СУТНІСТЬ ТОВАРУ РОБОЧА СИЛА І ЇЇ ВАРТІСТЬ
З'єднання працівників зі засобами виробництва. Основними факторами виробництва, як вже відмічалося, є безпосередній працівник і засоби виробництва, т. е. особистий і речовинний фактори. Спосіб їх з'єднання і характер функціонування визначаються передусім існуючою формою власності на кошти і результати виробництва. Таке з'єднання на микроурівнє - в межах окремих підприємств - здійснюється шляхом включення індивідуальної робочої сили до складу трудового колективу. У такому процесі потрібно розрізнювати техніко-економічну і соціально-економічну сторони.
Техніко-економічна сторона зводиться до безпосереднього використання працівником певних коштів і предметів труда незалежно від того, чи є він їх власником. Наприклад, водій управляє автомобілем, токар включає станок і виготовляє певні деталі, швачка використовує швейну машину для шиття одягу і інш. У всіх цих випадках працівник реально сполучається з функціонуючими засобами виробництва. Головне в цьому процесі - раціонально організувати робоче місце, труд і досягнути найбільших результатів при найменших витратах енергії людини і засобів виробництва.
Соціально-економічна сторона з'єднання працівників зі засобами виробництва на народних, кооперативних, частково акціонерних, а також на приватних підприємствах, де не використовується найманий труд, і деяких інших, що знаходяться в колективній трудовій власності, здійснюється прямо, безпосередньо. У цьому випадку працівники і службовці є одночасно і власниками засобів виробництва і створеного ними продукту, і працівниками.
Ситуація в корені міняється, коли знаряддя труда належать капіталістам (індивідуальним або асоційованим). У таких умовах безпосередні працівники відчужуються від власності на засоби виробництва і на зроблений продукт, від управління власністю, самого процесу труда, а їх робоча сила перетворюється в товар. З'єднання працівників зі засобами виробництва відбувається через їх найм на ринку труда, а їх використання здійснюється під контролем капіталіста
Якщо названі форми з'єднання факторів виробництва розглядати крізь призму людини економічної, то техніко-економічне з'єднання властиве людині-працівнику, а соціально-економічне - людині-власнику.
Завдяки суспільному характеру виробництва процес труда здійснюється через формування на підприємствах відповідних трудових колективів. У найбільш загальному плані трудовий колектив це соціально-економічна форма організації трудящих. Його відособлення в суспільстві здійснюється на основі технологічної і відносної економічної самостійності підприємства. Згідно з Законом України «Про підприємство» до трудового колективу належать всі громадяни, які своїм трудом беруть участь в діяльності підприємства на основі трудового договору (контракту, угоди), а також інших форм, які регулюють трудові відносини працівника з підприємством.
У політико-економічному розумінні трудовий колектив - це суб'єкт економічних відносин, передусім відносин власності, а також сукупний працівник, який забезпечує раціональне використання матеріально-речовинних ресурсів, що є в наявності з метою створення і присвоєння прибутку. Якщо засоби виробництва виступають в формі капіталу, то трудовий колектив є суб'єктом лише техніко-економічних відносин (відносин спеціалізації, кооперування виробництва і ін) і самого процесу труда.
На більшості підприємств країн СНД і великих підприємствах розвинених країн Заходу трудові колективи створюють первинні звенья професійних союзів Ці союзи виникли в XVIII у. в Англії, Франції, США. Спочатку їх забороняли уряди, проти них активно боролися підприємці. Сьогодні продаж товару робоча сила має, як правило, колективний характер, і профспілки є активним суб'єктом ринку робочої сили не тільки на рівні підприємства, але і окремої галузі, сфери народного господарства, країни загалом. З їх участю формуються і змінюються основи трудового права, трудового законодавства, розробляються умови висновку колективних договорів, в яких зумовлюються питання охорони труда, соціального розвитку, участі в управлінні підприємством і розподілі прибутку.
