Граматика. Граматичне значення

⇐ Назад

Коло явищ, які входять до граматики, по-різному окреслюються вченими. Одні вважають, що сюди належать лише граматика слова і граматика речення, інші — словотвір, а треті, як, наприклад, деякі представники

Граматична система мови

Празької лінгвістичної школи, дуже широко трактують граматику, включаючи до неї все в мові, за винятком фонологічної системи [Матезиус 1965: 128].

Граматика належить до знакового рівня, або, за термінологією А. Мартіне, до сфери першого мовного членування, а фонологія — до незнакового рівня, або до сфери другого мовного членування. Водночас треба мати на увазі, що граматика має справу з абстракціями різних відношень (у поєднаннях слів, у будові речення) та узагальненим вираженням ситуацій (між суб'єктом і дією, дією та об'єктом тощо).

Найважливішим і вихідним для граматики є поняття граматичного значення (за іншою термінологією — грамеми).

Граматичне значення — узагальнене, абстрактне значення, властиве цілому ряду слів, словоформ, синтаксичним конструкціям, яке має в мові своє регулярне й стандартне вираження.

Іншими словами, це формально виражене значення. У морфології — це значення предметності, проце-суальності, ознаки тощо як обов'язкові атрибути певних частин мови (в цьому разі — іменників, дієслів, прикметників), а також більш конкретні значення слів і словоформ (значення часу, особи, числа, роду, відмінка тощо). У синтаксисі — це значення предикативності, суб'єкта, об'єкта, кваліфікатора, обставинне, семантика темо-рематичних відношень у простому реченні і відношень між предикативними одиницями в складному реченні,

На відміну від лексичного граматичне значення характеризується такими ознаками:

1) вищим ступенем абстракції. Граматику можна порівняти з геометрією, яка вивчає не конкретні предмети, а тільки їх просторові параметри — довжину, висоту, ширину. Так, цегла для геометрії — це лише паралелепіпед. Для граматики стіл, будинок, місто — всього лише предмети. Різні слова будинку, великого, цього, п'ятого об'єднані спільним граматичним значенням родового відмінка, яке не пов'язане з конкретним лексичним значенням цих слів. Лексичне значення індивідуальне (кожне слово має тільки йому притаманне лексичне значення), тоді як граматичне значення загальне, спільне для цілих груп і класів слів;

2) необов'язковою співвіднесеністю з позамовним референтом. Чимало граматичних значень має тільки

Теорія мови

внутрішньомовну природу. Так, наприклад, не доводиться шукати в позамовній дійсності пояснення, чому ставок, водойма та озеро мають різне родове значення (відповідно чоловічого, жіночого і середнього роду), хоча всі вони позначають природні або штучні заглибини, заповнені водою. Про необов'язкову співвіднесеність граматичного значення з позамовним референтом свідчить невідповідність родових показників слів, що позначають одні й ті самі референти, в різних мовах. Так, укр. дах чоловічого роду, нім. сіаз ВасЬ, середнього, укр. степ, Сибір, посуд чоловічого роду, рос. степь, Сибирь, посуда — жіночого, укр. виделка — жіночого роду, білор. відзлец — чоловічого, укр. проблема жіночого роду, польськ. ргоЬІет — чоловічого. Одну й ту ж ситуацію можна описати різними синтаксичними способами, тобто користуючись різними синтаксичними значеннями. Так, зокрема, одна й та сама подія в реченнях Учні виконують пісню і Пісня виконується учнями передається граматичними значеннями активності (у першому випадку) і пасивності (у другому випадку). Рос. крестьянин, що має значення однини, в пушкінському тексті Зима, крестьянин, торжествуя, на дровнях обновляет путь передає множинність предметів; пор. ще укр. привезли цеглу, у ставку водиться риба; 3) регулярністю свого вираження. Кожне граматичне значення має обмежений набір засобів свого вираження. Так, зокрема, значення доконаного виду однократної дії виражається за допомогою суфікса -ну-(стукнути, крикнути), значення давального відмінка іменників за допомогою закінчень -у (-ові), -і (батьку (-ові), матері, дорозі, теляті). І хоч одне граматичне значення може виражатися різними морфемами чи іншими формальними показниками і, навпаки, різні граматичні значення можуть виражатися однією морфемою (наприклад, у словоформах мама, сина, жита, де флексія -а виражає називний відмінок однини, родовий відмінок однини і називний відмінок множини), однак список таких морфем є строго фіксованим і кількісно незначним. Саме цим пояснюється те, що на відміну від лексичних значень, які є відносно вільними (у потребі сказати про сильний вітер зі снігом можна вибрати одне з таких слів, як завірюха, віхола, хуртовина, хуга, хуговій, сніговій, сніговиця, сніговійниця, сніжниця, завія, хурделиця, хуртеча, хурдига, метелиця), граматичні значення не вибирають, оскільки вони є задани-

Граматична система мови

ми: коли ви вже вибрали слово сніговій, то в родовому відмінку змушені вжити флексію -у (графічно -ю, де кінцевий основи ] і закінчення -у передаються однією буквою);

4) обов'язковістю. Ця ознака пов'язана з попередньою. Якщо лексичні значення є необов'язковими і залежать від наміру і смаків мовця, то граматичні від цього не залежать. Це ті значення, без яких не можна вживати певний клас слів. Якщо ви вживаєте іменник, то не можете уникнути значень числа, роду, відмінка, бо будь-який іменник завжди має в собі ці значення. Обов'язковість вираження граматичних значень є універсальним, незалежним від типу мови критерієм визначення граматичних явищ.

Усі граматичні значення можна поділити на три типи: а) ті, що виражають відношення явищ дійсності; б) ті, що виражають відношення людини до тих явищ; в) ті, які не пов'язані зі світом речей і явищами людської свідомості, а зумовлені внутрішньомовними відношеннями. До першого типу належать значення числа (зошит — зошити, пишу — пишемо), роду, коли йдеться про розрізнення статі (робітник — робітниця, викладач — викладачка) тощо. До другого типу відносять граматичні значення модальності (ствердження, заперечення, наказовість, умовність, запитання, відповідь, окличність, волевиявлення). До третього типу належать значення роду, числа та відмінка прикметників, що зумовлені відповідним значенням іменника, з яким вони узгоджуються.

Проте не буде помилковим і твердження, що між лексичним і граматичним значеннями немає якоїсь прірви. Одне й те ж значення в одній із мов може бути граматичним, а в іншій — лексичним. Так, зокрема, в германських, романських та деяких інших мовах є граматична категорія означеності і неозначеності, що відповідно вказує на повністю визначений, відомий предмет, і один із багатьох, не відомий слухачеві та й мовцеві предмет. Виражається ця категорія означеними і неозначеними артиклями: нім. йег, Діє, баз і еіп, еіпе, еіп, фр. Іе, Іа і ип, ипе, англ. іНе і а. Те, що в названих мовах виражається граматично, в українській мові, як і в усіх інших слов'янських, крім болгарської та македонської, передається лексично: цей чоловік, моя бабуся і якийсь чоловік, одна бабуся. Непоодинокі випадки, коли в одній і тій же мові ті самі значення в одних випадках виражаються граматично, в інших — лексично.

