Проблема істини та її критеріїв в епистемології. Варіагти вирішення
Поняття iстини є центральною проблемою гносеологiї й епiстемологiї. Слов'янське слово «iстина» походить вiд давньослов'янського «iсть», що означає – справжнiй, дiйсний. Тобто етимологiчно iстина є буття, тобто те, що є. Без сумнiву, ми знаємо далеко не все з того, що є, а тiльки те, що є незакритим для нас та нашого пiзнання. На таку незакритiсть указує етимологiя слова «iстина» в давньогрецькiй мовi («алетейя» – iстина, несокритiсть). Несокрите (буття) iнтуїтивно приймається як дане, без подальших запитань, тобто як таке, що є очевидним. Саме з цього виходив у своїх «Роздумах про метод» Р. Декарт, i саме на це спирається феноменологiчна фiлософiя ХХ столiття. Так, засновник феноменологiї Е. Гуссерль вказує, що оскiльки ми не можемо вийти за межi нашої свiдомостi, то нi про яку iстину як вiдображення зовнiшнього свiту не може бути й мови. Все, що ми вважаємо зовнiшнiм, є лише нашi вiдчуття, а вони не можуть бути анi очевидними, анi достовiрними.
Iстина, згiдно з Гуссерлем, є очевиднiстю [12], а очевиднiсть – це те, що спирається тiльки на себе, а не на що-небудь зовнiшнє вiдносно себе. Вiдчуття, факти, образи очевидними бути не можуть, оскiльки вони не є в собi самодостатнiми. Очевидними є так званi ейдоси, тобто неаналiзванi сутностi, за посередництвом яких будуються феномени (тобто вiдчуття, образи, факти) свiдомостi. Прикладами ейдосiв можуть служити формовiсть, множиннiсть, аспекти простору й часу, положення логiки та математики тощо. Тобто те, що є очевидним, безвiдносно до емпiричної дiйсностi й не може бути iншим. Наприклад, математичне твердження, згiдно з яким 2*2=4, є очевидним та ейдетичним, оскiльки воно не викликає подальших запитань, а також через неможливiсть уявити, що, примiром, 2*2=5. Англiйський поет Олександр Поуп з цього приводу писав: „Чому, о боги, в цьому світі має бути двічі по два чотири?” [17, с. 178]. В принципi, ми можемо ставити подiбнi запитання, однак вiдповiдей на них не буде. Те, що 2*2=4, є межа, за яку не може проникнути наша iнтуїцiя та здатнiсть творчої уяви; тобто це є межа нашої можливостi знати, мiркувати, обґрунтовувати. Можна припустити iснування якої-небудь iншої системи вiдлiку, в якiй 2*2 вже не буде дорiвнювати 5 (подiбно тому, як колись самоочевидною вважалася аксiома про те, що паралельнi прямi нiколи не перетинаються, але була вiдкинута неевклiдовими геометрiями). Але це вже буде зовсiм iнша система уявлень зi своїми власними положеннями й очевидностями.
Наукове знання визначається як знання, що вiдображає дiйснiсть. Iстину в такому разi можна визначити як знання, що вiдповiдає дiйсностi. Це так звана класична чи кореспондентська(вiд англ. correspondence – вiдповiднiсть) концепцiя iстини. Вона є однiєю з найбiльш давнiх i розповсюджених. Для нас же вона здається найбiльш природною й очевидною, оскiльки що може бути бiльш очевидним, нiж те, що iстина є знання, яке вiдповiдає дiйсностi. Однак насправдi не все так просто: вид i спосiб вiдповiдностi далеко не завжди є такими очевидними, як може видатися на перший погляд. Iстина завжди залежить вiд теоретичного каркасу i є контекстуальною. На побутовому рiвнi це iлюструється фразою типу «Санкт-Петербург знаходиться в США», iстиннiсть якої залежить вiд того, про який саме Санкт-Петербург iде мова. I, нарештi, кореспондентна iстина завжди вiдносна й часткова. Вона дає тiльки свого роду модель зовнiшньої дiйсностi. Абсолютна iстина (тобто несокритiсть буття чи самої дiйсностi) виконує роль асимптоти, до якої прямує вiдносна iстина в її класичнiй iнтерпретацiї. На основi цього всього, а також деяких iнших моментiв, можна видiлити основнi проблеми класичної (корреспондентної) концепцiї iстини.
