Теоретичні основи соціальної роботи. 3. Майерс Д. Социальиая исихология/ Переп.с аигл
Література
1. Социальиая работа / Под. общ. ред. проф. В.И.Курбатова.-Ростов н/Д: "Феникс", 1999. - 576с.
2. Яцемирская Р.С., Беленькая И.Г. Социальиая геронтология: Учеб. пособие для студентов висш.учеб.заведений. — М.: "ВЛАДОС", 1999. - 224с.
3. Майерс Д. Социальиая исихология/ Переп.с аигл. — СПб.: Пи-тер, 1997. - 688с.
4. Психология социальпой работьі / О.Н.Александрова, О.Н.Бого-любова, Н.Л.Васильєва и др.; Под общей ред. М.А.Гулиной. — СПб.: Питер, 2002. - 352с.
5. Настольиая книга специалиста: социальиая работа с пожильїми людьми / Под ред. Демидовой Т.Е. — М., 1995.
6. Технології соціально-педагогічної роботи: Навч. посібник / За заг.ред. проф. А.Й.Капської. - К., 2000. - 375с.
Питання для сапоперевірки
1.Дайте сутнісну характеристику поняття "вікова структура населення".
2. Коротко охарактеризуйте три групи соціально-вікових завдань для
а) зрілого віку;
б) літнього і старечого віку.
3. Дайте коротку характеристику особливостей людей зрілого віку.
4. У чому полягає сутність соціально-психологічного базису соціальної роботи з людьми зрілого віку.
5. Розробіть зразкову програму самомоніторингу для осіб середнього віку.
6. Розробіть програму "самопосилеиня" для конкретної особи зрілого віку.
7. Дайте коротку характеристику особливостей вікової структури населення "літнього віку" і соціальної роботи з нею.
8. У чому полягає проблема обов'язків соціальної роботи з літніми і старими людьми?
9. Використовуючи методологічну технологію в галузі соціальної роботи, розробіть конкретну технологію роботи з визначеною групою клієнтів літнього і похилого віку.
328 Соціальна робота
ГЛАВА 8. ТЕХНОЛОГІЇ СОЦАЛЬНО-ПРАВОВОГО ЗАХИСТУ
КЛІЄНТІВ
/. Основні напрямки соціально-педагогічної діяльності фахівців
Здійснювана у нашій країні реформа соціального захистурізних кате-горіяй населення вносить багато нового у сферу правового регулювання його соціального забезпечення. По суті, будується нова система соціального захисту, яка отримала своє законодавче обґрунтування в Основному Законі України — Конституції, зокрема у Статті 46 закріплено право громадян на соціальний захист [ 1 ].
Захист дитинства є одним із стратегічних загальнонаціональних пріоритетів державної політики багатьох країн світу. Термін „соціальний захист" відноситься до функцій держави, що означає турботу про матеріальне забезпечення непрацездатних громадян, зокрема дітей, інвалідів, людей похилого віку..Система соціального захисту дітей включає різні заходи, що проводяться у школі, у позашкільних закладах, роботу із сім'єю та громадськістю. Основним результатом цієї діяльності має стати формування соціальної захищеності дітей.
Соціально-педагогічна захищеність дітей здійснюється шляхом диференціації індивідуальних планів розвитку особистості, навчальних завдань, освіти. У результаті цього вони набувають достатніх знань для реалізації своїх професійних намірів та пізнавальних інтересів. Потрібно виходити із загального припущення про те, що ніяке нормативне соціальне мислення не буде можливим до тих пір, доки у пас не складеться стійке уявлення про індивідуальні цілі людини, до яких вона повинна прагнути і на підставі чого можна зробити висновки про адекватність будь-якого суспільства.
На сьогодні соціально-педагогічний захист у школі проводиться вчителями, вихователями, соціальними педагогами, психологами, які виступають від імені органів соціальної роботи, підприємств громадськості та суспільства. Суспільство повинно створити позитивні умови для розвитку та захисту прав всіх дітей.
Теоретичні основи соціальної роботи 329
Кожне суспільство має регулювати відносини між людьми, здійснювати охорону і захист таких відносин. Таке регулювання і охорона суспільних відносин базується на соціальних нормах. У демократичній державі система таких правових норм посідає провідне місце.
Захистити і зберегти дитинство, здорове психічно і фізично, — це не тільки моральний імператив, а й потенційна передумова стійкого економічного та соціального розвитку країни. Причини, через які діти залишаються без батьківського піклування та виховання, досить різні, але наслідок один — дитина позбавляється конституційного права на сімейне виховання та батьківське піклування.
