Особливості й парадокси процесу наукового пізнання
Проблемами верифiкацiї наукового знання в епiстемологiчному контекстi займався засновник Вiденського фiлософського гуртка, М. Шлiк. У ходi своїх дослiджень вiн показав умовнiсть i недостовiрнiсть будь-якої опосередкованої верифiкацiї. Так, уявiмо, що нам треба верифiкувати положення П1. Безпосередня верифiкацiя неможлива, але положення П1 разом з iншим (додатковим) положенням Д1 дає положення П2, яке в свою чергу разом з додатковим положенням Д2 дає П3 i т. д. Врештi-решт ми приходимо до якогось положення Пn, яке разом з додатковим положенням Дn дає положення Ф, яке вже може бути верифiковане безпосередньо. Але є очевидним, що така верифiкацiя не може гарантувати iстинностi висхiдного положення П1.
Проведена опосередкована верифiкацiя лише пiдтверджує (чи не пiдтверджує) прийнятнiсть (чи неприйнятнiсть) усiєї сукупностi положень вiд П1 i Д1 до Пn, Дn, Ф. Верифiкацiя ж П1 через верифiкацiю Ф можлива лише за умови iстинностi всiх промiжних положень. Запропонований К. Поппером метод фальсифiкацiї також не розв'язує даної проблеми, оскiльки фальсифiкацiя (як, власне, й верифiкацiя) останньої складової ланцюжка вказує тiльки на те, що фальсифiкуються один чи декiлька промiжних складових, але не вказує, яких саме. Прикладiв обмеженостi такої опосередкованої верифiкацiї/фальсифiкацiї з iсторiї науки можна навести чимало. Всi вони вказують мiж iншим на те, що власне емпiричнi аргументи вiдiграють при виборi тiєї чи iншої теорiї досить обмежену роль. Часто остаточний вибiр стає можливим тiльки пiсля того, як iншi, пов'язанi з даною теорiї, пiдуть далеко вперед. У цьому випадку вибiр просто диктується необхiднiстю узгодження рiзних теорiй одна з одною. Як витiкає з наведеного вище аналiзу опосрередкованої верифiкацiї, теорiя або гiпотеза перевiряється на iстиннiсть (хибнiсть) не сама по собi, а тiльки разом iз сукупнiстю всiх iнших поєднаних з нею теорiй чи гiпотез.
Дана особливiсть знаходить своє вiдображення в так званої тезі Дюгема–Куайна (скорочено D-теза), яка вперше була сформульована на початку ХХ столiття французським фiзиком Дюгемом, i згiдно з якою можлива емпiрична перевiрка не однiєї окремої гiпотези, а тiльки групи гiпотез. Якщо експеримент протирiчить теорiї, то це значить, що принаймi одна з її складових має бути змiнена, хоч i невiдомо, яка саме. Тобто дослiдник може зберегти будь-яку з наявних гiпотез за рахунок змiни iнших доповняльних її положень [38, с. 159]. Не всi дослiдники погоджуються зi справедливiстю D-тези. Вони вказують на те, що подiбна переоцiнка можлива далеко не завжди, якщо й взагалi можлива.
Так, згiдно з думкою А. Грюнбаума, D-теза є просто помилковою, оскiльки сеператна (роздiльна) перевiрка кожної окремої гiпотези все ж таки вiдбувається, вiдбувається в рамках бiльш широкої теорiї. D-теза, згiдно з Грюнбаумом, є справедливою тiльки у тривiальному семантичному сенсi, тобто коли збереження гiпотези досягається за рахунок перевизначення її складових. Однак, саме тут i буде пастка. Як було показано ранiше, факти не є незалежними вiд теорiї. Тому семантичне перевизначення можна вважати такою ж евристичною операцiєю, як i будь-яку iншу. Тобто справедливiсть чи несправедливiсть D-тези також залежить вiд загально фiлософського пiдходу, а не вiд конкретних фактiв. З двох альтернативних теорiй вибирають ту, яка краще вiдповiдає фактам. А оскiльки, як було зазначено в попереднiх роздiлах, факти неможливi без теорiї, тобто «навантаженi» теорiєю, такий вибiр часто становить досить серйозну проблему. Так, нинi механiка Ньютона визнається iстинною, а фiзика Арiстотеля – хибною, оскiльки перша узгоджується з бiльшою кiлькiстю фактiв порiвняно з другою. Однак насправдi, як показує, наприклад, П. Фейєрабенд, цi двi теорiї є просто несумiсними одна з одною. „Iмпетус” арiстотелевської фiзики, примiром, не спiвпадає з „iмпульсом” ньютонiвської, хоча чисельно й дорiвнює йому [44, с. 61 – 62].