Теорія мови

Так, в англійській мові значення претериту в дієсловах виражається за допомогою закінчення -есі, а значення вищого і найвищого ступенів порівняння прикметників і прислівників за допомогою слів ступеня тоге і тозі або суфіксів, однак у дієслові іо Ье і в прикметнику та прислівнику Ьасі вони виражаються лексично (/ ат — / юаз, Ьасі — юогзе). Те саме маємо в українській видовій парі брати — взяти (в інших випадках доконаний і недоконаний вид виражаються граматично за допомогою спеціальних префіксів і суфіксів: писати — написати, грюкати — грюкнути тощо). У слов'янських мовах часові значення також мають двояке вираження (Я йшов додому, Іду я вчорадодому; Я підудодому, Завтраіду я додому). Хисткість меж між лексичним і граматичним значеннями засвідчують також явища граматикалізації лексичних явищ (укр. читатиму, що утворене з читати йму) і лексикалізації граматичних (прислівники внизу з в + низу, кругом із форми орудного відмінка іменника круг).

Кожен спосіб вираження значень має свої переваги і недоліки. При лексичному вираженні маємо синтагматичну зручність, якої досягнуто внаслідок нероз-членованого вираження лексичного і граматичного значень (скорочення і спрощення тексту), але парадигматичну незручність (збільшення числа лексичних одиниць, тобто ускладнення коду). При граматичному вираженні — все навпаки. Закон мовної економії, однак, рідко допускає перший варіант.

Граматичні значення не існують ізольовано. Кожне з них входить до пов'язаних із ним і протиставлених йому значень. Іншими словами, граматичні значення є членами певних парадигм, які, як правило, формують граматичні категорії.

Граматичні категорії

У мовознавстві ще немає єдиного загальноприйнятого трактування граматичної категорії. Одні вчені інтерпретують граматичну категорію дуже широко, відносячи до неї всі групи граматичних одноманітностей, однаковостей. Так, О. О. Потебня категоріями називав іменник, дієслово, час, число, особу, орудний відмінок. Чеський мовознавець Мілош Докуліл граматичними категоріями називає іменник, істоту, підмет, підрядне

Граматична система мови

речення тощо. Мабуть, тут словосполучення граматична категорія не претендує на термін, як не претендують на терміни у деяких працях поняття рівня, структури, системи і поля. Однак є випадки широкого трактування граматичної категорії і в термінологічному значенні. Так, зокрема, Б. М. Головін усі граматичні категорії класифікує на категорії слів, куди відносить частини мови, категорії словесних форм (час, рід, відмінок, число і т. ін.), категорії словесних позицій (члени речення) і категорії словесних конструкцій (речення). Очевидно, таке широке застосування терміна граматична категорія, де під ним розуміється будь-яка «єдність граматичного значення і формальних засобів його вираження» [Березин, Головин 1979: 180],не є коректним. Частина мови не є родовим поняттям до часу, способу, відмінка тощо. Це явища різного роду.

Інше трактування граматичної категорії запропонував Д. А. Штелінг. Граматичну категорію він визначає як «відношення, виражене в граматичній будові мови через протиставлення двох (і не більше) взаємо-виключних за значенням рядів (або груп) форм: це єдність взаємовиключних протилежностей» [Штелинг 1959: 56]. Таке тлумачення граматичної категорії набуває все більшого поширення і нині, по суті, домінує в лінгвістиці.

Граматична категорія — система протиставлених одна одній граматичних величин, тобто граматичних форм з однорідним значенням.

Так, граматичними категоріями можна вважати категорії числа, виду, бо в межах категорії числа виділяють протиставлені граматичні значення однини і множини, а в межах категорії виду — значення доко-наності і недоконаності дії і кожне з цих значень має формальне вираження (закінчення однини і множини, суфікси, що виражають недоконаність, та суфікси і префікси, які виражають доконаність): стіл — столи, берег — береги, корова — корови, весна — весни; робити — зробити, стукати — стукнути. Отже, за цією теорією, поза протиставленням граматичні категорії не можуть існувати. Крім того, граматична категорія обов'язково повинна мати формальне вира-*кєння.

Щодо першої ознаки граматичної категорії (протиставлення) закономірно може виникнути запитання,

Теорія мови

як бути з категорією відмінка, яких у мовах буває не тільки два, а й чотири, шість, сім і навіть двадцять один, або як інтерпретувати число в тих мовах, де їх три (однина, двоїна, множина), чи час, який має також три форми (теперішній, минулий і майбутній) та інші подібні випадки. Саме це є головним аргументом противників опозиційного трактування граматичної категорії. Однак відомо, що будь-яку кількість протиставлених членів можна звести до двох (до бінарної прива-тивної опозиції), як, наприклад, прямий відмінок — непрямі відмінки, дійсний спосіб — недійсний спосіб, чоловічий рід — нечоловічий рід, перша особа — інші особи тощо.

Що ж стосується другої обов'язкової ознаки граматичної категорії — формального вираження, то вона дуже важлива, бо саме наявність чи відсутність формального вираження є основним критерієм розрізнення граматичних і поняттєвих категорій. Так, наприклад, поняттєва категорія статі притаманна всім мовцям незалежно від того, якою мовою вони спілкуються: усі розрізняють чоловічу і жіночу стать. Таке розрізнення спирається на позамовну дійсність, тому поняттєві категорії є інтернаціональними, універсальними. На відміну від поняттєвої категорії статі граматична категорія роду є тільки в тих мовах, де вона має формальне вираження: слов'янських, балтійських, романських, німецькій. Для її вираження перелічені мови використовують спеціальні закінчення (укр. тато, мама, море) або артиклі (нім. йег, йіе, йаз і еіп, еіпе, еіп_уфр. Іе, Іа, і ип, ипе, італ. її, Іа і ип, ипа). Оскільки в англійській мові, фінно-угорських і тюркських мовах таких показників немає, то немає і категорії роду. Для германських і романських мов характерна граматична категорія означеності—неозначеності, яка формально виражається означеними і неозначеними артиклями. У слов'янських мовах, за винятком болгарської і македонської, значення означеності—неозначеності не має формального граматичного вираження, отже, й такої граматичної категорії тут немає. Поняттєва категорія означеності — неозначеності в цих мовах може бути виражена лексично (цей хлопець — якийсь хлопець). У слов'янських мовах, як уже зазначалося, існує граматична категорія виду дієслів, тоді як германським і романським мовам вона невластива, бо вони не мають формальних засобів її вираження; у разі потреби зна-

Граматична система мови

чення завершеності чи незавершеності дії тут передається описово, лексично.

Узагалі мови світу розрізняють за кількістю і складом граматичних категорій (крім вищеназваних зіставлень, можна навести ще такі приклади, як категорія граматичного класу «людини» або «речі» в іберо-кав-казьких мовах, категорія ввічливості в японській і корейській мовах та ін.); за кількістю протиставлених членів (в німецькій мові чотири відмінки, в англійській — два, в російській — шість, в українській — сім, у деяких дагестанських мовах — сорок; в українській, як і в інших слов'янських мовах, три граматичних роди, у французькій — два); за тим, які частини мови мають ту чи іншу категорію (в ненецькій мові, наприклад, іменник має категорії особи і часу).

Граматичні категорії не є незмінними. У процесі свого історичного розвитку мова може втрачати чи набувати граматичні категорії або змінювати їхню структуру. Так, зокрема, великих змін зазнала видо-часова система слов'янських мов. Змінився в українській мові і кількісний склад категорії числа (було три числа: однина, двоїна, множина) та категорії часу (було чотири форми минулого часу: аорист, імперфект, перфект, плюсквамперфект, дві аналітичних і одна синтетична форма майбутнього часу та проста форма теперішнього часу).

