Соціальне становище молоді: Поняття, сутність, чинники, що його обумовлюють
Особливості сучасного становища молоді полягають у тому, що вона виступає перш за все як суб'єкт суспільного життя, який знаходиться разом з тим у процесі свого становлення. Звідси у державній молодіжній політиці в якості рівноправних суб'єктів повинні виступати як молодь, так і суспільство. Мова повинна йти не про патерналістську (від лат. paternus — батьківський, опікунчий) політику держави по відношенню до молоді, а швидше про сприяння її соціальній адаптації в умовах переходу до ринкове орієнтованої економіки, про створення такої соціальної системи, яка б могла самозабезпечити і відтворити себе. Недарма, програма у галузі молодіжної політики у країнах Європейської Спільноти передбачає два основних, у вказаній послідовності, принципи: 1) активну й безпосередню участь молоді у її розробці та реалізації, 2) підтримку молодіжних ініціатив державними структурами. Процес допомоги молоді у західних країнах, зазначають дослідники, дістає енергію в індивідуалізації, а не в колективізації, в регіоналізації, а не в централізації, в плюралізмі, а не в централізмі, і в безпосередній участі, а не в управлінні зверху.
Очевидно, пошук реальних шляхів залучення молоді до активних дій, скерованих на самозабезпечення та самовідтворення, багато в чому може і здатна здійснювати саме соціологія молоді. Найперше її завдання полягає у з'ясуванні основних інтересів і потреб молодого покоління, створенні її достовірного соціального портрету, висуненні на цій основі науково обгрунтованих пропозицій для державних органів. Неабияке значення має також аналіз можливих наслідків прийняття законодавчих актів стосовно молоді для суміжних та близьких соціально-демографічних груп та спільнот (інакше кажучи, коли пільги і, підтримка молоді державою можуть негативно вплинути на становище інших соціальних груп), невизначеність сенсу ЇЇ існування в сучасному суспільстві, а також прорахування і передбачення довготермінових наслідків цих рішень для самої молоді, особливо при ЇЇ переході в інший віковий і соціальний стан.
Отже, соціологія молоді є важливою складовою як соціологічного знання, так і елементом державної молодіжної політики. Вона повинна забезпечувати цю політику та її реалізацію через вироблення диференційованих стратегій соціалізації та адаптації молодого покоління. Але для цього вона сама повинна внутрішньо оновитися, переглянути свої вихідні засади і принципові настанови.
Соціалізація молоді.
Вивчення проблем соціалізації молоді є одним з напрямків соціології - галузі, яка в наш час стає дуже значущою для суспільства. Ось що говорить про об'єкт соціології молоді І.С. Кон: "Молодь - соціально-демографічна група, що виділяється на основі сукупності вікових характеристик, особливостей соціального становища та обумовлених тим і іншим соціально - психологічних властивостей. Молодість як певна фаза, етап життєвого циклу біологічно універсальна, але її конкретні вікові рамки, пов'язаний з нею соціальний статусу і соціально-психологічні особливості мають соціально-історичну природу і залежать від суспільного ладу, культури і властивих даному суспільству закономірностей соціалізації ».
Соціалізація молоді являє собою сукупність всіх соціальних і психологічних процесів, за допомогою яких індивід засвоює систему знань, норм і цінностей, що дають можливість йому функціонувати як повноправному громадянину суспільства.
Актуальність даної теми полягає в тому, що в даний час, коли в нашій країні радикально змінюються всі суспільні відносини і соціальні інститути, вивчення особливостей соціалізації молоді стає особливо затребуваною та актуальною дослідної проблемою, що привертає увагу не лише науковців, але і практичних працівників різного рівня - від політиків до вчителів та батьків.
Метою даного дослідження є виявлення сутності та особливостей процесу соціалізації молоді за умов перехідного періоду українського суспільства.
Питання соціалізаціїї молоді досліджували такі українські вчені, як Є.В. Лазоренко, М.П. Лукашевич, А.К. Тащенко В.В. Москаленко, М.І. Михальченко, В.І. Волович, І.М. Гавриленко і інші автори.
