Лекція ІІ. ВИДИ І ФОРМИ КОМУНІКАЦІЇ 1 страница
Лекція 3. ВИДИ КОМУНІКАЦІЇ
Прочитавши цю главу, ви будете знати:
o що таке вербальна і невербальна комунікації;
o засоби комунікації;
o мова як спосіб комунікації;
o психологічні механізми невербального поведінки;
o структуру невербальної комунікації.
Коли говорять про комунікацію у вузькому сенсі слова, то перш за все мають на увазі той факт, що в ході взаємодії люди обмінюються між собою різними думками щодо того чи іншого питання, уявленнями про якусь майбутню подію, ідеями, інтересами, настроями, почуттями, установками тощо Всі ці явища можна розглядати як інформацію, і тоді сам процес комунікації може бути зрозумілий як процес обміну інформацією.
Згідно точці зору провідних вітчизняних вчених (Р. М. Андрєєвої, М. М. Бахтіна та ін), при всякому розгляді людського взаємодії з позиції теорії комунікації фіксується лише формальна сторона справи: як інформація передається, в той час як в умовах людського спілкування інформація не тільки передається, але і формується, уточнюється, розвивається.
У попередніх розділах поняття "комунікація" докладно розглядалося в різних аспектах. Нагадаємо, що комунікацією називають: передачу інформації, тобто повідомлення, або взаємодія, тобто спілкування.
Вона може здійснюватися в процесі будь-якої діяльності з допомогою різних знакових способів, наприклад мови, жестів, азбуки Морзе та ін Вивченням таких знакових систем займається семіотика.
Вербальна комунікація
Семіотика, синтактика, семантика, прагматика
Семіотика - це наука про знаки, що досліджує властивості знакових систем і, відповідно, знаків природних і штучних мов).
Як самостійна, цілісна наука семіотика з'явилася на початку XX в. і із самого початку була метанауку. Вона сформувалася в особливого роду надбудову над цілим поряд наук, що оперують поняттям знака. І одночасно з цим семіотика може розглядатися в якості інструменту для усіх наук, так як будь-яка наука використовує знаки і висловлює свої результати з допомогою знаків. Її статус як єдиної науки дотепер залишається дискусійним. З одного боку, семіотика близька до кібернетики, що досліджує процеси зв'язку та управління в живому організмі, природі і суспільстві, а з іншого - до лінгвістики, що вивчає саму повну і досконалу систему зв'язку - людську мову. Інтереси семіотики розповсюджуються на людську комунікацію (у тому числі за допомогою природної мови), спілкування тварин, інформаційні і соціальні процеси, функціонування і розвиток культури, всі види мистецтва (включаючи художню літературу), метаболізм і багато що інше.
Ідея створення науки про знаки виникла майже одночасно і незалежно у декількох вчених. Засновником семіотики вважається американський логік, філософ і природодослідник Ч. С. Пірс (1839-1914), який і запропонував її назву. Ч. С. Пірс дав визначення знака, первинну класифікацію знаків (індекси, ікони, символи), встановив задачі і рамки нової науки. Семіотичні ідеї Ч. Пірса здобули популярність лише в 1930-х роках, коли їх розвинув в своїй фундаментальній праці інший американський філософ - Ч. Моріс, який, крім всього іншого, визначив і структуру самої семіотики. Подальший розвиток підхід Пірсу отримав в роботах таких логіків і філософів, як Р. Карнап, А. Тарський та ін. Дещо пізніше швейцарський лінгвіст Ф. де Соссюр (1857-1913) сформулював основи семіології, або науки про знаки. Його курс лекцій "Курс загальної лінгвістики" був виданий учнями вже після смерті вченого у 1916 р. Термін "семіологія" і нині використовується в деяких традиціях (насамперед французькою) як синонім семіотики. Незважаючи на загальну ідею необхідності створення науки про знаки, уявлення про її сутність (зокрема, біля Пірсу і Соссюра) значно різнилися. Пірс представляв її як "універсальну алгебру відносин", тобто швидше як розділ математики. Соссюр говорив про семіології як павука психологічної, деякою надбудові, перш за все, над гуманітарними науками.