Усі граматичні категорії поділяють на морфологічні і синтаксичні.До морфологічних категорій належать категорії роду, числа, відмінка, виду, часу, способу, особи. Межі застосування поняття граматичної категорії до синтаксису ще не зовсім визначені. Очевидно, сюди можна віднести категорію комунікативної спрямованості (розповідні, питальні, спонукальні речення), категорію активності й пасивності, категорію стверджувальності—заперечувальності та категорії синтаксичного часу і синтаксичного способу, які формують парадигму речення.

Морфологічні категорії в свою чергу поділяються на класифікаційні і словозмінні. Класифікаційні категорії— це такі, в яких члени виступають як рубрики класифікації слів. Так, наприклад, категорія роду іменників і категорія виду дієслова є класифікаційними, бо іменники не відмінюються, а класифікуються за родами (кожен іменник належить до певного роду), а дієслова належать до однієї з трьох рубрик — до дієслів доконаного чи не доконаного виду або двовидових.

Теорія мови

Словозмінні — це граматичні категорії, яких слово може набувати залежно від партнера, з яким воно поєднується в мовленнєвому ланцюжку. Наприклад, категорія роду прикметників. Прикметники не класифікуються, а відмінюються за родами (кожен прикметник у слов'янських мовах має форми всіх трьох родів; наприклад укр. великий, велика, велике). Класифікація граматичних категорій графічно має такий вигляд:

					Г	ра*	іатичн	і кат	егор	ії

		морф	оло	гічн	і					синтаї	ссичні

класифі	каї	цйні		сл	0]	ВОЗІ	УІІННІ

Граматичні категорії по-різному виявляються в мові. Наприклад, такі категорії, як рід і відмінок, в українській мові виявляються синтаксично (реляційно), категорія виду і часу — несинтаксично (номінативно, референційно), а категорія числа або особи поєднує ознаки обох названих типів.

Крім граматичних категорій, які обов'язково мають формальне вираження, в мові існують приховані категорії, вперше виявлені американським ученим Б. Уорфом.

Приховані категорії — семантичні та синтаксичні ознаки слів, які не мають морфологічного виявлення, але важливі для побудови висловлення, оскільки впливають на їх (слів) сполучуваність.

В українській мові як приховані можна трактувати категорії контрольованості/неконтрольованості, істоти/неістоти та ін. Так, дієслова зі значенням неконт-рольованості не можуть мати після себе обставин мети (не можна сказати *Випав град побити сад, *Куля летить убити солдата), не можуть вживатися з іменником у давальному відмінку з пасивним значенням (*Каменеві чудово летілось, *Воді грайливо теклось). Назви неістоти не вживаються в давальному відмінку зі значенням належності (*Купити скатертину столу, *Дати обкладинку книжці).

Від граматичних категорій слід відрізняти лексико-граматичні розряди (їх ще називають лексико-граматичними категоріями). Лексико-граматичні роз-

Граматична система мови

ряди — це граматично релевантні групи слів у межах певної частини мови, яким властиві такі риси:

1) наявність спільної семантичної ознаки (збірність, речовинність, статальність, зворотність та ін.);

2) необов'язковість формального показника (збірні іменники мають формальне вираження — суфікси -ство> -ат тощо, тоді як, скажімо, статальні дієслова такого формального показника не мають — бути, сидіти, лежати);

3) взаємодія з пов'язаними з ними граматичними категоріями. Так, зокрема, від зворотності дієслів залежить категорія стану, від перехідності/неперехідності — категорія активу/пасиву, від істоти/неістоти — категорії відмінка і роду, від особи/неособи — категорія роду, від назв власних і загальних — категорія числа;

4) необов'язковість протиставлення в межах лексико-граматичного розряду рядів форм, тобто відсутність регулярних парадигм (наприклад, речовинні іменники, збірні іменники тощо, які не мають ні внутрішніх, ні зовнішніх опозиційних рядів форм).

Отже, граматичні категорії важливі не тільки в змістовому, а й у структурному плані. Вони об'єднують слова не лише в межах певної частини мови, а й поза цими межами, тобто слова різних частин мови (категорії роду, числа, особи є спільними для іменників, займенників і дієслів, категорії роду, числа і відмінка — для іменників, прикметників тощо). Це забезпечує структурну організацію всієї системи частин мови.

Морфологічний рівень

Граматична система мови складається з двох рівнів — морфологічного і синтаксичного. Морфологічний рівень — це система механізмів мови, яка забезпечує побудову словоформ та їх розуміння. Морфологія як наука вивчає структуру значеннєвих одиниць мови, які за протяжністю не перевищують синтагматичного слова, тобто словоформи. Спрямованість морфології на передачу значень саме некореневими морфемами відрізняє морфологію від лексикології, яка вивчає значення коренів і цілих слів.

Традиційне членування граматики на морфологію, тобто граматику слова, і синтаксис, або граматику речення, не є універсальним. Якщо в синтетичних мовах

Теорія мови

морфологія є дуже важливою, то в аналітичних мовах вона переходить на задній план, а в так званих «аморфних» мовах її вартість нульова.

Морфема

Донині в науці немає єдиного погляду на основну одиницю морфологічного рівня. Одні вчені нею вважають морфему, інші — слово, ще інші — словоформу. Б. М. Головін заперечує правомірність виділення як основної будь-якої з названих одиниць і вважає, що такою одиницею є граматична категорія [Березин, Головин 1979: 175]. З такою думкою важко погодитися хоч би тому, що всі мовні одиниці вичленовують-ся сегментно (фонема, слово, речення), а граматичну категорію так виділити неможливо. Проблематичним є віднесення до основної морфологічної одиниці і слова, оскільки воно — основна одиниця лексико-семан-тичного рівня, а кожен рівень повинен мати свою одиницю. З тієї причини найбільш прийнятною є думка Г. Глісона, підтримана В. Скалічкою, О. О. Реформатським та багатьма іншими вченими, що основною одиницею морфологічної системи мови є морфема.

Морфема — мінімальна двостороння одиниця мови, в якій за певною фонетичною формою закріплений певний зміст і яка не поділяється на простіші одиниці того самого роду.

Деякі лінгвісти у визначенні морфеми вказують на характер значення, на здатність траплятися в різних оточеннях, а також стверджують, що це частина слова. Для введення до визначення таких уточнень немає підстав, бо, по-перше, морфеми можуть мати як лексичне (корені), так і лексико-граматичне (префікси і суфікси) і чисто граматичне (флексії) значення; по-друге, є група морфем, що трапляються тільки в одному оточенні, наприклад рос. корінь бужен-, який вживається лише в поєднанні з суфіксом -ин- {буженина) чи укр. суфікс -ад'-, що фіксується лише в слові попадя; по-третє, морфеми не завжди є частиною слова (незмінювані іменники, артиклі, прийменники тощо).

Морфема — результат так званого першого лінгвістичного членування (вираз А. Мартіне), тобто членування мовленнєвого ланцюжка на двосторонні одиниці. Друге лінгвістичне членування — це сегментація тексту на склади. У синтетичних мовах морфема і склад не

Граматична система мови

збігаються, а в кореневих — збігаються (для кореневих мов у мовознавстві використовується й специфічний термін силабоморфема, або морфосилабема).

