Загальна характеристика речових позовів для захисту права власності

Речово-правові засоби захисту права власності спрямовані безпо­середньо на захист права власності як абсолютного суб'єктивного права, забезпечення реалізації здійснення правомочностей влас­ника (володіння, користування, розпорядження тощо) стосовно речі, що йому належить.

До них належать:

1) позов власника про витребування майна з чужого незакон­ного володіння (віндикаційний позов);

2) позов власника про усунення перешкод, що заважають нор­мальному здійсненню права власності (негаторний та похідні від нього позови — про визнання незаконним правового акту, який порушує право власності, тошо);

3) позов про визнання права власності. Деякі цивілісти відносять позови про визнання до негаторних або віндикаційних, але більшість вважає, що це самостійні речово-правові позови (В.А. Рясенцев, Ю.К. Толстой). Остання позиція знайшла підтримку і в ЦК, де цьому позову присвячена ст. 392.

88. Захист титульних посесорів (володільців)

Віндикаційний позов. Одним із найдавніших речово-пра­вових засобів захисту права власності є витребування майна з чужого незаконного володіння Цей засіб дістав назву вінди­кація, її застосовують тоді, коли у власника зберігається право власності, але він не може його здійснювати, оскільки річ ви­була із його володіння і перебуває незаконному володінні іншої особи.

Віндикаційний позов базується на визнанні права влас­ності абсолютним правом, яке не втрачається з незаконним ви­буттям речі з володіння власника і переходом у володіння інших осіб.

Позивачем за віндикаційним позовом може бути нево-лодіючий власник (фізичні і юридичні особи, держава і тери­торіальні громади в особі уповноважених ними органів). Вод­ночас законодавство надає право звертатися з вимогами про витребування майна з чужого незаконного володіння не лише власникам, а й іншим особам, у яких майно власника перебу­вало у законному володінні за відповідною правовою підста­вою ("титулом"). Титульними володільцями вважаються особи, які во­лодіють майном за цивільно-правовими договорами (майно­вого найму, зберігання та ін.), особи, які володіють майном на праві повного господарського відання, оперативного уп­равління або на іншій підставі Відповідачем за віндикаційним позовом є незаконний во­лоділець майна власника, який може і не знати про непра­вомірність свого володіння та утримання такого майна. Предмет віндикаційного позову становить вимога нево-лодіючого майном власника до незаконно володіючого цим майном невласника про повернення індивідуально-визначено­го майна з чужого незаконного володіння. Підставою віндикаційного позову є обставини, які підтвер­джують правомірність вимог позивача про повернення йому майна з чужого незаконного володіння. Умовою звернення з віндикаційним позовом є відсутність між позивачем і відповідачем зобов'язально-правових відно­син, але при наявності певних юридичних фактів це не завжди враховується судами у практиці розв'язання відповідних пи­тань. Позов застосовується тільки на праві власності на індивідуально визначену річ.

Негаторний позов — це засіб захисту, що являє собою ви­могу власника (або титульного володільця) усунути перешко­ди у здійсненні його правомочностей користування і розпоря­дження, які не пов'язані з позбавленням володіння майном. Водночас така вимога являється предметом негаторного позову, а підставою є сам факт наявності обставин, які виник­ли внаслідок певних дій або бездіяльності третьої особи (відповідача), і порушують право власності першої особи (по­зивача), перешкоджаючи їй у здійсненні вище названих право­мочностей. Право на такий захист передбачене ЦКУ згідно якого власник може вимагати усунення будь-яких порушень його права, хоч би ці порушення і не були поєднані з позбавленням володіння, і відшкодування завданих цим збитків. Закон надає власнику право вимагати також відшкодування збитків. Отже, негаторний позов пред'являється у тих випадках, коли власник має свою річ у володінні, але дії інших осіб пере­шкоджають йому вільно її використовувати або розпоряджа­тися нею.

Позивачем негаторного позову може бути власник або ти­тульний володілець, у якого перебуває річ, щодо якої відповідач ускладнює здійснення повноважень користування або розпорядження, а відповідачем — лише особа, яка пере­шкоджає позивачеві у здійсненні його законного права корис­туватися чи розпоряджатися річчю.

Негаторний позов може бути поданий лише щодо індивідуально-визначеного майна, яке є об'єктом права влас­ності як абсолютного права, від порушення якого повинні ут­римуватися усі оточуючі особи, в цьому і полягає речово-пра­вовий характер цього позову. Характерною ознакою негатор­ного позову є протиправне вчинення третьою особою пере­шкод власникові у реалізації ним повноважень розпоряджен­ня або (та) користування належним йому майном.