Проблема природи реальності, що пізнається [54, с. 17]. Вона полягає в тому, що ми маємо справу не з зовнiшнiм свiтом, а з нашим сприйняттям цього свiту. Ми в принципi не можемо вийти за межi нашого сприйняття й сказати, що знаходиться там. Уперше в послiдовнiй формi це було сформульовано I. Кантом, що вiддiлив явища (тобто те, що ми сприймаємо) вiд речей у собi (тобто речей самих по собi). Кант твердо вiрив в iснування таких речей у собi, але вже Й. Фiхте, а пiзнiше неокантiанцi заперечили вчення про речi у собi, зосередивши свою увагу на феноменологiї суб'єкта пiзнання. Тобто проблема реальностi, що пiзнається, полягає в тому, що стоїть за нашими сприйняттями й теоретичними конструкцiями, й чи стоїть за ними взагалi що-небудь (або, як стверджується у фiлософiї адвайти-веданти, Бог є єдина, позбавлена складових частин реальнiсть, тодi як решта є майя, тобто iлюзiя, що пiдпорядкована закону карми). Сучасне захiдне мислення не сягає таких глибин, оскiльки вважається доконаною неможливiсть винесення з них будь-чого на поверхню – за межу реального визнається те, що сприймається, i проблема реальностi, що пiзнається, переходить у проблему теоретичної реальностi, тобто того, що стоїть за науковими теорiями. Iлюстрацiєю останнього може служити, наприклад, той факт, що атом водню має тiльки один протон.
Проблема характеру відповідності між знанням і реальністю [54, с. 18] полягає в тому, що наша мова далеко не завжди просто копiює зовнiшню дiйснiсть: часто характер вiдповiдностi значно ускладнюється промiжними поняттями, формулами, рiвняннями. Наприклад, чому та яким чином вiдповiдають матрицi Паулi, хвильова функцiя, додана вартiсть тощо? Чому та яким чином вiдповiдають багатомiрнi протори лiнiйної алгебри чи iррацiональнi числа? Чому i як, врештi-решт, вiдповiдають звичайнi дiйснi числа? На однi з поставлених запитань досить легко дати вiдповiдi, на iншi, може, й взагалi неможливо, оскiльки зазначенi об'єкти вiдiграють скорiше iнструментальну, а не вiдображальну роль.
3) Проблема критерію істини [54, с. 19] полягає в тому, що для обґрунтування iстинностi якого-небудь знання потрiбен певний критерiй, а оскiльки такий критерiй також являє собою якесь знання, то вiн потребує другого критерiю, вже своєї власної iстинностi, цей другий критерiй потребує третього, третiй – четвертого i т. д., теоретично до нескінченостi. Тобто проблема полягає у нескінченому регресi критерiїв. Наприклад, критерiєм iстинностi того, що унiверситет має два корпуси, може бути пропозицiя взяти й самому порахувати. Критерiєм того, що все буде враховано, можуть служити вiдповiднi документи, для яких критерiєм буде наявнiсть певних печаток. Далi можна поставити проблему про справжнiсть печаток i т. д., до безкінечностi. Насправдi, звичайно ж усе вiдбувається дещо iнакше – безкінечний регрес переривається в якомусь мiсцi, яке просто визнається самоочевидним. В одних випадках самоочевиднiсть справдi має мiсце, в iнших все просто приймається на вiру.
4) Проблема парадоксів [54, с. 20] – це вже згадуваний парадокс обманщика, що виникає при спробi визначити iстиннiсть/неiстиннiсть фрази типу «Я говорю неправду». Якщо вважати цю фразу такою, що вiдповiдає дiйсностi, то виходить, що я справдi говорю неправду, й фраза є хибною. Якщо вважати її хибною, то виходить, що я говорю правду, й фраза стає iстинною. Iнший варiант цього ж самого парадоксу демонструє вислiв типу «Сiльский цирюльник голить всiх чоловiкiв у селi, за винятком тих, що голяться самi». Проблема полягає в питаннi, хто голить самого цирюльника. Якщо вiн голиться сам, то, як витiкає з формулювання, вiн не повинен голити себе, якщо ж це за нього робить хтось iнший, то цим iншим має бути вiн сам. Цi й подiбнi їм парадокси вiдбуваються через змiшування рiзних мовних рiвнів. У першому випадку це змiшування змiсту фрази та її референта: вони спiвпадають, i змiст фрази обертається сам на себе. В другому випадку це змiшування в один спiльний клас тих, хто голить, i тих, кого голять. У математицi аналогом даних парадоксiв є парадокси теорiї множин. Щоб запобiгти всiм цим парадоксам, було запропоновано будувати мову таким чином, щоб подiбнi явища були забороненi.