Морфема як мовна одиниця — це абстрактний інваріант, який реалізується в мовленні у вигляді варіантів—морфів. Скажімо, в словах писати, пишу, письмо і рука, ручка, руці одна морфема виступає в трьох морфах — пис, пиш, пис' ірук,руч,руц\ Графічно ці морфеми можуть бути позначені так:

с к

пи ш , ру ч . с ц

Про абстрактність морфеми свідчить також наявність нульових морфем.

Частини мови

Одним із найважливіших для морфології є поняття частин мови, які становлять її чітку підсистему.

Частини мови — класи слів, які виділяють на основі спільності логі-ко-семантичних (поняттєвих), морфологічних і синтаксичних властивостей.

Оскільки в частинах мови своєрідно переплелися лексичні (поняттєві), морфологічні і синтаксичні властивості, то наукове визначення частин мови виявилося важкою справою. Невипадково німецький мовознавець Я. Зюттерлін дійшов такого висновку: те, що йменується в граматиках частинами мови, являє собою три різні самостійні класифікації, а саме: класифікацію за морфологічними властивостями (відмінювані, дієвідмінювані, незмінювані слова); класифікацію за значенням (позначення явищ і відношень, при цьому перші поділяються на позначення предметів і властивостей); класифікацію за синтаксичним вживанням (див.: [ЗсЬтШі 1965: 59—60]).

Деякі вчені пропонували за основу класифікації частин мови взяти якусь одну чи дві ознаки або в разі врахування всіх трьох ознак установити для них певну ієрархію. П. Ф. Фортунатов та його учні вважали, що частини мови мають морфологічний характер і тому виділяти їх потрібно на основі морфологічних ознак. О. О. Шахматов розвивав поняттєву концепцію частин мови (слова, які позначають субстанції, відносив до

Теорія мови

іменників, слова зі значенням якості, властивості — до прикметників, а зі значенням дії чи стану — до дієслів тощо). О. О. Потебня та І. І. Мєщанинов підтримували синтаксичну концепцію. Л. В. Щерба вважав за потрібне враховувати всі три ознаки.

Саме на щербівській концепції й базуються сучасні теорії частин мови і, відповідно, практика віднесення слів до певної частини мови. Із трьох ознак традиційно на перше місце ставлять морфологічні. Однак для багатьох мов такий підхід не спрацьовує. Це стосується передусім кореневих (ізолюючих) й аналітичних мов. Тут надається перевага головним чином синтаксичному підходу, тобто враховується здатність слова стояти в певній синтаксичній позиції. Так, зокрема, в китайській мові при віднесенні слів до частин мови враховується тільки синтаксична позиція слова (принагідно зауважимо, що раніше в китайському мовознавстві у зв'язку з відсутністю морфологічних ознак у словах вчення про частини мови взагалі не існувало). У тюркських мовах прикметники не відмінюються і, таким чином, морфологічно не відрізняються від прислівників, а іменники, вживаючись у предикативній функції, дістають особові закінчення. У мові зулу (сім'я банту) іменник у функції присудка набуває показників особи, часу, виду, але, тим не менше, не стає дієсловом. Можливо, мають рацію ті лінгвісти, які вважають, що у визначенні частин мови для кожної мови потрібно використовувати різні критерії, оскільки частини мови в кожній мові є специфічними.

Лексико-семантичні (поняттєві) ознаки враховуються завжди як додаткові, бо до однієї частини мови нерідко потрапляють слова з неоднорідним лексичним значенням (див. людина, вовк, ліс, олівець, кмітливість, краса, читання, біг, п'ятірка, десятка, сотня). Наведені тут слова, що належать до однієї частини мови — іменника, позначають предмети (особу, тварину, неістоту), абстрактну і конкретну якість, дію, кількість. Віднесення цих різних за характером лексичної семантики слів до однієї частини мови стало можливим тому, що тут лексичні значення предмета, якості, ознаки, дії, кількості перетворилися на граматичне значення предметності. Так, слово біг> наприклад, означає рух, але цей рух мислить-ся не як творений якимсь предметом, а як щось, що існує саме собою, подібно до предмета і яке має ознаки предмета, тобто є носієм ознак суб'єктів або об'єктів дії.

Граматична система мови

Не всі частини мови виділяють за одним принципом. Якщо, скажімо, іменник, прикметник, дієслово, прислівник виокремлюють за морфологічними і, відповідно, синтаксичними ознаками, то займенники і числівники — за логіко-семантичною (поняттєвою) ознакою. До класу займенників і числівників належать різнорідні за морфологічними і синтаксичними ознаками лексичні одиниці (пор. я, ти, хто, що, хтось, ніхто і мій, такий, наш, цей, той, якийсь тощо; п'ять, десять, багато, мало, двоє, десятеро, дві третіх і перший, десятий тощо). Невипадково в лінгвістичних працях виділяють займенники-іменники, займенники-прикметники, за-йменники-числівники, займенники-прислівники, чис-лівники-іменники та числівники-прикметники. Категорія стану як особлива частина мови виділяється власне на синтаксичній основі: слова категорії стану відрізняються від омонімічних іменників, прикметників та прислівників тим, що виступають у ролі присудків (через що їх називають предикативами), поєднуються з іменником чи займенником у формі давального відмінка і мають синтаксичну категорію часу (пор. Великий жаль бере його за серце і Йому було (є, буде) жаль за сестрою; Рада та весела жінка поверталась додому і Вона рада (була, є, буде) хлопцеві, як рідній дитині; Співали весело і Весело йому було (є, буде) на душі). Наведені приклади засвідчують «розмитий» характер меж між частинами мови, чим і пояснюється наявна в різних авторів розбіжність у віднесенні тих чи інших класів слів до певних частин мови (дієприкметник, дієприслівник, порядкові числівники, присвійні займенники тощо).

У системі частин мови найчіткіше оформлені іменники і дієслова. Можна стверджувати, що в частиномовній системі є ядро і периферія. Очевидно, ядро і периферія є і в кожній частині мови. Зокрема, до периферії належать слова з неповним набором словоформ. Загалом можна констатувати, що частини мови організовані за польовою моделлю.

Склад частин мови в різних мовах неоднаковий. Особливо ця різниця помітна, коли порівнювати частини мови в типологічно далеких мовах. Звичайне для слов'янських мов протиставлення дієслова і прикметника не існує в китайській, корейській і японській мовах. Те, що у слов'янських мовах розподіляється між названими двома класами, в цих мовах об'єднується в

Теорія мови

одній частині мови — предикативі. Звичайним для цих мов є виділення трьох повнозначних частин мови — імені, предикатива і прислівника. В індіанській мові йума наявні тільки дві частини мови — ім'я і дієслово.

Проблема виділення і класифікації частин мови є дискусійною. Перші класифікації частин мови було розроблено ще в давніх Індії, Греції та Римі. Теперішні частиномовні концепції, по суті, перенесені на сучасні мови стародавні класифікації, які не завжди накладаються на реальні морфологічні системи живих мов. Найпоширенішими нині є дві класифікації — шкільна і В. В. Виноградова.За шкільною класифікацією виділяють десять частин мови, з них шість самостійних (іменник, прикметник, числівник, займенник, дієслово, прислівник), три службових (прийменник, сполучник та частка) і вигук. В. В. Виноградов до частин мови відносить не всі слова, а тільки ті, які можуть бути членами речення. Тому, крім семи частин мови (іменників, прикметників, числівників, займенників, дієслів, прислівників і категорії стану), він виділяє ще частки мови (власне частки, зв'язки, прийменники та сполучники), модальні слова й вигуки. Його класифікація створена на матеріалі російської мови. Якоюсь мірою вона може бути перенесена на інші слов'янські мови. Створити одну універсальну для всіх мов класифікацію частин мови неможливо.

