Духовне буття, його знаково-символічна природа. Сутність і різновиди філософського ідеалізму
Свідомість і мислення – теж не тотожні поняття. Свідомість – вища форма відображення дійсності, сукупність психічних процесів, з допомогою яких це відбувається. Свідомість охоплює як чуттєве пізнання, так і раціональне. Мислення – це розумова, інтелектуальна діяльність, процес відображення дійсності у поняттях, судженнях, умовиводах, теоріях, концепціях. Процес цей здійснюється в постійних переходах від окремого до загального, від конкретного до абстрактного і навпаки. Це – ідеальна діяльність по духовно-практичному освоєнню світу через розкриття сутності явищ, визначення тенденцій, закономірностей їх розвитку, через продукування нових ідей, моделювання можливих ситуацій, планування дій, знаходження шляхів їх реалізації. Основними операціями мислення є абстрагування, узагальнення, опосередкування.
Відправляючись від чуттєвого досвіду, мислення дає можливість отримувати такі знання про речі та їх властивості, котрі недоступні безпосередньому емпіричному пізнанню. Пізнання на рівні мислення дає можливість розкривати внутрішні, необхідні, суттєві зв’язки речей, що мають місце в розвитку природи, суспільства і самого мислення.
І, насамкінець, слід підкреслити, що особливістю мислення є те, що воно має категоріальний характер – знання, котре дістається в процесі пізнання, закріплюється, фіксується в категоріях.
Отже, поняття «свідомість» за своїм змістом більш широке, ніж поняття «мислення». Останнє є одним з складових структурних елементів першого.
Мислення і мова. Мислення і мова складають єдине ціле. Між ними існує нерозривний, органічний зв’язок. У мові людина матеріалізує свою думку, втілює її у слово, надає її форму предметності. Мислення людини реально виявляється у формі її мови, мовного виразу.
Як людина висловлюється, так вона практично і мислить. Не випадково К.Маркс підкреслював, що «мова є безпосередня дійсність думки» Поряд з суспільним характером праці, мова визначає специфіку самої людини, її свідомості, мислення і психіки взагалі. Саме це мав на увазі Мартін Хайдеггер, коли стверджував, що «сутність людини виявляється у мові» Людина може виявляти свої думки, своє мислення, різними способами (звуками, жестами, фарбами, знаками, діями, виробами, поведінкою і т.д.). однак універсальним засобом мислення є мова. «Думки вимагають слів»
«Про наші думки, – писав Гегель, – ми знаємо лише тоді..., коли даємо їм форму предметності...». Таку предметність надає думкам «... членороздільний звук, слово. Слово надає думкам їх... справжнє наявне буття»
Розумова, інтелектуальна діяльність, процес абстрагування, знаходження загальних властивостей речей і явищ, вимагають слів, мовного втілення. У мові людина матеріалізує свою розумову діяльність і може розглядати її результати як об’єкти (наприклад, художній твір, наукова праця тощо).
Таким чином, інтелектуальна діяльність людини, цілком духовна, внутрішня, що проходить в певному сенсі непомітно, завдяки мові об’єктивується і стає доступною для чуттєвого сприйняття. Завдяки мові, думки окремих людей стають надбанням інших.
Найбільш загальним, абстрактним відображенням дійсності в історико-філософському аспекті є уявлення про матеріальне та ідеальне, про “світ речей” і “світ ідей”. По суті, мова йде про основне питання філософії, про співвідношення матеріального та ідеального, про те, що є первинним, а що похідним, вторинним. Не може бути сумніву, що ця проблема у філософії існує. Навіть Йоган Готліб Фіхте (німецький філософ, суб’єктивний ідеаліст) стверджував, що філософія може розвиватися лише двома шляхами: перший – від речей до ідей; другий – від ідей до речей. Перший шлях Фіхте називав “догматизмом”. Другий – “ідеалізмом”. Себе філософ відносив, звичайно, до останнього. Це не що інше як постановка фундаментального питання будь-якої філософії, а саме: як йти у філософії – від речей до ідей (свідомості), чи від ідей (свідомості) до речей.
Ідеальне – це філософська категорія для позначення суб’єктивного, образного, нематеріального відображення дійсності у людській свідомості. Ідеальне дає уявлення про суттєву відмінність між образом і об’єктом, який відображається. Ця відмінність полягає в тому, що образ, який відображає реально відчутні властивості об’єкта, сам цих властивостей не має, оскільки позбавлений будь-якої тілесності, матеріальності. Наприклад, звичайна вишня. Вона має смак, колір, форму, вагу, розмір (величину) тощо. Однак образ вишні, яку ми уявляємо, цих властивостей не має. Образ вишні не має смаку, кольору, ваги, форми і т.п. Він не має жодного грама тілесності.
Отже, образне, відображуване, ідеальне є суб’єктивною, духовною реальністю; образне, ідеальне існує лише в актах свідомості.
Категорія “ідеальне” має, принаймні, чотири значення у філософії: 1) ідеальне, що існує як результат інтелектуальної діяльності людини (літературні, музичні, наукові твори тощо); 2) ідеальне як найдосконаліше, як ідеал (ідеал краси, суспільний ідеал, ідеальна форма); 3) ідеальне к результат ідеалізації об’єкту у людській пізнавальній діяльності. Наприклад, “точка”, “абсолютно тверде тіло”, “ідеальний розчин” і т.п. Таких об’єктів у природі не існує. Бо що таке “точка”? “Точка” – це ідеальний об’єкт, який створений в результаті абстрагування від принципової неможливості побудувати даний об’єкт практично, бо вона не має ні висоти, ні ширини, ні довжини. У природі не існує “ідеального розчину”, котрий не мав би певного об’єму і певної температури. “Ідеальний розчин” – це ідеальна модель створена подумки, коли не беруть до уваги саме ці конкретні ознаки – об’єм і температуру, щоб віднайти більш загальні, суттєві ознаки, що притаманні усім розчинам. Це здійснюється в інтересах пізнання; 4)Ідеальне як об’єктивний феномен, незалежний від людини, її свідомості (“абсолютний розум”, “абсолютна ідея” у Гегеля, “вічні ідеї” у Платона тощо).