86. Поняття захисту права власності. Співвідношення поняття «захист права власності» і «охорона права власності»

Розглядаючи питання захисту права власності, насамперед не­обхідно звернути увагу на те, що в літературі йдеться як про захист права власності, так і про його охорону. При визначенні співвідношення них понять, очевидно, доцільно виходити з того, що"охорона права власності" є поняттям більш широким і охоплює усю сукупність норм права, які передбачають підстави набуття права власності та його припинення, обсяг право- мочностей власника, порядок та межі здійснення права, правовий режим окремих видів об'єктів права власності, а також сукупність організаційних і правових заходів, спрямованих на забезпечення реалізації і відновлення порушеного права власності. Загалом, цілком припустимим є визначення охорони права власності як "захист права власності у широкому сенсі". З урахуванням значення права власності, воно охороняється нормами цивільного, кримінального, адміністративного, консти­туційного та інших галузей законодавства. При цьому норми права, спрямовані на охорону права власності, створюють передумови для забезпечення захисту права власності у спеціальному (вузькому) значенні цього поняття. Поняття"захист права власності" у спеціальному значенні охоплює комплекс правових засобів, які застосовуються судом, уповнова­женими на те органами держави або самим власником для забезпе­чення реалізації і відновлення порушеного суб'єктивного права власності. За своєю суттю захист права власності забезпечується нормами саме цивільного права і саме тими, які спеціально призна­чені для цього. У зв'язку з цим слід зазначити, що чільне місце серед інших актів законодавства, котрі визначають засади, підстави та порядок захисту права власності, належить Конституції. Відповідно до ст. ІЗ Конституції держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права влас­ності. Це означає, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, і ніхто не може бути протиправ­но позбавлений права власності (ст. 41 Конституції).

Однак з точки зору практичного забезпечення здійснення права власності та його захисту головна роль відводиться цивільному праву та цивільно-правовим засобам захисту права власності. Це пов'яза­но з тим, що вони спрямовані, насамперед, на відновлення того становища, яке існувало до порушення, а також на припинення дій, котрими порушується право власності. Тим самим ці норми покликані відновити порушене право власності, а також ліквідува­ти наслідки такого порушення та відшкодувати збитки, заподіяні інтересам власника.

Засади цивільно-правового захисту права власності визначені ст. 386 ЦК, котра в розвиток положень ст. 13 Конституції встановлює, що держава забезпечує рівний захист прав усіх суб'єктів права власності.

Отже, характерними рисами цивільно-правового захисту права власності є:

2) його гарантованість державою;

3) його загальність (можливість отримати такий захист існує для усіх суб'єктів права власності (на це вказує і ст. 13 Конституції);

4) його рівність для усіх суб'єктів;

5) повнота захисту (власник, права якого порушені, мас право не лише вимагати відновлення стану, який існував до порушення га припинення порушення, але також й право на відшкодування завданої йому майнової та моральної шкоди на підставах, встанов­лених ст.ст. 22, 23 ЦК).

Цивільно-правові засоби захисту права власності можуть бути по­ділені налегітимовані (публічні) ісамоврядні (приватні). Легітимовані (публічні) — це ті, що здійснюються на підставі припису закону за допомогою суду та інших державних органів, асамоврядні (приват­ні) — це ті, що здійснюються самими власниками без звернення до суду та інших державних органів — самозахист; захист на підставі норм, встановлених договором, тощо.

Найбільше практичне значення мають легітимовані засоби захисту права власності. Вони поділяються насудові таадміністра­тивні.

Цивільно-правові легітимовані (судові) засоби захисту права влас­ності у вітчизняній цивілістиці у свою чергу поділяють на 2 групи: речово-правові та зобов'язально-право и і.

Речово-правові засоби захисту права власності спрямовані безпо­середньо на захист права власності як абсолютного суб'єктивного права, забезпечення реалізації здійснення правомочностей влас­ника (володіння, користування, розпорядження тощо) стосовно речі, що йому належить.

До них належать:

1) позов власника про витребування майна з чужого незакон­ного володіння (віндикаційний позов);

2) позов власника про усунення перешкод, що заважають нор­мальному здійсненню права власності (негаторний та похідні від нього позови — про визнання незаконним правового акту, який порушує право власності, тошо);

3) позов про визнання права власності. Деякі цивілісти відносять позови про визнання до негаторних або віндикаційних, але більшість вважає, що це самостійні речово-правові позови (В.А. Рясенцев, Ю.К. Толстой). Остання позиція знайшла підтримку і в ЦК, де цьому позову присвячена ст. 392.

Зобов'язально-правові засоби захисту права власності характери­зуються тим, що спрямовані проти порушення прав власника певною особою. При цьому самої речі в натурі вже не існує або вона пошкоджена й існує потреба у відновленні її якості. До таких засобів захисту належать, наприклад, вимоги з відшкодування запо­діяної майнової шкоди; вимоги про виконання договору і передачу боржником кредитору (власнику) речі, що йому належить; вимоги про повернення безпідставно одержаного за рахунок власника майна тощо.