Робоча сила, її вартість і ціна. У світовій економічній думці склалися три основні точки зору з приводу визначення об'єкта купівлі продажу на ринку робочої сили, або, як прийнято в західній економічній науці, ринку труда. Згідно з першою таким об'єктом купівлі-продажу є труд, згідно з другою робоча сила, третьої послуги труда або робочої сили.
Уперше труд назвав об'єктом купівлі-продажу У. Петті Згідно з цим заробітну плату він розглядав як ціну труда, величина якої визначається вартістю мінімуму необхідних для існування працівника коштів. Аналогічно СУТНІСТЬ цих понять розглядав А. Сміт. Основою заробітної плати він вважав вартість коштів існування, необхідних для забезпечення життя працівника і виховання дітей, а її нижнім кордоном фізичний мінімум. Крім того, величину заробітної плати він ставив в залежність від норм споживання, що склалися в суспільстві, традицій, культурного рівня, боротьби трудящих за свої права, співвідношення сил між ними і капіталістами.
Дотримуючись таких же поглядів, Д. Рікардо виділяв природну і ринкову ціну труда. Під природною він розумів вартість певної суми життєвих коштів, необхідних як для змісту працівників, продовження їх роду, так, певною мірою, і для їх розвитку. Ринкова ціна, на його думку, коливається навколо природної під впливом природного рушення працездатного населення, співвідношення попиту і пропозиції на труд.
Як об'єкт купівля-продаж розглядають труд і деякі сучасні західні економісти, зокрема, німецький економіст М. Гертнер, англійський економіст Дж. Хікс і інш.
Таку точку зору найбільш послідовно заперечував К. Маркс. Він вважав, по-перше, що труд не можна продавати, оскільки його не існує до моменту купівлі-продажу. Адже труд це процес свідомої, цілеспрямованої діяльності людей, в ході якої вони змінюють зовнішню природу. На ринку працівник може продати тільки здібність до труда певну сукупність своїх фізичних, розумових і організаторських здібностей, або робочу силу. Труд є функцією товару робоча сила, і ці категорії не треба ототожнювати. Капіталіст купує у працівника власника робочої сили - лише тимчасове розпорядження нею. По-друге, купівля-продаж труда вступає в суперечність із законом вартості, не дозволяє розкрити джерело вартості і додаткової вартості.
Наукові здогадки про таке джерело знаходимо вже в роботі У. Петті. Визначаючи заробітну плату мінімумом коштів для існуванню, він прийшов до висновку, що у вигляді заробітної плати працівник отримує тільки частину вартості, яку він створив. Такого ж погляду дотримувався і А. Сміт, коли затверджував, що з створеної трудом працівника вартості йому дістається у вигляді зарплати тільки певна частина. Однак нарівні з таким розумінням проблеми в його роботі присутній і інша точка зору, відповідно до якої джерелом прибутку капіталіста признається його діяльність і ризик.
Подібна подвійність поглядів на цю проблему властива і Д. Рікардо. Він не бачив різниці між робочою силою і трудом як її функцією. Правильно визначаючи вартість товару трудом, Д. Рікардо в той же час вважав, що працівник продає капіталісту труд. Однак в такому випадку згідно із законом вартості він повинен отримувати повний еквівалент свого труда, який рівний всій створеній працівником вартості. Знаючи, що такий еквівалент працівник не отримує, Д. Рікардо називає джерелом прибутку нееквівалентний обмін, що суперечить вимогам закону вартості.
Як об'єкт купівлі-продажу труд, а точніше, послуги труда розглядав і такий видатний вчений, як М. Туган-Барановский. Він, зокрема, вважав помилковим розгляд заробітної плати як ціна товару робоча сила, оскільки остання, по-перше, не може бути відчуждена від працівника, а отже, і продана; по-друге, вона є не об'єктом, а «суб'єктом господарства»; по-третє, саме визначення вартості робочої сили суспільно необхідними витратами на її виробництво є тавтологією.
