Джерела та основні риси права Литовсько-руської держави

ВВВВВВВВВВВ РЈ формуванні системи правана східнослов’янських землях, що входили РґРѕ складу Великого князівства Литовського можна виділити виділяють 2 етапи: Р°) привілейований; Р±) статутний.

Головним джерелом права привілейованої (достатутної ) епохи Р±СѓРІ звичай. До кінця РҐРЈ СЃС‚. РЅР° східнослов’янських землях діяло СЂСѓСЃСЊРєРµ звичаєве право. Особливу роль серед джерел права відігравала також РСѓСЃСЊРєР° Правда,

яка значно вплинула на розвиток правової системи Великого князівства Литовського. Литовські князі і чиновники, не маючи що протиставити розвиненій давньоруській правовій системі, вимушені були дотримуватися "старовини" і "давності", а тому при вирішенні справ посилалися на ці джерела

З кінця XIV ст. в Литві розвивається власне князівське законодавство. У достатутний період законодавчі постанови були надзвичайно рідкісні, розрізнені і незначні за змістом .

ВДо РѕСЃРЅРѕРІРЅРёС… нормативних актів привілейованого (достатутного) етапу можна віднести:

- договірну грамоту Великого князя Казимира з Великим Новгородом про встановлення миру і умови ведення торгівлі з Полоцьком і Вітебськом 1440 р.;

- постанову Городельського сейму про унію Великого князівства Литовського з Польщею 1413 р.;

- грамоти Великих князів містам на магдебурзьке право 1390, 1391, 1441, 1494, 1498, 1499 рр.;

- загальноземські грамоти 1387, 1413, 1432, 1434, 1447 рр.;

- Судебник Казиміра 1468 р.

Великі князі видають велику кількість особливих грамот - "привілеїв" (латинське priva lex - приватний закон). Земські привілеї надавали виняткові права окремим станам (шляхті, духовенству, городянам), церквам, монастирям. Так, за грамотою князя Ягайло 1387 р. феодали Великого князівства Литовського, які прийняли католицьку віру, отримували додаткові привілеї. Загальноземським привілеєм князя Казимира 1447 року, який надав шляхті такі численні права, що іноді цей документ називають конституцією шляхти, остаточно був оформлений її правовий стан.

ВОсобливе значення отримали обласні привілеї, РІ СЏРєРёС… визначалась організація місцевого управління, містились РЅРѕСЂРјРё кримінального, цивільного С– фінансового права. Обласні привілеї надавалися окремим землям. Так привілеями 1494, 1507, 1529 СЂСЂ. підтверджувалась автономія РљРёС—РІСЃСЊРєРѕС— землі, Р° привілеями 1501, 1509 СЂСЂ. – Волинської .

Підсумком роботи по впорядкуванню поточного загальноземського законодавства було створення першої збірки законів, виданої для усього князівства: "Судебника короля Казимира Ягеловича, даного Литві 1468 р., лютого 29". Його норми регламентували в основному кримінально-правові відносини, хоча є і окремі положення, що стосувались процесуального, цивільного та адміністративного права.

Серед джерел права Литовсько-руської держави важливе місце належить міжнародним договорам, які укладались з Новгородською і Псковською республіками, Лівонським орденом, Московським князівством. Для східнослов’янських земель особливе значення мали унії з Польщею - Кревська 1385 р., Городельська 1413 р. та Люблинська 1569 р.

Пожвавлення правотворчої діяльності держави відтіснило на задній план таке джерело права як звичай та викликало необхідність розробки систематизованого законодавства.

Значною подією в розвитку феодального права Великого князівства Литовського в XVI ст. була розробка і прийняття Статутів 1529, 1566, 1588 років. Саме на XVI ст. припадає другий період розвитку права – статутний. Статути Великого князівства Литовського суттєво відрізнялися від усіх відомих нормативних актів ХІУ- ХУ ст., як широтою охоплення врегульованих правом суспільних відносин, так і юридичною технікою (глави, статті, які мають назви).

ВКожен Статут розроблявся спеціально створеною комісією, РґРѕ СЏРєРѕС— входили високоосвічені РѕСЃРѕР±Рё СЃРІРѕРіРѕ часу (вчені, врадники). РЇРє правило, РєРѕРјС–СЃС–СЏ працювала РІРїСЂРѕРґРѕРІР¶ тривалого часу (декілька СЂРѕРєС–РІ). Підготовлений нею проект Статуту неодноразово обговорювався РЅР° сеймах, потім доопрацьовувався С– приймався. РЈ Статутах знайшли відображення СЂС–Р·РЅС– галузі права: державне (конституційне), цивільне, шлюбно-сімейне, кримінальне, процесуальне тощо.

Слід зазначити, що іноді норми однієї галузі права розміщувались не в одному, а в різних розділах. Крім того, норми в Статутах одночасно з абстрактним характером, часто носили казуальний характер, що затрудняло їх сприйняття.

ВПерший Литовський статут 1529 СЂ. складався Р· 13 розділів, 264 статей. Р’С–РЅ містив РЅРѕСЂРјРё РїСЂРѕ верховну владу, організацію РІС–Р№СЃСЊРєРѕРІРѕС— служби, РїСЂРѕ шляхетські вольності, РїСЂРѕ СЃСѓРґРґС–РІ та СЃСѓРґРё, окремі інститути цивільного С– кримінального права та РїРѕСЂСЏРґРѕРє СЃСѓРґРѕРІРѕРіРѕ провадження.

ВДругий Литовський статут 1566 СЂ. законодавчо оформив «шляхтизацію» суспільно-політичного устрою. Складався Р· 12 розділів С– 366 артикулів. РћРєСЂС–Рј гарантій РЅР° попередні вольності, РІС–РЅ значно розширив СЂРѕР·РґС–Р» РїСЂРѕ шляхетські вольності С– кримінальні злочини. Статут закріплював представництво шляхти РЅР° сеймах. Надавав право магнатам С– шляхті вільно розпоряджатися СЃРІРѕС—РјРё землями та підданими.