В суспільстві перехідного періоду є явища й процеси, що суттєво відрізняються від тих, котрі притаманні стабільним суспільствам. Вони пов’язані як з економічними, політичними, так й соціальними трансформаціями, але всі вони без винятку стосуються проблем життєдіяльності людини, створюють далеко не завжди комфортні умови для молоді щодо проходження соціалізаційного процесу.
Ринкові відносини розширили можливості молодих людей, дали простір широкому спектру ідей і ціннісних орієнтацій, сприяють свободі їх вибору, проте їх реалізація напряму залежить від матеріальних ресурсів. Тому низький рівень матеріальної забезпеченості більшості молодих людей стає для них головною проблемою. 72% молоді, що вчиться, назвали низький матеріальний рівень життя основною перешкодою на шляху реалізації своїх можливостей. У зв’язку з цим 42% опитаної молоді не бачать реальної перспективи для реалізації свого особистого розвитку, що значно підвищує еміграційні настрої серед молодих людей. Достатній рівень матеріальної забезпеченості значно розширює можливості молодих людей, позитивно впливає на їх світосприйняття, додає життєвої впевненості .
Сім’я, як і раніше, залишається основним інститутом соціалізації молодого покоління, бо зберігає традиційні основи стійкості і стабільності суспільства та забезпечує усталеність стосунків з навколишнім світом. Сім’я орієнтує молоду людину на засвоєння соціального досвіду через систему цілеспрямованих засобів, сприяє формуванню нормативної системи цінностей, спрямовує її на бачення ринкових перетворень крізь призму цивілізованих відносин, в основі яких лежить особиста відповідальність і компетентність.
Важливим фактором, що забезпечує успішну соціалізацію є формування молодої людини як активного суб’єкта суспільного життя. Дійсне ж засвоєння індивідом соціального досвіду, включає в свою структуру момент активного пристосування до оточуючого світу не тільки в колі сім’ї чи стінах школи, але в першу чергу поза їх межами, адаптацію як “автоматичне” виховання визначених соціальних навичок у зв’язку з постійним перебуванням індивіду у певному соціальному середовищі зі своїми специфічними цінностями, нормами, взірцями. Тому кроки соціалізаційної діяльності мають узгоджувати “базисний світ”, набутий завдяки первинній соціалізації, з конструктами оточуючого суспільного світу через соціалізацію вторинну.
Оточуюче життя стрімко змінюється, молодь бачить навкруги себе дуже мало стабільного й тому в неї з’являється релятивізм, орієнтація на ситуацію. Вона намагається вижити в світі, що швидко змінюється, і розвиває здатність пристосовуватись до будь-якої ситуації. Як наслідок формується здібність швидко все переоцінювати, гнучкість, пристосуванство, хитрість. З одного боку, це добре, бо у молоді з’являється щеплення проти ідеологічних обмежень, фанатизму. З іншого - в душі у людини немає порядку. Якщо вона виростає пристосованою до обставин циніком, яка впевнена, що зможе викрутитися із будь-якої ситуації, то рано чи пізно така людина стає жертвою обставин, тому що не може протиставити їм нічого свого власного.
Тільки цілеспрямована систематична участь держави і всіх гілок влади в житті молодого покоління зможе розв'язати проблеми соціальної адаптації молоді в сучасному перехідному суспільстві. Політика держави повинна створювати необхідні економічні, соціальні умови для розвитку молоді за допомогою масової державної і громадської підтримки інноваційної діяльності, соціальний захист молоді, сприяти формуванню творчої активності молоді, здібностей, навичок, а також стимулів до саморозвитку та самореалізації, завдяки чому будуть створені передумови для її прискореного розвитку.
Життєва стратегія молоді.
Які життєві стратегії можуть бути не тільки життєвими і дієвими, але ще й прийнятними та зрозумілими для молодого покоління?
Порадити щось конкретне не можливо, бо людей багато, різних фахів, галузей та особистих обставин не менше. Але можна спробувати переконати їх не розраховувати на адаптивні стратегії, навіть якщо наразі вони спрацьовують для старших родичів.
