Пісня про незнищенність матері

Забрівши у хащі, закутаний у вітер,

накритий небом і обмотаний піснями

лежу, мов мудрий ліс, під папороті квітом

і стигну, і холону, й твердну в білий камінь.

Рослинних рік підноситься зелена повінь,

годин, комет і листя безперервний лопіт.

Заллє мене потоп, розчавить білим сонцем,

і тіло стане вуглем, з пісні буде попіл.

Прокотяться, як лява, тисячні століття,

де ми жили, ростимуть без наймення пальми,

І вугіль з наших тіл цвістиме чорним квіттям,

задзвонять в моє серце джагани в копальні.

1936

ЄВГЕН МАЛАНЮК

* * *

Стилет чи стилос? — не збагнув.

Двояко Вагаються трагічні терези.

Не кинувши у глиб надійний якор,

Пливу й пливу повз береги краси.

Там дивний ліс зітхає ароматом

І весь дзвенить од гімнів п'яних птиць,

Співа трава, ніким ще не зім'ята,

І вабить сном солодких таємниць,

Там зачарують гіпнотичні кобри

Під пестощі золототілих дів...

А тут — жаха набряклий вітром обрій:

Привабить, зрадить, і віддасть воді.

Та тільки тут веселий галас бою —

Розгоном бур і божевіллям хвиль.

Безмежжя! Зачарований тобою.

Пливу в тебе! В твій п'яний синій хміль!

* * *

Знаю — медом сонця, ой Ладо,

В твоїм древнім тілі — весна.

О моя степова Елладо,

Ти й тепер антично ясна.

А між нами простір — гураганом.

Хоч вдихнуть, хоч узріть тебе де б…

Половецьким хижацьким ханом

Полонив тебе синій степ.

Десь там квітнеш вишневим цвітом,

Десь зітхаєш в веснянім часу,

А мені ти — блакитним містом

В золотім полудневім меду.

А мені ти — фата-моргана

На пісках емігрантських Сахар —

Ти, красо землі несказанна,

Нам немудрим — даремний дар!

Істотне

Діла ростуть у невмолимі черги.

Громадиться цеглинами життя.

Як рух, як пруг, як вічний вир енергій.

Триває й визначається буття.

Співа блакить крізь готику риштовань.

Дзвенить цемент крізь дужу плоть будов.

І все ж таки: в началі було — Слово!

І все ж таки: начальний дух — Любов!

І в серці, і в колекторах моторів

Пульсує і іскрить одне і те ж —

Від хаосу до космосу просторів.

Від атома до голубих безмеж.

Під чужим небом

Чужі: й земля, і небо тут, і люди,

І місяця золотосрібний ріг.

Життя давно, як божевільне, блудить

По манівцях заплутаних доріг.

Десь кревний край кона в останній муці,

Дикун над ним заносить ятаган,

А він скажений біль терпить, як Муцій,

І крапле кров росою з чорних ран.

Чому ж я тут? Куди ж іще заблудить

Безглузда путь і хто остереже?

Чужа земля, чужі похмурі люди —

Й саме життя, здається, вже чуже.

Не треба ні паризьких бруків,

Ні Праги вулиць прастарих:

Все сняться матернії руки,

Стара солома рідних стріх.

Все сниться гук весни і вітер,

Веселий вітер світлих літ.

А тут — молюсь, убогий митар,

Шукаю Твій вогненний слід...

Hi! He знайтиі Ніхто не знає.

Ніхто не чув Твоїх плачів.

Біля всесвітнього Сінаю,

Як завше — золото й мечі.

Десь сіре поле в чорних круках,

Що пророкують: "Кари! Кар!"

А я тут, на чужинних бруках,

Чужий — несу чужий тягар.

А я на полум'ї розлуки

Назавше спалюю роки,

І сниться степ Твій, сняться луки

І на узгір'ях — вітряки.

Там свист херсонського просторуї

Там вітер з кришталевих хвиль!

А тут: в вікні опустиш штору —

І п'єш, самотній, смертний біль.

Несу отут страшний свій іспит

І знаю, що життя мине.

І мати, сидячи на призьбі,

Вже не вичікують мене.

Давно Євгена поминає

За упокій старенький піп,

За весною весна минає

Під запашне зітхання лип.

Все далі висиха Синюха,

Й линя її весела синь,

А вітер заголосить глухо

І пролітає вдалечінь.

Сиріє стріха під дощами,

Вже хата стала нетривка,

І мати слухають ночами

Бронхітне гавкання Бровка.

1924

По яких ще дорогах шукати причинної долі?

Перекотиполем блукати в яких степах?

Вітер грає, веселий, хвилюючись по роздоллю,

Від зруйнованих міст розвіває горілий пах.

Заховала перекупка-пам'ять всі сни глибоко,

Тільки будить горілка на чорнім шляху в корчмі,

Ніби в морок душі, в її цвинтарно-мертвий спокій

Після чарки отрути влітає сонячний чміль.