ВНайдосконалішим Р· СѓСЃС–С… вважається Третій Литовський статут 1588 СЂ. (складався Р· 14 розділів, 488 артикулів). Його можна вважати класичним кодексом феодального права, який всебічно регулював найважливіші суспільні РІС–РґРЅРѕСЃРёРЅРё того часу, юридично запровадив РєСЂС–РїРѕСЃРЅРµ право. РќРѕСЂРјРё права, викладені РІ Статуті 1588 СЂ. набагато випередили СЃРІС–Р№ час, свідченням чого може бути те , що цей Р·РІС–Рґ законів феодального права РґС–СЏРІ РЅР° територіях Вітебської С– Могилевської губерній РґРѕ 1831 СЂРѕРєСѓ, Р° РЅР° територіях Віленської, Гродненської, РњС–РЅСЃСЊРєРѕС—, РљРёС—РІСЃСЊРєРѕС—, Подільської С– Волинської губерній аж РґРѕ 1840 СЂРѕРєСѓ, тобто ще СЃРѕСЂРѕРє Рї'ять СЂРѕРєС–РІ після закінчення існування Речі Посполитої.

ВВодночас правова неврегульованість окремих сфер суспільних РІС–РґРЅРѕСЃРёРЅ вимагала РІС–Рґ законодавця термінового забезпечення наявних прогалин. Цю нішу заповнювали «устави» та «ухвали», СЏРєС– мали РЅР° мети впорядкування окремих фінансових та економічних питань. Серед цієї РіСЂСѓРїРё джерел права слід виділити «Уставу РЅР° волокі», СЏРєРёР№ Р±СѓРІ ухвалений РЎРёРіС–Р·РјСѓРЅРґРѕРјВ II Августом Сѓ квітні 1557СЂ. , С– продовжував процес оформлення фільварко-барщинної системи Сѓ Великому князівстві Литовському. Р—РјС–СЃС‚ цієї реформи полягав Сѓ перерозподілі селянської ріллі РЅР° стандартні одиниці - волоки , СЏРєС– РІ СЃРІРѕСЋ чергу ділилися РЅР° 30 РјРѕСЂРіС–РІ С– виділенню кращих земель РїС–Рґ фільварок. Там , РґРµ РІРІРѕРґРёРІСЃСЏ фільварок , частина повинностей полягала Сѓ відпрацюванні панщини , але реформа допускала С– грошову форму повинності - чинш.

 Своєрідним джерелом права є Литовська метрика – документи і матеріали князівської канцелярії, які містили законодавчі акти, судові вироки, декрети.

ВВизначені та інші джерела права містили правові РЅРѕСЂРјРё Р· СЂС–Р·РЅРёС… галузей права. Так, РЅРѕСЂРјРё державного права містились РІ Статутах 1529, 1566, 1588 СЂСЂ. Р’ С—С…РѕСЃРЅРѕРІРЅС– лежала ідея верховенства закону. Великий РєРЅСЏР·СЊ Р·РѕР±РѕРІ'язувався дотримуватися законів країни.

ВРќРѕСЂРјРё Статутів, закріплювали принцип виборності монарха, обмеження Р№РѕРіРѕ влади законом, пани - Радою С– Сеймом. Автори Статуту 1566 СЂ. зробили перші, але досить вагомі РєСЂРѕРєРё РїРѕ правовому закріпленню принципу відділення СЃСѓРґСѓ РІС–Рґ адміністрації, детально регламентувавши РїРѕСЂСЏРґРѕРє формування С– діяльності земських повітових С– РїС–РґРєРѕРјРѕСЂСЃСЊРєРёС… СЃСѓРґС–РІ. Перший Статут 1529 СЂ. наголошував, що місцеві врадники (підвоєвода, підстароста та С–РЅ.) РїРѕРІРёРЅРЅС– здійснювати СЃСѓРґРѕРІС– функції Р·Р° участю обраних "РґРІРѕС… земянинов, людей РґРѕР±СЂРёС… Р° РіРѕРґРЅРёС… РІС–СЂРё", "Р° без тих панів земян присяжних, естлі Р± РѕР±РѕС… небуло, тиди РЅРµ мають намістникові ані маршалкове судити".[9] Таким чином, принципи колегіальності С– участі населення РІ роботі СЃСѓРґС–РІ РІ якості присяжних засідателів стають РІ XVI СЃС‚. РѕСЃРЅРѕРІРЅРёРјРё загальними принципами організації СЃСѓРґРѕРІРѕС— влади. Важливе значення має положення РїСЂРѕ рівність громадян перед законом: «Все Сѓ великом князства Литовском РѕРґРЅРёРј правом мают сужоны бути".

У державному праві не лише в Статуті 1529 р., але і усупереч Люблінській унії 1569 р., в Статуті 1588 року містяться правові норми, що стосуються суверенітету Великого князівства Литовського, системи, структури і компетенції органів влади і управління, що історично склалися в ньому. У нормах усіх Статутів закріплено положення, що на будь-які посади Великого князівства Литовського може бути обраний або призначений тільки уродженець Великого князівства Литовського, але не іноземець.

Норми державного права свідчать про зміну правосвідомості феодального суспільства в XVI ст. Законодавець прагнув створити впорядковані нормами права умови існування людини в суспільстві, закріпивши такі прогресивні принципи як виборність, колегіальність, законність, відповідальність, відділення суду від адміністрації, участь в суді присяжних тощо.

Більшість інститутів цивільного права (суб’єкти, власність, речі, зобов'язання, давність, правоздатність і дієздатність тощо) знайшли відображення в трьох Литовських Статутах.