Синтаксичний рівень

Синтаксичний рівень — система механізмів мови, яка забезпечує творення мовленнєвих одиниць. У свідомості кожного мовця зберігається невелика кількість абстрактних моделей, за якими можна побудувати необмежену кількість конкретних мовленнєвих утворень — інтонаційно оформлених висловлень. Об'єктом синтаксису як науки є дослідження структури і функцій висловлення, інтерпретованих у комунікативному аспекті, тобто у відношенні до позначуваної ситуації, до мовця і слухача.

Синтаксис складається з двох розділів — синтаксису частин мови і синтаксису речення. Синтаксис частин мови вивчає сполучувальні можливості слова (їх синтаксичну валентність), способи їх реалізації (узгодження, координація, керування, прилягання, замикання, ізафет тощо) і виражені ними відношен-

Граматична система мови

ня (предикативні, атрибутивні, об'єктні, релятивні тощо). Цей розділ називають синтагматичним синтаксисом. Синтаксис реченняописує внутрішню структуру, комунікативний тип речень, їхню семантику і синонімічні перетворення. Синтаксис речення протиставляється синтагматичному синтаксису як такому, що позбавлений комунікативної функції. Таким чином, синтагматичний синтаксис і синтаксис речення — це два абсолютно різних за призначенням і дією механізми мови. Саме неможливість ні звести ці два аспекти до одного, ні усунути з опису мови якийсь один із них призвела до виділення двох самостійних розділів — учення про сполучувальні властивості слова і вчення про речення. Представники різних граматичних напрямів надають цим розділам нерівноцінного значення. Прибічники загальної (логічної) граматики розглядають синтаксис як учення про речення, а прибічники формальної і структурної граматики надають перевагу словосполученню.

Отже, постає проблема визначення основної синтаксичної одиниці. У мовознавстві довго точилася суперечка, що вважати основною синтаксичною одиницею — словосполучення чи речення. Дехто значно збільшує кількість основних синтаксичних одиниць, відносячи до них словосполучення, просте речення, ускладнене й складне речення і навіть текст. Однак якщо синтаксис розглядають як окремий цілісний рівень мовної структури, то він подібно до всіх інших мовних рівнів, чи підсистем, повинен мати одну основну одиницю. У мовознавстві здавна намагалися знайти таку одиницю. Для П. Ф. Фортунатова це — словосполучення (він уважав, що речення — всього лише різновид словосполучення); для Ф. де Соссюра — синтагма, що по суті те саме, бо під синтагмою він розумів два слова, пов'язаних підрядним зв'язком. Прийняти словосполучення за основну синтаксичну одиницю однак не можна, бо в мові досить широко представлені однослівні речення (Пожежа! Води! Геть! Світає та ін.). Як правильно зазначив Е. Бенвеніст, «число знаків, що входять до речення, не відіграє жодної ролі: одного знака досить, щоб виразити предикативність» [Бенвенист 1965: 466]. Водночас саме словосполучення є недостатнім для утворення комунікативної одиниці (див. швидко бігти, уроки співів, читати книжку тощо). Г. О. Зо-лотова як основну синтаксичну одиницю запропонува-

Теорія мови

ла синтаксему, під якою розуміється словоформа, яка бере участь в організації речення. Хоч сам термін добре вписується в загальнолінгвістичну термінологічну парадигму (фонема для фонологічного рівня, морфема для морфологічного рівня, лексема для лексико-семантич-ного рівня, синтаксема для синтаксичного рівня), однак навряд чи можна словоформу, хай і наповнену синтаксичним змістом, прийняти за основну синтаксичну одиницю, оскільки синтаксис — це рівень структур. Очевидно, слід погодитися з тими мовознавцями, які вважають, що основною синтаксичною одиницею є конструкція _у тим більше що її (конструкцію) можна застосувати як до синтагматичного синтаксису (словосполучень), так і до синтаксису речення. Усі конструкції є предметом синтаксису, але вихідною структурою є просте речення — єдина універсальна синтаксична одиниця, оскільки просте речення характерне для всіх мов, тоді як словосполучень у деяких мовах, а саме тих, для яких не характерна словозміна, на думку багатьох лінгвістів, немає (див.: [Попова 1987: 134]).

Сучасні теорії речення

Речення — одне з основних понять синтаксису. Це висловлення, яке повідомляє про щось і розраховане на слухове або зорове (на письмі) сприйняття.

На відміну від слова і словосполучення речення характеризують комунікативність (семантика речення співвіднесена з основною логічною формою мислення — судженням, що сприяє передачі конкретного змісту в логічно зрозумілих формах, і структура речення здатна входити до будь-яких форм спілкування, вписуватися в конситуацію мовлення); відносна самостійність (кожне речення виражає відносно закінчену думку і відділяється від інших речень паузами); структурна цілісність (кожне речення будується за певним структурним зразком, у його основі лежить якась структурна модель).

Основними ознаками речення, крім комуніка-тивності, є предикативність й інтонація. Предикативність — це співвіднесеність змісту речення з дійсністю. Завдяки предикативності зміст речення трактується як реальний (такий, що мав, має або буде мати місце) або ірреальний (можливий, бажаний тощо). Предикативність формується за допомогою категорії способу і модальності. Під модальністю розуміють став-

Граматична система мови

лення мовця до змісту речення. Смислову основу модальності становить поняття оцінки як інтелектуальної (раціональної), так і емоційної. Модальність виражається вставними і вставленими одиницями (здається, кажуть, безумовно, напевно тощо), модальними частками (ніби, хіба що, чого доброго), вигуками (леле!, горе!, гай-гай!, та ба!), спеціальними інтонаційними засобами, порядком слів (Гарний друг!) та ін. Ш. Баллі вважав, що в будь-якому висловленні має місце фактичний зміст (диктум) і його оцінка (модус). Зауважимо, що в мовознавстві є й інше, широке трактування модальності, яке по суті збігається з наведеним вище визначенням предикативності.

Що ж стосується інтонації, то у формуванні речення її роль виняткова. Будь-яке слово може стати реченням, якщо його вимовити з певною інтонацією (Мама! Дощ? Уперед!). Очевидно, без інтонації не може бути виражена ні модальність, ні предикативність узагалі.

Щодо природи речення в науці про мову існує три погляди: 1) визначення речення за комунікативною функцією і віднесення його до мовлення; 2) визначення речення за структурно-граматичною ознакою і віднесення його до одиниць мови; 3) виділення двох одиниць — речення і висловлення, перша з яких характеризується як певна структурна модель і належить мові, а друга як лексично наповнена модель із певним інтонаційним контуром і належить мовленню.