У XX ст. під впливом ідей засновника структурної лінгвістики Ф. де Соссюра і засновника данської лінгвістичного структуралізму Л. Ельмслева семіотика прийняла лінгвістичний напрям, а також філософський напрямок - під впливом ідей американського філософа Ч. Морріса.
З самого початку свого існування семіотика розвивалася в дуже різних наукових напрямках. В американській семіотики об'єктом вивчення стали різні невербальні символьні системи, наприклад жести або мови тварин. У Європі, навпаки, спочатку переважала традиція, висхідна до Соссюром. Семіотику розвивали, насамперед, лінгвісти - Л. Ельмслев, С. О. Карцевский, Н. С. Трубецькой, Р. О. Якобсон та ін - і літературознавці - В. Я. Пропп, Ю. Н. Тинянов, Б. М. Эйхенбаум та ін. Лінгвістичні методи переносилися і на інші області. Так, Я. Мукаржовский використовував методи, розроблені в Празькому лінгвістичному гуртку, для аналізу мистецтва як знакового феномена. Пізніше структурні методи для аналізу соціальних і культурних явищ використовували французькі та італійські структуралисты Р. Барт, А. Греймас, К. Леві-Стросс, У. Еко та ін В СРСР взаємодіяли два основних семіотичних центру: у Москві (Вяч. Нд. Іванов, Ст. Н. Топоров, В. А. Успенський та ін) і в Тарту (Ю. М. Лотман, Б. М. Гаспаров та ін). В той же час з великою підставою говорять про єдину Московсько-Тартуськой (або Тартуско-Московської) школі семіотики, яка об'єднала дослідників на основі як змістовних, так і організаційних принципів.
В якості об'єкта вивчення семіотика розділяється на три великі групи:
1) семіотика мови і літератури, об'єктом вивчення якої є прояви мови-мовлення або тексти;
2) знакові явища інших родів, такі як живопис, музика, архітектура, кіно, обряди, ритуали (тією мірою, якою вони є знаковими системами);
3) системи комунікації тварин і біологічної системи зв'язку в людському організмі.
Предмет семіотики - це будь-які знакові системи. В основі семіотики лежить поняття знака, що розуміється по-різному в різних традиціях. В логико-філософській традиції, висхідній до Ч. Морісу і Р. Карнапу, знак розуміється як якийсь матеріальний носій, що представляє іншу сутність (в приватному, але найбільш важливому випадку - інформацію). В лінгвістичній традиції, висхідній до Ф. де Соссюру і пізнішим роботам Л Ельм - зліва, знаком називається двостороннє єство. В цьому випадку вслід за Соссюром матеріальний носій називається означає, а то, що він уявляє, - позначуваним знака. Синонімом "означає" є терміни "форма" і "план виразу", а як синоніми "означуваного" використовуються також терміни "зміст", "план змісту", "значення" і іноді "значення".
Інше ключове поняття семіотики - знаковий процес, або семіозис. Цей термін визначається як якась ситуація, що включає певний набір компонентів. В основі семіозису лежить намір особи А передати особі Б повідомлення Ст. Лицо А називається відправником повідомлення, особа Б - його одержувачем, або адресатом. Відправник вибирає середовище Г (або канал зв'язку), по якому передаватиметься повідомлення, і код Д. код, зокрема, задає відповідність означаемых і що означають, тобто задає набір знаків. Код повинен бути вибраний таким чином, щоб з допомогою відповідних означають можна було скласти необхідне повідомлення. Повинні також підходити один до одного середовище і що означають кода. Код повинен бути відомий одержувачу, а середовище і що означають повинні бути доступні його сприйняття. Таким чином, сприймаються означають, послані відправником, одержувач за допомогою коду переводить в означаемые і тим самим приймає повідомлення.
Приватним випадком семіозису є мовне спілкування (або мовленнєвий акт), а приватним випадком коду - природний мову. Тоді відправник називається мовцем, одержувач - що слухаєте, або адресатом, а знаки - мовними знаками. Код (мову в тому числі) являє собою систему, яка включає структуру знаків і правил її функціонування. Структура, в свою чергу, складається з самих знаків і відносин між ними (іноді говорять також про правила комбінування).
