому чимало сприяла і зміна самого лібералізму (що трансформувався в неолібералізм). Неоконсерватизм сприйняв від нього ідею суспільного розвитку, історичної, соціальної і політичної активності людини, демократизації політики і соціальних відносин, значною мірою відійшов від елітарних і аристократичних поглядів на владу, порядок і традиції, став ближчим до сучасних громадських організацій і т.д.

Джерела інформації

Григорьян Б. Т. «Просвещенный» консерватизм //Вопросы философии. 1979. № 9.

Джилас М. Настоящее и будущее социалистической идеи //Рабочий класс и современный мир. – 1990. - № 5.

Матц У. Идеологии как детерминанта политики в эпоху модерна // Полис.– 1992.– №1–2.– С. 130–142.

Радугин А.А. Политология: Учебное пособие для вузов - М.: Центр, 1998.

Рормозер Р. Пути либерализма в России // Полис.– 1993.– №1.– С. 33, 34.

Самуэль Г. Либерализм: опыт изложения принципов и программы современного либерализма. – М., 1906.

Хайек Ф. Дорога к рабству //Вопросы философии. 1992. № 5.

3.5. Міжнародні відносини.

Ще у XVI ст. М. Макіавеллі відзначав вплив на політичне життя держави як внутрішніх, так і зовнішніх чинників. Міжнародний чинник завжди відігравав важливу роль у внутріполітичних перетвореннях практично у всіх країнах. Але в умовах взаємозалежності світу, яким світове співтовариство стало зараз, значення цього чинника помітно збільшилося. Окрім того, людство стикнулося із низкою глобальних проблем, подолати які одному абсолютно неможливо. Процес осмислення міжнародних відносин між людьми, народами, державами є невід'ємною частиною політичних теорій та уявлень про політику.

Аналіз політики як складного багатогранного суспільного явища здійснюється не тільки на інституціональному та персоналізованому рівнях в середині держави, а й на рівні міждержавних відносин. Міждержавні, у дещо ширшому плані – міжнародні відносини є об’єктом зовнішньої політики держави й одночасно тим середовищем, у якому вона відбувається. Тому в політології зовнішня політика аналізується в тісному зв’язку з міжнародними відносинами. Дослідження політики на міжнародному рівні має свої особливості, пов’язані з характером міжнародних відносин, місцем, яке в них посідають міжнародні політичні відносини, й роллю у формуванні і функціонуванні міжнародних політичних відносин різних державних і недержавних організацій.

Іншими словами, міжнародні відносини – це відносини між державами, політичними партіями, громадсько-політичними організаціями і рухами, міжнародними організаціями та іншими суб’єктами політики на міжнародній арені. За такого змісту міжнародні відносини, навіть суто економічні відносини між державами, набувають актуальності у вивченні сутності політичного змісту міжнародних відносин.

Джерела інформації

Арон Р. Мир и война между нациями. - К.: "Юниверс". -2000.

Бек У. Что такое глобализация. - М.: Прогресс-Традиция. – 2001.

Бжезинский 3. Великая шахматная доска. – М.: Международные
отношения, 1998.

Клепацкий Л. Глобализация и национальные интересы//Международная жизнь. - 2000. -№1.

Концепція національної безпеки України //Національна безпека України.-2003.-№1.

Косолапов Н. Внешняя политика и внешнеполитический процесс субъектов международных отношений // МЭиМО. - 1999. - №3

Кочетов Э. Осознание глобального мира // МЭ и МО. - 2001. - № 5.-С.71-77.

Лебедева ММ. Мировая политика; Учебник для вузов.-М.: Аспект Пресс, 2003.

Лебедева М.М. Вестфальская модель мира и особенности конфликтов на рубеже XXI века// Космополис.-1999.

Мадиссон В.В., Шахов В.А. Політологія міжнародних відносин: Навч. посібник. -К.: Либідь, 1997.

Мандрагеля В. Війни (збройні конфлікти) XXI ст.: зміна базових парадигм//Людина і політика. - 2002. - №5.

Международное право: Учебник. Отв. ред Ю.М.Колосов, Э.С. Кривчикова. - М.: Международные отношения, 2000

Михальченко М. Українська регіональна цивілізація //Політичний менеджмент.-2003. -№ l.

Неклесса А. Внешняя политика нового мира: движение к нестационарной системе мировых связей// Pro et Contra. - Т.7. - 2002.-№4.

Политическая наука: новые направления./Под ред. Р.Гудииа и Х.Д.Клингеманна. Часть 5. Международные отношения. - М.,1999.

Политическая наука: Формирование новой системы международных отношений на востоке Европы: Сб. науч.тр./РАН.ИНИОН. Ред. и сост. Миллер А.И. — М., 2006. – 176 с.

Регионализация посткоммунистической Европы. - 2001. - № 4.

Современные международные отношения./ Под ред. А.В.Торкунова.- М.: «Российская политическая энциклопедия»,1999.

Тарасюк Б. Україна після 11 вересня - зміни у зовнішній політиці. - 2002.-№7,8.

Теория международных отношений на рубеже столетий/Под ред. К.Буса и С.Смита. - М.,2002

Україна в сучасному світі. - К., 2003.

Хантигатон С. Столкновение цивилизаций//Полис. - 1994. -№1.

Цыганков П.А. Теория международных отношений. - М.,2002

Шустов В. Способна ли ООН вести войну // Международная жизнь. - 2000.-№11.-С52-61.

⇐ Назад