Що стосується першого аргументу вченого, то, на нашій думку, в ще більшій мірі не можна відчужувати, а отже, продавати труд. У зв'язку з цим К. Маркс вважав тавтологічним визначення вартості труда суспільно необхідними витратами.
Загалом позиція М. Туган-Барановского в даному питанні є декілька непослідовної. З одного боку, він використовує поняття «робоча сила»: «Класовий антагонізм продавців і покупців робочої сили, - відмічає вчений, - корінити в самому єстві найманого труда і тому зникнути ніколи не може», а з іншою - затверджує про продаж трудової послуги і труда. На його думку, капіталіст привласнює безкоштовно частину робочого часу працівника, об'єктом купівлі-продажу при цьому виступають послуги труда.
Певна теоретико-методологічна нечіткість попередніх точок зору обумовила появу ще однієї концепції. Вона полягає в тому, що товаром признається не робоча сила, а послуги, які надаються цією робочою силою, або послуги труда. П. Самуэльсон з цього приводу зазначав, що люди за певну ціну «здають свої послуги в оренду», а заробітна плата є формою прибутку, ціною одного з факторів виробництва. Іншими формами прибутку він називає прибуток, ренту, кредитний процент. Однак послуги, як вже відмічалося, є корисними не як річ, а як діяльність, адже вони також не можуть відділятися від працівників.
Конкретизуючи своє розуміння суті продажу робочої сили капіталісту, К. Маркс зазначав, що останній купує не що інше, як тимчасове розпорядження робочою силою. Категорія «розпорядження», як відмічалося в першій темі, є однією з вузлових категорій права, юридичної власності (нарівні з поняттям «володіння», «користування»). Тому не випадково К. Маркс підкреслював в «Капіталі», що процес купівлі-продажу робочої сили в сфері обміну здійснюється тільки юридично. При цьому найманий працівник не відмовляється від права володіння на свою робочу силу, однак вступає з капіталістом в договір як юридично вільна людина. Логічним продовженням такої точки зору в трудах окремих сучасних західних економістів є затвердження про наявність ринку трудових контрактів.
Якщо процес купівлі-продажу робочої сили розглядати в юридичному аспекті, то правомірно визнавати і наявність ринку труда. Категорія «ринок труда» є менш ємної в порівнянні з категорією «ринок робочої сили». Вона виражає відносини юридичної власності між найманими працівниками, підприємцями і опосредовано - державою з приводу умов труда робочої сили, її використання і неповної оплати результатів такого труда. Ринок робочої сили є більш ємною категорією, оскільки, по-перше, включає не тільки працюючих найманих працівників, але і тих, хто активно шукає роботу, по-друге, включає не тільки часткову оплату часу, але і ряд статей, пов'язаних з оплатою невідпрацьованого робочого часу (відпустки, вартості професійного навчання, виплати підприємців на соціальне забезпечення і інш.).
Найбільш ємною категорією з точки зору об'єктів, пов'язаних з купівлею-продажем робочої сили, є категорія «трудові ресурси». Останні включають не тільки економічно активне населення, яке шукає роботу і зайнято трудовою діяльністю, але і трудовий потенціал, представлений випускниками учбових закладів і частиною зайнятих в домашньому господарстві.
З трьох приведених точок зору найменше логічної є та, згідно з якою купується-продається труд. У той же час, незважаючи на те що робочу силу не треба відділяти від людини, виділення категорії «робоча сила» цілком правомірно при розгляді людини економічної (Homo economicus). Адже суб'єктом господарства є не робоча сила, а людина в сукупності всіх його сутностних сил. Виходячи з цього найбільш доцільно затверджувати про купівлю-продаж робочої сили. Цю категорію визнають і деякі західні економісти.
