Геоекономічна політика України в міжнародному контексті

В останні роки в українській науковій, суспільно-політичній літературі став широко використовуватись термін «геоекономічна політика». Під цим терміном розуміють комплекс дій, спрямованих на налагодження вигідних міжнародних торговельно-коопераційних зв’язків, оптимізацію умов міжнародної економічної інтеграції країни (блоку країн). Термін «геоекономічна політика» походить від теж новітнього поняття «геоекономіка», яке позначає світогосподарський потенціал, оцінюваний у конкретних географічних реаліях та з урахуванням основних полюсів впливу з боку агентів міжнародних економічних відносин.

Не дивно, що визначення геоекономічних пріоритетів для України стало одним з найгостріших питань розвитку держави після здобуття нею незалежності. Взагалі для будь-якої країни необхідною складовою зовнішньої стратегії, а також умовою розв’язання кардинальних проблем розвитку є вироблення національної політики стосовно тих або інших міжнародно-економічних об’єднань та коопераційних, інтеграційних процесів. Але для України визначення форм та обсягів співробітництва, тобто його якісних та кількісних характеристик, є особливо важливим та складним.
Проблема вибору ефективної національної геоекономічної моделі, тобто схеми побудови механізмів співробітництва з іншими країнами, є однією з ключових для динамічного розвитку держав.

Однак вироблення чіткої та послідовної стратегічної лінії, визначення прийнятних тактичних методів розв’язання кардинальних завдань розвитку України істотно ускладнені парадоксальним і небезпечним дисбалансом зовнішніх чинників. Мова йде про суперечність між дедалі більш прозахідним зовнішньополітичним, військово-стратегічним курсом країни та її жорсткою, значною мірою односторонньою економічною залежністю від Росії, взагалі від відносин за східним вектором — із блоком країн СНД.

Про характер української торгівлі в рамках СНД свідчить її структура.

Другий за значенням «вузол залежності» України від СНД — збут товарів. При цьому також кажуть про безальтернативність, але вже в плані неконкурентності вітчизняних товарів на світових ринках.

Очевидною тенденцією формування відкритої економіки України, яка проявилася вже в 90-ті роки та зберігається й надалі, є збільшення питомої ваги та абсолютних обсягів експортно-імпортних операцій з провідними ринковими країнами та державами, які розташовані в різних регіонах світу поза СНД.

Особливе значення для України має торгівля з окремими країнами Євросоюзу. Це пояснюється як суто ринковою логікою (країни ЄС є надзвичайно містким ринком збуту та джерелом функціонально ефективних товарів), необхідністю прив’язки вітчизняної економіки до європейських технологічно-інформаційних мереж, так і геополітичними міркуваннями (в контексті прагнення України максимально інтегруватися до європейського господарського простору та соціально-політичних структур).

Поки не може бути й мови про вироблення якоїсь «остаточної» геоекономічної моделі. Адже, по-перше, негайний перехід до бажаних якісних та кількісних параметрів відносин із зовнішнім світом неможливий, як і нереальна сьогодні, наприклад, реалізація однієї зі стратегічних цілей України — вступ до ЄС. По-друге, навіть самі уявлення про бажані орієнтири змінюються як унаслідок розвитку політичної чи економічної ситуації всередині країни, так і у зв’язку з еволюцією світогосподарської системи, виникненням нових інтеграційних угруповань, динамізмом їхніх підходів до співробітництва.

Специфічний феномен української державності у вигляді різновекторності механізму кооперації із зовнішнім світом, головним змістом якого є намагання забезпечити багатоканальну взаємодію із Заходом в економічній, політичній і військовій сферах за значної економічної та політичної залежності від Росії та інших країн СНД, поки що зберігається як довготривала умова побудови моделі взаємовідносин України із зовнішнім світом. Відтак доречним є пошук ситуативних компромісів при виробленні моделі міжнародної економічної діяльності України.

Разом з тим не все так просто з обраним маневром стосовно зовнішнього оточення України. Обґрунтуванням багатовекторності державної орієнтації України слугує теза про кінець епохи біполярного протистояння та про початок формування багатополюсного світу. Але практика доводить, що ця теза і стосовно процесів економічного блокування, і на військово-стратегічному рівні не є невідпорною.

Україна може зіткнутися із ситуацією, коли вона стане своєрідною буферною зоною між Заходом та Сходом, і реальним змістом «багатовекторності» буде «двовекторність» за порівняно незначної ролі інших напрямів співробітництва та центрів впливу.

На сучасному етапі Україна не зможе розв’язати основні геостратегічні завдання ефективного розвитку відкритої економіки, офіційно заявивши про свою належність тільки до однієї з глобальних, цивілізаційних підсистем.

Перспективна геоекономічна модель повинна охоплювати цілий комплекс географічних векторів і економічних галузей.

Тільки активна та узгоджена в усіх своїх геоекономічних компонентах позиція України як суверенного суб’єкта на міжнародній арені може сприяти розв’язанню актуальних проблем розвитку держави на непростому для неї перехідному етапі.