Для третьої концепції важливими є критерії розмежування речення і висловлення. Одні вчені такими критеріями для речення вважають граматичну структуру й інтонаційну автономність, інші беруть до уваги лише структуру, а інтонаційну автономність розцінюють як достатній критерій для виділення висловлення. Таким чином, згідно з третьою концепцією, речення — це абстрактна віртуальна мовна одиниця, конструкція, яка описується без урахування її лексичного наповнення і вираженого комунікативного завдання. Висловлення — конкретна мовленнєва одиниця, що характеризується лінійною реалізацією віртуальної моделі, комунікативною націленістю, інтонаційним оформленням і ситуативним значенням. Як зазначав С. О. Карцевський, речення — це граматична структура, якій притаманна наявність предиката, а висловлення (фраза) — це актуалізована одиниця комунікації [Кагсеузкіі 1931: 190; 1948: 33—34]. Тут потрібно

Теорія мови

наголосити на обов'язковості інтонації для висловлення. Як зауважив Ф. Данеш, бувають висловлення, позбавлені форми речення, але не буває висловлення, яке б не мало інтонації [Бапез 1960: 44].

Речення і висловлення часто не збігаються за обсягом. Висловлення може бути більшим (ширшим) за структурну модель (за рахунок відокремлених зворотів, вставних слів, звертань тощо) і меншим, як то маємо в неповних та еліптичних висловленнях і в різних кліше, репліках згоди—незгоди, привітаннях, які взагалі не відповідають структурним схемам і кваліфікуються в синтаксисі як неграматичні речення (На все добре!, Будьмо!, Па-па!, Годі!, Ні кроку!, Буде вам!, Де там!).

Речення вивчає структурний (конструктивний) синтаксис, а висловлення — актуальний (комунікативний, функціональний). Хоч більшість мовознавців теоретично розрізняють речення і висловлення, однак термін висловлення поки що не знайшов широкого практичного застосування, звичайно в цьому значенні традиційно вживається термін речення з уточненням у комунікативному (функціональному) аспекті.

Перш ніж перейти до структурної і функціональної характеристики речення, коротко зупинимося на історії вивчення речення. Спочатку речення вивчали в логічному аспекті. Логічна концепція речення панувала з часу зародження теорії речення аж до другої половини XIX ст. Чи не найповніше вона була представлена в граматиці Пор-Рояля, яка розглядала синтаксис як учення про способи вираження думки, а речення — як мовне вираження судження. Підмет ототожнювався з суб'єктом, присудок з предикатом, складне речення з умовиводом.

На зміну логічному напрямові прийшов психологічний, який замінив логічну інтерпретацію речення комунікативно-психологічною. Під реченням розуміли поєднання у психіці мовця декількох уявлень.

Наприкінці XIX ст. синтаксис стали інтерпретувати як вчення про функції слів у реченні і речення визначали як поширене словосполучення (див. концепцію П. Ф. Фортунатова). Цей напрям стимулював виникнення вчення Вілема Матезіуса про синтаксис як систему засобів і способів комбінації номінативних одиниць і вчення про синтаксичні валентності Люсьєна Теньєра.

Граматична система мови

У 30-ті роки XX ст. розвивається структурний синтаксис (дистрибутивний), у центрі уваги якого валентність, реляційні й дистрибутивні властивості слова, який з часом (60-ті роки) переростає в трансформаційний (генеративна лінгвістика Ноама Хомського), метою якого стало дослідження породження речень, тобто поетапного перетворення семантичної структури на конкретне висловлення. Наприкінці 60-х років заявляє про себе і прагматичний синтаксис, предметом якого є комплекс проблем, пов'язаних з мовцем і адресатом, їхньою взаємодією в процесі комунікації (явна і прихована мета висловлення, мовленнєва тактика, оцінка мовної компетенції слухача, ставлення мовця до сказаного тощо).

На сучасному етапі синтаксис вивчають у різних напрямах — формально-структурному, комунікативному і прагматичному. Намітилися такі тенденції: «1) від вивчення форми до вивчення змісту синтаксичних одиниць, зокрема відношення речення до по-значуваної ним ситуації (так званий семантичний синтаксис); 2) вихід за межі речення у сферу дискурсу, тексту (аналіз надфразових єдностей, абзацу, цілісних текстів); 3) від мови до мовлення (дослідження комунікативних настанов і умов уживання мовленнєвих витворів); 4) від об'єктивних характеристик речення до суб'єктивної інтерпретації висловлень (вивчення непрямих мовленнєвих смислів); 5) від статичного синтаксису до динамічного (вивчення процесів функціонування і перетворення одиниць синтаксису); 6) від правил сполучення (формації) до правил породження (трансформації)» [Лингвистический знцикло-педический словарь 1990: 450].

У зв'язку з цими тенденціями намітилися декілька напрямів вивчення речення: 1) вчення про речення як складну неоднорівневу структуру, яка репрезентує собою декілька ступенів мовної абстракції (В. Матезіус, М. Докуліл, Ф. Данеш, Н. Ю. Шведова); 2) аналіз речення як синтагматичного ланцюжка зв'язків та відношень (Л. Блумфільд, Л. Теньєр); 3) дослідження речення як семантичної одиниці (О. Єсперсен, А. Гар-динер, У. Вайнрайх, Н. Д. Арутюнова); 4) вивчення речення в аспекті породжувальної граматики і трансформаційного синтаксису (Н. Хомський, Д. Ворт, Р. Ру-жичка та ін.).

Теорія мови

До основних характеристик простого речення належать його синтаксична структура, семантична структура, порядок слів, інтонація.

Основу конструкції простого речення утворює структурна схема, що складається зі словоформ, які виражають суб'єкт і предикат думки. Суб'єкт і предикат думки не завжди збігаються з підметом і присудком. Пор. Блискавка ударила в дерево і Блискавкою ударило в дерево; Я скучаю і Мені скучно. Тут підмети і їх еквіваленти-додатки позначають один і той же суб'єкт думки. Суб'єкт і предикат, тобто мовні форми предикації, утворюють структурну схему простого речення, його формальну модель. Наприклад:

N1^ Біжить хлопець; Мій брат учиться

Ї^СорМх/5 Мої батьки були учителі/учителями

М₃Рг асіу Мені холодно

У_іп{Рг асіу Писати для дітей треба цікаво

Символи розшифровують так: N — іменник, V — дієслово, іп£ — інфінітив, Рг айу — категорія стану (предикативний прислівник), Сор — зв'язка, і — змінювана форма (дієслова), 1,3,5 — порядковий номер відмінка (відповідно називний, давальний і орудний).

Синтаксисти по-різному визначають кількість і склад структурних схем речення, але в усякому разі у схемі повинно бути не менше двох складників. Як довела Г. О. Золотова, навіть у таких реченнях, як Світає, Морозить, є суб'єкт думки — час і природне середовище: зараз, тут.

Оскільки структурні схеми узагальнюють типи предикативних відношень, то їх кількість обмежена. Вони мають національну специфіку, хоча види предикативних відношень за змістом є загальнолюдськими. Якщо структурною схемою простого речення є мовні форми предикації, то структурною схемою складного речення є спосіб зв'язку між предикативними частинами, що входять до складного.