Це дозволяє зробити так звана сематична концепція істини. Вона зводиться до наступного визначення: «Р» iстинне тодi й тiльки тодi, коли справдi Р (або iнакше – вислiв «снiг бiлий» є iстинним тодi й тiльки тодi, якщо снiг справдi бiлий)” [54, с. 30]. Тобто вислiв є iстинним, якщо вiн справдi вiдображає iснуючий стан справ [42, с. 93]. Вiдмiннiсть вiд класичної концепцiї полягає в заборонi обернення змiсту вислову на сам вислiв. Ця вiдмiннiсть витiкає з наведеного визначення, в якому вiдразу проводиться чiтка межа мiж об'єктною мовою (до якої вiдноситься Р, що стоїть злiва в лапках) i метамовою (Р справа без лапок). Перша частина вислову пов'язується з другою за допомогою семантичної зв'язки (слова «iстинне» ) та критерiю в iстинностi («тодi й тiльки тодi» ). Семантична коцепцiя є чисто логiчним ходом, який забороняє вислови, що приводять до парадокiв, а також вiдразу вводить формальний критерiй iстинностi, що знiмає (формально) проблему безкінечного регресу критерiїв. Вона також на практицi вiдображає неможливiсть замкнутих семантичних конструкцiй, замiняючи її iєрархiєю „мова + метамова.
Переваги семантичної концепцiї над класичною є суто формальними й вiдносяться бiльше до сфери логiки науки, а не теорiї пiзнання. Наприклад, iснує об'єктна мова О, в рамках якої зроблено вислови про якiсь об'єкти. Про iстиннiсть цих висловiв ми висловлюємося в метамовi М1, про iстиннiсть висловiв у М1 – в iншiй метамовi М2, – про вислови в М2 у метамовi М3 i т.д. до безкінечностi. Тобто замiсть проблеми нескiнченного регресу критерiїв iстинностi ми отримуємо нескiнченну iєрархiю мов i метамов. Виникає цiлком доречне запитання, в якiй з метамов можна говорити про саму iєрархiю. Тобто, як зазначає Х. Патнем, розв'язка парадоксу стає ще бiльш глибоким парадоксом. Цiкаво вiдзначити також квантовомеханiчну аналогiю цiєї проблеми в концепцiї множинностi свiтiв Еверетта, Грехема, Уiлера. Якщо iснує множиннiсть свiтiв, то в межах якого з них має знаходитись спостерiгач, щоб об'єктивно оглянути цю множиннiсть? Двi наступнi концепцiї iстини намагаються (кожна по своєму) насамперед розв'язати проблему критерiю iстинностi. Це когерентна й прагматична концепцiї.
Когерентна концепція істини зводить проблему iстинностi знання до проблеми його когерентностi, тобто узгодженостi й несуперечливостi [54, с. 21] (англ. coherence – зв'язнiсть, узгодженiсть). Загалом можливi два варiанти цiєї концепцiї. Один iз них зберiгає класичне розумiння iстини як вiдповiдностi мiж знанням i дiйснiстю, вважаючи узгодженiсть лише критерiєм вiдповiдностi. Iнший вважає когерентнiсть самодостатньою [54, с. 21]. Iстинним в обох випадках буде несуперечливе й узгоджене знання. Друга iнтерпретацiя когерентної концепцiї добре працює в логiцi й математицi. Перша може бути застосована в емпiричних науках, якщо до складу узгодженого й несуперечливого знання включити знання про емпiричнi факти. Iстинною в цьому випадку буде система, що пов'язує докупи емпiричнi факти. Наприклад, iснує статистична й так звана феноменологiчна термодинамiка. Перша є теоретичною моделлю термодинамiчних явищ (феноменiв), що описуються другою. Обидвi можуть вважатися iстинними, якщо вони повнiстю узгодженi одна з одною, а також з iншими системами знання. Часто буває так, що узгоджена когерентна система знання, що вважалася iстинною, врештi-решт вiдкидається. Висновок, який витiкає з цього, полягає в тому, що для того щоб узгоджена система була iстинною й самодостатньою в своїй когерентнiй iстинностi, вона має включати в себе знання абсолютно про всi явища й подiї у Всесвiтi. В iншому разi вона може претендувати тiльки на часткову й тимчасову iстиннiсть. Що стосується можливостi застосування цiєї системи в математицi, то, як зазначалося ранiше, згiдно з однiєю з теорем Геделя, якщо формальна математична система є несуперечливою, то вона неповна, i навпаки. Тобто можливiсть застосування когерентної концепцiї iстини, навiть у першому варiантi, й тiльки до формальних систем, є обмеженою.