Як і в усіх інших феодальних державах, правоздатність людей у Великому князівстві Литовському в XVI ст. не була однаковою. Вона залежала не лише від громадянства і станової приналежності, але і від приналежності національної та релігійної.

Найбільшу правоздатність мала шляхта, а найменшу – челядь двірська. Повністю втрачали громадянські права особи, засуджені до вигнання з країни (виволанці). Дієздатність за Статутом 1529 р. наставала для дівчат з 15, а для юнаків з 18 років.

У Статутах немає визначення поняття "право власності", але з аналізу його норм можна зробити висновок, що законодавець розуміє під ним право користування, володіння і розпорядження майном.

Право власності було пов’язано перш за все з землею. Так існували 1) землі "отчизные», отримані у спадок, якими власник міг необмежено розпоряджатися, 2) "данины" (тримання), які були жалувані за умови довічної служби ("доживотно") або тимчасово ("до ласки і волі" господаря), 3) «купленіни» (одержані внаслідок купівлі - продажу).

Правовий режим земельних володінь Р±СѓРІ різноманітним. Розрізнялися, зокрема, королівські, великокнязівські, магнатські, шляхетські С– церковні землі.

ВВВВВВВВ Право володіння землею базувалось РЅР° пожалуванні, СЏРєРµ підтверджувалося грамотою або давністю часу. Кожне земельне володіння відповідало тому, що було записано Сѓ грамоті господаря. РџС–Рґ час волочної реформи РЎРёРіС–Р·РјСѓРЅРґРѕРј Рџ Августом 1557 СЂ/ здійснювалась перевірка прав РЅР° володіння землею. РЈ випадку, коли держатель землі РЅРµ мав належних документів РЅР° право володіння землею, то ця земля відписувалася РґРѕ господаря.

Вже шляхетські привілеї 1413 і 1447 рр. дозволяли власникам нерухомого майна розпоряджатися ним на свій розсуд. Литовський статут 1529 р. зберіг за зем­левласниками право вільного розпорядження своїми землями, однак обмежив його у відношенні родового і вислуженого майна. Власник мав пра­во продавати, міняти, відчужувати, дарувати лише тре­тину такого майна.

Обмеження права розпорядження земельною влас­ністю суперечило як потребам господарського розвит­ку, так і шляхетським правам і привілеям. Тому при­родно, що шляхта намагалася добитися скасування цього обмеження. Згідно з II Литовським статутом 1566 р. шляхтичам вже не потрібен був дозвіл Великого князя на відчуження «отчини» — досить було пові­домити про це земський суд. Щоправда, вислужені ма­єтки («вислуги») відчужувалися лише за згодою Вели­кого князя. Остаточно усі обмеження шляхетської зе­мельної власності були скасовані III Литовським ста­тутом 1588 р., за яким «усім станам шляхетського наро­ду... можна вільно тепер і в майбутньому маєтками своїми, вотчинами, материнськими, також і вислуженими у нас, государя, і яким-небудь звичаєм і спо­собом нажитими на вічність, розпоряджатися згідно з потребою, бажанням і власним розсудом».

ВВВВВВВВ Введення РІ товарообіг земельної власності без РІСЃСЏРєРёС… обмежень підривало феодальні економічні стосунки С– сприяло швидшому розвитку буржуазних.

ВВВВВВВВВ РќР° початку XV СЃС‚. активно розвивалося так зване заставне землеволодіння. Цим терміном визна­чалися землі, СЏРєС– передавалися Сѓ забезпечення Р±РѕСЂРіСѓ кредитору. РЈ даному разі землі перетворювалися Сѓ заставне володіння, наближались РґРѕ С—С… продажу, Р±Рѕ кредитор мав можливість РЅРµ тільки користуватися за­ставною землю, але Р№ передавати СЃРІРѕС” право іншим особам. Якщо через 30 СЂРѕРєС–РІ земля РЅРµ була викуплена С–Р· застави, РІРѕРЅР° переходила Сѓ власність кредитора.

Перехід права володіння від боржника до кредитора забезпечував останньому повернення боргу, а право користування заставленим майном відкривало мож­ливість отримання додаткових прибутків. Заставодержатель мав право розпоряджатися заставленим майном, але лише в рамках інституту перезастави третім особам. Перезастава могла здійснюватися тільки в межах боргу і на тих самих умовах, що й застава.

У разі передачі маєтків у заставне володіння з ними відходили і рухомі речі, зокрема, знаряддя праці, особи, які працювали чи проживали на території маєтків.

Особливістю заставного володіння було те, що передаватися в заставу могли не лише особисті майнові права, а й державні посади. Так, скажімо, траплялися непоодинокі факти передачі у заста­ву посад старости чи міського війта.

Термін передачі нерухомості у заставне володіння визначався за згодою сторін. Заставлене майно не пе­реходило у власність заставодержателя, а залишалося заставою довічно або до викупу його боржником чи його спадкоємцями.

Заставлену нерухомість власнику дозволялося передавати у спадок як за законом, так і за заповітом. Але якщо у договорі застави вказувалося про перехід права власності на нерухомість у разі не викупу, то кредитор з моменту закінчен­ня терміну застави ставав власником нерухомості.

РСѓС…РѕРјРёРјРё речами дозволялося тільки володіти, але РЅРµ користуватися. РЈ випадку РЅРµ РІРёРєСѓРїСѓ речі РІ зазначений термін СЃСѓРґ дозволяв С—С— продаж. Якщо виручені кошти були більшими Р·Р° Р±РѕСЂРі заставника, то надлишок повертався останньому. Коли Р¶ СЃСѓРјР° була меншою Р·Р° Р±РѕСЂРі, різниця стягувалася Р· решти майна заставника.

Іноді договір застави рухомого майна укладався на невизначений термін. У тако­му разі заставодержатель звертався до суду, який призначав строк викупу, про що повідомлявся заставник. Якщо впродовж цього часу заставник не викупляв річ, то право власності на неї переходило до заставодержателя.