Справа у тому, що років 60 тому Україна мала приблизно 80% сільського населення і 20% міського. Зараз ця пропорція прямо протилежна. Це означає, що розраховувати на натуральне господарство, може все менше і менше родин. Я з кола своїх знайомих, та навіть з дописів у деяких ЖЖ бачу, що трендом стає продавати ділянку у селі, коли там помирають старі сільські родичі. Їхні діти вже давно немолоді, урбанізовані і повертатися до села, щоб та працювати на забезпечення нащадків вони не хочуть, хоча їхні батьки відривали від себе останнє, працювали весь вільний час, якого майже не було, на власних ділянках, щоб забезпечити своїх дітей.
Дуже приблизно схема виглядає наступним чином. Тим, кому зараз 60-70 вистачило підтримки натурального господарства на все життя аж до пенсії. У свої молоді роки для них взагалі був рай, бо кількість сільських родичів, яка на них працювала була більшою, ніж кількість переселенців. Не тільки споживати, а й долучитися до натурального господарства їм довелося вже у дуже зрілі роки, але це було пом’якшено можливістю експлуатувати працю своїм дітей. В результаті цьому поколінню випало найбільше з «світського щастя»: квартира (часто кооперативна), машина, дача. Це й є причиною, чому це покоління не впоралося з перебудовою суспільство, хоча власне було у зрілому віці на межі 80х та 90х.
Діти цього покоління, їм зараз 40-50, також отримали непогану підтримку. Щоправда, довелося заплатити за це своїми канікулами та вихідними. Хоча й не всім. Серед «жлобні» у 80-ті вважалося непрестижним, коли діти працюють. Там знаходили, як навантажити «бідних родичів» замість своєї «кровиночки». Проблема цієї генерації, що їм ще жити і жити, а ресурс вичерпується. На багатьох з них чекає втрата зони комфорту під кінець трудового життя, але навряд це покоління згенерує достатній революційний заряд.
Онукам старших паразитів зараз 20-30. На їхнє життя вже практично нічого не вистачило, хіба що на більш-менш сите дитинство у буремні 90ті. Багато людей з них ще мають можливості витискати щось зі свого клану. Це можна спостерігати хоча б з того, що чимало покупців на ринку низькоякісної нерухомості, як то різні однокімнатні «гостинки», саме належать до цього покоління. Поки що вони живуть в кайф, але в них народяться та підростуть діти, і вони в своїх «однушках» житимуть на рівні своїх дідусів, коли ці переїхали з села та тіснилися по «общагах». А на зміну якості життя вже підтримки та накопичень з натурального господарства не буде.
І ясно, що правнукам покоління совітських паразитів, тобто кому зараз 0-10 років, нічого не світить, крім як покластися на свої руки та голову. От це покоління і зробить зміни у суспільстві. Якщо не зробить, то емігрує майже повністю, і стане тоді Україна подібна до Палестини, де за кордоном живе дві третини корінного населення цієї території.
Отже, теперішнім молодим людям доведеться розраховувати тільки на себе. По «Радіо РОКС» часто цитують якогось рок-музиканта, який сказав приблизно наступне: «Часто найкращим освітленням шляху є палаючий міст за спиною». Раджу молодим людям узяти ці слова собі за гасло.
А куди податися, це вже питання вторинне. Головне – мати рішучість рухатися і розуміння, що рухатися треба, тобто те, чого так бракувало старшим поколінням. Більш приземлені поради, досит суб’єктивні з мого досвіду такі:
Якщо ваш фах потрібен в іноземних фірмах в Україні, йдіть туди. Дуже важливо на початку шляху отримати вірні навички. Це наразі в Україні можливо тільки в іноземних фірмах. На всіх місць не вистачить, але пробуйте.
Якщо вас цікавлять науки або мистецтва – емігруйте.
Айтішникам нічого радити не треба, вони мають найкращі можливості. Хіба що порадити не бути клавіатурними «задротами», мати життя поза віртуалом та вчитися манерам, спілкуванню, навичкам правильно презентувати себе, бо навіть здібний «задрот» ніколи не підійметься вище рівня кумедного пришелепкуватого дитини у кутку офіса.