Результати семіотичних досліджень демонструють паралелізм семантики мови і інших знакових систем. Проте, оскільки природна мова є найскладнішою, потужною і універсальною знаковою системою, безпосереднє перенесення семіотичних методів в лінгвістику малоефективно. Швидше навпаки, методи лінгвістики, і у тому числі лінгвістичної семантики, активно впливали і впливають на розвиток семіотики.
Загальна семіотика підрозділяється на кілька самостійних приватних наук: биосемиотику, этносемиотику, лингвосемиотику і т. д.
Семіотика виділяє три основних аспекти вивчення знака і знакової системи:
1) синтактику (або синтаксис), яка вивчає відносини між знаками, тобто внутрішні властивості систем знаків (інакше, правила побудови знаків (у рамках знакової системи));
2) семантику, що вивчає відносини між знаками і позначуваних предметом - зовнішнім та внутрішнім світом людини, тобто зміст знаків;
3) прагматику, що вивчає відношення між знаком та людиною, тобто тим, хто користується знаками: мовцем, хто слухає, пишуть, читають.
У поділі семіотики на синтактику, семантику і прагматику видно сліди походження семіотики з середньовічного "трівія" (від лат. trimum - "трехдорожье") гуманітарних наук. Тривий складався з граматики, логіки, називалася тоді діалектикою, і риторики. Частини трівія з предмета вивчення і за завданнями, які у їх рамках ставилися, відповідають частинам семіотики: граматика - синтактике, логіка - семантику, а риторика - прагматиці. Поділ на семантику, синтактику і прагматику ввів Ч. Морріс (він же звернув увагу і на співвідношення аспектів семіотики і частин "трівія").
Синтактика (від грец. syntaktikos - будує по порядку, приводить в порядок) є частиною семіотики і присвячена вивченню синтаксичних, тобто чисто структурних властивостей знакових систем безвідносно до яких-небудь їх інтерпретаціям (становлять предмет інтересів семантики) і можливим інтерпретаторів (розглянутим прагматикою). Синтактика вивчає об'єктивні закони пристрою знакових систем.
Її завданням є опис запасу правильно побудованих текстів (складових знаків) для різних класів знакових систем. В ідеалі вона повинна описувати всі допустимі тексти. Однак у даний час на практиці це реалізовано тільки для штучних мов. У разі природної мови формальний опис синтактики (насамперед синтаксису) отримано лише фрагментарно. Причини цього - надмірність природної мови на відміну від штучних знакових систем, а також динамічність системи природної мови, її постійний рух, розвиток. У разі природної мови максимально повний опис синтактики може бути досягнуто за допомогою методів мовного прогнозування, але вони зараз ще далекі від досконалості.
Прикладом синтаксичної характеристики обчислення можуть служити правила утворення формул в цьому обчисленні, дають критерії відмінності формул від виразів, складених з символів алфавіту даного обчислення, але не є його формулами. Синтаксис і морфологія граматик природних мов також цікавляться переважно синтаксичними (в розглянутому тут сенсі) питаннями. Особливо велика питома вага синтаксичних закономірностей у формалізованих мовах математичної логіки і математики; саме в рамках логіко-математичних досліджень виникли ідеї, методи і результати, про які можна було б сказати, що вони становлять "предмет синтактики". Однак синтаксичний аспект дослідження виявився досить плідним і в застосуванні до природних мов - як до "мертвим" (в питаннях дешифрування древніх писемностей), так і до нині існуючих (наприклад, стосовно проблем машинного перекладу, тобто автоматичний переклад, переклад текстів з однієї мови на іншу за допомогою автоматичних пристроїв).
Семантика (франц. semantique, від грец. semantikos - позначаючий, sema - знак) в мовознавстві, семіотики вивчає закони сенсу.
Також використовується в таких значеннях (за Ю. С. Степанову):
1) один з аспектів вивчення знаків у семіотики;
2) в історії мовознавства те ж, що семасиология;
3) значення одиниць мови;
4) розділ мовознавства, що вивчає значення одиниць мови - языковедческая семантика.