Право володіння землею як загальне правило су­проводжувалося обов'язком для власника відбувати військову повинність. Статут 1529 р. зобов’язував кожного землевласника відбувати військову повинність. Кожен шляхтич був зобов'язаний з'явитися на війну особисто і, крім цього, відправити на війну відповідну кількість озброєних людей залежно від розміру свого володіння. Така ж вимога містилася у Литовсько­му статуті 1588 р.

Військова служба вимагалася з маєтків родових, материнських, вислужених, куплених або придбаних ін­шим чином. Шляхтич, який відмовлявся відбувати вій­ськову службу, втрачав право на володіння землею.

ВДосить ґрунтовно РІ Статутах було розроблено речове право. Вже РІ Статуті 1529 СЂ. законодавець розглядає СЂС–С‡ головну С– РґСЂСѓРіРѕСЂСЏРґРЅСѓ, нерухому С– СЂСѓС…РѕРјСѓ. До нерухомих речей віднесені замки, маєтки, С…СѓРґРѕР±Р°, челядь , Р±Рѕ це "РЅРµ С” РјРѕРІР° рукомая, але РїСЂРё имнении лежачое". До головної речі відносилися земля, маєтки, кущі та інші речі, Р° РґРѕ РґСЂСѓРіРѕСЂСЏРґРЅРѕС— - скотина, челядь, Р·Р±СЂРѕСЏ тощо.

У Статутах приділено увагу такому інституту цивільного права як зобов'язання, які поділялися на зобов'язання, що випливали з правопорушення (потрава посівів тощо) і з договорів. Вже в Статуті 1529 р. був чітко передбачений порядок укладення договорів (купівлі-продажу, поруки, позики).

Взагалі Р¶ зобов’язальні РІС–РґРЅРѕСЃРёРЅРё РЅРµ отримали значного поширення. Р’ умо­вах натурального ведення господарства найчастіше застосовувалися РґРѕРіРѕРІРѕСЂРё РѕР±РјС–РЅСѓ С– дарування. Р— розвитком грошових РІС–РґРЅРѕСЃРёРЅ набуває по­ширення РґРѕРіРѕРІС–СЂ купівлі-продажу СЂСѓС…РѕРјРѕРіРѕ майна. Нерухоме майно здебіль­шого здавалося РІ оренду або передавалося Сѓ заставу. Саме застава РІ Литовсько-РСѓСЃСЊРєС–Р№ державі була РѕСЃРЅРѕРІРЅРѕСЋ формою забезпечення виконання зобов’язань.

Позовна давність в усіх Статутах встановлювалася у 10 років, але було виключення для договору застави. Так, Статут 1529 р. наголошував, що "кожна застава давності земне не мела» , якщо договір не був укладений на певний термін "под страченьем", тобто з особливим застереженням про втрату маєтку, якщо борг не буде повернений в зазначений в договорі термін.

ВРќРѕСЂРјРё статутів регламентували питання майнового стягнення. Детально була прописана процедура отримання майна Сѓ володіння , СЏРєРµ передавалось кредиторові РІ рахунок Р±РѕСЂРіСѓ.

ВРозвивалося сервітутне право – право, РЅРѕСЂРјРё СЏРєРѕРіРѕ регламентували право користування чужими речами: лісом, СЃС–РЅРѕРєРѕСЃРѕРј, місцями для полювання, випасу С…СѓРґРѕР±Рё С– так далі. Землевласнику заборонялось будувати греблі, мости, млини, міняти течію річок, якщо це завдавало шкоди сусідам. Статути регулювали також стосунки Сѓ разі знахідки РєРѕРЅСЏ або С…СѓРґРѕР±Рё. Знахідка породжувала право володіння, але РЅРµ була засобом придбання права власності.

ВРЈ межах цивільного законодавства розвивалося іспадкове право. Розрізнялось спадкування Р·Р° законом С– Р·Р° заповітом.

ВМожливість розпорядження майном Р·Р° заповітом поширювалась РЅР° СЂСѓС…РѕРјРµ майно С– куплену нерухомість, СЏРєР° РЅРµ належала РґРѕ СЂРѕРґРѕРІРѕС— власності (вотчини або материнського майна). Держава ретельно охороняла майнові права спадкоємців, створюючи зако­нодавчі перешкоди для несумлінних спадкодавців. Відтак процедура складання заповіту була досить складною.

РџСЂРё заповіті нерухомого майна спадкодавець повинен Р±СѓРІ особисто одержати РґРѕР·РІС–Р» Великого РєРЅСЏР·СЏ. Якщо стан здоров’я РЅРµ дозволяв виконати цю РІРёРјРѕРіСѓ, заповіт складався Сѓ присутності «достойних» СЃРІС–РґРєС–РІ, Р° після смерті спадкодавця підтверджувався Великим князем або Радою. РќРµ могли виступати свідками Сѓ цьому випадку жінки, РѕРїС–РєСѓРЅРё, спадкоємці Р·Р° даним заповітом, Р° також РѕСЃРѕР±Рё, СЏРєС– РЅРµ мали взагалі права складати такі документи, тобто неповнолітні, неосудні, єретики, ті, СЏРєС– РЅРµ мали власного майна – ченці, СЏРєС– прийняли РІ ордені чернецтво, невідокремлені РІС–Рґ батька СЃРёРЅРё, РѕСЃРѕР±Рё, СЏРєС– видані разом Р· майном Р·Р° здійснений злочин іншої людині, невільники. Заповідати можна було тільки майно, СЏРєРµ реально знаходилось Сѓ власності спадкодавця. РРѕРґРѕРІСѓ земельну власність Сѓ XVI СЃС‚. продавати заборо­нялося. Можна було продати лише 1/3 СЂРѕРґРѕРІРѕРіРѕ маєтку, Р° решту заставити. РќС– Р·Р° СЏРєРёС… обставин батько РЅРµ РјС–Рі позбавити СЂРѕРґРѕРІРѕС— спадщини СЃРІРѕС—С… дітей. Р—Р° жодних обставин спадкодавець мав право розпоряджатися лише купленою або вислуженою Сѓ РєРЅСЏР·СЏ земельною власністю, СЂСѓС…РѕРјРёРј майном.

