Індивідуальна робота з теми № 7
«Характеристика видів сучасного державного проектування»
Державне проектування – діяльність по створенню державних проектів. Державне проектування здійснюється у чотирьох напрямках: державне планування, державне прогнозування, державне програмування і державне моделювання.
Аналізуючи роль глави держави у формуванні і функціонуванні державних технологій, слід звернутися до певних історичних прикладів. Так, в Росії до XVI століття існувала адхократична система приказів. Як зазначав з цього приводу доктор філософських наук А. Буровський: “...боярин отримував він царя наказ (рос. приказ) займатися тим-то й тим-то, відати певною частиною державних справ”. Для їх вирішення боярин створював певну канцелярію, яка і отримала назву “приказ”. Вперше прикази
оформилися у бюрократичні канцелярії в період правління царя Василя ІV Івановича. По суті, саме цей період слід вважати початком існування російської бюрократії. Реформи, що проводилися на початку XVIII століття Петром І, який створив систему колегій, та реформи Олександра І початку ХІХ століття, що призвели до появи міністерств, остаточно дозволили державному апарату перейти до бюрократичних технологій. В той час (аграрне та індустріальне суспільство) ці технології мали прогресивне значення, адже закріплювали відповідний порядок функціонування державних органів. Однак вже у другій половині ХХ ст. виявляється обмеженість бюрократії. Це починають розуміти провідні політики Заходу. Так, одним з основних елементів бюрократії є її чітко регламентовані процедури. Більш-менш професійним політикам це не подобалось. Так, стосовно Президента США Г. Трумена відомий американський дослідник Р. Нойштадт писав наступне: “Методи Трумена формально нагадували ейзенхауерівські, але за ефективністю були ближчими до рузвельтовських. В теорії Трумен, подібно Ейзенхауеру, віддавав перевагу прямим лініям та “духу команди”. Але на практиці він орієнтувався скоріше на персоналії, аніж на сфери компетенції; вирішуючи ту чи іншу проблему, він був схильним до імпровізації, а не до жорстких процедур. Працюючи з підлеглими, він не встановлював чітких меж демаркації; а якщо все ж такі були встановлені, їх зазвичай ігнорували”. Загальновідомою є також роль державця у формуванні і функціонуванні диктатури. Так, у 82 р. до н.е. імператор Люцій Корнелій Сула звернувся до сенату Риму з законопроектом, відповідно до якого він проголошувався диктатором на невизначений час з необмеженими повноваженнями. Іншим прикладом є А. Піночет Угарте, який прийшов до влади під час перевороту 1973 року, а в наступному році став Президентом Чилі. У 1980 році на референдумі була затверджена Конституція Чилі, де був розділ “Перехідні положення”. Саме ними було затверджено функціонування диктатури А. Піночета. Зокрема, до неї були включені статті, що дозволяли хунті не тільки здійснювати законодавчу діяльність, оголошувати надзвичайний стан і видавати закони, що роз’яснюють статті Конституції, а й вносити зміни до неї. Сам же А. Піночет отримав право: підписувати закони; видавати декрети з питань, вказаних у Конституції, що мали б силу закону; розпускати палату депутатів один раз протягом терміну повноважень Президента до закінчення терміну повноважень цієї палати; призначати міністрів, губернаторів, алькальдів, командувачів родами військ, карабінерів і майже половину членів сенату. В період формування феодальної держави зародилася і зміцніла така державна технологія, як соціальна ієрархія. На її формування суттєво вплинув той факт, що перші феодальні держави утворювались шляхом завоювання багатих та слабких територій Римської імперії варварами. Невеликі та великі загони варварів йшли територією імперії, захоплюючи міста і села. Завоювавши територію, ватажки варварів були не в змозі управляти нею. Тому вони роздавали частини цієї території (феоди) своїм наближеним. Ці наближені стали управляти феодами, роздаючи їх вже своїм прихильникам. Така ситуація призвела до появи феодальних сходів, де королям підкорялися герцоги і графи, а останнім – барони. При цьому останні вже нічим не були зобов’язані королям. Герцоги, графи, барони, лицарі стали своєрідними чиновниками, які управляли своїми наділами. Як зазначав з цього приводу відомий французький історик М. Блок: “...