Несумiснiсть цих або iнших теорiй має наслiдком той факт, що кожна з них може вiдповiдати фактам у своїй власнiй областi, й при виборi однiєї з них ми не можемо керуватися простою вiдповiднiстю чи невiдповiднiстю фактам. Це знайшло своє вiдображення в так званiй тезі Куна – Фейєрабенда, яку можна сформулювати у виглядi наступних положень:
1. Факти, на основi яких будується теорiя, формулюються її мовою.
2. Конкуруючi теорiї мають рiзнi неспiввiдноснi одна з одною мови.
3. З попереднiх двох положень витiкає висновок, що не iснує фактiв, на основi яких можна було б здiйснити рацiональний вибiр однiєї з конкуруючих теорiй [11, с. 112].
Теза Куна – Фейєрабенда добре узгоджується з iнструменталiстською концепцiєю iстини, згiдно з якою поняття й теорiї є насамперед iнструментами пiзнавального освоєння дiйсностi (серед iншого – iнструментами опису фактiв).
У зв'язку з цiєю тезою можна також згадати теорiю концептуально-мовних каркасiв, що виникла в аналiтичнiй фiлософiї в 30-тих роках ХХ столiття, згiдно з якою будь-яка область знання, культури чи iнший вид людської дiяльностi представлений власним бiльш-менш замкнутим концептуально-мовним каркасом. Осмисленiсть, значущiсть, iстиннiсть i можливiсть перевiрки (верифiкацiя чи фальсифiкацiя) нерозривно пов'язанi з вiдповiдними каркасами й не мають жодного значення поза ними. Вiдношення, що встановлюються всерединi каркасiв, є насамперед логiчними вiдношеннями. Якщо кожнiй областi знання справдi вiдповiдає свiй каркас, то кожна область є якоюсь окремою iстиною, що визначається з самої цiєї областi. Критерiї iстини, якi дiють всерединi каркасiв, є когерентними – тобто iстинним буде те, що узгоджується з внутрiшнiми правилами та змiстом вiдповiдного каркасу. Щодо фактiв, то факти також просто стають елементами того чи iншого каркасу. Бiльш унiверсальна iстина, спiльна вiдразу для декiлькох каркасiв, буде визначатися спiввiдношенням вiдповiдних областей одна з одною. Останнє пiднiмає проблему редукціонізму, тобто можливостi зведення рiзних теорiй чи областей знання одна до одної.
Ця проблема є актуальною, оскiльки передбачається, що все ж таки окремi теорiї й областi є не просто каркасами самими по собi, а вiдображають рiзнi сфери й аспекти однiєї й тiєї ж дiйсностi. Щодо самих каркасiв, то, як зазначає К. Поппер, вони не є замкненими, й будь-яке їх стикання негайно призводить до взаємопроникнення й утворення на їх основi нових каркасiв [30, с. 558].
Практичний редукцiонiзм, як показує практика дiйсної науки, виявляється недосяжним не тiльки в межах всiх чи природничих наук взагалi, але навiть всерединi однiєї й тiєї ж науки. Щодо наук взагалi, то нинi iснує тiльки теоретична можливiсть зведення (редукцiї) законiв хiмiї до законiв атомної та ядерної фiзики, й вiдсутнi навiть теоретично шляхи редукцiї законiв бiологiї до законiв хiмiї, психологiї – до бiологiї, гуманiтарних наук – до психологiї. Вiдсутнiсть редукцiї аж нiяк не пов'язана анi з браком вiдповiдного знання, анi з умовнiстю цього знання. Все пояснюється за допомогою iдеї емерджентності, яка полягає в тому, що властивостi цiлого неможливо звести до властивостей його частин, i саме через це виявляється неможливим пояснення або редукцiя особливостей одного рiвня буття через особливостi iншого.