Розрізнялось спадкування батьківського С– материнського майна. Так, ІІІ Статут передбачав, що спадщина, нерухоме С– СЂСѓС…РѕРјРµ майно та коштовності переходять лише синам С– близьким РїРѕ Р·Р±СЂРѕС—; тобто, батьківське майно, Сѓ С‚.С‡. куплене, передавалось Сѓ “вотчину” лише синам, Р° дочкам, здебільшого, - лише придане Р· СѓСЃСЊРѕРіРѕ батьківського, Сѓ С‚.С‡. купленого, майна.В Материнське майно – СЏРє нерухоме Сѓ вигляді маєтків, так С– СЂСѓС…РѕРјРµ, Сѓ С‚.С‡. готівка, золото, срібло, РѕРґСЏРі С– прикраси, РєРѕРЅС–, РІРѕР·Рё, килими тощо – розподілялось РїРѕСЂС–РІРЅСѓ РјС–Р¶ СѓСЃС–РјР° дітьми – С– синами, С– дочками.

Р—Р° законом С– Р·Р° заповітом РІ Литовсько-РСѓСЃСЊРєС–Р№ державі спадкоємцями вважалися діти, бра­ти, сестри, батьки та інші РєСЂРѕРІРЅС– родичі. РќРµ мали право РЅР° спадок наступні кате­горії РѕСЃС–Р± С–Р· числа спадкоємців Р·Р° законом: РґРѕРЅСЊРєР°, СЏРєР° вийшла заміж без дозволу батьків чи РѕРїС–РєСѓРЅС–РІ; РІРґРѕРІР° шляхетського СЂРѕРґСѓ, що без батьківської Р·РіРѕРґРё вийшла заміж Р·Р° простолюдина; незаконнонароджені діти (бенкарти); діти державних злочинців. Р–С–РЅРєР° РЅРµ була спадкоємицею. До 1529 СЂРѕРєСѓ РІРґРѕРІР° керувала СѓСЃС–Рј майном, СЏРєРµ залишилось після чоловіка РґРѕ укладення повторного шлюбу, після чого отримувала записане Р·Р° нею вено. Перший Литовський статут перестав вважати РІРґРѕРІСѓ головою сім’ї. Р— 1529 СЂРѕРєСѓ дружина одразу після смерті чоловіка отримувала вено, СЏРєРµ після С—С— смерті переходило РґРѕ дітей.

ВСпадкова маса РјС–Р¶ закононародженими дітьми розподілялась РїРѕСЂС–РІРЅСѓ. Вдовець, СЏРєРёР№ вступив Сѓ РЅРѕРІРёР№ шлюб, РЅРµ мав права залишати без спадку дітей, народжених Сѓ попередньому шлюбі. Дочки, РїСЂРё наявності братів, РЅРµ наслідували «отчини», Р° отримували тільки посаг, але РЅР° «материзни» це правило РЅРµ розповсюджувалось. РџСЂРё відсутності цих спадкоємців та С—С… нащадків РґРѕ спадкування залучались брати С– сестри спадкодавця та С—С… нащадки Р—Р° відсутності спадкоємців Р·Р° законом С– Р·Р° заповітом майно визнавалось відумерлим С– Р·Р° ІІ С– ІІІ Статутами переходило Сѓ державну казну - Великому князеві.

Слід мати на увазі, що разом з нормами статутів цивільно-правові стосунки регулювалися й іншими нормативними актами і навіть звичайним правом. Проте, виходячи з аналізу норм Статутів, можна припустити, що при колізії різних норм, що регулювали цивільно-правові стосунки, переважали норми Статутів.

Шлюбно-сімейне право РІ РѕСЃРЅРѕРІС– СЃРІРѕС—Р№ мало РЅРѕСЂРјРё, що склалися РІ РљРёС—РІСЃСЊРєС–Р№ РСѓСЃС–.

Як вже зазначалося, на українських землях, що потрапили під вплив Литовського князівства, продовжували діяти норми звичаєвого права, згідно яких шлюб міг укладатися без вінчання в церкві. Шлюб набував законної сили при виконанні кількох умов. Насамперед, наречені мали отримати згоду батьків. По-друге, вимагалася публічність укла­дання шлюбного союзу, зовнішнім виразом якого було весілля. По-третє, по­дружжя мало сплатити владі грошовий податок. Особи, які уклали шлюб за звича­євим правом, за розлученням зверталися до світського суду, вінчані — до церко­вного.

Однак, Р· XVI СЃС‚. РІ Литовсько-РСѓСЃСЊРєС–Р№ державі узаконюється форма церковного шлюбу. Шлюби укладались тільки Р·Р° Р·РіРѕРґРѕСЋ молодих. Укладенню шлюбу РїРѕРІРёРЅРЅР° була передувати домовленість батьків сторін. Статут 1566СЂ. передбачав шлюбний РІС–Рє для жінок 15 СЂРѕРєС–РІ, Р° для чоловіків - 18. Діяв принцип матеріальної гарантії шлюбу - завдяки РґРѕРіРѕРІРѕСЂСѓ РІС–РґРЅРѕСЃРЅРѕ посагу нареченої С– вено (частини майна) жениха.

Статутом 1529 р. сума вено встановлювалася удвічі більше, ніж посаг, але не більше третини вартості майна чоловіка. Після смерті чоловіка вено ставало власністю дружини. Коли шлюб визнавався недійсним, посаг залишався у дружини, а вено повертався чоловікові. При розлученні з вини дружини, вона втрачала і посаг, і вено.