Як бачимо, до структурної схеми речення входить тільки мінімум (суб'єкт і предикат думки), через що такі речення, як Сусіди купили автомобіль і Мої сусіди вчора купили в автомагазині новий імпортний автомобіль будуть мати одну й ту ж структурну схему. Для того щоб у разі потреби розрізнити подібні випадки, як доповнення до структурної схеми стали використовувати розширену структурну схему, або, іншими словами, позиційну схему висловлення (якщо пер-

Граматична система мови

ша містить предикативний мінімум, то друга — номінативний мінімум, тобто все, що необхідно для розуміння речення). До позиційної схеми, крім головних членів, належать різні поширювачі, тобто другорядні члени речення (в традиційному розумінні), або актанти і сирконстанти (за сучасною термінологією). Узагальнено схему членів речення можна схематично зобразити так (схема запозичена в 3. Д. Попової [Попова 1977: 146]):

Члс

>ни

[речення

кі вхо

д*

[ть ;

*о

як

і не і

зх

одять д

трукт>

НОІ (

зхем

[И

СТ]

рукт>

фі

ІОІ СХЄЛ

їй

су(

5'єі

стиви

пр(

ЗДИК

ати

ви

які вход;

ЯТЬ )

по

які не

вхо

ДЯТЬ ДО

ПОЗИЦ1ИН

ої с:

кеми

ПОЗИЦІ

ино

ї схеми

додатки

обставини

означення

дієслівні атрибути

Вважають, що в системі мови закладені тільки структурні схеми, а позиційні схеми формуються в мовленні.

Говорячи про відношення між членами речення, не можна оминути питання про його вершину, тобто який із членів ядерної структури речення — підмет чи присудок — є важливішим. З цього приводу в мовознавстві існувало дві протилежні думки. О. О. Шахматов, О. М. Пєшковський, С. О. Карцевський, А. де Гроот уважали, що оскільки у формі підмета нема показників підпорядкованості якомусь іншому слову, то він є абсолютно незалежним членом. По-іншому це питання трактували А. Мартіне, О. О. Дмитрієвський. Усунення підмета, на їхній погляд, не призводить до руйнування речення, тоді як редукція присудка руйнує його (Співається пісня —» Співається; Співається пісня —> Пісня). Звідси висновок: присудок становить мінімум речення, його конститутивний центр і, таким чином, є єдиновладним у структурі речення. Цю позицію підтримав Л. Теньєр.

Отже, підмет і присудок мають подвійну природу, їх статус змінюється залежно від того, в якому аспекті —

Теорія мови

конструктивному чи комунікативному — їх розглядають. Синтагматично присудок підпорядковується підмету. В аспекті актуалізації (у відношенні не до якогось члена речення, а до всього висловлення) присудок займає центральну позицію (предикативність, а саме такі її складники, як категорії способу і часу, містяться саме в присудку).

Опозиції структурних схем за вираженими ними синтаксичними ознаками предикативних відношень утворюють системні зв'язки між цими структурними схемами, формують парадигматику речень. Питання парадигматики речень поки що не має однозначного розв'язання. У трансформаційній граматиці (Н. Хом-ський та його школа) під парадигматикою речення розуміють структурно відмінні, але семантично співвідносні синтаксичні конструкції (речення), що рівнозначне перифразам. Розширено трактує парадигматику П. Адамець: це ієрархічно організована система, в яку входять ядерне речення і всі його трансформи, що передбачають зміни в синтагматичній будові при стабільності змістової сторони; всі його модифікації, зумовлені зміною модального і фазисного значення; всі його варіанти, викликані зміною морфологічних категорій виду, часу, способу, числа [Адамец 1966: 79].Сформульований П. Адамцем принцип має на меті побудову загальної системи мови як сукупності багаточленних та ієрархічно організованих парадигм обмеженого числа ядерних моделей, тобто того, що можна назвати синтаксичним полем речення.

У деяких концепціях парадигматику речення трактують як сукупність усіх морфологічних видозмін речення (Б. Ю. Норман; див.: [Общее язьїкознание 1983: 257]). Очевидно, беруть до уваги тільки внутрішньомодельні перетворення у межах категорій часу, модальності, особи, числа, роду і виду за комунікативною метою.

Ще вужче трактує парадигму речення Н. Ю. Шведо-ва, відносячи до неї тільки зміни, пов'язані з модальними і часовими значеннями присудка. Так, повна парадигма простого речення, утворювана морфологічним варіюванням присудка, має 8 членів: три форми індикатива — теперішній, минулий і майбутній час і п'ять форм ірреальних способів — кон'юнктивний, умовний, бажальний, спонукальний, обов'язковий: Вона працює. Вона працювала. Вона працюватиме/буде працювати. Вона працювала б. Якби вона працювала. Лише

Граматична система мови

б вона працювала. Хай вона працює. Вона працюй, [а він тільки їсть та вилежується].

Як і в морфології (пор. рос: ти победишь, он побе-дит, я ?), синтаксичні парадигми бувають повні і неповні. Повнота парадигми простого речення залежить від його граматичної структури і від лексичного наповнення структури. Так, скажімо, речення Перемога — це чудово має не восьмичленну (повну) парадигму, а неповну чотиричленну: Перемога — це чудово. Перемога — це було чудово. Перемога — це буде чудово. Перемога — це було б чудово. Тут відсутні такі форми ірреальних способів, як обов'язковість, бажальність, спонукальність. Речення Цвісти садам має всього лише двочленну парадигму — теперішній час (Цвісти садам) і бажальний спосіб (Цвісти б садам) [ПІведо-ва 1967: 7 і наст.; Грамматика современного русского литературного язьїка 1970: 577 і наст.].

Існує ще одна концепція парадигми речення, за якою до однієї парадигми належать речення, які співвідносяться з одним і тим самим денотатом, тобто є синонімічними. Такий парадигматичний підхід до речення характерний для напряму логічної семантики в синтаксисі.

Поняття парадигматики речення широко використовують як у конструктивному, так і в комунікативному синтаксисі. Як правило, парадигматичний підхід застосовують у вивченні простого речення. Складне речення характеризується за іншими параметрами (тут визначальними є зв'язки між предикативними частинами). Водночас треба зазначити, що складне речення не є механічним об'єднанням двох чи більше простих. Вступаючи в певні синтаксичні відношення, одна з частин може зазнавати таких структурних змін і мати таку структурну організацію, яка простим реченням не властива. У позиційній схемі складного речення особливий порядок слів, є позиції для сполучників, сполучних і співвідносних слів, часток, дейктичних (вказівних) слів та інших спеціалізованих засобів вираження зв'язку. Комунікативний тип складного речення, за Г. Кржиж-ковою, визначається головною частиною.

Побудова (синтагматична організація) речення підпорядкована його двом функціям — номінативній і комунікативній. Номінативна функція пов'язана з по-значуваною реченням ситуацією (подією), тоді як комунікативна — з виділенням у висловленні ядра і теми

Теорія мови

повідомлення. Відповідно до цих двох аспектів речення у функціональному синтаксисі стали розрізняти номінативний (семантичний) синтаксис і комунікативний синтаксис.

Для номінативного (семантичного) синтаксису важливим є поняття пропозиції. Пропозиція — це семантичний інваріант, спільний для всіх членів модальної і комунікативної парадигми речень.

