Специфіка та цінність наукової раціональності. Наука у системі духовної культури
Для подальшого розумiння природи й значення науки в сучасному суспiльствi необхiдно піддати порівняльному дослідженню її та інші форми людської пiзнавальної дiяльностi, такими як мiф, релiгiя, філософія та мистецтво.
Наука не є єдиним способом пiзнавальної дiяльностi людини. Крiм науки серед таких способiв називають мiф, мистецтво, релiгiю. Усi вони також по-своєму вiдображають дiйснiсть у вiдповiдностi з власною логiкою та специфiкою. Сучасний захiдний свiтогляд спирається, насамперед, на науку, яка не тiльки дає картину зовнiшнього свiту, але й претендує на пояснення самого процесу пiзнання і рiзних його способiв. Iншi форми визнаються невдалими й другорядними порiвняно з наукою, оскiльки не вiдповiдають тим пiзнавальним критерiям, яким вiдповiдає наука. Однак, можна також висунути й iнше припущення, а саме, що вони просто вiдображають iншi областi чи рiвнi буття, до яких неможливо застосувати науковi критерiї. Такої думки дотримується, наприклад, Пол Фейєрабенд, який вважає, що наука є мiфом ХХ столiття, що вона не має жодних переваг перед iншими мiфами.
Незаперечним фактом є те, що в сучасному суспiльствi наука, мистецтво, релiгiя й мiф подiлили помiж собою «сфери впливу» : науцi дiсталися вивчення зовнiшнього матерiального свiту й побудова природничої картини Всесвiту, релiгiї – сфера iдеалiв i духовних запитiв, мистецтву – область творчостi та людської фантазiї, й нарештi деякi мiфоподiбнi уявлення мiцно зайняли мiсце якої природньої iєрархiї способiв пiзнання дiйсностi? У певному сенсi – так; однак навряд чи варто прямо пов'язувати подiбну iєрархiю з сучасним розподiлом сфер впливу. Основою для такої iєрархiї може слугувати тiльки внутрiшня (далеко не така очевидна, як може видатися) природа науки, мiфа, мистецтва й релiгiї.
Наука є досить пiзнiм винаходом людини, бiльш раннiми є мiф i мистецтво, причому мiфу, ймовірно, слiд надати прiоритет перед мистецтвом. Найдавнiшою формою людського мислення було мiфiчне мислення, з нього беруть початок мистецтво і релiгiя, а пiзнiше – наука. У рамках наукового пiдходу мiф звичайно визначається як «оповiдь, що виникає на раннiх етапах розвитку свідомості, фантастичнi образи якої (боги, легендарнi герої, подiї тощо) були спробою узагальнити й пояснити рiзнi явища природи i суспiльства» [52, с. 286]. У цьому зв'язку можна згадати про релiгiйну стадiю розвитку людського мислення згiдно з уявленнями О. Конта. Однак, вважати мiфiчне мислення лише примiтивною формою розуму, що зароджується, було б невиправданим спрощенням. Усе набагато складнiше. Мiфiчне складає невiд'ємну частку iнтелектуального освоєння людиною зовнiшнього свiту (в тому числi й на сучасному етапi розвитку). У деяких випадках воно асимiлюється аналiтичним мисленням, в iнших – по мiрi розвитку витiсняється на периферiю людської дiяльностi. Мiф нi в якому разi не є просто вигадкою. Iснує багато рiзних iнтерпретацiй природи мiфу. Сучасний дослiдник Курт Хюбнер видiляє з них дев'ять основних груп. Це групи таких iнтерпретацiй: 1) алегорична чи евгемерична (по iменi давньогрецького фiлософа Евгемера), згiдно з якою мiф є алегоричною оповiддю про якiсь реальнi подiї чи явища; 2) мiф як хвороба мови, згiдно з якою мiфiчнi оповiдки – прямий наслiдок багатозначностi слiв i неправильного їх розумiння; 3) мiф як поезiя (тобто мiф як прототип лiтератури, театру, художньої культури в цiлому); 4) ритуально-соцiологiчна, що виходить з вiдповiдних функцiй мiфiчного в первiсних суспiльствах; 5) психологiчна, згiдно з якою у мiфi знаходять своє вiдображення фундаментальнi, властивi всьому людству психологiчнi архетипи (яскравим прикладом таких iнтерпретацiй можуть служити теорiя сублiмацiї й едіпового комплексу З. Фрейда); 6) трансцендентальна (вона полягає у тому, що мiфiчне є вираженням трансцендентального, тобто такого, що переступає межi звичайного, досвiду); 7) структуралiстська, що цiкавиться, насамперед, структурними паралелями мiж мiфом, мовою, звичаями й ритуалами первiсного сусiльства; 8) символiчна й романтична, згiдно з якою мiфiчнi образи є символами якоїсь iншої (вищої, божественої, трансцендентної чи психiчної) реальностi; 9) мiф як нумінозний досвiд (тобто досвiд божественої реальностi чи мова самої природи) [52]. Кожна з наведених iнтерпретацiй вiдбиває лише частину справжньої природи мiфу, але не всю її ураз. Тому для розумiння цiєї природи слiд ураховувати всi наведенi iнтерпретацiї.
