Демаркація та верифікація наукового знання
В такому формулюванні психофізична проблема породжує систему питань, пов'язану з розмежуванням (демаркацією) світу ідей, світу знань і світу речей. Першими з цих питань є наступні:
1. Демаркація наукового знання: яким чином і на підставі яких критеріїв можна розрізнити наукові «Знання», тобто ідеальні образи, що породжуються об'єктивною реальністю (Світом речей), і адекватні (принаймні, частково) цій реальності «Ідеї» (психічні стани), породжені виключно природою та внутрішніми закономірностями розвитку людської свідомості та психіки.
Останні не пов'язані напряму з об'єктивною реальністю, а лише склалися в ході біологічної еволюції та зумовлені властивостями матеріального носія свідомості – біологічного виду «людина розумна» (Homo sapiens)?
2. Верифікація (фальсифікація) наукового знання: яким чином і на підставі яких критеріїв можна розрізнити справжні, тобто адекватні об'єктивнії реальності, наукові «Знання» від помилкових, тобто помилок?
Теорія наукового знання (епістемологія), відповідаючи на ці засадничі питання, створює теоретичну базу для розробки різних методів генерації нового знання, яке, в свою чергу, служить для розробки способів раціонального перетворення об'єктивної реальності згідно із заздалегідь поставленою метою (технологія). Іншими словами, наука служить завданню «підтягування» Світу Сущого до Світу Належного (метафора Іммануїла Канта) у результаті цілеспрямованої діяльності людини, як єдиного відомого на цей час носія розуму у Всесвіті.
В класичній теорії епістемології критерій демаркації стверджує [[i],c.191-193], що Знання К є науковим в тому і тільки в тому випадку, якщо може бути представлене як прикладне обчислення предикатів Т, мова якого L побудована на множині дійсних атомарних формул, кожна з яких інтерпретується на деякій протокольній пропозиції та може бути отримана як теорема Т. Іншими словами, наукове знання утворює систему логічно несуперечливих суджень, кожне з яких може бути безпосередньо або в результаті дедуктивного виводу зіставлене з емпіричним (чуттєвим) досвідом і не бути ним спростоване. Якщо таке зіставлення неможливе або в результаті будь-яке судження даної концепції спростовується досвідом, то таке знання не може бути визнане науковим.
Протокольним (тобто тим, що має сенс) судженням визнається тільки те, яке може бути зіставлене з емпіричним досвідом і засновуючись на цьому зіставленні може бути визнане істинним або хибним. Цей принцип отримав в епістемології назву "догма значення" (К. Поппер) [[15], c. 31].
Це визначення задає, як ми побачимо, і способи розв'язання другої задачі (знаходження критеріїв, які дають можливість відрізнити справжні наукові знання від помилок). Першим наслідком з критерію демаркації та догми значення буде проблема індукції: оскільки протокольні судження описують результати індивідуального емпіричного досвіду, тобто є поодинокими за визначенням, то яким чином з них можуть бути виведені істинність або хибність загальних наукових теорій?
Дослідники вважають [[16]],що сучасна наука має комплексний (системний) критерій, що включає сім параметрів−атрибутів власне наукового знання:
1. Об'єктність– орієнтованість на опис відносин і закономірностей різних об'єктів, тобто фрагментів реальності, що існують незалежно від свідомості дослідника («Світу речей»). Навіть якщо ці об'єкти мають ідеальну форму, конструюються свідомістю дослідника-спостерігача, то одночасно вони (об'єкти) проектуються в сферу емпіричного досвіду і розглядаються як елементи об'єктивної реальності. Це твердження є фундаментальним принципом концепції наукового реалізму;
2. Дискурсність − реальність представлена (репрезентована) у вигляді промови або тексту, побудованого у відповідності з деякими принципами організації системи понятійно-категоріального апарату. Цей параметр забезпечує можливість передачі знання від одного суб'єкта до іншого як до інформаційного повідомлення, а, отже, комунікативну (суб'єкт-суб'єктну) природу наукового дослідження;
3. Однозначність об'єктивного значення і суб'єктивного сенсу його понятійно-категоріального апарату. Перший компонент (значення) забезпечує безваріантний опис об'єктів, другий – оцінку результатів з точки зору інтересів і системи цінностей;
4.Емпірична або аналітична перевірюваність (верифіковуваність/фальсифіковуваність), тобто відсутність явних протиріч з емпіричним досвідом виведених дедуктивним шляхом висновків з наявного знання. Процедура виведення суджень, які можна зіставити з емпіричним досвідом, схематично можна представити наступним чином:
5. Системність – тобто логічна зв'язність, відсутність логічних суперечностей між окремими елементами знання. Тим самим забезпечується додаткова надійність і здатність до саморозвитку і самовідтворення знання;
6. Доказовість– логічна аргументованість змісту знання;
7. Загальнозначущість – знання забезпечує отримання одних і тих самих результатів за умов пристайності необхідних і достатніх умов завжди і скрізь, незалежно від особистісних особливостей суб'єкта