І ось все забуваю, і все зникає в сутінні.

Зостає лише рівний профіль і зоряний зір,

Та ще заграв глухих за плечима Твоїми тремтіння:

Всі принади Твоєї страшної краси.

1920

Земна Мадонна

Як іонійськая колона.

Рожевіє дівочий сніг.

Ховаючи опуклість лона

В лілеях рук, в лілеях ніг.

Єдина! Не ображу зором —

Двійник Мадонни на землі.

Ось пурпуром Цітери — сором

І на щоках, і на чолі,

І б'ється кров в блакитних венах,

Як птах під вітром весняним.

В яких готичних кантиленах

Навіки виспівати гімн?

Там — Приснодівою — Мадонна,

Тут, на землі, зорієш — ти.

Що в пурпуровій мушлі лона

Ховаєш перлу чистоти.

Василь Симоненко

* * *

Ти знаєш, що ти — людина?

Ти знаєш про це чи ні?

Усмішка твоя — єдина,

Мука твоя — єдина,

Очі твої — одні.

Більше тебе не буде.

Завтра на цій землі

Інші ходитимуть люди,

Інші кохатимуть люди —

Добрі, ласкаві й злі.

Сьогодні усе для тебе —

Озера, гаї, степи.

І жити спішити треба,

Кохати спішити треба —

Гляди ж не проспи!

Бо ти на землі — людина,

І хочеш того чи ні —

Усмішка твоя — єдина,

Мука твоя — єдина,

Очі твої — одні.

1962

* * *

Задивляюсь у твої зіниці

Голубі й тривожні, ніби рань.

Крешуть з них червоні блискавиці

Революцій, бунтів і повстань.

Україно! Ти для мене диво!

І нехай пливе за роком рік,

Буду, мамо горда і вродлива,

З тебе дивуватися повік...

Одійдіте, недруги лукаві!

Друзі, зачекайте на путі!

Маю я святе синівське право

З матір'ю побуть на самоті.

Рідко, нене, згадують про тебе,

Дні занадто куці та малі,

Ще не всі чорти живуть на небі,

Ходить їх до біса на землі.

Бачиш, з ними щогодини б'юся,

Чуєш — битви споконвічний грюк!

Як же я без друзів обійдуся,

Без лобів їх, без очей і рук?

Україно, ти моя молитва,

Ти моя розпука вікова...

Гримотить над світом люта битва

За твоє життя, твої права.

Ради тебе перли в душу сію,

Ради тебе мислю і творю...

Хай мовчать Америки й Росії,

Коли я з тобою говорю.

Хай палають хмари бурякові,

Хай сичать обращи — все одно

Я проллюся крапелькою крові

На твоє священне знамено.

Дмитро Павличко

Два кольори

Як я малим збирався навесні

Піти у світ незнаними шляхами,

Сорочку мати вишила мені

Червоними і чорними нитками.

Два кольори мої, два кольори,

Оба на полотні, в душі моїй оба,

Два кольори мої, два кольори:

Червоне — то любов, а чорне — то журба.

Мене водило в безвісті життя,

Та я вертався на свої пороги,

Переплелись, як мамине шиття,

Мої сумні і радісні дороги.

Два кольори мої, два кольори,

Оба на полотні, в душі моїй оба,

Два кольори мої, два кольори:

Червоне — то любов, а чорне — то журба.

Мені війнула в очі сивина,

Та я нічого не везу додому,

Лиш горточок старого полотна

І вишите моє життя на ньому.

Два кольори мої, два кольори,

Оба на полотні, в душі моїй оба,

Два кольори мої, два кольори:

Червоне — то любов, а чорне — то журба.

Ліна Костенко

* * *

Страшні слова, коли вони мовчать,

коли вони зненацька причаїлись,

коли не знаєш, з чого їх почать,

бо всі слова були уже чиїмись.

Хтось ними плакав, мучивсь, болів,

із них почав і ними ж і завершив.

Людей мільярди і мільярди слів,

а ти їх маєш вимовити вперше!

Все повторялось: і краса, й потворність.

Усе було: асфальти й спориші.

Поезія - це завжди неповторність,

якийсь безсмертний дотик до душі.

Маруся Чурай (уривок)

Я, може, божевільним тут здаюся.

Ми з вами люди різного коша.

Ця дівчина не просто так, Маруся.

Це - голос наш. Це - пісня. Це - душа!

Коли в похід виходила батава, -

її піснями плакала Полтава..

Що нам було потрібно на війні?

Шаблі, знамена і її пісні.

Звитяги наші, муки і руїни

безсмертні будуть у її словах.

Вона ж була як голос України,

що клекотів у наших корогвах!

А ви тепер шукаєте їй кару.

Вона ж стоїть німа од самоти.