Не вдаючись до докладного розгляду, зазначимо, що в основi мiфiчного мислення й свiтосприйняття полягає ототожнення одного об'єкта з iншим, у результатi якого перший стає символом другого й набуває незалежного iснування. Сам мiф iнодi розширено тлумачать як символ чогось iншого, що набув незалежного iснування. Наприклад, первiсний тотем, що спочатку був зображенням (символом) якихось природнiх сил, з часом стає незалежним елементом життя первiсної людини й надiляється вже суто своїми власними властивостями. Сучасними аналогами тотему є державний прапор, герб тощо. Подiбнi елементи вiдiграють роль понять у мiфiчному мисленнi. Це мислення: 1) передує досвiду, виступаючи як вища iстина, вiдносно якої оцiнюється решта знання; 2) є непроникним (байдужим) щодо експерименту, а також iзольованим i замкненим щодо iнших систем; 3) є полiсемантичним (багатозначним), оскiльки набуває незалежного iснування, що визначається з нього самого. Прикладами ототожнень, що лежать в основi мiфiчного мислення й свiтосприйняття, можуть служити єднiсть слова i його значення в заклинаннi, нерозрiзнення сну та реальностi єднiсть предмета культу та його сенсу.
1. Єднiсть слова й значення в заклинаннi проявляється як вiра в те, що вимовлене слово за силою дорiвнює самому явищу й здатне викликати його. Такого роду єднiсть здатна створити вiдповiдний настрiй у свiдомостi людини, яка живе в рамках мiфiчної системи, що буде тотожнiм відображенню у свідомості самого явища чи буде приводити до нього. Iлюстрацiєю цього може служити те, як пiсля виконання вiдповiдних ритуалiв первiсний мисливець приходить у вiдповiдний душевний стан, що дозволяє йому досягати успiхів на полюваннi, вiйнi тощо. Iншим прикладом цього може бути молитва, що викликає почуття причетностi до божественого.
2. Нерозрiзнення сну й реальностi (або фантазiї й реальностi) проявляється в тому, що коли людинi, яка живе в межах вiдповiдної культури, сниться який-небудь бог чи померлий пращур, людина думає, що бог чи пращур справдi з'являлися до неї. У мовi первiсних народiв часто навiть вiдсутнi слова, якi могли б вказувати на подiбне розрiзнення. Нерозрiзнення сну й реальностi знаходить, зокрема, свiй прояв у гомерівських «Iлiадi» й «Одiссеї», а давньогрецьке слово «Оneires» (сон) спорiднене «oneiren» (провiщати iстину). Давнi греки зовсiм не вважали, що всi сни провiщають iстину, згiдно з їх мiфологiєю iстину провiщають лише сни, що виходять через ворота з рогової кiстки (можливо, що слово «Keras» (рiг) спорiднене «krainein» (приносити iстину)), сни ж, якi виходять через ворота зi слонової кiстки несуть обман («Elephas» – слонова кiстка, «elephairesthai» – обман) [52, 112]. У принципi, тут також можна вбачати вiдповiдний душевний стан: сон у символiчнiй формi вiдображає внутрiшнiй змiст пiдсвiдомостi, що реалiзує «провiщену» увi снi ситуацiю. Коли щось не вдається, люди кажуть, що вони не у формi, не в ударi тощо. Давнi греки ж пов'язували це з допомогою чи протидiєю богiв, якi направляли полiт стрiли чи списа, або, навпаки, вiдбирали силу. Тобто в даному випадку має мiсце нерозривний зв'язок внутрiшнього й зовнiшнього, який i визначає подiї об'єктивної реальностi. З цього приводу К. Г. Юнг наводить аналогiю з комплексними числами Z = X + iY, де дiйсна частина вiдповiдає об'єктивнiй, а уявна - суб'єктивнiй реальностi.
3. Єднiсть предмета культу та його значення знаходить своє втiлення у первiсних тотемах та iдолах, у сучасних iконах, церковних релiквiях i храмах, а також у суто «свiтських» атрибутах, як вiйськовi знамена, символи влади, герби тощо. Подiбно до того, як для первiсної людини тотем чи iдол є не просто шматком дерева, а чимось бiльшим, надiленим реальною силою, так i для солдата вiйськовий прапор є уособленням справжньої бойової сили й честi, що здатне надавати йому сили й мужностi пiд час бою. Механiзм пояснення той самий, що й у попереднiх випадках. Висновок, що витiкає з наведених прикладiв, полягає у тому, що в основi таких випадкiв лежить єднiсть матерiального й iдеального. Вона приводить до того, що елементи, якi закладають її основу, є одночасно й iстинним знанням (що задовольняє вiдповiдним критерiям), i буттям (тобто iснуванням, яке витiкає з самого себе). Вони власне не верифiкуються й не фальсифiкуються, їх буття є самостiйним, i в той же час воно є знаком чогось iншого. Тобто воно переступає через себе, породжуючи новi значення, яких не було на початку.
