Подолання економічних наслідків першої світової війни та стабілізація господарства 1 страница

Підручник

За редакцією Б.Д. Лановика

Видання трете, доповнене

Допущено Міністерством освіти України для студентів вищих навчальних закладів


ББК 65.9 Л22

Лановик Б. Д., Матисякевич 3. М., Матейко Р. М.

Л22 Економічна історія України і, світу: Підручник/ За ред. Б. Д. Лановика. — К.: Вікар, 1999. — 737 с. — (Вища освіта XXI століття). I8ВN 966-7131.20-3

На основі новітніх досягнень історичної науки висвітлено істо­рію господарства України та провідних держав світу. Дослідження економічної історії України у зіставленні з історією розвитку гос­подарства провідних країн світу дає змогу узагальнити досвід господарського розвитку наших предків, зрозуміти сучасний стан еконрміки,' визначити її ціннісні орієнтири, варіантні та альтерна­тивні шляхи розвитку на майбутнє.

Для студентів вищих навчальних закладів. Може бути корисний викладачам і всім, хто цікавиться історією та економікою України.

ББК 65.9


I8ВN 966-7131-20-3

Б.Д. Лановик, З.М. Матисякевич, Р.М. Матейко, 1999 Видавництво "Вікар", 1999

 


зміст





ПЕРЕДМОВА

Економічна історія, або історія народного господарства, виникла як самостійна наука в середині XIX ст. Їй нале­жить фундаментальне місце у вищій економічній освіті. Предметом її вивчення є господарство країн світу в істо­ричному розвитку, різноманітності форм його вияву. Ви­вчаючи конкретні аспекти економіки, ця дисципліна допо­магає краще зрозуміти сучасні господарські проблеми, про­гнозувати їхнє наукове вирішення. У курсі не лише у хронологічному порядку викладено фактичний матеріал, а й наведено аналіз суспільно-економічних явищ, розглянуто їхні позитивні й негативні характеристики.

Політичні форми, ідеологічні явища у суспільстві, вини­каючи на грунті, підготовленому розвитком господарської діяльності людей, впливають на економічні процеси, приско­рюючи чи сповільнюючи їх. Економічна історія на фактич­ному матеріалі переконує, що технологічна сфера, господарські механізми і людський фактор, усі підсистеми економіки тісно пов'язані між собою, взаємодіють, доповнюють одна одну.


Важливим напрямом історико-економічного аналізу є концепція розвитку галузей господарства, його інституцій і категорій. Особливе значення ця дисципліна має для вияв­лення і узагальнення тенденцій економічного розвитку на перспективу.

Тільки врахувавши своєрідність динаміки зростання економічних циклів, тривалих тенденцій у розвитку науко­во-технічного прогресу, умов праці, політиці, можна всебічно осмислити конкретні проблеми господарського розвитку провідних країн світу в певні періоди.

Економічна історія забезпечує тісний зв'язок історико-економічного пізнання з розвитком економічних знань в цілому. Як джерело фактичного матеріалу для всіх еконо­мічних наук вона допомагає у вивченні економічної теорії, економіки промисловості, сільського господарства, фінансів, грошового обігу тощо. Галузеві та функціональні економічні науки без обгрунтування історико-економічними досліджен­нями втрачають власний теоретичний рівень.

Актуальність вивчення історії господарства України у світовому контексті пояснюється необхідністю висвітлен­ня і усвідомлення закономірностей економічного розвитку українських земель в умовах незалежної України, що ста­ла суб'єктом світової цивілізації. Донедавна історія госпо­дарства України, як і вся її історія, вивчалася як складова частина історії Росії, що не відповідає історичній справед­ливості. Вивчення економічної історії України допоможе більш глибоко дослідити сучасні економічні процеси, ви­значити варіантні та альтернативні шляхи розвитку на май­бутнє, щоб вивести Україну з економічної кризи.

Цей підручник, написаний з урахуванням програми з еко­номічної історії, є першою спробою узагальнити досвід викла­дання історії господарства в умовах незалежності України.

З часу виникнення історії господарства як науки були різні спроби її періодизації. Російський історик-економіст Л.І. Мєчников в основу періодизації поклав географічний фактор, зокрема водні шляхи сполучення. Німецький еко-


номіст Б. Гільдебранд застосував для цього історію грошей. Інші дослідники господарства брали за основу торгівлю і обмін, грошовий обіг, кредит, культуру, релігію тощо. Так, американець Є. Хентінгтон такою вважав клімат, англієць А. Тойнбі — культуру, релігію.

