Поняття і класифікація конституційних прав і свобод
Правовий статус громадянина
Основна частина населення України — це особлива категорія фізичних осіб — громадян. Правовий статут їх істотно відрізняється від статусу інших осіб, які проживають в країні.
Громадянство — це такий правовий зв'язок особи з державою, який не обмежений у часі і просторі, ґрунтується на юридичному визнанні державою даної особи своїм громадянином і, як наслідок, обумовлений взаємними правами та обов'язками громадян і держави у випадках, зазначених у законі.
Згаданий зв'язок полягає у поширенні на згадану особу суверенної влади держави незалежно від місця її проживання.
Проте, громадян не можна розглядати лише як сукупність осіб, які проживають на території держави, оскільки за цією ознакою утворюється населення країни — категорія демографічна, а не правова.
Не можна визнати громадянами і всіх осіб, на яких поширюється влада держави, оскільки вона є обов'язковою рівною мірою і для іноземних громадян, які проживають на її території.
Юридичні норми, за допомогою яких регулюються питання громадянства, поділяються на такі групи:
1. Провідне місце серед них посідають норми Конституції (статті 4, 25 та 26 Конституції).
2. Закони про громадянство України, які регулюють на основі Конституції всі питання, пов'язані з громадянством.
3. Підзаконні акти, які регулюють процесуальні та інші питання, що безпосередньо пов'язані з громадянством України.
4. Питання громадянства України регулюються також міжнародними договорами України.
Відповідно до ст. 2 Закону громадянство України ґрунтується на таких принципах:
— єдиного громадянства — громадянства держави Україна, що виключає можливість існування громадянства адміністративно-територіальних одиниць України. Якщо громадянин України набув громадянство (підданство) іншої держави або держав, то у правових відносинах з Україною він визнається лише громадянином України. Якщо іноземець набув громадянство України, то у правових відносинах з Україною він визнається лише громадянином України;
— запобігання виникненню випадків безгромадянства;
— неможливості позбавлення громадянина України громадянства України;
— визнання права громадянина України на зміну громадянства;
— неможливості автоматичного набуття громадянства України іноземцем або особою без громадянства внаслідок укладення шлюбу з громадянином України або набуття громадянства України його дружиною (чоловіком) та автоматичного припинення громадянства України одним з подружжя внаслідок припинення шлюбу, або припинення громадянства України другим з подружжя;
— рівності перед законом громадян України незалежно від підстав, порядку і моменту набуття ними громадянства України;
— збереження громадянства України незалежно від місця проживання громадянина України.
Законодавство України, як і законодавство інших держав, закріплює порядок набуття громадянства відповідними категоріями осіб за наявності певних підстав, проте основними з них є набуття громадянства окремо дітьми за народженням (філіація) і дорослими (в порядку натуралізації), тобто внаслідок прийняття громадянства.
2)
Поняття і класифікація конституційних прав і свобод.
Основні права, свободи й обов'язки людини, тобто певні можливості, які необхідні для існування та розвит ку людини в конкретних історичних умовах, об'єктивно визначаються досягнутим рівнем (економічним, духов ним, соціальним) розвитку людства і мають бути закон ними й рівними для всіх людей.
По-перше, йдеться про можливості деяким чином діяти або утримуватися від певних вчинків з тим, щоб забезпечити своє нормальне існування, свій розвиток, задоволення тих потреб, що сформулювалися. При цьо му основні права — це саме ті можливості, без яких лю дина не може нормально існувати.
По-друге, зміст і обсяг цих можливостей людини за лежить насамперед від можливостей усього суспільства, головним чином від рівня його економічного розвитку. Тому права людини — це явище соціальне, яке пород жується суспільством.
По-третє, ці можливості за їх основними показни ками мають бути рівними для всіх людей. Лише тоді во ни будуть правовими.
Тому, по-четверте, вони не повинні відчужуватися, відбиратися, обмежуватися будь-чим, не можуть бути і предметом "дарування" з боку держави або будь-якої іншої організації чи особи.
Інтерпретація змісту прав людини в сучасній науко вій літературі досить розмаїта.
Під правами людини розуміють певні її можливості, відокремлену її свободу; деякі основні її потреби чи інтереси; її вимоги про надання певних благ, адресовані суспільству, державі, законодавству; певний вид (форма існування, спосіб прояву) матеріалів.
Найбільш виразно права людини виявляються в її суб'єктивних правах.
Суб'єктивне право — це забезпечена законом міра можливої поведінки особи (громадянина або організа ції), спрямована на досягнення цілей, пов'язаних із задоволенням її інтересів. Передумовою суб'єктивного права є правоздатність, тобто загальна (абстрактна) здат ність мати права. Суб'єктивне право — необхідний елемент конкретного правовідношення, тому воно виникає на основі юридичного факту. Суб'єктивне право включає як можливість самостійно здійснювати чи не здійснюва ти певні дії (поведінку), так і можливість вимагати цього від іншої особи (інших осіб), оскільки така поведінка зумовлює реалізацію суб'єктивного права. Так, власник землі вправі володіти, користуватися й розпоряджатися нею у рамках закону самостійно, без допомоги інших осіб, не вимагаючи від них здійснення будь-яких дій. Таке суб'єктивне право зветься абсолютним, воно захи щається законом від дій будь-кого, хто своєю поведін кою перешкоджає його здійсненню.