Забезпечити оптимальні умови життєдіяльності дітей-сиріт, дітей, позбавлених батьківського піклування, безпритульних дітей, дітей-інвалідів, дітей із багатодітних сімей та прийомних сімей, дітей, які знаходяться у будинках сімейного типу, дітей-біженців, малолітніх матерів, дітей із сімей, військовослужбовців — завдання закладів освіти, системи соціально-виховних інститутів держави. Це завдання мають вирішувати соціальні працівники і соціальні педагоги, які діють за різними напрямками соціальио-педагогічній діяльності.
Традиційним для української культури є етичне, гуманне, милосердне і толерантне ставлення до дітей та молоді, які потребують особливої уваги внаслідок інвалідності або відхилень у фізичному чи розумовому розвитку. На жаль, в Україні історично склалася ситуація, за якої ця категорія дітей і молоді протягом довготривалого часу залишалася соціально незахищепою, і навіть, певною мірою, ізольованою від соціуму, а відкрите обговорення проблем стосовно інвалідності було непопулярним у суспільстві.
Народитися, або стати „не таким, як треба" — завжди велике нещастя для дитини. Ратифікуючи Конвенцію ООН про права дитини, держа-ви-учасниці взяти на себе зобов'язання виявляти особливу турботу про дітей з обмеженими можливостями та забезпечувати їм людські умови, за яких діти ростимуть з почуттям власної гідності, впевненості у собі та можливістю брати участь у житті суспільства.
Сучасний соціально правовий захист інвалідів з боку держави полягає у дотримання норм щодо надання грошової допомоги, засобів пересування, протезування, організації і прийняття інформації, пристосованого житла, у встановленні опіки або стороннього догляду, а також пристосуванні забудови населених пунктів, громадського транспорту, засобів комунікації і зв'язку до особливостей інвалідів [2, 64].
330 Соціальна робота
На жаль, сьогодні в українському суспільстві фактично практикується сегрегація щодо інвалідів, а її наслідком є нетолераптне ставлення більшості громадян до них. У контексті цього постає необхідність не лише адаптувати дитину-інваліда до соціуму, але й змінити ставлення людей до неї. Адже на сьогодні в Україні нараховується кілька десятків тисяч дітей з різними видами фізичних та психічних обмежень [4, 101]. І суспільство, яке претендує на високий рівень гуманності та цивілізованості, не може відвернутися від своїх дітей. Закон України „Про охорону дитинства" від 26 квітня 2001 року № 2402-ІИ визначає таку категорію дітей, як: „Дитина-іивалід — дитина зі стійким розладом функцій організму, спричиненим захворюванням, травмою або вродженими вадами розумового чи фізичного розвитку, що зумовлюють обмеження її нормальної життєдіяльності та необхідність додаткової соціальної допомоги і захисту [3]. Інвалідність у дітей різко обмежує можливість включення дитини в адекватні її віку виховні і педагогічні процеси. Це значне обмеження життєдіяльності, що призводить до соціальної дезадаптації, тому дитииа-іпвалід має особливі потреби у розвитку психофізичних можливостей, доступі до об'єктів соціального оточення і засобів комунікації, соціалізації та самореалізації [4, 106].
Провідним компонентом роботи соціального працівника з даною категорією дітей є формування індивідуальності, їх соціалізація з урахуванням потенційних можливостей і потреб кожної дитини. Побудова взаємозв'язків дитини з мікро- і макросередовищем, розвиток иавних у неї психофізичних можливостей здійснюється шляхом розширення сфери спілкування, організації дозвілля, творчої ігрової діяльності, допомоги у самообслуговуванні і пересуванні, забезпеченні ліками і продуктами харчування, організації оздоровлення. З цією метою, як зазначає А.Й. Каиська, соціальний працівник повинен запроваджувати такі організаційні форми роботи, як клуби спілкування, творчі лабораторії, недільні школи для дітей, котрі не навчаються у державних закладах, реабілітаційні центри, ігротеки, літні реабілітаційні школи, гуртки з декоративно-прикладної, художньої та літературної творчості, дитячі журнали, виїзні консультації у школах-іитернатах, конкурси і фестивалі художньої творчості, виставки творчості, свята до пам'ятних дат, благодійні естафети, телемарафони й інші благодійні акції, відвідування закладів культури і спортивних заходів, екскурсії, бібліотечне обслуговування тощо [5, 207].
Є певна закономірність: всебічний розвиток дітей тісно пов'язаний з умовами, в яких вони ростуть. Упевненість дитини у собі і своєму май-
Теоретичні основи соціальної роботи 331
бутньому, її самоусвідомлення значною мірою залежать від можливості жити безпечним і гідним життям.