Прагматична концепція істини замiняє вiдповiднiсть знання реальностi вiдповiднiстю знання «остаточному критерiю» [54, с. 25]. «Остаточний критерiй» означає мету, для якої призначається знання. Тобто, якщо простiше, – iстина є знання, що веде до досягнення поставленої мети. Якщо мета полягає у спiвпадiннi теоретичних та емпiричних результатiв, то можна сказати, що теорiя буде iстинною, якщо вона дозволяє робити успiшнi передбачення. Однак виникає запитання, що робити, коли однiй i тiй самiй метi вiдповiдають рiзнi несумiснi одна з одною теорiї. Чи слiд у такому разi вважати iстинними обидвi з них? Фундатор прагматизму, Чарлз Пiрс, вiдповiв на це запитання наступним чином. Iстина має бути єдиною й об'єктивною. Така єдина й об'єктивна iстина є тим стiйким вiруванням, до якого неминуче привiв би компетентних дослiдникiв дослiдницький процес, що проводився б безкінечно [41, с. 480]. Тобто знову ж таки абсолютна iстина є знанням про всi явища й подiї у Всесвiтi. Що ж до систем, якi ведуть до досягнення однiєї якоїсь групи результатiв, то вони можуть претендувати лише на роль тимчасових i часткових iстин. Тобто тут ми приходимо до проблеми, аналогiчної тiй, що виникає при розглядi когерентної концепцiї iстини.
Разом з тим, послiдовник Пiрса, В. Джеймс, не ставив вимоги єдиностi iстини. Згiдно з його уявленнями, свiт сам по собi, тобто абсолютний, об'єктивний, незалежний вiд нас та наших поглядiв i намагань Всесвiт, просто не iснує. Свiт iснує тiльки разом з нами, тобто в єдностi об'єктивного й суб'єктивного. А оскiльки нашi погляди й намагання є дуже рiзноманiтними, то Всесвiт також є плюралiстичним. Однак, наука не роздiляє такої точки зору й намагається знайти все новi й новi, все бiльш i бiльш наближенi до зовнiшньої дiйсностi iстини, безжально вiдкидаючи старi. Постає запитання, чим є тодi для науки всi цi тимчасовi й вiдноснi iстини, якi сьогоднi беззастережно визнаються, а завтра так само беззастережно вiдкидаються. Вiдповiдь на це запитання дають такi рiзновиди прагматистської концепцiї як інтрументалізм та концептуальний прагматизм, якi вважають, що науковi поняття й теорiї є лише iнструментами успiшного розв'язання напружених у пiзнавальному вiдношеннi ситуацiй, або просто iнструментами пiзнавального освоєння дiйсностi [49, с. 282].
Абсолютна iстина в iнстументалiзмi стає унiверсальним iнструментом, а оскiльки такий є неможливим, то не iснує й абсолютної iстини (або, принаймнi, вона є недосяжною). Будь-яке знання має сенс тiльки в межах того чи iншого контексту, що визначається умовами й завданнями, що стоять перед дослiдником.