Оскільки цивільне законодавство передбачає можливість захисту від дій, що порушують право власності, не лише з боку суб'єктів цивільного, але й публічного права (наприклад, при визнанні недій­сним правового акту органу державної влади), очевидно, логічним буде вести мову не лише про "зобов'язально-правові засоби захис­ту", а взагалі про "інші засоби захисту права власності". Останні застосовуються як при порушеннях зобов'язань, так і в усіх інших випадках порушення права власності.

Недоліком терміна "інші засоби захисту права власності" є те, що він не несе в собі змістовного навантаження, характеризуючи лише засоби захисту, котрі належать до цієї групи, як "такі, що не є речовими", У зв'язку з цим доцільним здається використання ідеї римського права про поділ позовів на "actio in rem" (позов щодо речі або "речовий позов") та "actio in personam" (позов щодо персони або "персональний позов").

Поділ засобів захисту права власності на "речові" та "персональні" є виправданим з тих міркувань, що, по-перше, віддзеркалює провід­не значення наявності речі, яка є предметом позову, або особи, до якої можна подати позов, а, по-друге, дозволяє об'єднати в цих категоріях усі можливі варіанти цивільно-правового захисту права власності.

Крім того, постає питання про доцільність виокремлення ци­вільно-правових засобів захисту права власності, які самі по собі не належать ні до речово-правових, ні до персональних (зобов'я­зально-правових тощо) позовів і випливають з різних інститутів цивільного права.

89. Захист прав на чужі речі (захист прав заставоутримувача, забудовника, тощо)

Стаття 396. Захист речових прав на чуже майно

1. Особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна, відповідно до положень глави 29 ЦК.

1. Речові права на чуже майно можуть бути захищені в разі неправомірного порушення, але в ЦК не передбачені спеціальні засоби їх захисту. З певними притаманними їхній природі особливостями речові права на чуже майно підлягають захисту з використанням тих засобів, за допомогою яких захищається право власності відповідно до положень глави 29 ЦК (надалі у коментарі — петиторні засоби захисту).

На відміну від раніше чинного законодавства, надання захисту за допомогою петиторних засобів у ЦК відрізняється певними особливостями. Відповідно до положень коментованої статті, право використовувати петиторні засоби захисту надано лише особам, які мають речове право на чуже майно. Відповідно до положень глав 31—34 ЦК, такими особами є суперфіціарій, емфітевта, суперфіціарій, а також володілець (ст. 395 ЦК). Згідно зі ст. 398 ЦК, право володіння виникає у будь-якої особи, володіння якої виникло на підставі договору з власником або особою, якій майно було передано власником, а також на інших підставах, встановлених законом. Таким чином, перевізник, зберігач, інші особи, які володіють на підставі договору, а також особа, яка знайшла річ протягом терміну на розшук власника, є особами, за якими визнається право володіння, тобто речове право на чуже майно. Речові права саме цих осіб можуть бути захищені за допомогою петиторних засобів захисту. Якщо особа має зобов'язальне або інше право на річ, але здійснення цього права не пов'язане з перебуванням майна у володінні цієї особи, положення ст. 396 та глави 29 ЦК на неї не розповсюджується.

У ЦК не передбачаються спеціальні речові позови для захисту окремих прав на чуже майно, що вже виникли, від можливого порушення з боку третіх осіб та власника майна, обтяженого цими правами. Законні права та інтереси кожної особи, яка має речове право на чуже майно, захищаються у тому ж порядку, що й права власника цієї речі, тобто забезпечені абсолютним захистом. Це надає особі, яка має речове право на чуже майно, право скористатися певними засобами захисту свого права відповідно до природи того чи іншого права на чуже майно.

Реалізація певних прав на чуже майно пов'язана з набуттям володіння ним. Тому в разі втрати володіння особою, якій належить право на чуже майно, вона може застосувати для захисту своїх прав такий засіб, що є подібним віндикаційному позову (ст. 387 ЦК), в разі порушень, не пов'язаних з втратою володіння, — засобом, що є подібним негаторному позову (ст. 391 ЦК), в разі створення реальної загрози такого порушення у майбутньому — засобом, подібним прогібіторному позову (ч. 2 ст. 386 ЦК).

2. Крім наведених спільних для всіх прав на чуже майно та відповідних їх природі засобів захисту речових прав правилами про окремі з них встановлено спеціальні засоби захисту. Зокрема, окремим цивільно-правових засобом захисту є такий з них, необхідність застосування якого може виникнути в особи, яка вимагає встановлення сервітуту, на стадії ведення переговорів з контрагентом (власником слугуючого майна) з приводу укладення договору про встановлення сервітуту. В такому випадку особа, яка вимагає встановлення сервітуту, має право на особливий позов про примусове встановлення сервітуту (ч. З ст. 402 ЦК та коментар до неї).