Людей такого рідкісного дару

хоч трохи, люди, треба берегти!

Важкий закон. І я його не зрушу.

До цього болю що іще додам?

Вона піснями виспівала душу.

Вона пісні ці залишає нам.

Ще тільки вирок - і скінчиться справа.

І славний рід скінчиться - Чураї.

А як тоді співатиме Полтава?

Чи сльози не душитимуть її?

Драч Іван

Балада про соняшник

В соняшника були руки і ноги,
Було тіло, шорстке і зелене.
Він бігав наввипередки з вітром,
Він вилазив на грушу,
і рвав у пазуху гнилиці,
І купався коло млина, і лежав у піску,
І стріляв горобців з рогатки.
Він стрибав на одній нозі,
Щоб вилити з вуха воду,
І раптом побачив сонце,
Красиве засмагле сонце,-
В золотих переливах кучерів,
У червоній сорочці навипуск,
Що їхало на велосипеді,
Обминаючи хмари на небі...
І застиг він на роки й століття
В золотому німому захопленні:
— Дайте покататися, дядьку!
А ні, то візьміть хоч на раму.
Дядьку, хіба вам шкода?!

Поезіє, сонце моє оранжеве!
Щомиті якийсь хлопчисько

Відкриває тебе для себе,
Щоб стати навіки соняшником.

Микола Вінграновський

* * *

Сеньйорито акаціє, добрий вечір.

Я забув, що забув був вас,

Але осінь зійшла по плечі,

Осінь, ви і осінній час,

Коли стало любити важче,

І солодше любити знов…

Сеньйорито, колюче щастя,

Хто воно за таке любов?

Вже б, здавалося, відболіло,

Прогоріло у тім вогні,

Ступцювало і душу й тіло,

Вже б, здалося, нащо мені?

У годину суху та вологу

Відходились усі мости

І сказав я — вже слава богу,

І, нарешті, перехрестивсь —

Коли ж — здрастуйте, добрий вечір.

Ви з якої дороги, пожежо моя?..

Сеньйорито, вогонь по плечі —

Осінь, ви і осінній я…

1956

Олійник Борис

Пісня про матір

Посіяла людям

літа свої, літечка житом,

Прибрала планету,

послала стежкам споришу,

Навчила дітей,

як на світі по совісті жити,

Зітхнула полегко —

і тихо пішла за межу.

— Куди ж це ви, мамо?! —

сполохано кинулись діти,

— Куди ви, бабусю? —

онуки біжать до воріт.

— Та я недалечко...

де сонце лягає спочити.

Пора мені, діти...

А ви вже без мене ростіть.

— Та як же без вас ми?..

Та що ви намислили, мамо?

— А хто нас, бабусю,

у сон поведе по казках?

— А я вам лишаю

всі райдуги із журавлями,

І срібло на травах,

і золото на колосках.

— Не треба нам райдуг,

не треба нам срібла і злота,

Аби тільки ви

нас чекали завжди край воріт.

Та ми ж переробим

усю вашу вічну роботу,-

Лишайтесь, матусю.

Навіки лишайтесь. Не йдіть.

Вона посміхнулась,

красива і сива, як доля,

Махнула рукою —

злетіли увись рушники.

"Лишайтесь щасливі",-

і стала замисленим полем

На цілу планету,

на всі покоління й віки.

Ірина Жиленко

* * *

І світла алея

веде до стрімкої води.

Скажи мені, де я?

І звідки ця легкість ходи?

Засипаний квітом будиночка сонячний дах.

С кажи мені, звідки в мені ця сліпуча вода?

І вибухи світла, і сонячний, радісний звір?

Засипаний квітом

маленький будинок і двір.

Гроза відкотилась...

І змиті дощем на зорі,

в мені засвітились

акацій стрункі ліхтарі.

І світла алея...

І пляж, і старенький причал.

Скажи мені, де я?

І звідки ця спрага почать

спочатку? Розкрити

вікно в пломеніючий сад.

І в чистому зшитку

найперший свій вірш написать.

Василь Стус

* * *

Як добре те, що смерті не боюсь я

і не питаю, чи тяжкий мій хрест.

Що вам, богове, низько не клонюся

в передчутті недовідомих верств.

Що жив-любив і не набрався скверни,

ненависті, прокльону, каяття.

Народе мій, до тебе я ще верну,

і в смерті обернуся до життя

своїм стражденним і незлим обличчям,

як син, тобі доземно поклонюсь

і чесно гляну в чесні твої вічі,

і чесними сльозами обіллюсь.

Так хочеться пожити хоч годинку,

коли моя розів'ється біда.

Хай прийдуть в гості Леся Українка,

Франко, Шевченко і Сковорода.

Та вже! Мовчи! Заблуканий у пущі,

уже не ремствуй, позирай у глиб,

у суще, що розпукнеться в грядуще

і ружею заквітне коло шиб.