граф імперії Каролінгів був справжнім чиновником”. Таке поєднання чиновницьких повноважень із соціальним статусом феодалів і вело до появи соціальної ієрархії як однієї з домінуючих державних технологій в період феодалізму. Проте не слід вважати, що соціальна ієрархія пішла в минуле з падінням феодалізму. На нашу думку, така державна технологія дещо відродилася в умовах України часів президентства Л. Кучми. Як відомо, Президент України, згідно з п. 10 статті 106 Конституції, мав право призначати своїх прихильників головами обласних державних адміністрацій, силовими міністрами тощо. Проте голови обласних державних адміністрацій забезпечували призначення вже своїх прихильників головами районних державних адміністрацій. Саме таким чином створювались своєрідні феодальні сходи, які дуже нагадують середньовічні. Голова районної державної адміністрації, вже нічим не зобов’язаний Президенту, підтримував не його лінію, а лінію голови державної адміністрації відповідної області. Щодо адхократії, то зазначена державна технологія дозволяє вирішити найбільш важливі для країни завдання. Так, досить відомим був той факт, що саме створення постановою Державного комітету оборони СРСР від 20 серпня 1945 року Спеціального комітету, на який було покладено “керівництво усіма роботами з використання внутріатомної енергії урану” дозволило створити ядерну зброю СРСР. Це було, насамперед, обумовлено тим, що до Спеціального комітету входили як вчені (наприклад, І. Курчатов, П. Капиця), так і спеціалісти-господарники (М. Вознесенський, Б. Ванников). Призначення ж головою комітетом Л. Берії дозволило залучити до створення атомної бомби й дані радянської розвідки. Після досягнення вказаної мети, на підставі
рішення Президії ЦК КПРС від 26 червня 1953 року, Спеціальний комітет було розформовано. Адхократичну технологію досить вдало використовували глави й демократичних держав. Так, в роки Другої світової війни король Великобританії створив військовий кабінет, якому належала вся повнота влади на період війни. Цей кабінет очолювався прем’єр-міністром і складався з одинадцяти чоловік. Після перемоги у Другій світовій війні військовий кабінет було розформовано. Досить цікавою є роль глави держави у формуванні і функціонуванні такої державної технології, як електронне урядування. Так, 19 липня 1996 р. Президент США Б. Клінтон видав адміністративний указ № 13011 “Федеральні інформаційні технології”. Цим указом, як вже зазначалося вище, глава держави доручив відомствам, органам і організаціям переорієнтувати інформаційні технології та управління ними на пряму підтримку своїх стратегічних завдань. У зв’язку з цим вказані структури повинні були створити посади директорів з питань інформації, що відповідали б за планування, розробку і реалізацію інформаційних систем у своїх відомствах, органах та організаціях. З формуванням постіндустріального суспільства в державне управління прийшла технологія креативних корпорацій. Зокрема, в СРСР креатині корпорації створювалися в рамках конструкторських бюро (зокрема, ОКБ на чолі з творчою особистістю С. Корольовим в 1957 році розпочало радянську космічну еру). В механізмі ж реалізації функцій глави держави тривалий час в СРСР та на пострадянському просторі цю технологію недооцінювали. Однак після перемоги Помаранчевої революції, коли в Україні прийшли до влади нові люди, становище спробували змінити. Це можна прояснити на прикладі створення на місці Адміністрації Президента нового органу – Секретаріату Президента України, на який було покладено завдання здійснити “...організаційне, правове, консультативне, матеріально-технічне та інші види забезпечення виконання главою держави конституційних повноважень”. Відповідним Указом Президента України була затверджена структура Секретаріату. Державним секретарем України (головою Секретаріату) було призначено О. Зінченка, який на одній з прес-конференцій, зокрема, зазначив: “Секретаріат Президента України має стати мозковим центром ініціатив, де обробляється інформація, яка найбільш оптимальним шляхом потрапляє до Президента для прийняття найкращих рішень”. Наявність великої кількості інтелектуалів, які насамперед прагнуть до самореалізації, тягне за собою необхідність керувати їх діяльністю, що є неможливим без відповідної творчої атмосфери. На зміну керівництву підлеглими приходить керівництво творчими процесами, куди втягуються нові творчі та активні люди, тим самим посилюючи та поширюючи цей процес далі. Наявність же творчої атмосфери є однією з основних ознак креативної корпорації. Утім, на жаль, формування Секретаріату Президента на засадах креативної корпорації не відбулося і на сьогодні цей орган (з 2010 року – Адміністрація) є звичайним державним органом, сформованим відповідно до бюрократичних державних технологій. Щодо державного проектування, то й тут роль глави держави безсумнівна. Так, в Індонезії, за ініціативою президента М. Сухарто, були розроблені п’ятирічні плани розвитку – так звані РЕПЕЛІТА. В результаті РЕПЕЛІТА IV (1984–1988 рр.) значно скоротилася чисельність людей, що жили за межами бідності. Таким чином, глава держави реалізує притаманні йому функції не лише за допомогою відповідних організацій (органів, установ чи підприємств), а й запроваджуючи певні державні технології (бюрократію, диктатуру, електронне урядування тощо).