Тема: Художнє відтворення проблеми українізації у комедії «Мина Мазайло» Миколи Куліша
Про комедію “Мина Мазайло” відомий літературознавець Юрій Шерех писав: “Український театр дістав свою найкращу комедію, може, свою єдину комедію, якщо властивістю комедії вважати легкість, грайливість, ритмічність, грацію на гіід-ложжі глибокого, але тільки натякненого змісту. У цих словах — висока оцінка художніх принад твору.
Сучасні дослідники визначають комедію «Мина Мазайло» як політичну. Адже політичний підтекст закладений уже в сюжеті. У комедії йдеться про дрібного службовця Донвугілля Мину Мазайла, який вважає, що завадою його успіхові в кар’єрі і приватному житті було українське прізвище. Тому він хоче змінити його на російське. Цю ідею підтримують дружина Мини, родичка з Курська тьотя Мотя, донька Рина (повне ім’я Мокрина). Не сприймають її син Мокій і дядько Тарас. Коли врешті-решт новітній Мартин Боруля став Миною Мазєніним, він із жахом дізнався з газети, що за “систематичний і зловмисний опір українізації службовця М. М. Мазайла-Мазєніна” звільнено з посади. Нищівна сатира Куліша спрямована насамперед проти почуття меншовартості самого Мини Мазайла — “малороса”, українського міщанина, що пнеться в росіяни, як Мартин Боруля у дворянство: “Серцем передчуваю, що українізація — це спосіб робити з мене провінціала, другосортного службовця і не давати мені ходу на вищі посади”.
Викриває драматург і російських шовіністів, які стають на наступальні позиції щодо української самобутності. Вони представлені тьотею Мотею Розторгуєвою з Курська і вчителькою правильної вимови Бароновою-Козино. Бувала в бувальцях тьотя Мотя у всіх “доказах” покликається на класику: “Єтого не может бить, потому что єтого не может бить ішїда”(перекручений вислів з валуєвського циркуляра 1863 р.). Є й інший аргумент: “Та в “Днях Турбіних” Альоша, ти знаєш, як про українізацію сказав: все це туман, чорний туман, каже, і все це минеться І я вірю, що все оце минеться Зостанеться єдина, неподільна”.
Глибокий аналіз тогочасної дійсності у комедії Куліша вражає. На тлі подальших подій зовсім не смішно звучать слова, сказані дядьком Тарасом: їхня українізація — це спосіб виявити всіх нас, українців, а тоді знищити разом, щоб і духу не було… Попереджаю!”
На підставі художніх властивостей комедії Лесь Танюк визначив її як філологічний водевіль, який збудовано на співставленні української та російської мов. Саме ця двомовність є естетичним ключем твору. Яскравим зразком таких “філологічних” засобів комічного є урок правильної вимови: “— Пахнет сеном над лугами…
Баронова-Козино трошки захвилювалась:
Прононс! Прононс! Не над лу-гами, а над луґамі!
Не га, а ґа…
Мазайло:
Над лу-гами….
Над лу-ґа-га!
Над лу-га-га! -Ґа!
Ґа!”
А в сусідній кімнаті син Мокій навчає вродливу Улю Розсоху навпаки — переборювати російський акцент при читанні українською мовою. Уля:
Під хорою над криницею хорювали брат з сестрицею…”
Сюжет твору насичений розмовами на філологічні теми, здебільшого мовні. Приміром, з діалогу двох подруг, Улі та Рини, дізнаємося, що Мокій колись порівняв гарні очі подруги сестри з двома вечірніми озерцями в степу. Проте Уля, відзначаючи поетичність такого виразу, мріє про шлюб з людиною, яка щоліта возила б Ті відпочивати до Криму: “А там не два озерця — море! Два моря! Чорне й Каспійське!” Перед нами — дві життєві позиції, поезія і проза життя. Це перші експозиційні штрихи до стосунків Мокія та Улі, які й надалі розвиватимуться під знаком “укрмова”. Молодий Мазайло переконує дівчину, що, оскільки у неї і прізвище українське, й індекси, тобто антропологічні дані, українські, {очі, рот, стан — все чисто українське), їй конче необхідно оволодіти рідною мовою. І наполегливий хлопець домагається свого. Міщаночка Уля, яка, соромлячись прізвища Розсоха, називає себе Розсохиною, стає ревним оборонцем української мови (варто зазначити обігрування прізвищ як вдалий комедійний засіб драматурга): “Уля:
— І знаєш, “дружина”—це краще, як “жінка” або “супруга”,бо “жінка” — то означає “рождоющая” “супруга”‘ж по-вкраїнському — “пара волів”, а “дружина”… Ось послухай:рекомендую — моя дружина, або: моя ти дружинонько”.
Сюжетна лінія Мокій — Уля багата подібними міркуваннями. Але своєї гостроти й виразності “філологічний” конфлікт досягає у стосунках Мокія і батька. Під час “диспуту” до них приєднуються тьотя Мотя, дядько Тарас, комсомольці, і кожен з них має свою власну позицію щодо українізації чи русифікації. Незважаючи на різноманітність думок, перед нами постає узагальнений образ обивателя в його безглуздій войовничості, нікчемності та поверховості. Забуваються національне коріння, національні традиції, зраджуються рідна мова, культура. Натомість з’являються теорії про всесвітню трудову комуну, в якій прізвища замінять номери: “наприклад: товариш нумер 35—51 або ж «поміж вільних безкласових людей поведуться зовсім інші, нові прізвища». Так мислить і живе радянська людина. Драматург засобами шаржу та гротеску висміює новітніх “міщан у дворянстві”.