Основними елементами ринку робочої сили є працівники переважно розумового труда (службовці), переважно фізичного труда (робітники) і переважно творчого труда (інтелігенція). Кожний з них, в свою чергу, ділиться на ринок висококваліфікованої, кваліфікованої і малокваліфікованої робочої сили.
Робоча сила - це сукупність фізичних, розумових і організаторських здібностей людини, придбаних знань і досвіду, які він застосовує в процесі виробництва споживачих вартостей. Робоча сила - основний елемент продуктивних сил в будь-якому суспільстві, однак товаром вона стає тільки в умовах капіталізму. Це зумовлене тим, що працівник позбавлений власності на засоби виробництва і на кошти для існуванню, але сам він особисто вільний, т. е. є власником своєї робочої сили і може розпоряджатися нею.
Як і будь-який інший товар, у робочої сили є дві сторони: споживача вартість і вартість. Однак робоча сила товар специфічний. Капіталіст купує робочу силу (точніше, тимчасове розпорядження нею). При цьому її виробниче споживання означає включення в процес труда не тільки фізичних, розумових і організаторських якостей людини, але і всієї людської особистості з властивими їй метою, волею, свідомістю, культурними навичками і т. п. Ето додає вартісним властивостям людської робочої сили особливий характер і відбивається на кожній з сторін товару робоча сила. З точки зору споживачої вартості специфіка товару виявляється в тому, що в процесі його споживання він не зникає, а створює нову вартість, більшу, ніж вартість самого товару робоча сила. Таким чином, в основу визначення споживачої вартості встановлений абстрактний труд (певна його кількість). Конкретний труд не є для капіталіста специфічною вартістю, оскільки не впливає на процес самозростання вартості. Тому специфічність вартості товару робоча сила складається в здібності до такої кількості абстрактного труда, яка перевищує необхідні витрати труда на відтворювання самої робочої сили.
Російські економісти Я. Певзнер і С. Брагинський затверджують, що робоча сила є предметом купівлі-продажу в умовах рабовласницького і кріпосного ладу, при капіталізмі продаються її послуги на певний час, зумовлений контрактом, а працівник залишається її господарем.
З цим важко погодитися. Адже одна з найважливіших умов перетворення робочої сили в товар - особиста свобода її власника - найманого працівника. Такої свободи не було ні у раба, ні у кріпосного селянина. Крім того, при наявності юридичної свободи працівник повинен бути економічно залежним, т. е. позбавленим засобів виробництва і коштів для існуванню. У умовах рабовласницького ладу і кріпацтва ця друга важлива умова також не виконувалася.
Як затверджував К. Маркс, якщо робочу силу розглядати з точки зору вартості, то зрозуміло, що, як і будь-який інший товар, вона вимагає суспільно необхідних витрат на своє відтворювання в певних умовах. Мінімальний кордон цих витрат вартість життєвих коштів, які необхідні працівнику для підтримки фізичного існування (так званий фізичний мінімум). Однак для відтворювання робочої сили необхідно більше витрат, ніж для створення фізично необхідних працівнику життєвих коштів. По-перше, працівник не вічний і, відповідно, відтворювання робочої сили повинно включати витрати на утримання його сім'ї. По-друге, для виконання більш складної роботи необхідний певний рівень освіти і кваліфікації працівника, який вимагає додаткових витрат на робочу силу. По-третє, на відміну від звичайних товарів, робоча сила, як і її носій чоловік, історично розвивається, на величину її вартості впливають моральний, історичний, соціальний і результативний елементи.
Моральний елемент вартості робочої сили визначається достоїнством людини, її самоповагою, впливом морально-етичних факторів. Історичний елемент складається в зростанні фізичних, духовних і інших потреб людини, його здібностей, для відтворювання яких необхідно затрачувати все більшу кількість матеріальних благ і послуг. Соціальний аспект вартості робочої сили полягає в значному впливі на неї таких соціальних факторів, як класова боротьба, діяльність профспілок, суспільних і політичних рухів. Результативний елемент характеризує зростання корисного ефекту від використання робочої сили, в основі якого лежить збільшення витрат робочої сили (фізичних, розумових, організаторських), поліпшення форм і методів організації виробництва.