Освіту краще отримувати за кордоном, якщо це не щось з області україністики (незабаром і це - тільки за кордоном). Українська освіта це не освіта, а імітація. До того ж, хто вам її дає? Перечитайте генераційні розклади вище.
Молодіжне безробіття.
Безробіття молоді є однією з найгостріших соціально-економічних проблем України сучасності. Особливо різко простежується тенденція зростання безробіття молоді в умовах світової економічної кризи. Згідно з соціологічними дослідженнями в Україні за останні роки в сфері зайнятості виникли наступні проблеми: зменшення кількості зайнятих в країні, посилення процесів трудової мобільності, збільшення чисельності зайнятих в тіньовому секторі, виникнення ринків дитячого труда, збільшення робочих міст для людей післяпенсійного віку, виділення найменш захищених прошарків населення з точки зору трудового законодавства (наприклад, молодь). Останнім часом ситуація загострилась у зв'язку із світовою фінансовою кризою, наслідками якої є скорочення обсягів виробництва, банкрутства промислових підприємств та фінансово-кредитних установ, масове звільнення працівників. За даними Державної служби зайнятості щоденно лави безробітних поповнюють 9-12 тис. чол. Головна частина їх - це ініціативні, динамічні, освічені та перспективні люди - молодь. Станом на 1 січня 2009 року серед загальної кількості українських безробітних 30% - молоді люди віком до 35 років. При цьому необхідно брати до уваги, що питома вага молоді у структурі населення нашої країни в останні роки суттєво зменшилась. Наявність високого рівня безробіття свідчить про нестабільність в економіці та має негативні соціально-економічні наслідки для країни. По-перше, воно супроводжується зубожінням населення, значним погіршенням його життєвого рівня. По-друге, неможливість знайти роботу в рідній країні змушує шукати її за кордоном, тобто призводить до відтоку робочої сили. Але якщо раніше можливість працевлаштування за межами України була цілком реальна, то зараз уряд країн Європейського союзу та СНД, де найчастіше знаходились на заробітках українські громадяни, в умовах світової економічної кризи намагається зберегти робочі місця для власних громадян, зменшуючи кількість легальних робочих місць для іноземців тощо. До того ж, молодіжне безробіття є викликає особливу тривогу, бо молодь – це майбутнє країни. Відсутність роботи є причиною зростання абортів, розводів, збільшення кількості дітей-сиріт, тому що бідна молода сім'я не в змозі прогодувати дитину. Молоді люди в світлі такого масового безробіття починають скептично відноситься до освіти, тому знайти дійсно гарного фахівця досить важко. Не треба також забувати про те, що злочини скоює найчастіше саме молодь. Через це підвищення безробіття серед молодого населення призводить до погіршення криміногенної ситуації в країні. Необхідно також враховувати, що через незадоволеність життя молоді люди вдаються до наркоманії та алкоголізму. Всі ці процеси призводять до знищення нації. З огляду на це, автори вважають за необхідне створення цілого комплексу заходів проти молодіжного безробіття: - повинне бути добре обґрунтоване трудове законодавство щодо молоді, потрібні зміни в працевлаштуванні взагалі; - необхідно встановити тісний зв'язок «ВНЗ - ринок праці»; - діяльність служб зайнятості повинна бути краще налагодженою; - при наборі випускників шкіл в ВНЗ необхідно враховувати майбутні тенденції на ринці праці, щоб майбутні спеціалісти були затребуваними; - обов’язковою є практика хоча б найбільш перспективних студентів на підприємствах, що є потенційними роботодавцями; - вкрай необхідно розробити ефективного механізму захисту населення в умовах зростання безробіття шляхом прийняття антикризового законопроекту, спрямованого на мінімізацію наслідків світової фінансової кризи у сфері зайнятості населення та загальнообов‘язкового державного соціального страхування; - запровадити (за умов економічної доцільності та соціальної необхідності) громадських робіт для захисту молодих людей, які втратили роботу; - сприяти забезпеченню ефективної зайнятості молоді шляхом залучення інвестицій до впровадження громадських робіт – центральні та місцеві органи виконавчої влади; - створити дієву систему професійної орієнтації незайнятого населення, в т.ч. молоді, яка навчається або закінчила навчання у навчальних закладах різних рівнів акредитації, зокрема шляхом професійної орієнтації населення та створення сучасної інформаційної бази, проведення всебічної роботи щодо популяризації робітничих професій тощо.