Семантика виникла наприкінці XIX ст. як історичної дисципліни, як наука про семантичних законах одночасно в Росії (М. М. Покровський) і у Франції (М. Бреаль). Відповідно до того, який аспект семантики мови кладеться в основу побудови цієї дисципліни, в ній виділяються різні наукові течії: аналіз лексико-семантичного варіювання (Ст. Ст. Виноградов, А. В. Смирницький, П. П. Амосова, А. А. Уфімцева, Д. Н. Шмельов та ін в СРСР); компонентний аналіз, або аналіз за семантичним множителям (Л. Ельмслев в Данії; А. Кребер, У. Гуденаф та ін. в США; О. Н. Селіверстова та ін в СРСР); метод полів і тезаурусов (Р. Халлинг і Ст. Вартбург та інші у ФРН, ΙΟ. Н. Караулів та ін. в СРСР); дистрибутивний аналіз (Р. Лангекер та ін. в США; В. А. Звегинцев, Ю. Д. Апресян та інші в СРСР); логічно-трансформаційний аналіз на основі категорії "лексичного параметра", або функції (В. А. Мельчук, Ю. Д. Апресян та ін в СРСР; А. Вежбицкая в Польщі та ін); аналіз ключових термінів культури (Р. Маторе, Е. Бенвенист та ін. у Франції; Ю. С. Сорокін, Р. А. Будагов та ін. в СРСР).
Центральним поняттям семантики є поняття значення або сенсу. Зазвичай для роз'яснення структури мовного значення "семантичний косинець": знак (слово) - денотат (предмет) - поняття. У значенні слова знаходить своє узагальнене відображення певний предмет, "фрагмент" дійсності: слово є назвою не окремого предмета, а цілого класу предметів. Предмети і явища дійсності відображаються у свідомості людини у вигляді логічних понять. Таким чином, значення є співвіднесеність знака (слова) з певним поняттям.
Наприклад, слово "стіл" позначає клас реально існуючих предметів. Всі існуючі види столів відображаються в нашій свідомості у вигляді поняття про столі. Значення слова "стіл" містить лише мінімальний набір характерних ознак (які беруться зазвичай з числа ознак поняття), що дозволяють співвіднести слово і позначуваний предмет.
У семантичному трикутнику обов'язковими компонентами є "знак" і "поняття", а "денотат" може бути відсутнім.
Наприклад, всі люди знають різних казкових персонажів: Бабу Ягу, Кощія Безсмертного, Червону Шапочку та ін. - і можуть приблизно описати їх та дати їм певну характеристику. Отже, знак і поняття існують. А ось денотата - самого персонажа - не існує.
Знаком може бути і пропозиція. Поняття речення-висловлення - центральна категорія лингвосемиотики. Сенс речення-висловлення полягає в висловленою в ньому судженні, а денотатів у пропозиції буває тільки два - "істина" або "брехня", тобто відповідність чи невідповідність висловленого в реченні судження реальному стану речей.
Елементарні групи слів можуть об'єднуватися в тому чи іншому змістовному відношенні, утворюючи тематичні групи, семантичні та лексичні поля. Наприклад, всі способи вираження поняття "радість" в даному мовою становлять лексико-семантичне поле "радість". Языковедческая семантика прагне дати повний опис семантичної системи окремої мови у вигляді словника - тезауруса. Тезаурус наочно демонструє, що у семантиці мови закріплені результати відображення і пізнання об'єктивного світу, досягнуті в суспільній практиці людей: наприклад, поняття "бути", "мати", "час", "форма", "зміст" та ін., вироблені європейською культурою, в інших культурах можуть бути представлені інакше або бути відсутнім. У мові американських індіанців племені хопі" немає іменників типу "весна", "зима", "справжнє", "майбутнє", а відповідні - але не тотожні поняття передаються у вигляді прислівників "коли тепло" та ін. "Дощ" пойменований як об'єкт (річ, явище природи) в індоєвропейських мовах, але як процес (ознака) в мові північно-американських індіанців "хула", визначається буквально - "він спускається". Разом з тим протиставлення субстанції ("об'єкта") і ознаки ("процесу", "дії" тощо) об'єктивно і універсально - кожна мова проводить його як протиставлення "імені" і "дієслова" особливими засобами і в рамках власної системи. Семантика виявляє і вивчає ці універсальні семантичні категорії.