На думку Я. Певзнера і С. Брагинського (яке відображає теорію загальної рівноваги, розроблену в основному А. Маршаллом і Л. Вальрасом), в умовах рівноваги попиту і пропозиції вартість послуг всіх факторів (в тому числі робочої сили) відповідає їх граничній продуктивності, т е. внеску у виробництво продукту (вартості). Саме ця вартість і виплачується працівнику - продавцеві послуг труда. Більш конкретно ця величина визначається не тим, як оцінює підприємець потреби працівника для підтримки його життє- і працездатності, а результатами роботи, т. е продуктивністю труда кожного власника робочої сили зокрема. Позитивним в такому підході є спроба оцінити вартість товару з точки зору не тільки суспільних витрат виробництва, але і корисності, його корисного ефекту.
На жаль, цей конструктивний підхід вони не повністю застосовують, розглядаючи вартість робочої сили або, на їх думку, послуг робочої сили, послуг труда. До розв'язання цього питання вони підходять тільки з точки зору корисного ефекту труда, нехтуючи при цьому суспільно необхідними витратами виробництва на відтворювання робочої сили. Вони, іншими словами, вирішують проблему переважно з точки зору інтересів капіталіста, ігноруючи при цьому інтереси найманого працівника, якому необхідні кошти для відтворювання власних життє- і працездатності і життєздатності членів його сім'ї.
Намагаючись обгрунтувати велику доцільність застосування категорії «вартість послуг труда», Я. Певзнер і С. Брагинський посилаються на те, що на підтримку відтворювального процесу сучасна держава вимушена витратити майже третину національного прибутку. На наш погляд, саме цей факт і свідчить про пріоритетність вживання категорії «вартість робочої сили». Він показує, що вартість цього специфічного товару (навіть якщо стати на точку зору авторів концепції «чинників виробництва») не знаходить адекватного вимірювання лише з урахуванням його граничної корисності, що вирішальну роль тут грає підхід з боку вартості суспільно необхідних витрат для відтворювання робочої сили нормальної якості (нормального відносно рівня розвитку продуктивних сил, суспільного характеру виробництва). Для того щоб постійно відтворювати таку робочу силу, суспільство, яке не здібно зробити це в межах корпоративної власності, в особі держави витрачає значну частину національного прибутку на соціальні цілі. Такий підхід потрібно доповнити оцінкою вартості товару робоча сила з урахуванням її корисного ефекту.
Вартість робочого місця. Величина вартості робочого місця складається з витрат на робочу силу, вартості коштів і предметів труда. У різних галузях і сферах економіки вартість робочого місця неоднакова. У сучасних умовах найбільш дорогим елементом його є робоча сила. Згідно даним російського вченого Ю. Васильчука, вартість однієї складної робочої сили, що створюється в США, в середньому перевищує 400 тис. дол. Вартість машин, техніки і обладнання, що доводяться на одне робітниче місц в 1983 р., за його ж даними, становила 15-16 тис. долл. У обробляючій промисловості США вартість постійного капіталу на одне робоче місце досягала біля 40 тис. дол. Вартість робочої сили відображає сукупність витрат суспільства на її підготовку: прямі витрати середньої сім'ї на виховання дитини до 18-літнього віку, втрачені матір'ю зарабітки, оцінка роботи учня, труда його вчителів, батьків (в неробочий час)
Якщо оцінювати вартість одного робочого місця з точки зору витрат однієї фірми або корпорації, то вартість товару робоча сила буде набагато вище. Так, гігантська американська корпорація IBM на початку 80-х років затрачувала на підготовку одного торгового агента до 100 тис. дол. протягом 1,5 року. Виробниче навчання одного робітника протягом трьох років обходиться німецькому концерну «Фольксваген» в 100 тис. марок. Крім того, компанія витрачає певну суму грошей на оплату товару робоча сила. Ця сума різна в різних галузях, сферах, секторах (немонополізованому, кооперативному, державному) економіки, на окремих підприємствах. У середньому щорічна заробітна плата американського робітника середньої кваліфікації складала в середині 90-х років біля 26 тис. долл. в рік. Середня вартість основного капіталу на одне робоче місце в обробляючій промисловості біля 40 тис. дол. Отже, середня вартість одного робочого місця для фірми в цій галузі США - від 65 до 70 тис. дол. на рік.