Вільний час.
Предмет, історія формування соціології вільного часу
Час людини, сім'ї, суспільства є нематеріальною формою багатства, значною соціальною цінністю. Його головні складові — робочий час, який людина присвячує праці, та час, який людина використовує на власний розсуд. Кожна складова часу має своє призначення, соціально-економічний зміст, функції. Суспільство зацікавлене у повній реалізації функцій, в оптимальному використанні фонду часу, раціональному використанні обох складових. Тому нині актуальним є науковий аналіз проблем, пов'язаних із характером і масштабом особистих та суспільних потреб у вільному часі, ступенем їх задоволення і виробленням на цій підставі соціальних прогнозів щодо використання вільного часу.
Це зумовлює необхідність систематичного дослідження того, як особистість чи група, до якої вона належить, і суспільство загалом використовують вільний час; як розподіляється він між різними сферами діяльності; які основні тенденції зміни структури та змісту вільного часу; за допомогою яких соціальних механізмів реалізуються його функції тощо. Ці питання є предметом вивчення соціології вільного часу.
Соціологія вільного часу — галузь соціології, яка вивчає особливості поведінки особистості, соціальної групи чи спільноти у час, вільний від праці, навчальної діяльності, задоволення різноманітних фізіологічних потреб (сон, споживання їжі тощо).
Ця галузь досліджує вільний час як суттєвий елемент способу життя особистості, групи, спільноти; співвідношення його з іншими елементами бюджету часу, особливо з робочим часом і працею; специфіку його взаємозв'язку з соціальними інституціями (освітою, сім'єю, засобами масової комунікації тощо), із соціальною структурою, соціальними процесами, соціальною мобільністю, культурними трансформаціями тощо.
Вперше час як соціальна цінність постає в економічних теоріях XIX ст. Так, відомий англійський економіст Д. Рікардо вважав, що справжнє багатство нації визначається його спроможністю за якомога коротший робочий час створювати якнайбільше матеріального достатку; справжнє багатство суспільства — час, вільний від матеріального виробництва, який людина може використовувати на споживання продуктів, на вільну діяльність і розвиток здібностей. Розвиток концепції вільного часу простежується у працях О. Конто,, який, досліджуючи співвідношення робочого і вільного часу, дійшов висновку, що промислова революція, пов'язана з бурхливим розвитком капіталістичного ладу, сприяє постійному скороченню суспільне необхідного робочого часу, вивільняючи час із сфери матеріального виробництва, що сприяє постійному зростанню саме вільного часу.
Перші дослідження вільного часу зосереджувалися на його структурі, яку можна було описати, зробивши відповідні висновки, за допомогою усталених кількісних методів, які на той час використовувалися у різноманітних економічних та емпіричних соціологічних дослідженнях. Але використання цих методів не давало повного розуміння цього феномена. Тому вчені, які досліджували проблеми вільного часу, вдаються до пошуку якісно нових методик вивчення, які б дали змогу, з одного боку, глибше зрозуміти структуру вільного часу, а з іншого — досліджувати особливості вільного часу різних категорій населення (вчених, політиків, діячів мистецтва тощо), вільний час яких дуже важко, а іноді навіть неможливо вивчати за допомогою тільки кількісних методів.