Рiзниця мiж iнструменталiзмом i концептуальним прагматизмом полягає в тому, що перший вiдносить до iнструментiв нашого пiзнання як поняття, так i теорiї, тодi як другий – тiльки теорiї, й, вiдповiдно, тiльки до них застосовує прагматистськi критерiї. Концептуальний прагматизм є уточненням i вдосконаленням пiдходiв iнструменталiзму, оскiльки бiльшiсть понять все ж таки ближче до образiв, а не до iнструментiв. Iнструмент передбачає рацiональне (свiдоме) застосування, використання ж бiльшостi понять є не рацiональним, а iсторично обумовленим. Так що прiоритет слiд вiддати концептуальному прагматизму як бiльш доконанiй i розвинутiй формi.
До iнструменталiзму, як зазначає Б. Рассел [33, с. 652], близька марксистська концепцiя iстини, згiдно з якою iстина є знанням, що вiдповiдає дiйсностi (класичний пiдхiд), але не просто у формi пасивного вiдображення, а як результат активної взаємодiї об'єкта й суб'єкта, критерiєм якого виступає практика. Тобто людина створює iстину в процесi практичного освоєння зовнiшнього свiту. Саме таке видiлення практики як головного критерiю iстини й дозволяє розглядати марксистську концепцiю як рiзновид iнструмениталiстської. Своєрiднiстю марксистської концепцiї є постулат про прiоритет матерiї. Вiдповiдно до цього можна стверджувати, що iстина в марксистськiй фiлософiї = iнструменталiзм (практика) + вiдповiднiсть (матерiалiзм).
Класична (кореспондентська), когерентна й прагматична концепцiї є основними концепцiями наукової iстини. Жодна з них не вичерпує всього поняття iстини повнiстю. З огляду на це є можливими два пiдходи. Перший полягає в тому, що iстина – це просто те, що прийнято вважати iстиною. Це так звана конвенційна концепція істини (вiд слова convention – уго- да), згiдно з якою iстина – це результат якоїсь угоди. В багатьох випадках це справдi так. Однак, навiть якщо в науковому знаннi присутнi тi чи iншi угоди, вони не є зовсiм довiльними, i їх не можна вважати єдиними джерелами прийняття тих чи iнших теорiй чи положень. Конвенцiйнiсть – врештi решт далеко не завжди декларується. Тi чи iншi положення можуть прийматися за мовчазною угодою, оскiльки щось усiм (чи принаймнi бiльшостi) здається найбiльш задовiльним чи очевидним. Це наближає конвенцiйну концепцiю до тих релiгiйних концепцiй iстини, згiдно з якими iстина – це те, у що я вiрю. Так, у християнськiй теологiї досить довго популярним був вислiв «вiрю, оскiльки це абсурдно». Тобто iндивiдуальна вiра стоїть вище за будь-якi аргументи. Вже згадуваний В. Джеймс вважав, що об'єктивне значення вiри виправдовується її кориснiстю (тобто прагматичним критерiєм), а також зазначав, що» в залежностi вiд нашої вiри сам бог можливо стає все живiшим i реальнiшим» [41, с. 493]. Подiбним чином у деяких езотеричних концепцiях вважається, що боги, наприклад, реальнi й могутнi, але при цьому створенi самими людьми. Тобто нашi мислеформи здатнi породжувати равноцiнну реальнiсть, а ми самi при цьому також є породженням мислеформ.
Загалом, якщо абстрагуватись вiд конкретних змiстовних форм, можна зазначити, що вiра є необхiдним елементом будь-якого знання. Будь-яка верифiкацiя, очевиднiсть тощо рано чи пiзно доходять до своєї межi, тобто до елементiв, якi ми можемо тiльки просто прийняти або не прийняти. Як зазначає М. Поланi, ми мусимо усвiдомити, що останнiм пiдґрунтям наших переконань є сама наша переконанiсть. Другий пiдхiд виходить з того, що незважаючи на присутнiсть тих чи iнших конвенцiйних моментiв, наукова iстина є все ж таки чимось об'єктивним i бiльшим за те, що можуть представити наведенi концепцiї. Наукова iстина просто є, її критерiєм буде так званий гносеологiчний критерiй, який включає в себе зазначенi концепцiї iстини в ролi окремих аспектiв або критерiїв своєї власної адекватностi [5]. Цей другий пiдхiд уявляється бiльш прийнятним порiвняно з першим, а також з рештою iнших, оскiльки є найбiльш повним i дозволяє враховувати всi iншi в якостi окремих випадкiв.