Соціальний розвиток Південної Африки
В Південній Африці першими європейськими поселенцями були голландці. Оскільки місцеве населення не виявило особливого бажання працювати на заснованих європейцями підприємствах, вони почали завозити велику кількість рабів із інших місцевостей Африки та з голландської Ост-Індії. Згодом панівне становище в Південній Африці посіли британці, які й скасували рабство в 1830-х роках. Лінія розмежування між білими колоністами та тубільцями спочатку не була такою чіткою, якою вона стала згодом. Коли рабство скасували, для чорношкірих запровадили нові податки, які мали той ефект, що змусили багатьох шукати собі роботу далеко від дому, аби заробити гроші на сплату податків. У країні виникла система "трудової міграції", яка утворила модель для подальшого розвитку південноафриканської економіки. Багато африканців наймалися працювати на золоті або алмазні копальні й жили в окремих трудових таборах, розташованих далеко від місць проживання європейців. Поступово утворилася система сегрегації, яку згодом було узаконено.
Згідно з системою апартеїду, запровадженою після другої світової війни, все населення Південної Африки було поділено на чотири "реєстраційні групи": 4,5 мільйона білих нащадків європейських емігрантів; 2,5 мільйона так званих "кольорових", чиїми предками були представники не однієї "раси"; 1 мільйон чоловік азіатського походження і 23 мільйони чорношкірих африканців. П'єр ван ден Берґе розрізняв три головні лінії сегрегації в південноафриканському суспільстві в роки апартеїду (van den Berghe, 1970).
1. Мікросеґреґація — сегрегація місць громадського користування (так само було й на американському Півдні). Окремі лазні, зали для чекання, залізничні вагони тощо для білих і небі лих.
2. Меццосеґреґація — сеґреґація білих і небі лих з погляду проживання в містах і містечках. Чорношкірих примушують жити у спеціально визначених для них зонах.
3. МакросеґреГація — сеґреґація цілих народів, змушених жити на спеціально відведених територіях, у так званих тубільних резерваціях.
Південноафриканська економіка була неспроможна функціонувати без застосування робочої сили мільйонів небілих, що живуть у містах або передмістях. Спочатку в головних урбаністичних зонах утворювалися квартали з етнічно змішаним населенням, але все частіше й частіше чорних стали оселяти в "зразкових поселеннях", розташованих за багато миль від тих зон, у яких проживали білі. Крім того, мільйони людей позаганяли в так звані гоумленди якнайдалі від головних міст. Ці реґіони були організовані в почасти самостійні держави, що підлягали централізованому управлінню білого уряду. За умов апартеїду небілі не мали права голосу, не були представлені в центральному уряді.
Вважалося, що гоумленди — це окремі території, на яких чорна більшість може реалізувати політичні права, в яких їй було відмовлено в білій Південній Африці. Згідно з ухваленим у 1970 р. "Актом громадянства гоумлендів", жителі цих територій автоматично втрачали південноафриканське громадянство того ж дня, коли гоумленд проголошував свою "незалежність". Так звані черезкордочники (frontier commuters) жили зі своїми родинами в гоумлендах і щодня перетинали "національний кордон", добираючись на роботу в "білу" Південну Африку.
Система апартеїду була одностайно засуджена міжнародною спільнотою, виступали проти неї й чимало громадян Південно-Афри-канської Республіки. Протягом тривалого часу Південна Африка зазнавала економічних санкцій, які мали на меті зробити на країну тиск, щоб вона відмовилася від своєї системи; крім того, Південну Африку не допускали на цілий ряд великих міжнародних спортивних змагань. Зовнішні санкції, як і внутрішні протести, безперечно, мали певний вплив, але однією з головних причин, чому в 1980-х роках система апартеїду почала розпадатися, було те, що багато чорношкірих, незважаючи на каральні акції влади, свідомо почали її
нехтувати. Наприклад, всупереч законам, що це забороняли, люди у великих кількостях мігрували до міст у пошуках роботи.
1990 року президент де Клерк скасував заборону на діяльність Африканського Національного Конгресу (АНК), Комуністичної партії та цілого ряду інших опозиційних організацій, які раніше були загнані в підпілля або змушені діяти в еміграції. Лідер АНК Нелсон Мандела, який від 1962 р. сидів у в'язниці, дістав свободу. Було ухвалено нову конституцію, яка вперше надала право голосу кожному громадянинові. В березні 1992 р. серед білих виборців провели референдум, і значна більшість висловилася за якнайшвидше проведення такої реформи.
Сьогодні Південна Африка стала країною реальної демократії на чолі з усенародно обраним президентом Нелсоном Манделою. Апартеїд швидко відійшов у минуле. Нині становище у країні досить стабільне. Проте в містах має місце дуже високий рівень насильства, і не тільки серед чорного населення, а й у заможних білих кварталах, і, певно, мине ще чимало часу, перш ніж з'явиться надія, що країна більше ніколи не порине в безодню жорстоких етнічних конфліктів.
Коли з апартеїдом було покінчено, в Південну Африку попливли інвестиції. Чимало великих південноафриканських компаній теж почали інвестувати капітал в інші країни Африки. Наприклад, у 1994—1995 pp. південноафриканські броварні закупили великі пакети акцій державних пивоварних компаній Танзанії та Замбії. Цей південноафриканський концерн уже має свої філії в Ботсвані, Лесото та Свазиленді. Одна з філій "Пепкора", найбільшої південноафриканської компанії, що займається роздрібною торгівлею, відкрила 1995 року три універмаги в Замбії і планує відкрити в майбутньому ще чотири.
Ця експансія південноафриканського капіталізму має свої проблеми. Так, виступ директора мережі закладів роздрібної торгівлі Зімбабве вітали гучними оплесками, коли вона сказала на конференції, яка відбувалася в тій країні, що південноафриканці намагаються "проковтнути Африку". Фермери в Мозамбіку влаштували демонстрацію з метою перешкодити урядові продати деякі орні землі південноафриканським інвесторам. Такі спалахи напруженості не повинні дивувати, з огляду на той факт, що в часи апартеїду уряд Південно-Африканської Республіки не раз підтримував збройні інтервенції у Мозамбік та в інші сусідні країни. Спалахи расової та етнічної ворожнечі досі мають місце у таких контактах, тим більше, що фактично всі лідери південноафриканського бізнесу — білі.
У своїй книжці "Кайдани страху" про перехід від правління меншості в Південній Африці Ферґал Кін зазначає, що
"ця країна досі змережана глибокими борознами несправедливості та вини. Можливо, в роки правління білої меншості й створено міцну інфраструктуру та найрозвиненішу економіку в Африці, але то були також роки неймовірного марнотратства та однобічного споживання... Шість мільйонів безробітних; десять мільйонів не мають доступу де водогону, а двадцять три мільйони — до електрики; менш як 50 відсотків чорношкірих дітей відвідують школу й дев'ять мільйонів скніють злиднях. (Keane, The Bondage of Fear, 1995).