ВДружина знаходилася РїС–Рґ владою чоловіка, СЏРєРёР№ мав право карати С—С—. Чоловік РјС–Рі віддати дружину кредиторові РІ тимчасове рабство. Нерідко С– СЃСѓРґРё виносили рішення РїСЂРѕ видачу дружини боржника кредиторові для відробітку Р±РѕСЂРіСѓ.

Батьки мали необмежене право карати своїх дітей і розпоряджатися свободою неповнолітніх дітей - віддавати їх в тимчасове або повне рабство кредиторові, закладати тощо.

Для розвитку шлюбно-сімейного права XVI ст. характерним стає розширення втручання світської влади в регулювання питань шлюбу, сім'ї, спадкування, опіки, заповітів та ін. Основні інститути шлюбно-сімейного права ( порядок видачі заміж і правове його оформлення, права дітей (синів, дочок і матері-вдови на спадок, основи укладення і розірвання шлюбу і інші) знайшли відображення в Литовських статутах.

За Литовськими статутом, розлучення повністю було віднесене до компетенції духовного суду. Світським судам належало займатися тільки майновими справами подружжя після постанови духовних судів. Але у житті досить часто при розірванні шлюбів подружжя керувалося не так канонічними і світськими правилами, як традиційними, "місцевими" звичаями. Акт розірвання шлюбу набував юридичної сили після того, як подружжя в присутності свідків видавали одне одному так звані "роспусниє листи", які потім особисто заявляли перед владою, в юрисдикції якої вони перебували, для внесення в актові книги "для вічної пам’яті". Отже, розлучення, як правило, відбувалося без участі церковної влади, проте під наглядом світської.

ВЦерковне законодавство визначало лише декілька підстав для розлучення:В тяжка, тривала С– невиліковна С…РІРѕСЂРѕР±Р° РѕРґРЅРѕРіРѕ Р· подружжя , відсутність РѕРґРЅРѕРіРѕ Р· подружжя; Р·РјС–РЅР° релігії РѕРґРЅРѕРіРѕ Р· подружньої пари; випадки, коли РѕРґРёРЅ С–Р· подружжя здійснював або тільки помишляв Р±СѓРґСЊ-СЏРєС– злочинні РґС–С—, що загрожували життю чи здоров’ю іншої РѕСЃРѕР±Рё; порушення подружньої вірності (перелюб).

ВВВВВВВВВВ РЈ цілому Р¶ , аналіз правових РЅРѕСЂРј Статутів 1529, 1566 С– 1588 СЂСЂ. свідчить РїСЂРѕ те, що права СЃСѓР±'єктів шлюбно-сімейних РІС–РґРЅРѕСЃРёРЅ розширювалися, Р° роль світської влади С– світського права РІ С—С… регулюванні зростала. Ці тенденції дають підстави стверджувати РїСЂРѕ прогресивний характер розвитку шлюбно-сімейних РІС–РґРЅРѕСЃРёРЅ Сѓ цілому, хоча законодавство містило С– СЂСЏРґ негативних СЂРёСЃ, що були характерними для Р±СѓРґСЊ-СЏРєРѕРіРѕ феодального права: визнавався законним тільки церковний шлюб; брати С– сестри РЅРµ були СЂС–РІРЅРёРјРё РІ правах РЅР° спадок; мали місце негативні наслідки для тих, хто одружувався Сѓ разі укладення шлюбу без Р·РіРѕРґРё батьків Р№ інші,

ВКримінальне право Великого князівства Литовського XVI століття Р·Р° рівнем розвитку перевершувало право інших європейських країн. Р’РѕРЅРѕ містило прогресивні положення, СЏРєС– С” характерними для буржуазного права. До таких положень відноситься принцип рівності СѓСЃС–С… перед законом (“иж РІСЃРµ подданные наши, так СѓР±РѕРіРёРµ, СЏРєРѕ Рё богатые,…ровно адностайным тым писаным правом мають сужоны быти”– Статут 1529 СЂ.; принцип відповідальності тільки Р·РіС–РґРЅРѕ Р· законом (врадники "РЅРµ мають подданых нашых иначей судити С– справовати, леч тыми писанами правы" - Статут 1529 СЂ.); принцип відповідальності тільки Р·Р° РїСЂРѕРІРёРЅСѓ (відповідає Р·Р° правопорушення "тільки той, СЏРєРёР№ винен" - Статут 1529 СЂ. ; принцип відповідності покарання тяжкості здійсненного правопорушення (винуваті «мають быти караны Рё сказываны подле тяжести Р° легкости выступов своих” - Статут 1529 СЂ.) та С–РЅ. Вказані прогресивні принципи вже РЅРµ були «випадковими», Р° стали основоположними принципами кримінального права РҐРЈ1 СЃС‚.

Норми кримінального права відрізнялись гуманізмом, який проявлявся у незастосуванні смертної кари до вагітних жінок, невикористанні кримінальних покарань до дітей, у встановленні кримінальної відповідальності шляхтича за вбивство простої людини, більшій відповідальності за злочини проти жінок.

Кожен наступний Статут був систематизований краще за попередній, рівень кодифікаційної техніки був значно вищим, проте авторам ще не вдалось повністю розмежувати галузеві норми (норми кримінального права часто перепліталися із нормами цивільного, процесуального права).

Жоден із Статутів не містив чіткого визначення поняття злочину, але з порівняльно-правового аналізу статей Статуту 1588 р. можна зробити висновок, що законодавець визнавав злочином протиправну, винну дію (бездіяльність), що несе в собі елемент суспільної небезпеки і що посягає на суспільний устрій, власність, права і інтереси приватних осіб. Відсутність чіткого визначення поняття "злочин" зумовила і відсутність єдиного терміну. Навіть у Статуті 1588 р. міститься велика кількість слів, що означають кримінально-карану дію (бездіяльність): «виступ», «провина», «своволенство», «неслушеньство» тощо. Але яку б назву не мало кримінальне правопорушення в XVI ст. для нього завжди характерна одна сутнісна ознака - протиправність.