Найважливіший об'єкт семантики, один із вузлових пунктів взаємозв'язку системи і мови (тексту) становить багатозначне слово. Воно постає як сукупність лексико-семантичних варіантів, які в системі пов'язані одне з іншим як "окремі словникові значення", а в мовленні виступають як їх конкретні реалізації.
В мові або В тексті слова набувають елементарні відносини та іншого типу, визначаються їх сполучуваністю один з одним. Допустимі системою мови поєднання утворюють дистрибуцію кожного слова щодо інших. Наприклад, для російських слів "кричати" ("во всю мочь"), "бігти" ("у всі лопатки"), "вітати" ("від всього серця"), "наїдатися" ("до відвалу") дистрибуція буде різною. Дистрибутивний аналіз значень - особлива завдання семантики. Словосполучення "во всю мочь", "у всі лопатки", "від всього серця", "до відвалу" мають загальне значення "у вищій ступеня", але форма вираження його конкретизується в залежності від поєднується слова: "во всю мочь" при "кричати", "у всі лопатки" при "бігти" і т. д. Ця форма вираження є, таким чином, функцією поєднання. Семантика виявляє і досліджує такі функції, або "лексичні параметри, які дозволяють представити великі групи слів, словосполучень і речень як системні перефразування (трансформації) один одного. Перспективною завданням семантики є створення "тезауруса функцій".
Семантика вивчає також типові зміни значень в історії мови, виявляє семантичні закони. Понятійний фонд мови поділяється на загальний - обігові, "наївні", або мовні поняття ("найближчі" значення слів) - надбання всіх членів даного суспільства та надбання науки - наукові поняття і терміни. Однією із загальних семантичних закономірностей є те, що значення обігових слів, що мають спільні ознаки з науковими поняттями, постійно прагнуть злитися воєдино зі своїм змістовним межею. Особливе місце між ужитковими і науковими поняттями займають так звані ключові терміни культури, відмінні для кожної епохи, такі як "цивілізація", "революція", "демократія", "наука", "техніка", "особистість", "любов", "машина" і т. п. В їх семантичному змісті поєднуються значення обігових слів мови і пануючі в суспільстві ідеї.
Завдання семантики у вивченні розвитку ключових термінів культури і понять різних типів змикаються з завданнями історії культури і семіотики.
Вибір лексики визначається політичними, естетичними та іншими поглядами автора (мовця) і далеко небайдужий читає (хто слухає), оскільки він надає пропозиції-висловлення строго певний сенс.
Прагматика (від грец. pragma, родовий відмінок pragmatos - "справа", "дія") - розділ (точніше, аспект) семіотики, присвячений розгляду і вивчення відносини суб'єктів, що сприймають і використовують будь-яку знакову систему (її "інтерпретаторів"), до самої знакової системи.
Основоположником прагматики вважають Ч. Пірса, надалі істотний вклад в неї внесли Ч. Морріс (якому належить термін "прагматика") та інші вчені. На відміну від синтактики, вивчає суто структурні відносини між правильно побудованими виразами знакової системи (безвідносно до їх можливих інтерпретацій), і семантики (увага якої зосереджена саме на цих інтерпретаціях), прагматика вивчає властивості і відносини будь-якої знакової системи невимовними засобами самої знакової системи. До цих властивостей і відносин відносяться:
o стилістичні характеристики мови, які забезпечують найбільш адекватне сприйняття повідомлень;
o характеристики допустимої стисливості тексту, що зберігає його зрозумілість;
o критерії оптимальності структури стислого тексту;
o індивідуальні "дозволяють" здібності інтерпретаторів.