Наведенi приклади не вичерпують собою всього рiзноманiття елементiв мiфу (мiфем); у принципi, це рiзноманiття може бути значно розширене за рахунок вiдповiдних елементiв, що закладають основи науки, мови й сучасного свiтогляду в цiлому. Тобто в мiфi знаходять своє вiдображення деякi фундаментальнi властивостi людського мислення, без розумiння яких неможливо зрозумiти, що таке мислення, пiзнання й дiйснiсть, яка пiзнається. Як уже було зазначено, в основi первiсних мiфiв лежить ототожнення символу й об'єкта, який вiн позначає. Первiснi мiфи дуже тiсно пов'язанi з ритуалами й обрядами, в яких закодовано все знання первiсної людини про навколишнiй свiт. Їх не переказують, їх розiгрують – слова виконують лише допомiжну роль, виступаючи додатковими позначками ритуалiзованих дiй. Первiсна людина живе всерединi своїх мiфiв, вони й будуть для неї всiєю реальнiстю. За їх межами для первiсної людини немає нiчого.
Виникнення мiфiчного мислення (як першої форми мислення взагалi) сучасний росiйський фiлософ О. М. Лобок пов'язує з так званою гальковою культурою, яка характеризується наявнiстю величезної кiлькостi оббитих з одного боку камiнцiв-гальок, що зазвичай трактуються як примiтивнi камiннi (может кам’яні) знаряддя-рубила, виготовленi ще не умілою рукою первiсної мавполюдини. При цьому, однак, виявляється, що таких камiнцiв набагато бiльше, нiж могло б знадобитися первiснiй мавполюдинi, й, крiм того, їх використання як знарядь є досить проблематичним. Олександр Лобок доходить висновку, що цi камiнцi нiколи не були знаряддями, а являли собою позначки, якi первiсна людина залишала з приводу тих чи iнших подiй у своєму життi. Тобто цi камiнцi фактично є протословами людської мови [24, с. 190]. Спочатку це були суто iндивiдуальнi позначки, тобто культура й мова на початковому етапi були засобами iндивiдуального самовираження, а не суспiльної комунiкацiї. Комунiкацiя була вже наступним етапом, перехiд до якого, очевидно, слiд пов'язувати з анiмiстичним свiтосприйняттям, завдяки якому первiсна людина змогла вижити й заселити всю планету [24].
Якщо камiнцi були просто позначками чи елементарними мiфемами, то виникнення мови пов'язане вже зi справжнiми мiфами, що знаходять своє вираження у ритуальнiй грi. Ритуали – вислови, слова, камiнцi чи iншi предмети – це позначки елементiв. Однi й тi ж самi камiнцi, однi й тi ж самi позначки можуть використовуватися в рiзних iграх та ритуалах, звiдси полiсемантизм елементiв мiфу та слiв у природних мовах. Умовнi об'єкти є полiсемантичними позначками об'єктiв оточуючого свiту, змiст яких задається ритуалом, що розігрується. Спочатку зв'язок мiж одними й iншими об'єктами суто асоцiативний, уявлення про структурну впорядкованiсть та прородню причиннiсть майже вiдсутнi, вони ще не винайденi. Усерединi таких систем i живе первiсна людина, накопичуючи й передаючи з їхньою допомогою всю необхiдну їй iнформацiю. Звiдси можна вивести бiльшу частину зi згаданих iнтерпретацiй природи мiфу та його iстини.
Як було зазначено, первiсна людина не знає мiфи, а живе ними, приймаючи участь у вiдповiдних ритуалах. Словеснi мiфи є вже наступною стадiєю, на якiй мiф вiдчужується вiд самого себе, й людина дiстає змогу вийти за межi своїх мiфiчних уявлень i подивитися на них нiби з боку. Мiф стає мiфологiєю, яка в подальшому або (якщо додається елемент вiри) переростає в релiгiю, або (якщо мiсце вiри займає рацiональне, не пов'язане з традицiєю мiркування) дає висхiдний матерiал для науки й фiлософiї. Усi подальшi форми пiзнавальної (чи iншої) дiяльностi людини, що виникли на основі міфу, повторюють у своїй структурi тi чи iншi особливостi мiфу. Це, насамперед, первиннi ототожнення й асоцiацiя, полiсемантизм, опора на ту чи iншу ритуалiзовану (чи iншим шляхом легiтимовану) дiю тощо. Кожна із зазначених форм пiзнавальної дiяльностi людини по-своєму вiдображає дiйснiсть, наука вiдрiзняється вiд iнших додатковими рацiоналiстичними постулатами, такими, як причиннiсть, структурна регулярнiсть та одноманiтнiсть, і пристосованою до цих постулатiв методологiєю.