Легітимність політичної влади
Проблема легітимності прямо пов’язана з третьою опозицією -"панування-підкорення" - яка постає центральною ланкою структури владних взаємин, відтворюючи та підтримуючи порядок у суспільстві. На думку М.Вебера "панування" - вужче, ніж "влада", поняття, що передбачає відносини, за яких наказ з боку одних людей зустріне покору, тобто визнання та виконання, з боку інших згідно з домінуючими в даній культурі цінностями й стереотипами. Останні відтворюються в "ідеальних типах" панування - традиційному, легальному та харизматичному - які в реальному житті переплітаються з певною перевагою одного з них, легітимуючись людьми як соціально значущий і необхідний спосіб взаємодії. Термін «легітимність» походить від латинского legitimus, що означає відповідний до закону, правомірний, належний, правильний. М.Вебер вживав його для того, щоб відрізняти владу, яка відповідає формальним законам, юридичним нормам права, тобто законна (легальна) від тієї, яка є дійсно значущою для людей, що і виявляється в їх поведінці щодо неї. Легітимність, таким чином, постає як позитивна оцінка, прийняття населенням влади, визнання за нею права управляти і згоди громадян їй підпорядковуватися. Зазначимо, що державна влада не може спиратися лише на силу тих, хто керує. Цьому повинна передувати ще й згода коритися їй. Саме орієнтація на суспільну думку відбивається у визначенні легітимності американського політолога С.М.Ліпсета, який характеризує її як здатність системи породжувати й підтримувати серед людей упевненість у тому, що існуючі політичні інститути є найбільш прийнятними для них. Схвалення існуючого порядку є свідченням його узгодженості з пануючим у суспільстві баченням образу правомірного, справедливого політичного ладу.
Як свідчить аналіз політичних відносин, які виникають у різних країнах і на різних історичних етапах, існує досить відмінне підгрунтя легітимації, що дає можливість виокремити типи легітимності. Класичною вважається класифікація М.Вебера, який виділяє відповідно до панування типи легітимності: традиційний, харизматичний, легальний (раціонально-правовий). Традиційне панування виправдовується авторитетом звичаїв, освячених одвічною значущістю та звичною орієнтацією на їх дотримання; харизматичне грунтується на авторитеті особистості, якій приписують унікальні якості; легальне базується на визнанні раціонально створених правил, які регулюють відносини управління та підпорядкування.
У цій класифікації, однак, відсутнє чітке розмежування між двома об'єктами легітимації:
1) влади осіб, що складають правлячу групу;
2) політичного режиму та інститутів політичної системи.
Це розмежування обгрунтував американський політолог Д.Істон, який вказує на три джерела підтримки влади: головні ідеологічні принципи; прихильність щодо структур і норм режиму; відданість владі у зв'язку з позитивною оцінкою особистісних рис людей, які її репрезентують. Зазначеним джерелам відповідають три типи легітимності владних інститутів: ідеологічна (спирається на цінності й принципи, які сповідує влада), структурна (витікає з упевненості в цінності інститутів політичної влади й норм режиму) та особистісна (відображається в моральному схваленні осіб, які виконують власні ролі в межах інститутів влади). У стабільних політичних системах, як правило, ці різновиди легітимності взаємопосилюють один одного.
Сучасну типологію легітимності пропонує англійський учений Д.Хелд., виділяючи сім її типів :
1) згода під загрозою насильства;
2) легітимність як традиція;
3) згода внаслідок апатії;
4) прагматичне підпорядкування (підтримка заради особистої користі);
5) інструментальна згода (тому що режим може слугувати інструментом реалізації ідеї загального добробуту);
6) нормативна згода;
7) ідеальна нормативна згода.
Д.Хелд лише останні два типи розглядає як індикатори справжньої легітимності. Разом з тим дослідник підкреслює, що нормативна та ідеальна нормативна згода зустрічаються надзвичайно рідко, а ідеальна згода - швидше продукт уяви, ніж реальний стан суспільства. Тому найтиповішою, на його думку, є комбінація різних варіантів легітимності.
Кожен із вказаних типів відтворює багатогранність процесу легітимації, коли на різних історичних етапах можуть поєднуватися різні її складові. Проте для демократичного суспільства домінуючими, навіть за умови невизнання окремих законів, виступають упевненість в моральній цінності інститутів влади та ідеалів, норм, принципів політичного режиму, системи в цілому, тоді як в умовах перехідного суспільства перевагу можуть мати традиційна, ідеологічна та особистісна легітимація.
Досить часто легітимність плутають з легальністю (законністю). Однак якщо легальність означає дію влади в межах нею ж встановлених норм, то легітимність – це її відповідність існуючій у суспільстві системі цінностей і пріоритетів, що робить владу прийнятною для людей, уможливлює згоду підкорятися їй. Законна влада, тобто така, що відповідає нормам права, може бути нелегітимною або відчувати дефіцит легітимації, якщо її дії виходять за межі суспільної злагоди. Останнє відчутне в умовах зміни політичної системи.