При поясненні поняття "прагматика" в якості найпростішого прикладу знакової системи часто призводять систему дорожньої сигналізації - світлофор. Ця система має три знаки: червоний, позначає "зупинитися", зелений - "можна їхати" і жовтий - "приготуватися до руху (або зупинення)". Синтактика знаків світлофора становить чотири комбінації, кожній з яких відповідає певна семантика.
| Синтактика | Семантика |
| червоний + жовтий | стояти + приготуватися до руху |
| жовтий + зелений | приготуватися до руху + їхати (йти) |
| зелений + жовтий | їхати (йти) + приготуватися до зупинки |
| жовтий + червоний | приготуватися до зупинки + зупинитися |
Прагматика світлофора полягає в наступному. Знакова система світлофора адресується водіям і пішоходам. Якщо на боці світлофора, зверненої до водія, послідовно загоряється "жовтий + зелений", то для водія ця комбінація означає "приготуватися до руху". У той же час для пішохода, який дивиться на бік світлофора, звернену до водія, і бачить цю ж комбінацію, вона означає "приготуватися до зупинки + зупинитися" (відповідно, на його боці світлофора загоряється комбінація "жовтий + червоний"). Таким чином, значення кожної комбінації різна по відношенню до кожного з адресатів (водієві і пішоходу). Якщо пішохід у цій ситуації виконав "команду" світлофора і зупинився, значить, комунікативний акт з боку світлофора був успішним.
Прагматику лінгвістичного знака-пропозиції можна проілюструвати аналогічно. Речення - висловлення - це елемент комунікації, який має суб'єктно-предикатную структуру (тобто підмет і присудок) та інтонаційну оформленість (синтактика) і поєднує в собі функцію номінації (позначення предметів і явищ дійсності - семантика) і комунікативну функцію (власне прагматика). Суб'єктно-предикативна структура одночасно фіксує й акт номінації (позначення), та акт комунікації, оскільки вона перетворює номінацію в повідомлення. Найбільш наочно прагматика речення-висловлювання проявляється у випадку неузгодженості власне номінативну та комунікативної функцій.
Підстави прагматики мови криються в загальному властивості мови, що пронизує всі його сторони, - в "суб'єктивності". При цьому прагматика розглядає широке коло питань:
o в буденній мові - відношення мовця до того, що і як він говорить: істинність, об'єктивність, предположительность мови, її щирість або нещирість, пристосованість до соціального середовища і соціальному положенню слухаючого і т. д.;
o інтерпретація мови слухачем - правдивої, об'єктивної, щирою або, навпаки, помилковою, сумнівної, що вводить в оману;
o художньої мови - ставлення письменника до дійсності і до того, що і як він зображує; ставлення читача до тексту і в кінцевому рахунку до художнього твору в цілому та ін.
Сполучною ланкою в такому широкому наборі питань є, на думку одних учених, центр суб'єктивності мови - категорія суб'єкта, на думку інших - соціальна ситуація і фактор адресата.
Використання інформації в процесі комунікації
Використання інформації.У комунікації інформація призначається одержувачу, який потім її використовує. Інформацію в даному контексті ми розуміємо як комплекс відомостей, необхідних для успішного функціонування комунікативної системи. Згідно точці зору Ф. В. Шаркова соціальна інформація за своїм змістом є сукупністю знань про стан і взаємодії різних інституцій суспільства і впливу свідомості на суспільну практику. Вона включає в себе відомості, відбивають об'єктивну і суб'єктивну соціальну реальність про процеси, мотиви, почуття, настрої, факти, які базуються на інтересах і потребах різних соціальних груп. Потоки інформації, що циркулюють у суспільстві, обслуговують різні соціальні утворення (соціальні інститути, організації, групи та ін). Становлення розвиненої держави неможливо без формування інформатизованого суспільства. Розвинена розподілена комп'ютерна мережа в поєднанні з розвиненою телекомунікаційною інфраструктурою та інформаційними ресурсами відіграє ключову роль у формуванні інформаційного суспільства. Технологічні фактори розвитку глобальної інформаційної інфраструктури, насамперед Інтернет, Інтранет і інші глобальні комп'ютерні мережі та супутникові системи, сьогодні відіграють особливо важливу роль. З'єднання зазначених мереж з аудіовізуальними засобами відкриває нові перспективи.
Важливим фактом в процесі комунікації є взаємодії тексту з аудиторією.