У 60-х роках XX ст. популярними стали теорії "інду­стріального суспільства" французького соціолога Р. Арона і "стадій економічного розвитку" американського соціолога У. Ростоу.

Ці теорії дістали розвиток у теорії про постіндустріальне суспільство. Найбільш видатні її представники — Д. Белл, Г. Кан, 3. Бжезінський (США), Ж. Ж. Серван-Шренбер і А. Турен (Франція). В основу поділу всесвітньої історії на доіндустріальне (аграрне), індустріальне і постіндустріаль­не суспільство покладено рівень розвитку виробництва, а також галузевий і професійний поділ праці.

У концепції "постіндустріального суспільства" ствер­джується, що належно від рівня техніки в суспільстві по­слідовно переважає "первинна" сфера економічної діяль­ності (сільське господарство), "вторинна" (промисловість), а тепер воно вступає в "третинну" сферу послуг, де провідна роль належить науці й освіті. Кожній з цих стадій влас­тиві специфічні форми соціальної організації (церква і армія — в аграрному суспільстві, корпорація — в інду­стріальному, університети — в постіндустріальному). Важ­лива роль відводиться також певним станам священиків і феодалів, бізнесменів, вчених і фахівців.

Формаційний підхід до періодизації історії, в тому числі історії господарства, не виправдав себе. Для періодизації еко­номічної історії господарства України автори обрали схему, яка найповніше відповідає розвитку її науки і техніки, а саме:

• господарство первісної доби стародавніх цивілізацій (з найдавніших часів — до IV ст. н.е.);

• господарство доби Середньовіччя;

• господарство індустріальної та постіндустріальної епох (XVI ст. — до наших днів).


 

 

КНИГА 1

ЕКОНОМІЧНА ІСТОРІЯ СВІТУ

 

Частина І

ГОСПОДАРСТВО ПЕРВІСНОЇ ДОБИ
І СТАРОДАВНІХ ЦИВІЛІЗАЦІЙ
(з найдавніших часів до IV ст. н.е.)

Розділ 1. ГОСПОДАРСЬКИЙ РОЗВИТОК
ЗА ПЕРВІСНОЇ ДОБИ

Первісна доба була найтривалішою в історії людства.
За найновітнішими даними науковців, людина з'явилася в
теплих сприятливих умовах Євразії та Африки понад
3 млн років тому. Людство пройшло шлях від зародження
людини як біологічного виду до сучасного фізичного типу,
від первісного людського стада до родової та сусідської гро-
мад, племен та їхніх союзів, зародження державності, ви-
никнення на рубежі IV — III тис. до н. е. стародавніх циві-
лізацій.

Матеріальна культура первісного суспільства поділяється
на кам'яний (палеоліт, мезоліт, неоліт), бронзовий і ранній
залізний віки. Найважливішими рисами первісної доби
були перехід від привласнюючого до відтворюючого госпо-
дарства, існування роду як господарської одиниці, який
поділявся на великосімейні виробничі колективи, громади
спільної власності на землю.

Палеоліт, або давній кам'яний вік (3 млн — 10 тис. років
тому), був найважчим і найдовшим періодом, який збігся


з льодовиковим періодом в історії Землі. Протягом цього
періоду знаряддя праці еволюціонували від палки-копал-
ки і примітивних кам'яних знарядь до мікролітів (невели-
ких відщепів і пластин), складних знарядь з вкладками,
списометалки. Поширилось використання кістки і рогу.
Кількість типів знарядь досягла 100. Головними заняття-
ми населення були збиральництво, загінне полювання, ри-
бальство. Людина навчилася видобувати та підтримувати
вогонь, що було найвизначнішим технічним досягненням.
З'явилися постійні житла.

Знайдено залишки господарсько-побутових комплексів,
що складалися з жител, які нагадують курені, накриті шку-
рами звірів, ділянок, де обробляли кремінь, кістку, ріг, вог-
нищ і ям-сховищ. Тогочасна людина полювала на мамонтів,
носорогів, коней, зубрів, биків, лосів, оленів, птахів.