Влада в Україні
Крах комуністичних режимів у країнах Центральної і Східної Європи та в СРСР небезпідставно пов’язують із кризою легітимності як наслідку неузгодженості цілей і цінностей з уявленнями більшості громадян про необхідні форми й засоби політичного регулювання, норми справедливого правління та інші цінності масової свідомості. Однак не менш гостро проблема легітимації влади в Україні постала в період трансформації. Адже незалежність не спричинила зміни політичної еліти, а отже, і характеристики української влади. Легалізація шляхом виборів незначною мірою пом'якшила проблему, оскільки, узаконивши своє право на керівництво державою, еліта була покликана забезпечувати легітимність за допомогою економічних і соціальних успіхів, які протягом 90-х рр. ХХ ст. не спостерігалися. Натомість стала очевидною її орієнтація на самозбагачення і концентрацію власності в своїх руках, чому сприяли ініційовані нею процеси приватизації та формування ринкових відносин. Внаслідок їх номенклатурності і непрозорості відбулася взаємна конвертація влади і власності, монополізація суспільних ресурсів та творення панівного класу на олігархічно-кланових засадах. Останній, за влучним висловом П.Бурдьє, живе з політики, але не задля неї, а отже дуже вибірково реагує на впливи зубожілого населення, яке до того ж часто схильне до відтворення якостей "середнього українця", і намагається долати їх силовими інструментами з використанням відповідних інститутів. У свою чергу, значна кількість інституційних форм, прямим призначенням яких є відтворення й захист інтересів різних прошарків суспільства, не виконують зазначених функцій, орієнтуючись швидше на позицію владної еліти, що тримає їх під контролем.
Показово, що у більшості тих, хто отримав мандат на здійснення влади, практично відсутнє прагнення викликати і підтримувати легітимацію знизу у вигляді поваги й визнання. Тим самим влада не набуває авторитету з боку виборців і не формує у них переконаності в особливій значущості та правильності своїх дій, непрямим підтвердженням чого є показники рівня довіри до неї, які щодо її інституцій зазвичай не перевищують 10% за 50% і більше відсотків недовіри. Більш прийнятними для державної еліти є технології самолегітимації, серед яких соціолог С.Макеєв виділяє такі: демонстрація відданості (ідеї незалежності й суверенітету); культивування переконаності у відсутності авторитетної альтернативи, своєрідного політичного варіанту "іншого не дано"; апелювання до авторитету науки й мистецтва; призвичаєння до відносин "патрон-клієнт" на всіх рівнях ієрархії влади, особливо щодо фігури та інституту президента. Застосування згаданих технологій розгортається в медіа-просторі, де газети, радіо і телебачення виступають головними оформлювачами і організаторами символічно-знакових систем, покликаних забезпечувати виробництво політичного продукту під назвою легітимність.
Таким чином, хоча формальним джерелом влади в Україні задекларовано народ, реальним її носієм постають бюрократія, чиновництво й функціонери апарату управління могутньої системи виконавчої влади, а також різні угруповання правлячої еліти, між якими розподіляються "сфери" владних повноважень та "зони" контролю над ресурсами. Разом з тим з них практично виключений соціум, його різні групи і прошарки, що мають свої "зони впливу та інтересів" і через канали зворотнього звязку, систему представництва та інші форми демократичного волевиявлення здатні здійснювати власний вплив на владу.
Підставою для подальшої еволюції влади, а отже, і підвалин її легітимності, залишається досить широка підтримка в суспільстві ідеї демократії як політичного устрою, зміцнення якого вимагає використання тих механізмів легітимації, що засвідчили свою ефективність:
- формування демократичної ідеології розвитку українського суспільства як підстави його консолідації та збільшення кредиту довіри громадян до влади;
- зміцнення інституційних форм і структур представницької демократії поряд з розширенням залученності громадян у політичні процеси, розвитком форм їх впливу на владу, механізмів відповідальності останньої перед ними;
- впровадження конституційного патріотизму як стрижневого принципу владних взаємин і механізму повсякденної політичної практики;
- спрямування політичної волі еліти за рахунок її оновлення на реалізацію стратегії демократизації, неможливої без справжніх демократів, особливо в структурах вищої державної влади;
- підвищення економічної ефективності режиму, від чого прямо залежить його легітимність. Р.Інглехарт небезпідставно пов’язує можливість зміцнення демократії з двома головними факторами
- міжособовою довірою та задоволенням населення життям, що пов’язано з рівнем економічного розвитку країни. Останній, однак, сам собою демократії не гарантує і сприяє її усталенню лише тоді, коли супроводжується відповідними змінами в соціальній структурі та політичній культурі як культурі громадянськості;
- інтеграція України в європейське інституційне й соціокультурне
середовище, активне засвоєння його демократичного досвіду, що також є впливовим чинником легітимаційного процесу.
Тема 10. ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО ТА ПРАВОВА ДЕРЖАВА