Одночасно з класифікацією злочинів за об'єктом посягання Статути поділяли їх на "речи крвавые, де про горло ідеть" і "речи меншие, не крвавые, где о горле не ідеть", тобто класифікує їх за ступенем тяжкості (небезпеки). Вичерпного переліку і роз'яснення цих термінів немає в законі, але майже завжди за словами «речи крвавые», «речи меньшие» йде пояснення «за што горлом карають» или «где о горле не ідеть». Один з артикулів Статуту1588р. містить перелік «речей крвавых»: вбивство, розбій, зґвалтування, підпал, наїзд, пов’язаний з вбивством, після чого законодавець говорить: «та іншие речи крвавые, то ест за што горлом карають». Переліку «речей меньших» Статут не містить, але у ряді артикулів роз'яснюється: «за што горлом не карають», «розлитьем крви не карають», «где о горле не ідеть».

Вчені припускають тотожність цих понять сучасним поняттям тяжких і менш тяжких кримінальних злочинів.

Суб'єктами злочину у відповідності з принципом індивідуальної відповідальності були окремі особи ( правову основу ідеї індивідуалізації покарання заклав перший кодифікований кримінальний закон Великого Князівства Литовського — Судебник Казимира 1468 р).

Кримінальне право Великого князівства Литовського в XVI ст. постійно підвищувало вік кримінальної відповідальності (за Статутом 1566 р. - з 14 років, а за Статутом 1588 р. - з 16 років)

При визначенні покарання законодавець враховував елементний склад злочину (суб'єкт загальний, спеціальний, одна особа, група осіб; усі елементи суб'єктивної сторони: вина, мотив, мета; при встановленні об'єктивної сторони бралася до уваги сама дія (бездіяльність), наслідки, причинний зв'язок, рецидив і конкретні умови здійснення правопорушення: місце, спосіб, час тощо).

Впродовж XVI ст. піддавалися істотним змінам більшість інститутів кримінального права, створювалася спеціальна юридична термінологія для вираження правових понять. Про це свідчать єдині загальнодержавні зведення законів - Статути 1529, 1566 і 1588 рр. Як правило, законодавець користувався в них звичайною розмовною мовою, проте багато слів набували юридичного характеру та змісту і почали вживатися як спеціальні правові терміни. Найчастіше законодавець не дає їм конкретного визначення. Значення таких слів можна зрозуміти тільки шляхом аналізу положень і норм джерел права і їх зіставлення з іншими правовими нормами.

Найзначнішим вкладом в історії кримінального права було закладення у Статуті 1588 р. основ принципу презумпції невинуватості. Статут застерігав від поспішного виголошення судового вироку і пропонував суддям керуватися тільки законом і своєю совістю, враховувати усі обставини справи, а у разі сумнівів - схилятися до звільнення підсудного.

ВСпираючись РЅР° РЅРѕСЂРјРё Литовських статутів Р” що діяли РЅР° території давньоруських земель часів феодального Великого князівства Литовського, можна виділити наступні РіСЂСѓРїРё злочинів:

1) державні;

2) проти порядку управління і правосуддя;

3) РІС–Р№СЃСЊРєРѕРІС–;

4) проти релігії і церкви;

5) проти моральності;

6) проти життя, здоров'я і честі людей;

7) посягання на майно;

8) злочини слуг і феодальнозалежних людей проти феодалів.

Крім того, за способом порушення справ в суді існували наступні види злочинів:

1)злочини, справи по яких порушувалися представниками державної влади незалежно від наявності потерпілого або його волі;

2) злочини у справах приватного звинувачення;

3) злочини у справах змішаного звинувачення, з яких обвинувачами могли виступати як посадовці державного апарату, так і окремі громадяни.

ВЗлочини державні С– проти РїРѕСЂСЏРґРєСѓ управління. Р’ період централізації Великого князівства Литовського посилювалась влада Господаря (Великого РєРЅСЏР·СЏ), що виражалось РІ законодавчому закріпленні повноважень верховного правителя РІ сфері ухвалення рішень, СЏРєС– мали вищу юридичну силу, Сѓ встановленні єдиних державних РјРёС‚, праві РЅР° карбування монети тощо. РЈ Р·РІ'СЏР·РєСѓ Р· цим посягання РЅР° повноваження Господаря розцінювались СЏРє посягання РЅР° верховну владу. Великий РєРЅСЏР·СЊ Р±СѓРІ С– верховним правителем, С– вищим посадовцем РІ державі. РўРѕРјСѓ закон закріпив С– певні Р№РѕРіРѕ РѕР±РѕРІ'СЏР·РєРё, роблячи СЃРїСЂРѕР±Сѓ регламентації правового статусу цієї посади. Господар РЅРµ лише сам Р·РѕР±РѕРІ'язувався дотримуватися закону, але С– повинен Р±СѓРІ піклуватися РїСЂРѕ дотримання Р№РѕРіРѕ СѓСЃС–РјР° посадовцями С– підданими держави. РЈ першу Р¶ чергу Статут вказував РЅР° РѕР±РѕРІ'СЏР·РѕРє господаря піклуватися РїСЂРѕ права С– вольності шляхти.