У мезоліті (середньому кам'яному віці) утвердилися су-
часні післяльодовикові природно-кліматичні умови. Великі
звірі вимерли. Люди були змушені харчуватися дрібними
тваринами, птахами. Поряд із збиральництвом і полюван-
ням одним з головних занять було рибальство вудкою. Тоді
ж були винайдені гарпуни, лук, стріли, рибальські голки,
плетені сітки, тенета. Великого значення набуло річкове
збиральництво (ловля раків, молюсків). Зроблено перші
спроби приручити диких тварин. Виник найдавніший транс-
порт — водний (колоди, плоти з них, човни, видовбані з стов-
бурів дерев). Для мезоліту характерний високий рівень
виготовлення мікролітів. З'явилися макроліти — кам'яні
знаряддя для обробки дерева, зокрема сокири.

Перехідною епохою від мезоліту до неоліту був протонео-
літ. Щодо умов ведення господарства цей період характе-
ризувався виснаженням мисливських ресурсів, кризою
привласнюючого і зародженням відтворюючого господар-
ства, яке розпочалося з тваринництва. Першими прируче-
ними тваринами були собака, бик і свиня. В цей час заро-
дилося землеробство і виникли перші постійні поселення.

Неоліту (новому кам'яному віку) притаманне утверджен-


ня різних галузей відтворюючого господарства. Цей процес
дістав назву "неолітична революція". Складовою частиною
цієї епохи був мідний вік, або енеоліт, коли відтворююче
господарство стало домінуючим.

Ріллю обробляли дерев'яною мотикою з кам'яним чи
кістяним наконечником, пізніше — ралом. Зерно на бо-
рошно мололи кам'яними зернотерками (жорнами). Збіжжя
жали кістяними або крем'яними серпами. Розводили ве-
лику і дрібну рогату худобу, коней, свиней. Розвивалося
общинне ремесло. Використовувався перший штучний ма-
теріал — кераміка. Збереглося чимало цегляного посуду,
випаленого з глини, оздобленого чорним, білим та жовтим
орнаментами, жіночі статуетки прародительок. Для щоден-
ного вжитку використовували миски, немальовані горщи-
ки сірого кольору. Зародилося прядіння і ткацтво, з'явився
ткацький верстат. У неоліті остаточно завершилося фор-
мування техніки обробки каменю (шліфування, пиляння,
свердління), вдосконалилися лук і стріли, з'явилися кам'я-
ні сокири. Виник наземний транспорт — лижі, віз, сани,
волокуша. Худобу використовували як тяглову силу. На-
слідком неолітичної революції стала досить розвинена си-
стема обміну.

За мідним віком настав бронзовий, який охопив III—
II тис. до н. е. на Стародавньому Сході, а в Європі — II тис.
до н. е. Визначальними рисами цього періоду були існу-
вання відтворюючого господарства, швидкий розвиток тва-
ринництва і орного землеробства, виділення скотарських
племен. Високим був рівень громадського ремесла, насам-
перед гончарного та бронзо-ливарного. Виникли місцеві
центри металургії та обробки бронзи. Обмін набув постій-
ного та регіонального характеру. Обмінювалися мідь, брон-
за, золото, бурштин, фаянс, сіль.

Перехід до виробництва заліза на межі П—І тис. до н.е.
став визначальним моментом початку раннього залізного
віку. У Західній Європі він поділявся на два періоди: гальш-
тадський (900—500 pp. до н. е.) і латенський (500 p. до н. е.


— початок нашої ери). Для гальштадської культури характер-
ними були співіснування бронзових і залізних знарядь праці,
перехід від мотики до сохи та плуга. У латенський період
з'явилися залізні серпи, плужні лемеші, розвивалися ремесла,
особливо ковальство, ювелірна справа, гончарство. На почат-
ку нашої ери на території, завойованій Римом, латенську куль-
туру змінила так звана провінційна римська культура.

Основними ремісничими професіями були ковалі, збро-
ярі, гончарі, будівельники. Зразки їхніх виробів знайдено у
великій кількості як в розкопаних поселеннях, так і в мо-
гильниках. Виявлено чимало ремісничих майстерень, у тому
числі ковальських, гончарських, ювелірних. Серед знайде-
них виробів найчастіше зустрічаються залізні сокири, сер-
пи, ножі, рибальські гачки, наконечники списів, стріл, брон-
зові пряжки, браслети, шпильки, посуд, античні прикраси,
кераміка, намиста, амфори.