Посередником у цьому довгому та нелегкому процесі природно має стати соціальний працівник. Це повністю відповідає його цілям як професіонала. Соціальні працівники можуть і повинні допомагати дітям з обмеженими можливостями стати рівноправними людьми, долаючи необізнаність суспільства стосовно дітей—інвалідів, яка призводить до дискримінації останніх. Сьогодні в Україні нараховується понад 2,5 млн. інвалідів. Майже 156 дітей з кожних 10000 — це діти з обмеженими можливостями. На сьогодні є гострою необхідність вивчення соціального та юридичного статусу дітей з обмеженими можливостями, зокрема: причини, які заважають їх рівноправності з іншими дітьми — відсутність відповідних законів чи упередженість населення; вплив ступеню інвалідності на ставлення до них суспільства, а отже можливості адаптації до соціального середовища як способу життя; пристосованість соціального середовища (будівель, транспорту, шляхів та інших громадських місць) для користування ними такими дітьми [2, 63]. Діяльність держави щодо інваліда повинна виявлятися у створенні правових, економічних, політичних, соціально-побутових і соціально-психологічних умов для задоволення їх потреб у відновленні здоров'я, матеріальному забезпеченні, посильній трудовій та громадській діяльності.
Одним із головних напрямків соціально-педагогічпої діяльності фахівців в українському суспільстві є соціальпо-правова підтримка з дітей—сиріт різних категорій.
В Україні склалася така ситуація, за якої функції служб допомоги дітям-сиротам та дітям, які залишися без батьківського піклування, розподіляються між установами освіти, охорони здоров'я, соціального захисту населення. Відповідно до Статті 6 Закону України від 5 лютого 1993 року № 2998 „Про сприяння соціальному становленню і розвитку молоді в Україні" [8] на соціальні служби для молоді, у яких працює соціальний педагог покладено функцію соціальної опіки дітей-сиріт та дітей, які залишися без батьківського піклування.
Законом України „Про загальну середню освіту" № 651-ХІУ від 13.05.1999 р. у Статті 21 забезпечується соціальний захист таких дітей-сиріт: вихованці шкіл-інтернатів усіх тинів з числа дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, перебувають па повному державному утриманні. Діти-сироти та діти, позбавлені батьківського піклування, які навчаються в інших загальноосвітніх навчальних закладах, забез-
332 Соціальна робота
печуються харчуванням, одягом та всіма необхідними для їх життєдіяльності послугами [б]. Але невизначеність окремих нормативних положень щодо державних структур, покликаних забезпечувати захист прав та інте-^пресів дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, ускладнює реалізацію заходів щодо соціально-правового захисту дітей цієї категорії.
Ще дотепер в українському законодавстві не виокремлюють дітей-сиріт та дітей — соціальних сиріт, а також не розмежовуються діти, які навчаться у загальноосвітніх школах і живуть у родичів або прийомних батьків, і діти, які навчаються у школах—інтернатах. Немає сумніву в тому, що соціальний працівник повинен мати знання щодо різниці у підході до виховуючих і адаптуючих процесів основою цих категорій дітей. Як правило, діти що зростають при піклуванні дорослих, більш захищені, вони можуть навіть і не знати про опікунство. Діти ж, що навчаються і виховуються в інтернатних закладах, не захищені і соціально, і матеріально^ по закінченні навчального закладу більшість з них мають великі труднощі щодо адаптації до нового соціуму середовища, їм важко знайти роботу, ні з ким поділитися вдома і радістю, і невдачами, ні з ким порадитись; деяка частина з них потрапляє у несприятливі обставини після отримання квартири; частіше за все вони одружуються або виходять заміж лише для того, щоб мати хоч якусь опору у своєму житті.
На сьогодні в Україні не виокремлюється та ие досліджується питання про рівність і дискримінацію дітей. Рівні права для всіх дітей — ось основоположний принцип Конвенції ООН про права дитини (зокрема ст. 2, 22, 23, 27-30), який поширюється на іммігрантів, біженців та осіб, які домагаються політичного притулку, такою ж мірою, як і на законних корінних мешканців країни [2].Соціальний працівник на основі правових актів повинен викривати офіційну дискримінацію, відсутність рівноправності в освіті, умовах життя, охороні здоров'я, інших галузях життя дітей і молоді. Всі факти дискримінації потрібно перевіряти у самих дітей та їхніх рідних, ие забуваючи при цьому нагадувати їм про право дитини на самовизначення мамореалізацію. У даному плані соціальний працівник має співпрацювати органами самоуправління, громадськими організаціями та із засобами масової інформації, надаючи матеріал про тих, хто просить притулку, про інвалідів, іммігрантів, бідняків, біженців та інші групи населення, які знаходяться у меншості.
Ефективні оперативні підходи до роботи з дітьми та підлітками у надзвичайних ситуаціях грунтуються на законах і правах про дитинство