ВР’С–Р№СЃСЊРєРѕРІС– злочини. Правові РЅРѕСЂРјРё, що стосувались РІС–Р№СЃСЊРєРѕРІРёС… правовідносин, уперше зустрічаються РІ привілеях С– сеймових постановах Великого князівства Литовського. Так, РѕРґРёРЅ Р· перших загальноземських привілеїв РІС–Рґ 20 лютого 1387 СЂ. РіРѕРІРѕСЂРёРІ РїСЂРѕ РѕР±РѕРІ'СЏР·РѕРє феодалів брати участь Сѓ РІС–Р№СЃСЊРєРѕРІРѕРјСѓ РїРѕС…РѕРґС– РЅР° РѕСЃРЅРѕРІС– власних витрат. Р— виділенням шляхти РІ особливе привілейоване становище, РѕСЃРЅРѕРІРЅРёРј РѕР±РѕРІ'СЏР·РєРѕРј СЏРєРѕРіРѕ була РІС–Р№СЃСЊРєРѕРІР° служба, Р·'явилася необхідність законодавчої регламентації РїРѕСЂСЏРґРєСѓ С—С— несення Р·С– встановленням РІС–РґРїРѕРІС–РґРЅРёС… санкцій Р·Р° можливі порушення.

ВСтатут 1529 СЂ. та Статут 1588 СЂ. включали РЅРёР·РєСѓ РІС–Р№СЃСЊРєРѕРІРёС… злочинів, РІС–РґРјС–РЅРЅРѕСЋ СЂРёСЃРѕСЋ СЏРєРёС… було здійснення С—С… військовослужбовцями або РІС–Р№СЃСЊРєРѕРІРѕР·РѕР±РѕРІ'язаними РІ період РІС–Р№РЅРё або РІС–Р№СЃСЊРєРѕРІРѕРіРѕ РїРѕС…РѕРґСѓ.

Злочини проти правосуддя. У розділі "Про суддів" (Статут 1588г.) законодавець намагався передбачити усі випадки кримінально карних діянь, у зв'язку з чим доходило іноді до курйозів. Так, в об'єктивну сторону опору возному включався навіть примус останнього проковтнути доставлені ним судові повістки і інші судові " листи", а також виривання бороди і вусів возного, підрізування хвоста його коня тощо.

Злочини проти правосуддя залежно від суб'єкта злочину можна поділити на дві основні групи:

1) здійснені судовими чиновниками: нез'явлення без поважної причини, порушення суддями постанови про стягування судових мит, винесення суддями завідомо несправедливого вироку або вирішення справи з порушенням процесуальних норм тощо;

2) здійснені учасниками судового процесу: підробка відповідачем «позви», нез'явлення за викликом до суду особи, звинуваченої в "речах крвавых", неявка до суду інших учасників судового процесу, виклик до суду відповідача у раніше вирішеній справі, зневага словом або дією членів суду або супротивної сторони, а також нанесення побоїв, тілесних ушкоджень, вбивство або замах на здійснення "такого учинку", надання неправдивих свідчень, втеча з місця позбавлення волі, невиконання судового рішення, злочини, здійснені адвокатом тощо.

ВЗлочини проти релігії С– церкви. Проголошуючи принцип віротерпимості, закон заохочував прийняття християнства особами, що сповідували інші релігії, але забороняв РїС–Рґ загрозою кваліфікованої страти ("РЅР° горлі, вогнем") євреям, татарам С– іншим «бесурмянам закупов албо полоцеников, детей РёС… Сѓ жидовство, ани Сѓ бесурмянство намовляти, ани обрезывати...В».

Злочини проти суспільної моралі. Законодавець вимагав, щоб люди "учестиве жили" РІС–РґРїРѕРІС–РґРЅРѕ РґРѕ закону божого С– людської моралі. РРѕРґРѕРІРёРј РѕР±'єктом цієї категорії злочинів була суспільна мораль . До таких злочинів відносились: зґвалтування, перелюб , звідництво, насильницький шлюб, викрадення заміжньої жінки, одруження проти волі батьків Р· порушенням встановлених законом СѓРјРѕРІ; заміжжя РІРґРѕРІРё РґРѕ закінчення шестимісячного терміну Р· РґРЅСЏ смерті чоловіка; двошлюбність; шлюб РѕСЃС–Р±, що знаходяться Сѓ певній ступені спорідненості, СЏРєР° визначена законом; навмисне звільнення РІС–Рґ плоду або умертвіння Р№РѕРіРѕ; злочини дітей проти батьків тощо.

ВЗлочини проти життя, Р·РґРѕСЂРѕРІ'СЏ С– честі людей. Приділяючи пильну увагу цій категорії злочинних посягань, законодавець намагався охопити СѓСЃС– можливі варіанти таких РґС–СЏРЅСЊ. РЈ законі детально говорилось РїСЂРѕ СЃРїРѕСЃС–Р± С—С… здійснення, час С– місце, станове положення СЃСѓР±'єктів, відношення злочинця РґРѕ СЃРІРѕРіРѕ РґС–СЏРЅРЅСЏ тощо . Вбивство визначається СЏРє "забийство", "мужобойство". РЈ Статутах РѕР±'єктивна сторона злочину визначена словами: "забил", "СЏРєРёРј обычаем Рѕ смерть приправил", "струл" С– так далі, Р· вказівкою часу або місця, СЃРїРѕСЃРѕР±Сѓ здійсненя тощо. РњС–СЂР° відповідальності злочинця залежала РІС–Рґ ступеню РІРёРЅРё (намір, необережність), мотиву (ненависть, зухвалість тощо), мети (убити, оволодіти маєтком тощо ), місця здійснення (РЅР° РєРЅСЏР·С–РІСЃСЊРєРѕРјСѓ РґРІРѕСЂС–, РЅР° РґРѕСЂРѕР·С– тощо), соціального статусу злочинця С– потерпілого С– СЂСЏРґСѓ інших обставин. Закон СЂРѕР·СЂС–Р·РЅСЏРІ просте вбивство, вбивство Р· обтяжуючими РІРёРЅСѓ обставинами С– вбивство Р· РїРѕРј'якшувальними РІРёРЅСѓ обставинами.