Удосконалення знарядь праці, розширення виробницт-
ва їх з металу, поділ виробничої сфери на сільське госпо-
дарство і ремесло, виробництво додаткового продукту ство-
рили економічні умови для виникнення держав. Перші з
них утворилися на Стародавньому Сході (Єгипет, Індія, Ме-
сопотамія) на зламі неоліту і бронзової доби.

Отже, на ранній стадії господарства первісної доби пере-
важало полювання, рибальство, збирання плодів. Згодом у
зв'язку з удосконаленням знарядь праці (гарпуни, скребки,
луки, сокири, човни, молоти, серпи, списи) почалась обробка
шкур, глиняного посуду, виникло образотворче мистецтво,
будівництво наземних споруд. Протягом бронзового та за-
лізного віків відбулись великі зрушення в розвитку про-
дуктивних сил. Появився ткацький верстат, розвинулося
скотарство, а особливо землеробство. Між ними виник пер-
ший поділ праці, налагодився економічний обмін між окре-
мими родами, общинами, племенами.


Розділ 2. ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК
СТАРОДАВНІХ ЦИВІЛІЗАЦІЙ

2.1. Особливості східного рабства

Історія стародавніх цивілізацій охоплювала період з IV тис. до н. е. до падіння Західної Римської імперії у V ст. н. е. Склалися два типи господарської організації — східне і античне рабство. Проте їм були властиві спільні
риси: ручна технологія з індивідуальними та спільними
знаряддями праці, провідна роль землеробства і натураль-
ного господарства, позаекономічний примус як засіб органі-
зації та привласнення суспільної праці.

Східне рабство виникло в IV тис. до н. е. в Стародавньо-
му Єгипті. Вигідне стратегічне та географічне положення
сприяло його політичному та економічному розвитку. Зок-
рема, швидко розвивалося землеробство на високоурожай-
них, поливних землях долини Нілу. Другою важливою га-
луззю господарства було тваринництво, яке відтіснило мис-
ливство. Єгиптяни винайшли соху, навчилися виливати з
міді ножі, сокири, наконечники стріл, посуд. Проте найбіль-


шим їхнім господарським досягненням стала зрошуваль-
на система землеробства. Заболочена, непридатна для жит-
тя долина Нілу у III тис. до н. е. перетворилася на квіту-
чий оазис, коли Верхнє і Нижнє царства об'єдналися в єди-
ну державу. Побудувати цей гідротехнічний комплекс,
підтримувати його, давати надлишки сільськогосподарської
продукції могли тільки великі вільні сільські громади.

Поступово фараони, жерці, державні чиновники присвої-
ли общинні землі, перетворивши вільних селян на залеж-
них від себе виробників. Згодом стародавні єгиптяни на-
вчилися виплавляти бронзові вироби, виробляти тонке льня-
не полотно, прикраси з золота і срібла. Особливо високого
рівня розвитку досягла обробка каменю. І сьогодні диву-
ють своєю величчю і таємничістю єгипетські піраміди.

Оскільки на півночі Єгипту переважало тваринництво, а
на півдні землеробство, то між цими областями виникла
жвава торгівля. У ринкові відносини втягнулися Сінайський
півострів, Нубія та Лівія, які були завойовані Єгиптом. Купці
торгували золотом, сріблом, міддю, оловом, шкірами, слоно-
вою кісткою, деревиною. У країні існували рабські ринки,
де вільно купували і продавали невільників. Найбільшими
рабовласниками були фараони, які привозили полонених із
завойованих країн. Однак головною продуктивною силою
були селяни — члени громад. Рабів їхні власники викори-
стовували як слуг, хоча великої різниці між селянами-об-
щинниками та рабами не було. Перші могли потрапити в
боргове рабство, другим дозволяли мати сім'ї. 525 року до

н. е. Єгипет завоювали перси.