Стосовно до концепції інформації це, з одного боку, проблема інформаційної насиченості тексту, а з іншого - проблема високої інформативності тексту. Від рівня інформаційної насиченості тексту залежить його дійсна інформативність - ступінь переходу потенційної інформації в прийняту і далі переробка її в реальну інформацію.
При складанні тексту необхідно: точно відображати дійсність, чітко уявляти композицію тексту, намагатися зробити текст цінним для аудиторії.
При проходженні цим вимогам реалізується така важлива задача масово-інформаційного процесу, як інформованість аудиторії.
Інформованість - це такий стан свідомості аудиторії, при якому кожен її суб'єкт має в своєму розпорядженні необхідну і достатню інформацію, що дозволяє правильно орієнтуватися у дійсності.
Для прагматичної цінності інформації необхідно знати свою аудиторію і намагатися виконувати наступні вимоги.
1. Текст повинен бути небанальним (містити оригінальні відомості, нову інформацію, відомості, раніше невідомі аудиторії; поглиблювати, систематизувати вже відому інформацію; давати нову інтерпретацію вже наявних даних). Необхідно відзначити, що неефективна не тільки давно відома інформація, але і абсолютно нова. Позбавлена бази раніше накопичених знань, вона не буде сприйнята аудиторією належний чином.
2. Наступна вимога до тексту - його декодируемость, доступність повідомлення для розуміння. При написанні тексту слід враховувати мову аудиторії, рівень її освіченості.
3. Вимога релевантності (від англ. relevant - "доречний, що відноситься до справи") має на увазі цінність, значимість інформації для аудиторії. Властивістю релевантності найбільшою мірою володіють тексти, які відповідають потребам та інтересам аудиторії.
У семантичному плані виділяють чотири структурних компонента або чотири види інформації: дескриптивна (d), прескриптивна (р), валюативная (v) і нормативна (n).
Дескриптивна (descriptio - "опис") - інформація, яка спирається на факти. Описує та представляє аудиторії все багатство навколишнього - належать світові подій, явищ, законів, процесів і людських стосунків, характерів, доль.
Прескриптивна (prescriptio - "розпорядження") - інформація як уявлення про "бажане майбутнє" (подання відомостей, фактів, а тим більше їх осмислення, протікає у світлі соціального ідеалу).
Валюативная (лат. valere - мати сенс, значення, означає) - інформація як оцінка того, що відбувається події, тенденції, що намітилася, або виявилася закономірності. Оцінка може бути висловлена прямо або міститися в самому характері подачі матеріалу.
Нормативна (лат. norma) - інформація, що дає відповідь на питання "що робити" у зв'язку з виразно оціненими фактами життя.
Когнітивна інформація (від лат. cognitio - "пізнання, пізнавання, пізнання") - інформація, яка розпізнається, витягується, інтерпретується і переробляється когнітивної системою живих істот.
Ефективність поведінки живих істот залежить від їх здатності розрізняти (розпізнавати) об'єкти навколишнього середовища і відбуваються в ній події. Для того щоб вижити, вони повинні використовувати видобуту з зовнішнього світу інформацію і відповідним чином її переробляти. Вони отримують її за допомогою органів почуттів, які можуть реагувати на температуру, світло, тиск, електричний струм, силу тяжіння і різні хімічні речовини. Живі істоти здатні розпізнавати безліч вхідних сенсорних сигналів, причому тільки деякі з змін у чутливих клітинах піддаються спеціальній обробці їх когнітивної системи (мозку), стають сприйматися, інтерпретуються як інформація про зовнішній світ і, якщо мова йде про людину, усвідомлюються.
Процес пізнання можна розкласти на ряд етапів, кожний з яких являє собою якусь гіпотетичну одиницю, що включає набір операцій, виконуваних над вхідною інформацією. Ця модель також припускає, що реакція на події є результатом серії таких етапів та операцій (наприклад, кодування інформації, сприйняття, вилучення інформації з пам'яті, формування понять, судження і побудова висловлювання тощо).
Експресивна комунікація - проявляється у вираженні почуттів, емоцій у процесі комунікації через вербальні і невербальні засоби. В залежності від того, який спосіб передачі почуттів і емоцій обраний, експресія може значно посилити або послабити інформаційну функцію комунікації.