За депутатським запитом депутат має право вимагати від посадових осіб або певного державного органу здійс нення певних дій. Таке суб'єктивне право є відносним, оскільки вимоги про здійснення дій (або утримання від них) стосуються певної особи або певних осіб.
У випадку порушення суб'єктивного права воно за хищається законом у примусовому порядку шляхом пре д'явлення у суді або іншому установленому законом державному органі вимог до порушника суб'єктивного права.
Залежно від виду суспільних відносин, які регулю ються різними галузями права, суб'єктивні права можуть бути конституційними, цивільно-правовими, трудовими, адміністративними і т. п. Вони можуть бути спрямовані на захист майнових і немайнових особистих інтересів особи (громадянина, органу), можуть витікати безпосе редньо із закону (право на недоторканність особи, охо рону здоров'я, на освіту тощо).
Конституція України закріпила основні права, сво боди й обов'язки особи, гарантії здійснення і процедуру їх правового захисту. Тим самим громадянин має мож ливість реалізувати свої суб'єктивні права.
Конституційне право людини і громадянина — це певні можливості суб'єкта конституційно-правових від носин, тобто юридичні можливості задоволення особистих потреб та інтересів відповідно до рівня розвитку громадянського суспільства й держави.
Свобода людини і громадянина як конституційно-правова категорія — це спроможність людини діяти відповідно до своїх інтересів і мети; це можливість власного, незалежного вибору того чи іншого рішення. Тому громадянські свободи тлумачаться як встановлена і га рантована законом сфера автономії громадянина по відношенню до держави, державної влади й інших гро мадян. Це свобода певних дій, волевиявлень, передусім свобода вираження думок, вимог і міркувань політично го порядку, або право громадянина на невтручання ор ганів держави й інших громадян у сферу його особистих переконань.
Щодо конституційних обов'язків людини й громадя нина, то, згідно з постулатами загальної теорії права, — це міра належної поведінки. Людина повинна підкоря тися певним правилам, аби при використанні своїх прав і свобод не спричинити невиправданої шкоди. Консти туція України акцентує на правах та свободах, але фіксує й конституційні обов'язки.
Конституційні норми різних країн щодо прав, свободи і обов’язків людини і громадянина можна поділити на 1) громадянські і політичні права й свободи, проголошені буржуазними революціями; 2) соціально-економічні права, які ґрунтуються на соціалістичному вченні; 3) колективні, або солідарні, права, проголошені головним чином країнами третього світу. Права й свободи, які стосуються перших двох позицій, це права й свободи, що належать кожному індивідові. Права третьої позиції можна назвати правами людини і народів (право на здорове навколишнє середовище, право на страйк, громадянську непокору, право політичної опозиції).
За іншою класифікацією можливе виділення загальних і особливих прав, свобод та обов’язків людини і громадянина. Критерієм класифікації тут слугує те, що в одних випадках вони стосуються всіх громадян (право на відпочинок), а в інших – тільки певних (окремих) груп громадян (жінок, дітей).
І насамкінець: права й свободи людини і громадянина можуть бути згруповані за сферами життєдіяльності індивіда. Такого роду класифікація уявляється особливо важливою, бо вона показує межі охорони прав людини і громадянина у різних сферах. Критерієм тут є однорідність матеріального змісту прав, свобод і обов’язків та однотипність норм, що її закріплюють. За цією класифікацією у Конституції України виділяють три основні групи прав і свобод та одну групу обов’язків.
1. Громадські права і свободи людини.
2. Політичні права і свободи громадян України.
3. Економічні, соціальні та культурні права й свободи людини і громадянина.
4. Конституційні обов’язки людини і громадянина.
Класифікація конституційних прав, свобод і обов’язків будується не довільно, а із врахуванням наявності в суспільстві різних сфер діяльності, якісно різних за змістом суспільних відносин; взаємовідносин держави і громадянина у сфері правоохоронної діяльності держави, спрямованої на захист життя, здоров’я, індивідуальної свободи і безпеки, честі й гідності людини, взаємовідносин у політичній, соціальній, економічній та культурній сферах.
Беручи до уваги окремі сфери діяльності держави і громадян та керуючись відомими міжнародними пактами й чинною Конституцією України, можна виділити такі групи основних прав та свобод громадян України:
1) громадянські права й свободи;
2) політичні права і свободи;
3) економічні права і свободи;
4) соціальні права і свободи;
5) культурні права та свободи.
3)