До району східного рабства належало також Межиріч-
чя (Месопотамія). Як і в Єгипті, тут Тигр і Євфрат, розлива-
ючись, щедро удобрювали поля. Місцеві жителі, що здавна
займалися хліборобством, збирали високі врожаї. Проте для
цього треба було звести могутні протиповеневі греблі та
інші іригаційні споруди. Найпоширенішими сільськогос-
подарськими культурами тут були ячмінь, просо, льон, го-
рох, цибуля, часник, огірки, виноград, фігові, фінікові дерева,


яблуні. Зростання сільськогосподарського виробництва сти-
мулювало розвиток ремесел та торгівлі. Основне населення
— селяни, які, втративши власність на землю, працювали за
частку врожаю на храмові господарства. З ремісничих про-
фесій поширеними були каменярі, теслярі, ковалі, пекарі,
металурги. Найрозвиненішими державами Межиріччя в
IV—III тис. до н. е. були Шумер, Ур, Ніппур, Урук та ін.

У Ш тис. до н. е. рабів у Шумері було небагато, їхній
статус — патріархальне рабство, тобто вони мали право заво-
дити сім'ї і навіть викупити себе з неволі. У кінці III тис.
до н. е. в Месопотамії утворилося могутнє централізоване
Вавилонське царство. Найбільшого розквіту воно досягло
за царя Хаммурапі (1792—1750 pp. до н. е.). Як і в Месопо-
тамії в цілому, головною галуззю господарства вавилонян
було землеробство. За Хаммурапі будувалися грандіозні
канали. Як свідчить його кодекс, у той час існувало рабство,
що трималося на війнах і боргах. Однак переважну частку
сільськогосподарської продукції виробляли вільні селянські
общини. Значного розвитку набула зовнішня та внутрішня
торгівля. Вавилонські купці вивозили фініки, інжир, зерно,
вовну, ремісничі вироби, а ввозили рабів, предмети розкоші,
ліс, метали, камінь. Існувало лихварство.

Економіка східного рабства характерна і для Стародав-
ньої Індії та Китаю. Вже в IV тис. до н. е. в долині Інду
зародилося зрошуване землеробство, розвивалося тварин-
ництво. Виникли ремісничі міста, торгівля. Знаряддя праці
виготовлялися як з металу (міді, бронзи), так і з каменю.
Гончарі славилися своїми глиняними виробами, ткачі —
бавовняними тканинами. Вторгнення завойовників на де-
який час загальмувало господарську діяльність місцевих
жителів. Тільки в II—І тис. до н. е. спостерігалося швидке
піднесення економіки Індо-Ганзької долини. Використо-
вуючи залізні знаряддя праці, землероби на зрошуваних
полях збирали два врожаї на рік цукрової тростини, пшениці,
проса, льону, бавовнику, рису. Високого рівня розвитку
досягли ремесла — ковальство, ткацтво, гончарство, юве-


лірна справа тощо. Цілі райони Індії включилися в об-
мінну торгівлю. Кашмір торгував вовною, Гімалаї — золо-
том, Пенджаб — кіньми, південь — дорогоцінними каменя-
ми, схід — слонами. З'явилися купці-професіонали, в тому
числі лихварі. Грошовий обіг був нерозвинений, та й
справжні монети з'явилися у формі шматочків срібла з
печаткою лише у V ст. до н. е. Рабство мало патріархаль-
ний характер, сільська община зберігала панівне станови-
ще в економіці країни. Особливості східного рабства мож-
на узагальнити так.

1. Воно не володіло суспільним виробництвом. Головна сфера економічного життя — сільське господарство — за-
лишилось поза рабовласницьким виробництвом. Лише част-
ково праця рабів використовувалася для обробітку грунту,
особливо в системі царського і храмового господарства.

2. Раби належали в основному державі. Головними
джерелами рабства були війни, піратство, боргове рабство.

3. Використання рабської праці було однобоким і не-
продуктивним. Рабів використовували для обслуговуван-
ня рабовласників, вони брали участь у будівництві пірамід,

каналів тощо.

4. Східне рабство не було класичним, у ньому перепліта-
лися громадські та рабовласницькі елементи.

2.2. Господарство Стародавньої Греції

Криза рабовласництва на Близькому Сході призвела до
занепаду Вавилонського царства і Єгипту, які стали жерт-
вою персидських завоювань. Однак цей режим відроджуєть-
ся в нових країнах Середземномор'я, куди поступово пере-
містилися центри Стародавнього світу. Це виявилося в еко-
номічному піднесенні Греції та Риму.