Так, наприклад, речення Командир вручив воїнові орден, Командир нагородив воїна орденом, Командиром вручений орден воїнові передають одну й ту саму інформацію. У пропозиції відображається денотативна ситуація. З цього погляду речення — це «драма в мініатюрі» (Л. Теньєр). Кожний актант і сирконстант (іншими словами, кожна словоформа) в позиційній схемі речення «відіграє» певну роль, позначаючи мовну семантику високого рівня абстракції, як, наприклад, діяч, дія, об'єкт дії, знаряддя дії, місце дії, мета дії тощо. Ч. Філл-мор, який уперше опрацював цю «відмінкову граматику» [Гііітоге 1968: 24—25], виділив такі ролі: агентив (А), датив (Б), інструменталь (І), фактитив (Б*) — предмет або особа, що виникають внаслідок дії, локатив (Ь), об'єктив (О). Нині цей перелік ролей дещо змінився, розширився й отримав нове символічне позначення: а£епз, асі, оЬі, іпзіг, Іетр, Іос, ехізі; «буття», іпсер «початок» тощо. Так, скажімо, речення Я відчинив двері ключем матиме такий запис у термінах пропозитивної номінації: а§епз асі оЬ] іпзіг. Ці семантичні феномени в тій послідовності і в тому наборі, в якому вони виявились у наведеному висловленні, утворюють його (висловлення) пропозицію.

Пропозитивна номінація і позиційна структура висловлення не завжди збігаються. У мові існують речення, де в один синтагматичний ряд злиті дві чи більше пропозиції, які обслуговує спільний механізм актуалізації. Так, зокрема, в реченні Я знав його дитиною реалізовано дві пропозитивні номінації: Я знав його і Він був дитиною. У різних мовах механізми актуалізації і номінації ситуації характеризуються різним ступенем автономності, взаємозалежності.

З ученням про пропозицію пов'язана теорія глибинних і поверхневих структур. Глибинна структура — це спосіб абстрактного опису семантичної структури речення, це абстрактна формула, утворена найбільш загальними, універсальними елементами смислу. Так,

Граматична система мови

наприклад, речення Будинок зводиться робітниками і Зведення будинку робітниками мають одну й ту ж глибинну структуру Робітники зводять будинок, яку можна передати як адепз асі оЬ]. Якщо глибинна структура є узагальненим змістом речення, то поверхнева структура — це конкретний опис синтаксичної будови речення. Поверхнева структура забезпечує вираження глибинної синтаксичної семантики граматичними класами слів, тобто частинами мови. Як правило, одна глибинна структура реалізується в декількох поверхневих (див. наведені вище речення). Значно рідше трапляються випадки, коли одній поверхневій структурі відповідають дві глибинні. Наприклад: Очікуваного запрошення письменника ще не було, Прийом депутата відбувся успішно. Тут можливі дві інтерпретації: письменника запросили і письменник запросив, депутата приймали і депутат приймав. Поверхнева структура цих речень є недостатньою для однозначного витлумачення висловлення. Найчастіше це буває тоді, коли речення дає можливість двояко інтерпретувати зв'язки між своїми членами (випадки так званої синтагматичної омонімії): Спостереження над мовою маленьких дітей (спостереження дітей чи над мовою дітей), Сильно засмаглий юнак кидає каміння (сильно засмаглий чи сильно кидає). Як бачимо, синтаксичні зв'язки в реченнях є семантичними. Більшість помилкових аналізів речень є наслідком неправильного розставлення синтагматичних зв'язків.

Теорія глибинних структур, таким чином, поставила в центр граматичних досліджень семантику (основоположник цієї теорії Н. Хомський стверджував, що глибинна структура лежить у плані змісту). «Глибинний синтаксис» — це семантичний синтаксис. Для цього напряму характерна зацікавленість усім прихованим, не даним у «поверхневій» формі вираження, прагнення опрацювати універсальну модель, яку можна було б застосувати до будь-якої мови, глибока інтерпретація семантики речення, залучення до семантичного вивчення речення мовленнєвої ситуації (пресупозиції висловлень) і, що особливо важливо, зняття широко практикованого раніше різкого протиставлення синтаксису і лексики.

Саме «глибинний синтаксис» дав поштовх для вивчення лексичного наповнення речення. Дослідження 60—80-х років XX ст. довели, що між структурою речення і його лексичним наповненням існує тісний вза-

Теорія мови

ємозв'язок. Так, з одного боку, уже значенням дієслова, що входить до предикативного центру речення, задається структура речення (відчинити що і чим, тоді як світати не може мати поширювачів), з іншого боку, на всі граматичні зразки речення накладаються лексичні обмеження. Цікаво, що навіть такі узагальнені (логічні) значення, як екзистенція, номінація, характериза-ція, ідентифікація, в різних мовах актуалізуються в спеціалізованих структурних схемах. Через те в логі-ко-граматичному синтаксисі виділяють чотири типи речень: 1) речення характеризації (Люди спокійні. Цей будинок гарний); 2) речення тотожності, або ідентифікації (В. Винниченко — письменник і політичний діяч. Багряний колір — це густо-червоний, пурпуровий); 3) речення-найменування, або номінації (Це дерево зветься акацією); 4) буттєві речення (У цьому саду є груші. У Карпатах водяться дикі кабани).

Крім семантичного, речення має великий прагматичний потенціал — передає відношення до предмета мовлення, до ситуації і до адресата. Ці прагматичні компоненти, взаємодіючи з семантичною структурою речення, формують його глибоку й багатоступеневу смислову структуру.

Комунікативний (функціональний) синтаксис пов'язаний із розподілом функціонального навантаження речення між його членами, який дістав назву акту-ального членування речення. Оскільки в будь-якому повідомленні є те, що відоме слухачеві, і те нове, заради чого породжується повідомлення, то висловлення відповідно поділяється на дві частини: вихідну частину — тему і на те, щоговориться про неї, — рему (нову інформацію). Актуальне членування речення здійснюється за допомогою порядку слів та інтонації. Тема звичайно розміщується на початку фрази, рема — в кінці (Студенти в аудиторії), однак за допомогою інтонації можна як рему виділити початок фрази (Студенти в аудиторії; тобто не викладачі, не гості, а саме студенти). Додатковими маркерами реми можуть бути видільні частки (тільки, лише, саме), неозначені артиклі, додатки-агенси в пасивних конструкціях тощо.

Актуальне членування речення зумовлене не логічними відношеннями між його компонентами, а умовами комунікації, зовнішньою ситуацією, інтересами співбесідників тощо. Воно представляє комунікатив-

Граматична система мови

ний аспект, а не логіко-граматичний рівень. Водночас потрібно зауважити, що актуально членуються не всі речення. Однослівні, безособові і взагалі більшість односкладних речень, а також ті двоскладні речення, які є відповідями на запитання «Що сталося?», не мають актуального членування. Так, у реченнях Лелеки прилетіли, Скресли ріки, Мати повернулася з роботи весь зміст є новим, тому ці речення не членуються на тему і рему. Отже, актуальне членування не можна ототожнювати з логічною структурою речення.

Основоположником теорії актуального членування речення вважають французького мовознавця А. Вейля, ідеї якого розвинув чеський мовознавець В. Матезіус, який і запропонував сам термін.

Запитання. Завдання

1.Охарактеризуйте типи граматичних значень і граматичних категорій. Що розуміють під прихованими граматичними категоріями?

2. Проаналізуйте сучасні теорії морфеми і частин мови.

3. Охарактеризуйте сучасні теорії речення. Що таке структурна і позиційна схема речення? Як у сучасних дослідженнях трактується парадигматика речення?

4. Чим різняться конструктивний і комунікативний синтаксис? Що таке глибинна структура речення?

⇐ Назад

Далее ⇒