Теоретичні основи соціальної роботи. стихійних лих та катастроф, викликаних діяльністю людини, діти-інвалі-ди та діти, які піддалися жорстокому поводженню



стихійних лих та катастроф, викликаних діяльністю людини, діти-інвалі-ди та діти, які піддалися жорстокому поводженню, що проживають у несприятливих соціальних умовах і підлягають експлуатації..." [15] .

Конвенція про права дитини, яка прийнята та відкрита для підписан­ня, ратифікації й приєднання резолюцією 44/25 Генеральної Асамблеї ООН 20 листопада 1989 року, в Україні набрала чинності 27 вересня 1991 року, логічно й адекватно розвиває ці положення.

Базуючись на ідеї першочерговості загальнолюдських цінностей та всебічного розвитку особистості, Конвенція визнає пріоритет інтересів дитини в суспільстві, наголошує на неприпустимості її дискримінації за будь-яких ознак чи мотивів і, насамперед, — на необхідності прояву державою і суспільством особливої турботи про соціально-депривованих дітей: сиріт, інвалідів, біженців, правопорушників.

У цьому документі акцентується увага на тому, що дитина, яка тим­часово або на постійно позбавляється сімейного оточення не повинна залишатися у такому оточенні, має право на особливий захист та допомо­гу з боку держави (стаття 20).

Визнання Україною Конвенції ООН про права дитини, її основних вимог у національному законодавстві України зумовило посилення уваги громадськості до дітей, які тимчасово або па постійно позбавлені сімей­ного оточення.

Сьогодні у нашій державі законодавче вирішення захисту прав дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківської опіки, базується на положеннях статті 52 Конституції України: "...утримання та виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківської опіки, покладається на державу" [8].

Базові положення щодо влаштування дітей, котрі з певних причин не можуть виховуватися у власній родині (смерть батьків, позбавлення бать­ківських прав чи засудження батьків, асоціальні умови виховання в рідній родині і тлі.), викладені в Сімейному кодексі України.

Законодавчим документом, що містить основні положення щодо за­хисту прав дітей, є Закон України "Про охорону дитинства" [7] від 26 квітня 2001 р. № 2402-ІН. Законом визначені основні положення щодо створення і забезпечення оптимальних умов для розвитку дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківської опіки. Зокрема, безпритульні діти влаш­товуються тимчасово до притулків для неповнолітніх, у яких створю­ються умови для соціальної адаптації, ведеться підготовка до повернен­ня у рідні сім'ї або до передачі під опіку (піклування). Контроль за умовами виховання і проживання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьк-


274 Соціальна робота

івського піклування, у родинах опікунів (піклувальників), усиновителів, у дитячих будинках сімейного типу, у прийомних сім'ях покладається на органи опіки і піклування чи інші спеціально уповноважені органи.

На подолання негативних явищ, зокрема попередження дитячої без­доглядності і безпритульності, профілактики правопорушень серед дітей спрямовані Укази Президента України "Про затвердження Комплексних заходів щодо профілактики бездоглядності і правопорушень серед дітей, їхньої соціальної реабілітації в суспільстві" (від 18 березня 1998 року № 200/98) і "Про додаткові заходи щодо запобігання дитячій бездог­лядності" (від 28 січня 2000 року № 113/2000).

З метою забезпечення тимчасового влаштування безпритульних дітей, а також визначення їхнього статусу і подальшого місця проживання службами у справах неповнолітніх створюються притулки для непов­нолітніх, діяльність яких регулюється Постановою Кабінету Міністрів України "Про Типове положення про притулок для неповнолітні служби в справах неповнолітніх" від 9 червня 1997 р. № 565.

На вирішення проблем дитячої бездоглядності, створення належних умов для соціально-психологічної реабілітації дітей, їх фізичного і розу­мового розвитку спрямована Державна програма запобігання дитячій бездоглядності на 2003-2005 роки, яка затверджена Указом Президента України від 21 лютого 2003 року № 154/2003.

Основними завданнями програми є:

— підвищення ефективності роботи щодо запобігання дитячій без­доглядності шляхом удосконалення нормативно-правової бази;

— поліпшення існуючих та пошук нових форм соціальної підтримки дітей, які перебувають у складних життєвих ситуаціях;

— виявлення пеблагополучних сімей і забезпечення захисту прав дітей, які виховуються в них;

— удосконалення системи і підвищення ефективності діяльності ус­танов соціального захисту дітей (із поліпшенням побутових умов);

— розробка науково-методичних основ запобіганню дитячій бездог­лядності;

— забезпечення підготовки і перепідготовки фахівців соціального захисту дітей.

Аналіз документів про роботу окремих міністерств і відомств із да­ною категорією молоді, як "діти вулиці", дозволив вичленити окремі аспекти діяльності державних структур щодо соціальної допомоги дітям та підліткам.