У світовій історії розпочався новий період, відомий під
умовною назвою античний (лат. antiquus — давній). Хро-
нологічно він охоплював першу половину І тис. до н. е.—
першу половину І тис. н. е. В період античності рабовлас-


ництво досягло повного розквіту. Переважало боргове раб-
ство, була знищена община, використання рабської праці
стало більш різнобічним і продуктивним. Рабство перетво-
рилося на класичне.

У І тис. до н. е. біля Греції життя звело народи трьох
континентів — Європи, Азії та Африки, і це сприяло взає-
модії різних культур. У тих умовах важливе значення мали
фактори географічного характеру. З стародавніх часів тор-
гові шляхи проходили Середземним, Егейським, Мармуро-
вим і Чорним морями. Вони були спрямовані на Північ, у
басейни Дніпра, Дунаю, Дону. У Греції були зручні бухти,
природні багатства, будівельні матеріали. Це сприяло ран-
ньому розвитку ремесла і торгівлі. Греки стали ремісника-
ми і крамарями в період, коли народи інших країн ще зай-
малися полюванням, скотарством або, у кращому випадку,
землеробством.

Численні маленькі острови, розділені гірськими хребта-
ми, прибережні площі родючих земель на материку, чис-
ленні затоки і гавані визначали відокремленість життя
кожної общини, її економічну автономію. Через це антич-
на громада, на відміну від сільської східної громади, висту-
пала в основному як місто. Вона була окремою державою
(місто-держава по-грецьки — поліс), у якій повноправними
були лише землевласники.

Населення концентрувалось у містах. Вперше у світовій
історії місто витіснило і підпорядкувало собі село. Тут не
вистачало зерна власного виробництва, тому сільське гос-
подарство було другорядним, місто експлуатувало село.

У VIII — VI ст. до н. е. прогрес у землеробстві привів до
відокремлення ремесла від сільського господарства та роз-
витку торгівлі між окремими районами Греції. Розвиток
обміну зумовив появу грошей, торгового капіталу, купців.

Греки виплавляли залізо та інші метали. Розвивалося
будівництво жител, ткацтво, кораблебудування. У спеціаль-
них майстернях по всій країні виготовляли кераміку. Про-
дуктивність виробництва досягла значних успіхів. Зроста-


ли міста. У VII—VI ст. до н. е. нові споруди будувалися з каменю, а не з дерева, як раніше.

Повільніше розвивалось сільське господарство, в якому
панувало двопілля. Розвиток ремесла призвів до спеціалі-
зації виробників. З'явилися художники, різьбярі, маляри,
ливарники. Окремі міста-держави стали спеціалізованими.
У Мілеті виробляли тканини, у Коринфі — кераміку, пан-
цирі. У результаті відокремлення ремесла від сільського
господарства, диференціації у розвитку виробництва виник-
ла потреба в обміні товарами. Широко застосовувалися
гроші. Швидко розвивалися мореплавство і кораблебуду-
вання. Грецькі малоазіатські міста Мілет, Коринф та ряд
інших стали великими центрами середземноморської тор-
гівлі.

Бурхливий розвиток ремесла, торгівлі, сільського госпо-
дарства змінив економічний базис Греції, її суспільний уклад.
У сільському господарстві та ремеслі дедалі більше викорис-
товується праця рабів. Суспільство розпалося на два стани
— вільних громадян і невільників. У VIII—VI ст. до н. е.
формувалися грецькі рабовласницькі міста-держави, або
поліси. Центром такого полісу було місто, оточене муром.
Йому належали довколишні долини чи острови. У разі війни
все населення знаходило притулок у місті. Там проходили
народні збори, релігійні відправи, суди, діяв ринок. Орна
земля, угіддя, природні багатства, які спочатку належали
громаді, згодом перейшли до родової аристократії. Серед
вільних були багаті, менш заможні та зовсім бідні. Між
аристократією і сільським населенням (демосом) точила-
ся боротьба. У багатьох полісах земельній аристократії вда-
лося перетворити селян на рабів і примусити працювати на себе.

Найяскравішим прикладом рабовласницької держави була Спарта — наймогутніший у військовому відношенні
поліс Стародавньої Греції. Він сформувався завоюванням
дорійськими (спартанськими) племенами ахейських ілотів,
яких вони перетворили на рабів. Згодом Спарта заволоді-


ла всім Пелопонесом. Фізична праця була для спартанців
принизливим заняттям, їхня справа — війна. Спарта була
військовим табором, готовим у кожну мить рушити на во-
рога або на ілотів. Її господарство було відсталим, свідчен-
ням чого можуть бути гроші — залізні пластини, які ніде,
крім Пелопонесу, ніхто не приймав. Грошовий обмін не
набув розвитку.