Виникнення соціології вільного часу у США (30-ті роки XX ст.) пов'язане з масовими дослідженнями проблем життя у містах (наприклад, подружжя Р. Лінд у 1925—1929 рр. провело дослідження «Середнє місто», в якому певне місце посіли дані щодо проведення вільного часу). Надалі вивчення вільного часу набуває самостійного і постійного характеру. Значно активізувалися дослідження його після Другої світової війни, що пов'язано з багатьма чинниками:
— перехід до мирного життя значно зміцнив цінності й
соціальні функції вільного часу, що внесло суттєві зміни в його організацію;
__за рахунок скорочення робочого часу внаслідок впровадження новітніх технологій і розвитку прогресивної техніки значно збільшився обсяг вільного часу;
— розвиток засобів масової комунікації позначився на характері та змісті видів діяльності у вільний час;
— у багатьох розвинутих країнах починає формуватися так звана індустрія вільного часу, спрямована на максимальне задоволення різноманітних потреб як окремої особистості, сім'ї, так і потреб окремих соціально-демографічних груп за віковими, статевими, професійними, національними ознаками.
Все це зумовило нагальну потребу в різноманітних соціологічних дослідженнях вільного часу. Так, були досліджені особливості мотивації та поведінки багатьох соціально-демографічних груп, структура та їх пріоритети щодо проведення вільного часу, різні потреби щодо розвитку його інфраструктури тощо. Урізноманітнення практики, розширення географії місць його проведення (проведення вихідних та щорічної відпустки за межами не тільки свого міста, а й держави) зумовили міжнародні соціологічні дослідження у галузі вільного часу. З 1969 р. видається міжнародний часопис «Суспільство і дозвілля».
Найвідоміші дослідники проблем вільного часу — Ж. Фу-растьє, Ж. Дюмазедьє (Франція), К. Робертс, С. Паркер (Великобританія), М. Каплан, Дж. Робінсон (США).
У колишньому Радянському Союзі ще у 20—30-ті роки соціологію вільного часу започаткував С. Струмилін дослідженнями бюджетів часу. Впродовж 1922—1934 рр. було досліджено понад 100 тис. добових бюджетів часу різних прошарків населення, опубліковано майже 70 праць з цієї проблеми.
Нині різко посилилася увага до проблем вільного часу, що зумовлено насамперед підвищенням його ролі в житті людини і суспільства. Вільний час розглядається як соціальна цінність, як важливий чинник всебічного розвитку людини, її потреб, інтересів, нахилів. Його значення зростає із розвитком та ускладненням виробничо-технічних умов праці, що потребує від сучасного робітника вміння адаптуватися до них, забезпечувати високоефективну працю. Це робить вільний час основним чинником репродукції робочої сили. Вільний час безпосередньо впливає на вирішення важливих для всього людства проблем: екологічних (охорона та відновлення природного середовища), медико-соціальних (подовження тривалості людського життя, поліпшення самопочуття населення, якості життя). Все це привертає увагу до проблем вільного часу не тільки вчених різних галузей (соціологів, економістів, психологів, демографів), а й широких верств населення.
Для українського суспільства наприкінці XX ст. проблема вільного часу пов'язана з процесами, які відбуваються в соціально-економічній, духовній сферах, що вимагає формування нового підходу до особистості, її власного життя і діяльності у вільний час. Не менш суттєві й негативні чинники, які нині значною мірою обумовлюють особливості та специфіку використання вільного часу. Головним із них є безробіття, внаслідок якого постійно збільшується кількість незайнятого населення, що загострює проблему вільного часу, який повинен бути спрямований на задоволення культурних, пізнавальних потреб людини, розвиток її здібностей. Іншим чинником є занепад інфраструктури вільного часу, по якій болі-сно вдарила економічна криза. Найвразливішими виявилися ті її складові, що потребують значних капіталовкладень. У складному становищі перебувають багато театрів і музеїв, клубів і бібліотек, виконавських колективів. У вкрай важкому становищі опинилася мережа культосвітніх закладів — загальнодоступних бібліотек, клубів тощо.
Серйозною проблемою є вільний час молоді, оскільки кризу переживає уся система, пов'язана з інфраструктурою молодіжного вільного часу.
В Україні проблеми вільного часу вивчають В. Піча, Т. Старченко, І. Пустельник. Н. Черниш, А. Вишняк, М. Чу-рилов, С. Макєєв, Є. Головаха, Н. Паніна та ін.