У 1960 р. співвідношення витрат на підготовку одного робочого місця в США було наступним: при сукупних прямих витратах на підготовку робочої сили 513 млрд. дол. вартість вкладень в підприємства і обладнання становила 1300 млрд. дол., т. е. вартість постійного капіталу була в 2,5 рази більше вартості робочої сили. Таким чином, в епоху НТР вартість робочої сили росте швидше, ніж вартість постійного капіталу. На думку Ю. Васильчука, це явище спостерігається з 1910 р.
Найбільш високу вартість в розвинених країнах світу має науково-технічна робоча сила. У США, наприклад, вона в 2 рази дорожче складної робочої сили (відповідно 800 і 400 тис. долл.). Такі вкладення в розвиток робочої сили в країнах Заходу свідчать про те, що людина, безпосередній виробник, перестала бути тільки засобом виробництва додаткової вартості. Одночасно він поступово стає і метою існуючої соціально-економічної системи.
У СРСР в умовах командно-адміністративної системи переважала дешева робоча сила зі слабо розвиненими потребами, формування якої відбувалося в значній мірі через надання «безкоштовних» соціальних послуг, але не дуже високої якості. Майже половина такої робочої сили була зайнята ручним трудом. Це, а також відсутність реальних прав і свобод дозволяла правлячим колам здійснювати більш високу міру експлуатації, чим в розвинених країнах Заходу. Так, в США в обробляючій промисловості норма додаткової вартості в 1988 р. становила 70%, а в СРСР – 130-170%. У Україні в 90-е рр. XX в. - початку XXI в. переважала ще більш дешева робоча сила в умовах підвищення вартості всіх інших товарів, в тому числі комунальних послуг, майже до рівня світових цін.
У попередні роки в економічній літературі показник норми додатковоївартості (m/v*100), т. е. відношення додаткової вартості до необхідного продукту, визначався по-різному, тому його величина коливалася від 70 до 1000 %. Найбільшою помилкою було те, що він обчислювався без урахування соціальних витрат держави і корпорацій на відтворювання робочої сили. Якщо брати до уваги ці аспекти, то норма додаткової вартості в США була найвищою в 1929 р. і становила 185 200%. У подальші роки, за підрахунками деяких російських і українських економістів, цей показник меншав: в 1968 р. в обробляючій промисловості США він становив 127,4%, а в 1988 р. менше за 100%. Ті ж 100% показник норми додаткової вартості, за підрахунками К. Маркса, складав в середині XIX у. в Англії.
Такі зміни норми додаткової вартості в США (а це характерно і для інших розвинених країн Заходу), як відмічалося в попередніх темах, зумовлені якісними змінами у відносинах власності, зокрема певним подоланням відчуження трудящих від засобів виробництва і продукту, що створюється, від процесу управління власністю і т. п. Оні свідчать про ослаблення і деяке звуження відносин капіталістичної експлуатації, про меншу інтенсивність дії основного економічного закону і про зменшення гостроти основної суперечності цього способу виробництва. Такі зміни відображають еволюційний шлях розвитку в надрах капіталізму елементів більш високого соціального пристрою.
У Україні, за підрахунками українського вченого Б. Кваснюка, цей показник в 1988 р. по всьому народному господарству становив 94,7%.