Інакше формувалися рабовласницькі держави в Аттиці,
у прибережних районах Греції та в острівній частині Елла-
ди. Високого розвитку досягли тут ремесло і торгівля. Зем-
леробство відігравало другорядну роль. Особливо виявили
себе ті рабовласники, які були тісно пов'язані з торгівлею
і ремеслом (власники майстерень, купці). Вони схилили
на свій бік сільське населення, яке гнобили аристократи.
У нелегкій боротьбі з родовою аристократією в ряді міст
перемогло демократичне управління. Найяскравішим при-
кладом такого полісу стала Афінська рабовласницька дер-
жава.

Територія Аттики була мало придатна для ведення сіль-
ського господарства. Тут здавна розвивалися ремесло і тор-
гівля. Розроблялися поклади срібла, глини, мармуру. До
VIII ст. до н. е. в Афінах правила земельна аристократія,
яка жорстоко гнобила вільних землеробів. За позичене зерно
чи худобу брали величезний процент. За несплату його се-
ляни потрапляли в боргове рабство. Від сваволі аристократів
страждали купці та ремісники — багаті, але зовсім без-
правні греки. В Афінах точилася важка боротьба, яка закін-
чилася певним компромісом для всіх вільних греків. За
реформою Солона (595 p. до н. е.) анулювалися селянські
борги, заборонялося продавати афінян у рабство, а тих, які
були продані, викуповували. Певні пільги отримали купці
і ремісники, що сприяло розвитку ремесла і торгівлі. За
цими реформами сина звільняли від утримання престарі-
лого батька, якщо останній не навчив його жодному ремес-
лу. Було покладено край безоглядній спекуляції аристо-
кратії земельними ділянками, обмежено їхні розміри. За-


борона вивезення зерна також підривала економічну мо-
гутність аристократів.

Важливим фактором економічного життя Стародавньої Греції була колонізація. Найінтенсивніше вона здійснюва-
лась у VIII—VI ст. до н. е. Головна причина — гонитва за
новими землями, за здобиччю, хлібом, а також зменшення
чисельності населення полісів. Земельний голод у невели-
ких грецьких державах призвів до утворення багатьох ко-
лоній на островах архіпелагу в Егейському морі, на півден-
ному узбережжі Італії, в Сицилії, Північній Африці, на бе-
регах Мармурового та Чорного морів. Колонії стали цент-
рами торгівлі греків з варварами. З колоній надходили ре-
місничі вироби, з варварських країн — хліб, худоба, раби.

У V—IV ст. до н. е. праця рабів стала продуктивною, особ-
ливо у ремеслі. В Афінах налічувалося приблизно 365 тис.
рабів і дише 90 тис. вільних. Рабів захоплювали в основному
з негрецьких територій під час війн, купували на ринках.
Раб коштував 167, рабиня — 135—220 драхм. Ремісники
коштували дорожче. Привілейованими рабами були учите-
лі, лікарі, поліцаї, купці. Більшість рабів працювали в копаль-
нях, каменоломнях за мізерну їжу. Чимало їх використову-
вали як слуг. Деяким з них, зокрема ремісникам, торгов-
цям, дозволялося мати сім'ї. Вони сплачували рабовласнику чинш.

Були раби й державні. Наприклад, в Афінах з них скла-
далася поліція (скіфи), їх використовували на будівництві
портів, доріг, храмів. Звільнення рабів було рідкісним яви-
щем. Становище їх в цілому було надзвичайно тяжким.

У V ст. до н. е. рабовласницьке суспільство в Греції
досягло найвищого рівня розвитку, хоча економіка прогре-
сувала дуже нерівномірно. Ремесло і торгівля розвивалися
в незначній частині країни, на більшості ж територій пере-
важали сільське господарство, землеробство і тваринницт-
во. По всій Греції зберігалася складна форма оренди землі.
У IV ст. до н. е. греки дещо удосконалили агротехнічні
прийоми в землеробстві. Частково вводилося трипілля, удоб-